П’ЯТИДЕСЯТНИЦЯ АБО «ЗЕЛЕНІ СВЯТА»? ДЕЯКІ ІСТОРИКО-БОГОСЛОВСЬКІ ЗАУВАЖЕННЯ ПРОТИ ВНЕСЕННЯ ВІДВЕРТОГО ЯЗИЧНИЦТВА В УКРАЇНСЬКЕ ПРАВОСЛАВ’Я

Кожний рік, напередодні свята П’ятидесятниці, відбуваються дискусії відносно коректності назви «Зелені свята» щодо саме християнського календаря, а також про відповідність освячення зілля Православному Типікону. І хоча знані богослові Православної Церкви України, зокрема Високопреосвященний Димитрій, митрополит Львівський і Сокальський, давно висловилися щодо недопустимості таких дій, деякі священики продовжують наполегливо відстоювати, як саму язичницьку назву свята, так і «традицію» освячення зілля. У цієї статті ми спробуємо розібратися у цьому питанні та зробити деякі висновки.

1. Свято П’ятидесятниці та його святкування у традиції Київського Православ’я

П’ятидесятниця або День Святої Трійці – це одне з головних християнських свят, яке у православ’ї входить до числа дванадесятих свят. Саме зі сходження Святого Духа на апостолів починається історія створення Святої Православної Церкви. Першим християнським храмом став будинок на горі Сіон — нині Храм Гробу Господнього в Єрусалимі, в якому були Апостоли і Матір Божа під час сходження Святого Духу (Див. Дії 2:1-4).

Чин святкування П’ятидесятниці, по міркуванню більшості дослідників, почав складатися вже у IV ст. Адже ще «Постановах Апостольських» – історичному пам’ятнику, що відноситься у різних своїх частинах до періоду від III до IV століття, від імені апостолів говориться «через десять днів після Вознесіння буває п’ятдесятий день від першого дня Господнього (Пасхи); цей день нехай буде великим святом». Не вдаючись у історію формування власне сучасного чину святкування, що не є метою цієї статті, відзначимо, що практично остаточне формування цього чину завершилося у ІХ ст. та знайшло своє відображення у Статуті Великої Церкви Константинопольської.

Отже, від часу хрещення Київської Русі, у її храмах був запроваджений «Статуті Великої Церкви». Потім був Студитський Статут у монастирях та інші компілятивні Статути. Але жодний Статут, включно з Типіконами та «Тріодью Квітною», не каже про якесь «освячення зілля» на свято П’ятидесятниці, це підтверджують і видання Требників Київської митрополії Константинопольського патріархату, зокрема і Требник свт. Петра Могили…

Крім того, про освячення зілля на свято П’ятидесятниці не кажуть і уніатські Типікони та требники. Зокрема тут варто звернутися до ґрунтовного дослідження о. Ісидора Дольницького, а також на греко-католицькі Требники ХХ – ХХІ стст. Який жодним словом не згадує якесь «освячення зелені»

Таким чином, можна зробити висновок, що ніякої традиції освячення зілля на свято П’ятидесятниці в Київському Православ’ї, як і в Української Католицької Церкві не існувало.

ІІ. «ЗЕЛЕНІ СВЯТА» ЯК СПАДОК ЯЗИЧНИЦТВА

«Зелені свята» мають своє коріння в язичництві та нічого спільного з християнським святом П’ятидесятниці не мають. Зокрема, коли подивитися історичні відомості, т.зв. «Зелені свята» у поганстві розпочинали сонячний літній цикл свят. Це свято було відоме в стародавній Греції, як свято квітів, у римлян, — під назвою русалій, розалій (dies rosae, Rosalia idies violae). Як всі інші свята язичників, «Зелені свята» базувалися на традиціях сонячного циклу. Але окрім культу Сонця і культу померлих предків, в основі Зелених свят лежав культ дерева та квітів.

Щодо слов’ян, зокрема сучасних білорусів та українців, то тут ми маємо цілий комплекс язичницький обрядів, які, у різної формі заховалися до нашого часу:

Водіння тополі. У Зелені свята в деяких місцевостях України були звичаї, пов’язані зі священними деревами. Наприклад, на Лівобережжі був обряд водити тополю. Дівчата вибирали поміж себе дівчину на тополю, прикрашали її намистом, стрічками та квітами, обличчя зав’язували хусткою, руки прив’язували до палиці і так водили по селу з гучними піснями. Кожний господар радо зустрічав процесію і, приймаючи від неї добрі побажання (головним чином, приплоду худобі і гарного врожаю), щедро обдаровував учасників обряду.

Вінки. Вранці у Зелену неділю дівчата беруть харчі, закликають хлопців і з піснями-веснянками та гаївками йдуть у ліс чи в гай. Там грають, співають, хороводять, а потім сідають і разом їдять все, що принесли. Після цього шукають в лісі молоді берізки, що мають тонкі і довгі гілля-пруття — і з того тонкого гілля на самій березі завивають вінки, співаючи відповідних пісень. Хлопці можуть допомагати — кожний своїй дівчині — завити вінок на березі. Звивши вінок на живій березі, хлопці їх обережно відламують та дарують дівчатам. А дівчата забирають додому і пізнім вечором йдуть до води і пускають їх на воду, як на Купала, споглядаючи, чи швидко пливуть, чи не підуть під воду, чи з’єднається з іншим вінком, на який загадала дівчина, чи не пристане до берега…

Обряд «Лялі». Цей обряд поширений на Волині. Проводили його в неділю або в понеділок. Дівчата збираючись до дівочого гурту приносили з собою молочні продукти. Дівчачий гурт обирав поміж себе одну дівчину — «Лялю», яку прикрашали вінком з квітів, та через плечі навхрест — гірляндами. У цей час гурт хлопців в умовленому місці плів для «лялі» — трон (зелену лавку). Дівчата супроводжували «лялю» до трону. Хлопці усаджували «Лялю» на трон і тоді утворювали два кола: внутрішнє з дівчат, зовнішнє з хлопців. Таким чином водили хороводи та співали жартівливих та весільних пісень.

Обряд «Кущі». Поширений на Поліссі та частині Волині. У день святкування Трійці молода дівчина стає кущів – символом родючості. Її наряджають у яскравий одяг, плетуть для неї спеціальний розкішний вінок на голову. Потім з піснями і хороводами подружки проводять її по селу, вітаючи господарів кожного будинку. За пісні та побажання Кущ і його свиту щедро пригощають і нагороджують. Після обходу дворів хід попрямує до річки. Тут на воду опустять величезний зелений вінок, на який ціплять різнокольорові стрічки і загадають бажання. Також «Кущі» виконає ще один ритуал зі спеціальним хлібом, який печуть за старовинною рецептурою. Його розділять на всіх бажаючих. Свято супроводжується народними піснями, коломийками, обрядовим чаруванням.

Отже, як ми бачимо, саме «Зелені свята» не мають жодного відношення не тільки до П’ятидесятниці, а і загалом до християнства. Це старовинний язичницький обряд, який мав місце не тільки у слов’ян, але і у римлян та греків.

Тому, природно, аніяк не можна називати християнське свято П’ятидесятниці саме «Зеленими святами»,

ІІІ. Боротьба з язичництвом та свято П’ятидесятниці

Можна міркувати, що єднання свята П’ятидесятниці та язичницького «Зеленого свята» відбувалася у загальному руслі боротьби з язичеством, зокрема і на землях Київської Руси. Цьому сприяла практична часова відповідність святкування Дня Святої Трійці та т.зв. «Зелених свят». Саме тому, на думку більшості дослідників, у цикл християнського святкування потрапило і поминання померлих у суботу перед П’ятидесятницею. При цьому, язичеський звичай прикрашати свої домівки квітами та зеленню, знайшов цілком відповідне тлумачення у християнської традиції, коли на свято прикрашають храм квітами, а зілля була символом вічного життя.

Однак, зважаючи на те, що традиційно зіллям встеляли хати, у тому числі й підлогу, ніхто цю зелень не освячував. Саме тому ми не находим жодних подібних приписів у Типіконах, Квітної Триоді та Требниках, що були надруковані в Київської митрополії Константинопольського Патріархату, або інших Помісних Церквах.

IV. Що освячували у день П’ятидесятниці та звідки пішов галицький звичай освячувати зілля

Коли ми звернемось до історичних та етнографічних дописів, то побачимо, що у світлі боротьби з язичницькими «Зеленими святами», вже від VІІІ – ІХ сторіччя існувала традиція освячення полів та садів у день «П’ятидесятниці». Це робилося за традиційним чином та відбувалося після Божественної літургії….

Однак, це було освячення життя, що вже виросло з насіння на початку літа. Не зілля, яке було зірване та буде викинуто через кілька днів, а саме природного життя, яке дасть у майбутньому уражай і життя людям.

Щодо галицького звичая освячування зілля у день П’ятидесятниці, то він повстав на початку ХХ століття саме у уніатських парафіях, через брак богословської свідомості духовенства та вірних. Це сталося як симбіоз «народних вірувань» та «народного християнства», з чим досить жорстка змагалися тогочасні архієреї Української Католицької Церкви. Однак, у радянський час, коли все релігійне було під забороною, але дозволялися певні народні традиції, «Зелені свята» зробилися у Галичині маскуванням святкування П’ятидесятниці…

Варто відзначити, що освячення зілля масово практикувалася в УГКЦ під час виходу з підпілля у кінці 80-х – початку 90-х років, але було практично викоренено до кінця 90-х рр. Але священики УАПЦ, через брак богословської освіти, реальну ізоляцію від Вселенського Православ’я та бездумне переймання «народних традицій», перенесли цей звичай не тільки в УАПЦ та Київський Патріархат, а й, як ми бачимо сьогодні, навіть у Православну Церкву України. Ніхто навіть не дає собі звіту, бо, окрема того, що цього чину або традиції «освячення зілля» немає у жодному Православному Типіконі або требнику, це «освячене зілля» кладеться під ноги, а через кілька днів опинається у смітнику….

V. Висновки

Мусимо констатувати, що християнське свято П’ятидесятниці та язичницьке «Зелене свято», це цілком два різних свята, які не можна ототожнювати. Жодної традиції освячувати зілля у цей день у християнстві немає, зокрема і в традиціях Київського Православ’я. Ця «традиція» є результатом богословської деградації уніатського духовенства Галичини початку ХХ ст., при цьому єпископат УКЦ послідовно осуджував цю практику та боровся з нею.

Отже, відроджуючи Православну Церкву України на історичних традиціях Київського Православ’я, ми мусимо рішуче відмовитися від антиправославних та навіть антихристиянських практик, зокрема і від того, щоб називати свято П’ятидесятниці – «Зеленими святами», а також освячення зілля у цей день.

прот. Сергій Горбик