Вам відомо, яка велика радість, і яке численне буває зібрання народу в той день, коли святкують народження царя земного. Як вожді й начальники, так всі воїни, одягнувшись в шовкові одежі, перепоясавшись дорогими, золотом сяючими, поясами, поспішають тоді в найбільшій величі предстати перед царем своїм. Бо вони знають, що радість царя зросте, коли він побачить особливу красу їхнього вбрання, і що він тим більше звеселиться, чим більше вони покажуть старань під час торжества його (цар, як людина, не дивиться на серце, і судить про ставлення до себе лише за зовнішністю: і тому, хто більше любить царя, той і одягається тоді в найсвітлішу одежу). Більше того, оскільки вони знають, що цар в день народження свого буває щедрим, – і роздає доволі багато милостей чи вельможам своїм, чи тим, які в домі його вважаються людьми низькими та зневаженими; то заздалегідь стараються наповнити скарбниці його різним багатством, аби він, бажаючи роздавати милості, міг роздавати їх щедро, так щоб швидше вичерпалося в ньому бажання до роздавання милостей, ніж збідніло його багатство. Все це вони роблять ретельно, бо й самі сподіваються дістати за це велику нагороду.

Браття! якщо сини віку цього, заради тимчасової честі, зустрічають з таким приготуванням день народження земного царя свого, то як повинні ми зустрічати день народження вічного Царя нашого Ісуса Христа, який за наше до Нього старання нагородить нас не тимчасовою, а вічною славою, і сподобить нас честі не земного начальства, яке переходить до спадкоємця, але небесного царства, яке не має спадкоємця? Яка ж буде нам нагорода, про це говорить пророк: «те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що його люблять» (Іс. 64:3; 1 Кор.2:9).

Якою ж одежею ми повинні прикрасити себе? Я кажу: себе, тобто, душі наші: оскільки Цар наш Христос не вимагає величі одежі, а віддає перевагу душі; не дивиться на прикраси тіла, але дивиться на серце тих, які служать Йому, не захоплюється блиском тлінного пояса, яким перепоясуються бедра, а захоплюється непереборним ціломудрієм, яке зв’язує соромом прагнення. Отже, подбаємо, щоб з’явитися перед Ним вправними у вірі, облеченими милосердям, благоустроєними в способі нашого життя: хто щиро любить Христа, нехай світліше прикрасить себе дотримуванням Його заповідей, щоб Він бачив, що ми правдиво в Нього віруємо, з’являючись в такій величі під час торжества Його і тим більше би радів, чим більше бачив би в нас чистоти духовної. Уціломудримо ж заздалегідь серця наші, очистимо совість,

освятимо дух, і в чистоті та непорочності станемо очікувати приходу всесвятого Господа, аби день народження Того, Хто народився від пречистої Діви, святкований був непорочними Його рабами. Хто ж з’являється в цей день нечистим і оскверненим, той не шанує Різдва Христового, – той хоча тілом і присутній при торжестві Господньому, але духом своїм далекий від Спасителя. Бо нечистий не може мати спілкування зі святим, скупий із милосердним, розтлінний з дівственним, і якщо він – недостойний вступає в таке спілкування, то тим більше ображає, тому що не знає самого себе. Бажаючи здаватися старанним, він насправді є зухвалим, як той чоловік, що згадується в Євангелії, який, будучи покликаний на весільний бенкет, наважився увійти в зібрання святих, не одягнувшись у весільну одежу, і при тому, як один сяяв тут правдою, другий виблискував вірою, третій світив ціломудрієм, він один, маючи нечисту совість, при сяянні всіх, збуджував тільки відразу жахливим своїм трепетом. І чим більше сяяла святість тутешніх праведників, тим очевиднішою була скверна грішника, який, можливо, не викликав би такої відрази, якби не з’явився в сонмі святих. Тому слуги царя, зв’язавши йому руки та ноги, вкинули його в темряву кромішню, не тільки за те, що він був грішник, але й за те, що, будучи грішником, присвоїв собі нагороду, призначену святості (Мф.22,11-13).

Отже, очікуючи день Різдва Господа нашого, очистимо себе, браття, від усякої скверни гріхів, наповнимо скарбниці Його різними дарами, аби в той святий день було чим втішити мандрівників, полегшити скорботи вдовиць та вдягнути вбогих.

Бо чи добре буде, якщо в одному і тому ж домі, між рабами одного пана один буде веселитися, носячи шовковий одяг, а інший журитися, ходячи в рубищі, той перенасичується їжею, а цей терпить голод та холод? І яка буде дія нашої молитви, коли ми просимо визволити нас від лукавого, а самі не хочемо бути милостивими до своїх братів? Будемо наслідувати Господа нашого. Якщо Йому угодно було зробити бідних, разом з нами, учасниками небесної благодаті; то чому ж їм не брати участі з нами ж в земному багатстві? Браття по таїнствах не повинні бути чужими один одному по майну: ми більше придбаємо через це заступників за себе перед Господом, коли своїм утриманням харчуємо тих, які приносять благодаріння Богові. Бідний, благословляючи Господа, приносить користь тому, при сприянні кого благословляється Господь. Бо як писання говорить: горе людині тій, через яку ім’я Господа хулиться; мир людині тій, через яку благословляється ім’я Господа Спасителя нашого.

Заслуга благотворителя така, що він в домі своєму робить милість один, а в церкві устами багатьох благає Господа, і чого сам би не наважився іноді просити у Бога, то, по заступництву багатьох, отримує несподівано. Прославляючи таку допомогу нашу блаженний апостол каже: «щоб за той дар, який нам дається заради великого числа осіб, також багато хто склав подяку за нас» (2 Кор.1:11); та в іншому місці: «щоб жертва була милою і освяченою у Святім Дусі» (Рим. 15:16)! Амінь

Підготував прот. Іван Голуб (ЛПБА)