Сутність християнського благочестя полягає в тому, щоб вірувати в Єдинородного Бога, Який є істина й істинне світло, і сила Божа, і життя, що Він істинно є все те, що про Нього говориться, як інше, так і раніше іншого те, що Він – Бог істинний, тобто Бог за істинною завжди сущий таким, яким думаємо про Нього і чим іменується; і ніколи не був не сущим, і ніколи не міг бути таким; Якого буття тим, що Він є за сутністю, недоступне ніякому способу осягнення і цікавості. Нас же, як говорить слово премудрості (Прем. 13:5), приводить до пізнання цього буття велич і краса творінь через деяку схожість з тим, що пізнається, тобто даруючи тільки віру (в це буття) через вказівку на його дії, а не знання. Отже коли ця думка твердо тримається всіма християнами, які достойні цього імені, які навчені законом не поклонятися нічому, що не є істинний Бог, а поклонятися Самому Єдинородному Богу, і які сповідують, що Він істинно, а не лжеіменно є Бог. Благочестиве сповідання вважає догматом віру в Єдинородного Бога – «нехай всі шанують Сина, як шанують Отця»(Ін.5:23).

Як навчає нас Єванглія, єдинородний Бог вийшов від Отця (ІН.8:42) і є від Нього (Ін. 16:27-28). А оскільки Отець немає буття з якоїсь вищезгаданої причини, тому Він немає ні початку ні кінця, йому не притаманний ні час, ні місце. І ми немаємо права називати Бога ненародженим за сутністю. Божество просте за єством, а просте не приймає ніякої складності, отже якщо не складний за єством Бог, Якому належить ім`я ненародженого, то ненароджений буде іменем самої сутності, і єством є не що інше, як ненародженість. Але з найменування ненародженим ми дізнаємося, що названий таким чином існує без причини, а з назви простим – те, що Він є чистий від складності; але жодне з них не говорить замість іншого. Отже, немає жодної потреби єство Божества називати ненародженістю на тій підставі, що Воно просте за єством.

Про Сина потрібно вірити, що Він є Бог сущий від Бога, і при тому, що Він простий, тому що як ми знаємо Божество чисте від усякої складності. Точно таким же чином при цьому ні найменування Сина не означає простота сутності, ні самою простотою не виражається значення Сина. І розуміємо, що у слові «сущий», тобто народжений, відкривається Його існування від Отця, а з простоти – те, що показує це слово, тотожність з Богом, яке не несе за собою відмінності по природі. Бо від того, що Син, в Якого ми віруємо, що Він також і народжений, простий, сутність не називаємо простотою, але як сутність є проста, а не простота, так сутність є і ненародженою, а не ненародженість. Точно таким же чином від того, що Син народжений, ніяк не потрібно народженість вважати Його сутністю, оскільки Його сутність є проста. Тобто знову ж таки слово «народжений» показує буття з чогось, а простим означається відсутність складності. Бо як творіння не є сутність Творця, так і ненародженість не є сутність Ненародженого. Якщо Отець називається ненародженим не через ненародженість, але тому, що Він є проста і нескладна сутність, то з тієї самої причини буде вважатися ненародженим і Син, бо за сутністю і Він однорідний і нескладний. А якщо Сина необхідно визнати народженим, тому що Він народжений, то ясно, що і Отця назвемо ненародженим тому, що Він ненароджений. А якщо цього вимагає як і істина, так і послідовність положень, то ясно, що ненародженість не є ім`ям сутності, але означає деяку різницю понять, що відрізняє народжене від ненародженого.

Люди, які керовані богонатхненними словами Писання, в Отці і Сині бачимо не спілкування, але єдність Божества, чому Своїм власним словом навчив нас Владика, коли сказав: «Я і Отець – єдине» (Ін. 10:30), і «Хто бачив Мене, той бачив Отця» (Ін. 14:9). Бо якщо б Він не мав те саме єство, то як Він мав би в Собі єство чуже або неподібне, коли єство стороннє і чуже не приймає відмінної риси чужорідного. Син не розділяє слави з Отцем, але має всю славу Отця, як і Отець має всю славу Сина. Він так говорить Отцю: «Все Моє Твоє, і Твоє Моє» (Ін. 17:10). І говорить ще, що «в славі Отця» з`явиться під час суду, коли «воздасть кожному за ділами його» (Мф. 16:27). А цими словами сповіщає єднання єства. Бо так само, як «одна слава сонцю, й інша слава місяцю» (1Кор. 15:41), тому що немає схожості в природніх властивостях їхніх складових частин, а якщо б слава обох була одна і та ж; то не існувало б ніякої різниці в їхній природі, бо так провістив про Себе Той, Який з`явиться в славі Отця, показавши через однаковість слави спільність єства.

А якщо не Бог – Той, Хто не Бог за єством, то нехай дізнаються від апостола Павла, що ті які служать «богам, які по суті не є боги», служать не Богу (Гал.4:8). Ми ж, як говорить апостол, «служимо Богу живому й істинному» (1Сол. 1:9); Той, Кому ми служимо, є Ісус Христос. Бо служінням Йому хвалився апостол Павло, говорячи: «Павло, раб Ісуса Христа» (Рим. 1:1). Тому ми ті, які не служимо богам, які не існують за єством, пізнали сущого за єством Бога, Якому «вклониться всяке коліно небесних, земних і пекельних» (Флп. 2:10). Але ми не служили, якщо б не увірували, що Він є живий і істинний Бог, про Якого «всякий язик сповідує, що Господь Ісус Христос у славу Бога Отця» (Флп. 2:11).

Ніякою силою висловів неможливо висловити невимовне єство, і наше відання не простягається настільки, щоб осягнути все, що перевищує все пізнаване, і здатність дару слова не отримало в нас такої сили, щоб могло зобразити мислиме, якщо щось дуже високо і божественно буде складати предмет мислення. В цьому житті можна вбачати й початок істот, й кінець, а блаженство вище за творіння не допускає ні початку, ні кінця перебуває одним і тим же. Одне в самому собі має рух життя, а не через якісь відстані переходить в ньому від одного стану до іншого, але Саме, що є, те і є життя, яке в ньому діє, – життя, яке не стає ні більшим, ні меншим від будь-якого прибавлення чи позбавлення. Бо прибавлення чогось для збільшення немає місця в безкінечному, а думки про зменшення не допускає безстрасність єства. Так, розглядаючи небо і деяким чином входячи в зіткнення з небесною красою за допомогою зорових органів, ми не сумніваємося, що існує те, що є, а коли нас запитають: що це таке? – Ми не можемо словами пояснити єства цього тільки дивуємося, бачачи кругове обертання цілого і злагоджений рух всього навколо. Бачачи це, ми на підставі того, що бачимо, не сумніваємося в бутті явищ, але від розуміння сутності і причин кожного з цих предметів ми настільки далекі, ніби і зовсім не пізнали цих явищ за допомогою відчуття. Так і про Творця світу, що Він існує, ми знаємо, але й не заперечуємо, що не знаємо поняття про Його сутність.

У нас має бути вільний акт віри, бо коли вимагаємо доказів, то це не віра, а примусове знання і немає дороги до спасіння. А коли в серці вільно здійснимо акт віри, тоді Бог дає такі істинні докази, які вище всіх наукових. Завжди пам’ятаймо, що потрібно проявити вільні зусилля, щоб здобути спілкування з Богом. Бо потрібно мати не лише тілесні очі, а й духовні, щоб збагнути вищі матерії. Як казав Ісус Христос : «Якщо Я сказав вам про земне і ви не вірите, то як повірите, коли буду говорити вам про небесне?» (Єв. від Іо. 3:12). Насильно Бог до себе на бере і не відкриває Себе тим, які базуються лише на наукових доказах, думають по мирському і не лишають місця істинній вірі – «блаженні ті, що не бачили й увірували» (Єв. від Іо. 20:29). Бажаючим пізнати вищий світ для свого вдосконалення, для наверння на праведний шлях і пізнання Самого Бога, Він відкриває Себе і дає розсудливість та здатність розпізнавати лжевчення від істинного. Тому як істинні християни віримо в Тройцю єдиносущну і нероздільну, єдиного Бога в трьох Іпостасях, Які є різні за природою, але єдині за єством.

Мар’ Яна Рудько