Чернецтво, як початково євангельське життя, засноване на ряді правил, яким вільно і без примусу слідують ті, що бажають трудитися і вгодити Богу. Монастир, як місце перебування і служіння ченця, колиска чернечого життя, це не просто місце проживання, будинок, але в першу чергу – училище вищого досвіду та свідомості через спільне проживання і взаємну турботу братів один про одного, а також через дотримання монастирських норм і статутів. 20 монастирів Святої Афонської Гори – це справжні візантійські фортеці, які вражають не лише своєю архітектурою, але і своїми поселенцями – хранителями вікової літургійної православної традиції, яка бере початок у ранньому чернецтві і до наших днів охоплює всі сторони життя ченця, допомагаючи йому за час життя в монастирі досягти досконалості і уподібнитися Богу.

Чернеча літургійна традиція не є набором раз і назавжди усталених правил, які пов’язують та обмежують ченця. Це особливий спосіб життя, неодноразово випробуваний і, як свідчать численні приклади, успішно приводить до спасіння. У центрі кожного монастиря знаходиться собор або, як ми його називаємо, «кафолікон», тобто соборна церква, де збирається вся братія.

Саме навколо цього храму побудоване, згідно Статуту Христової Церкви, все життя афонського ченця. Храм, як місце поклоніння Христу, з ранніх часів символізує небесний початок. Один відомий афонський подвижник, який зробив великий внесок у справу служіння людям у важкий період турецького ярма, святомученик Косьма Етолійський, писав: «вівтар являє собою Престол Божий, храм (четверик) – рай, а притвор – райські врата. Радійте і веселіться … брати мої, … що Бог дарував вам Храм». Храм – це святиня і тому все, що в ньому відбувається, вимагає уважності, віри, благоговіння та страху Божого. «За святий храм цей, і цих, що з вірою та благоговінням і страхом Божим входять до нього», виголошуємо ми під час Божественної Літургії. Люблячі пишність в храмі освячуються, тому і Божественний Златоуст говорить: «освяти, Господи, тих, що люблять красу дому Твого». Таке розуміння Храму з самого початку виникнення чернечого чину призвело до включення храмового богослужіння в загальну аскетичну традицію. З перших же років існування християнства Псалтир Царя Давида становив улюблене читання ченців, які спочатку виконували псалми келійно, а згодом включили їх у щоденний коло богослужіння. Особливий спосіб виконання псалмів, так зв. «Псалмоспів», у подальшій вплинув на розвиток всього богослужіння у різних Помісних Церквах.

У Східній Церкві найважливішу роль зіграло заснування Нового Риму – Константинополя в 330 році від Р.Х., а також будівництво храму Святої Софії чи інакше Великої Церкви, і майже в той же самий час – заснування Студійського монастиря. Краса і пишність богослужіння в Храмі Святої Софії після 550 років послужили поштовхом для вікопомних предків нинішніх православних українців, що були надіслані святим рівноапостольним великим князем Володимиром, які були присутні під час богослужіння у Святій Софії та були буквально вражені. Варті уваги їх слова: «Не знали ми, де знаходилися, на небі чи на землі, але то що ми бачили, неможливо описати словами». Також в Єрусалимі, в Лаврі преподобного Сави Освяченого, народився власний богослужбовий Статут. Ці два великих центру чернецтва – Студийський монастир і Лавра Святого Сави, і поширили свої статути на всі монастирі православного Сходу. А після перемоги Православ’я над іконоборчою єрессю в ІХ-му столітті, через ченців монастирський статут поступово проник і в парафіяльні храми, а з XIV-го століття до наших днів вживається як загальноцерковний.

+ Іоасаф (Василиків),

митрополит Івано-Франківський і Галицький