Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви! По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою.
Ін 13, 34-35.
Справжній монастир – це ,, ікона Церкви,, говорив Святитель Василій Великий (330-379). В Русі-Україні чернецтво появилося з початком християнства; є відомості, що при Десятинній церкві існував монастир уже у 10 ст. та що 1017 року згорів Софійський монастир. З 1062 року у Києві існувала велика громада ченців у Печерському монастирі, а у 12 ст. в Києві вже було 17 монастирів. Києво – Печерська лавра – православний монастир, заснований у 1051 році монахами Антонієм і Феодосієм у печерах біля літньої княжої резиденції Брестово поблизу Києва. В одинадцятому столітті монастирі стали центром розповсюдження і утвердження православного християнства у Київській Русі.
Основа устрою чернечого життя, базується на вченні Священного Писання і св. Отців Церкви, а також на вродженім прагненні людського духу йти шляхом самоутвердження і досягати вищого духовного досконалення. Чернецтво – велика Божа таємниця. Життя інока є життям духу. Воно в основному уподібнюється життю Ангелів, чому і називається рівноангельским. Це життя повністю відкидає всю суєту мирського життя, всі її тваринні потяги, гріховні, негідні святості, відкидаючи їх як сміття. Чернечі обітниці зводяться до трьох основних – послух, убогість і цнотливість. Послух, це добровільна відмова своєї волі перед Богом, перед старшими, перед всякою людиною.
«Коли хочеш бути досконалим, піди, продай добро твоє і роздай убогим; і матимеш скарб на небесах; і приходь та йди слідом за Мною» (Мт. 19, 21), говорить Христос. «Хто любить отця, чи матір більше мене, недостоїн мене» (Мт. 16.24-25) В цих словах Спасителя – вся філософія чернецтва.
Кожний член братства монастиря у духовному житті повинен бути під особливим керівництвом духівника, якому часто повинен відкривати свій духовний стан, затруднення, збентеження, спокуси, гріхи, недоброзичливі відносини до інших і т.п., що трапляються, і отримувати від нього настанови та повчання, спрямовуючі його до подальших успіхів в духовному житті. Духівник згідно з Божими заповідями, вченням свв. отців і св. Василія, повинен навчати братів як проводити подвижницьке життя, зберігати монастирські звичаї і передання, повчаючи братію духом смирення і любові. При тілесному благочесті, монаху належить потрудитись і про внутрішнє, бо якщо хто по зовнішності тільки дотримує пристойність, ніякої від цього користі для розуму його, коли він буде скитатися в непотребних помислах, але примусивши себе на справу Божу, відкинувши всі земні помисли, розум свій весь спрямує до неба. Щоб молитва була плодоносною її треба вистраждати: перебувати у молитві вдень і вночі, бачити себе найнегіднішим з усіх грішників, порохом земним та попелом, недостойним милостині. Та докоряючи собі треба берегтися від падіння у відчай, не втрачати надії на спасіння, ради заслуг Божого Сина – Хреста, смерті та пролитої крові нашого Спасителя.
Слово «монах» походить від грецького «monachos», що означає «один». Ціль монаха така ж, як у християнина, що живе в світі – спасіння душі. Чи обов’язково відрікатися від світу в ім’я спасіння? Ради чого людина залишає світ і все, що їй було близьке і дороге, і уходить в монастир? Монастир — це не просто «церковна організація» — це православна євхаристична громада, і все життя цієї громади формується навкруг цього містичного центру.
Дух чернецтва ніколи не мінявся: монах – це той, хто добровільно віддає себе в руки Божі, щоби бути цілковито провідником Провидіння Божого. Чин чернечого постригу нагадує погребіння, а монах мертвого, який добровільно лягає у гріб. Монах помирає для світу – того світу, який, за словами Спасителя лежить у злі, світу з його напівязичницькими звичаями, обрядами і представленням про добро і зло. Чернець помираючи, народжується знову, щоби жити життям духу. Коли монах мертвий для світу, то тоді він живий для Бога, коли він живий для світу – то тоді мертвий для Бога.
+ Іоасаф (Василиків),
митрополит Івано-Франківський і Галицький (ПЦУ)