Коли ми зустрічаємо на перших сторінках Біблії у книзі Буття цей факт, ми ніяковіємо. Чому це сталося? Для чого Бог так зробив – створив людину і вигнав її із раю? Той хто не читав Біблії завжди буде протестувати проти такого Бога, а той хто вчитувався, завжди задумається над цією катастрофою нашого буття.

Чому старці і духівники радять кожній віруючій людині починати читати Святе Письмо, тобто згадувану мною Біблію, з Нового Завіту? Бо у ньому, цьому Новому Завіті, ви знайдете відповідь на те, що ж насправді сталося драматичного на перших сторінках Біблії, на перших сторінках Старого Завіту? «Це ж є життя вічне, щоб пізнали Тебе, Єдиного Істинного Бога, і Того, Кого Ти послав, Ісуса Христа» (Ін. 17:3). 

Втрата Адамом пізнання Бога – приносить смерть, а пізнання Бога – стає таким, що повертає до життя. Якщо людина не знає Бога, то вона далека від життя і справжньої святості, як блудний син, який відійшов від батька, і як тільки-но переступив поріг батьківського дому, пішов тинятися в далеку країну, не знаходячи там собі спокою. Так і Адам з Євою, втративши становище бути з Богом, були виведені із раю. З того часу людьми стала керувати гріховна стихія, яка в першому Іоановому посланні має визначення у вигляді трьох: «Похіть плоті, похіть очима і гордість житейська» (1 Ін. 2:16). Відтоді за допомогою цих трьох сил сатана панує над людиною. Він, вправно вертячи цими трьома гріховними силами, спокушав Ісуса Христа в пустелі так само, як колись сказав до Єви «… ні не вмрете, але знає Бог, що того дня, коли ви з‘їсте їх (плоди з дерева пізнання), розкриються очі ваші, і ви будете, як боги, що знають добро і зло. І побачила жінка, що дерево добре для їжі, і що воно приємне для очей…» (Бут. 3:5-6).

Створивши людину, Бог поселив її у світі, де вже існували не тільки світло, але й темрява, не тільки добро, але й зло. Святі отці вказують на те, що до гріхопадіння людина перебувала у світлі Божественного відання й знання, що таке добро і що таке зло, оскільки останнє вже існувало у світі через падіння ангелів. Безсумнівно, що і Адам, який давав імена тваринам, знав (розрізняв) про добро і зло. На це прямо вказує святитель Іоан Золотоустий. Однак, змій, улесливо спокушаючи Єву, не відкрив їй головного, що Адам і вона втратять тягу до добра, і не будуть мати сили його сповна виконувати, відтак знаючи, що таке зло, вони не матимуть сили з ним боротися. Людина після переступу, замість того, щоб піднятися до рівня Бога, перетворилася в істоту занепалу, слабку, хворобливу, таку, яка мучиться страхом, невизначенністю і докорами совісті.

Очі Адама розкрилися лишень для того, щоб себе присоромити: «… і пізнали вони, що нагі, і зшили вони фігове листя, і зробили собі оперезання» (Бут. 3:7). Як тільки-но Адам почув голос Божий, він злякався. «Адаме, де ти?», – задзвонило в його вухах, як вирок, як припис і ствердження того, що він загинув і що Бог став шукати його від моменту гріхопадіння. Гріх Адама і благість Божа вступили в суперечку. Бог в людині став бачити те, що в загубленім ягняті бачив пастух, що бачив батько в блудному синові, тому що в очах Божих грішник стає дорогоцінною перлиною, яка має бути очищена від бруду. Яка ж відповідь Богові сором‘язливого Адама? «Почув я голос Твій у раю, і злякався, тому що я нагий, і сховався» (Бут. 3:10). Бог влаштовує допит Адамові: «Хто сказав тобі, що ти нагий? Чи не їв ти з дерева, з якого Я заборонив тобі їсти?», – і Адам, не вагаючись дає відповідь: «Жінка, яку Ти мені дав, вона дала мені від дерева і я їв» (3:11-12). Так завжди поводить себе людина гріховна, провину свою перекладаючи на когось іншого.

Святитель Іоан Золотоустий з приводу наслідків гріхопадіння каже: «Подивись до якої слави і до якого приниження зійшли вони (тобто Адам і Єва). Ті, які дотепер жили, як земні ангели, споряджають собі одіж із листя. Таке ось зло – гріх. Він не тільки позбавляє нас вишнього благовоління, але вкидає нас у великий сором і приниження, краде у нас ті блага, якими ми володіємо».

Після цього вчинку Бог не міг залишити Адама в раю. В тому садку вічності, не могла залишитися вже смертна людина: «Примножуючи, примножу скорботи твої у вагітності твоїй; у болях будеш народжувати дітей; і до чоловіка твого жадання твоє, і він буде панувати над тобою», – сказав Господь до Єви. Не залишився без кари і Адам: «… проклята земля через тебе; у скорботі будеш їсти від неї в усі дні життя твого; терня й осот буде родити вона тобі; і ти будеш їсти польову траву; у поті лиця твого будеш їсти хліб, доки не повернешся в землю…» (Бут. 3:16-19). «І зробив Господь Бог Адаму і дружині його одяг шкіряний і одягнув їх» (Бут. 3:21). З цього приводу святитель Іоан Золотоустий зазначає: «Бог повелів їм зодягнутися в шкіряні ризи для постійного згадування про переступ». Носіння одежі нагадує нам про порушення заповіді і втрачені блага.

Жити вічно в раю, у гріховному і смертному тілі та ще й споживати плоди від дерева пізнання добра і зла, стало неможливим. Бог виводить Адама із раю: «І вислав його Господь Бог із саду Едемського, щоб обробляти землю, із якої він узятий. І вигнав Адама, і поставив на сході біля саду Едемського Херувима і полум‘яний меч, який обертався навколо, щоб охороняти путь до дерева життя» (Бут. 3:23-24).

Цікаве пояснення про Херувима з мечем, що навколо обертався, подає нам святитель Іоан Золотоустий. Він каже, що це символ ворожих відносин між людьми і Богом, які тривали до того часу, коли Господь Ісус Христос, з‘явившись воскреслим перед Своїми учнями, сказав: «Мир вам!» (Ін. 20: 21).

Хоча цей Херувим загороджував дорогу до раю, людина всерівно мала б шукати Бога, шукати дороги. Йти на зустріч Богові, шукати Його. Цією дорогою став Христос, Бог-Слово: «Я є путь, істина і життя і ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене» (Ін. 14:6; Євр. 10:20). Тому перша людина – Адам, уособлює собою гріх, непослух і смерть. Друга ж Людина Новий Адам – Христос, є уособленням праведності, послуху і життя.

Тільки в Бога в у Бозі ми знаходимо покров і спокій для вічної душі:

Ти єси мій Бог,
Я до Тебе йду,
Бо прийшов Ти мене спасти.
Під Твоїм Хрестом заспокоюсь я,
Заспокоїться серце моє.

Ти єси Христос,
Радість вічная,
І любов безкінечная.
Під Твоїм Хрестом заспокоюсь я,
Заспокоїться серце моє.

І ніколи вже
Не забуду я,
Це блаженство і мир в душі.
Під Твоїм Хрестом заспокоюсь я,
Заспокоїться серце моє.

І коли прийде
Той останній час,
І відкриються небеса.
Біля ніг Твоїх заспокоюсь я,
Заспокоїться серце моє

Царство Божеє,
Вічний спокій,
І немає там гріха.
На руках Твоїх заспокоюсь я,
Заспокоїться серце моє.

І як блудний син
До отця спішить,
Я в обійми до Тебе йду.
На плечах Твоїх заспокоюсь я,
Заспокоїться серце моє.

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський (ПЦУ)