Проти тих, котрі дотримують юдейський піст, і проти самих юдеїв. Виголошене за п’ять днів до посту, після того, як уже було сказане інше слово

Уже при дверях беззаконний і нечестивий піст юдейський. Не дивуйтеся, що я назвав цей піст нечестивим, — що звершується проти волі Божої, воно є нечисте понад усе, — будь-то жертва чи піст. Отже, вже через п’ять днів наступить беззаконний юдейський піст. А я за десять днів, а то й більше, зробив попереднє зауваження, щоб уберегти від небезпеки ваших братів. Але ніхто нехай не звинувачує нас у завчасності слова, яке ми запропонували за стільки днів.

Адже і тоді, коли остерігаються гарячки чи будь-якої іншої хвороби, намагаються всілякими ліками завчасно вберегти тіло людини, якому загрожує хвороба, і перш, ніж вона прийде насправді, спішать врятувати його від загрози лиха. Так і ми, бачачи, що нам загрожує найтяжча хвороба, заздалегідь, задовго наперед об’явили про неї, щоб перш, ніж зло насправді здолає нас, були вжиті допоміжні засоби. Я не відклав повчання до настання днів посту тому, щоб тоді недостатність часу не перешкодила вам утримувати ваших братів; і щоб ви, користаючись цим часом, могли вільно розшукувати і лікувати тих, що страждають цією хворобою.

Так роблять і ті, котрі хочуть справляти весілля і готують величний обід. Вони не в ті ж дні, а наперед домовляються з рибалками і птахоловами, щоб тоді, коли вже часу буде обмаль, не було будь-якої перешкоди в приготування бенкету. Так і ми, маючи намір запропонувати вам трапезу (бесіду) про божевілля юдеїв, наперед домовилися з вами, ловцями, щоб ви впіймали в сіті ваших найслабших братів і привели послухати наші слова. Ті з вас, котрі вже впіймали і міцно тримають в сітях, нехай пов’яжуть (упійманих) словом умовляння; а котрі ще не впіймали цієї прекрасної здобичі, за ці п’ять днів ще мають вдосталь часу, щоб справитися з ловом.

Тож, розкиньмо сіті повчання, станьмо кругом, як ловчі пси, і будемо звідусіль зганяти їх у лоно Церкви. А коли хочете, виведемо на них, наче надзвичайного ловчого, блаженного Павла, який волає і говорить: «Ось я, Павло, кажу вам, якщо ви обрізуєтеся, не буде вам ніякої користі від Христа» (Гал. 5, 2). Чимало диких і неприборканих тварин, які ховаються в лісі, почувши голос мисливця, від страху вискакують, і, будучи гнані силою голосу, спонукувані сильним криком, мимоволі попадають у тенета. Так і ваші браття, що ховаються в юдействі, ніби в якомусь лісі, коли почують голос Павла, я впевнений, легко потраплять у сіті спасіння і цілком відкинуть юдейську оману. Бо говорить не Павло, а Христос, Який управляє його душею. Тож, коли почуєш, що той волає і говорить: «Ось я, Павло, кажу вам, якщо ви обрізуєтеся, не буде вам ніякої користі від Христа» (Гал. 5, 2), — то це не тільки голос Павла, а думки і повчання Христа, Який внутрішньо наставлє його.

Але хтось може сказати: «Невже обрізання настільки шкідливе, що при ньому все Христове домобудівництво стає даремним?» Так, обрізання шкідливе не саме по собі, а тільки через усвідомлення (тих, що обрізуються). Був час, коли закон був корисний і необхідний, однак тепер він залишається бездіяльним. То коли ти приймеш Його невчасно, він стане для тебе безкорисним даром Божим. Тому і «не буде вам ніякої користі від Христа», що ви не хочете прийти (до Нього).

Якби хтось через перелюб (та інші) огидні пороки був ув’язнений у в’язницю, а потім, коли б настав час суду і винесення йому звинувачувального вироку, прийшов від царя лист про звільнення всіх ув’язнених у в’язниці без будь-якого допиту і слідства; але в цей же час той (чоловік), не захотівши прийняти (царської) милості, став би наполягати на тому, щоб його піддали допитам і слідству; то він, віддавши сам себе суду, слідству і вироку, звичайно, вже не може скористатися цією милістю, оскільки добровільно позбавив себе царської милості. Те ж сталося і з юдеями. Погляньте: все людство викрите в наймерзенніших пороках. «Всі згрішили» (Рим. 5, 12), — говорить Апостол, — й ув’язнені були через прокляття за гріх, наче у в’язниці. І вже мав бути винесений вирок над ними, як прийшло з небес послання Царя, чи краще — прийшов сам Цар і звільнив усіх від уз гріха, не проводячи ані слідства, ані допитів.

2. Тому всі, що прибігають (до Спасителя), користаються даром і спасаються благодаттю. А ті, що хочуть виправдатися законом, позбавляються і благодаті. Намагаючись спастися власними силами, вони і царське людинолюбство втрачають, і накликають на себе прокляття закону, «бо ділами закону не виправдається ніяка плоть» (Гал. 2, 16). Тому Апостол і говорить: «Якщо ви обрізуєтеся, не буде вам ніякої користі від Христа» (Гал. 5, 2). Бо той, хто намагається спастися ділами закону, не має нічого спільного з благодаттю. Саме це мав на увазі Павло, коли говорив: «Якщо за благодаттю, то не за діла; інакше благодать не була б уже благодаттю. А якщо за діла, то це вже не благодать; інакше діло вже не є діло» (Рим. 11, 6). І знову: «Якщо виправдання через закон, то Христос даремно вмер» (Гал. 2, 21). І ще: «Ви, що виправдовуєтеся законом, залишилися без Христа, відпали від благодаті» (Гал. 5, 4). Ти вмер для закону, став мертвим і вже не знаходишся під його ярмом і неволею. То чому ж намагаєшся марно і даремно тривожити сам себе?

Але чому Павло, вказуючи тут на своє ім’я, не сказав просто: «Ось я говорю вам»? Він хотів нагадати галатам про ту ревність щодо юдейства, яку колись проявив сам. «Якби я був з язичників, — говорить він, — і не знав юдейства, то будь-хто міг би сказати, що я виганяю обрізання з церковних догматів через те, що не знаю його сили, бо сам не жив у юдействі». Ось для чого він поставив своє ім’я, — щоб нагадати їм про те, що він зробив для закону. Він ніби говорить: «Я роблю це не через ворожість до обрізання, а тому, що знаю істину. Це говорю я, Павло, той Павло, який «обрізаний восьмого дня, з роду Ізраїлевого, коліна Веніаминового, єврей з євреїв, за законом фарисей, за ревністю — гонитель Церкви…; ходив по домах, тягнув чоловіків та жінок і віддавав їх до в’язниці» (Фил. 3, 5–6; Діян. 8, 3). Усе це може переконати найбільш безрозсудних у тому, що я ухвалив цей закон (про скасування обрізання) не з будь-якої ворожості чи через незнання юдейства, а через знання найвищої Христової істини». «Знову я свідчу кожному чоловікові, який обрізується, — говорить він, — що він повинен виконувати весь закон» (Гал. 5, 3). Чому він не сказав: «Сповіщаю» чи «заповідаю», або «говорю», але «свідчу»? Тому, щоб цим нагадати нам про майбутній суд; бо де свідки, там суд і вирок. Так він лякає слухача, нагадуючи йому про царський престол, вказуючи, що ці слова будуть йому свідками в той день, коли кожний має дати звіт про те, що він зробив, що сказав і що чув.

Ці (слова Апостола) колись чули галати, а тепер нехай послухають і ті, що страждають хворобою галатів. Якщо їх і немає тут, то нехай почують від вас, як Павло волає і говорить: «Знову я свідчу кожному чоловікові, який обрізується, що він повинен виконувати весь закон» (Гал. 5, 3). Не говори мені, що обрізання — це тільки одна заповідь. Ця єдина заповідь накладає на тебе все ярмо закону. Якщо ти хоч частково підкоряєш себе владі закону, тоді маєш коритися й іншим його настановам. А коли не виконуєш їх, то беззаперечно підлягаєш покаранню і накликаєш на себе прокляття. Коли горобець потрапляє в тенета, то, хоч заплутується тільки його нога, однак у полоні опиняється все тіло. Так само і той, що сповняє хоч одну заповідь закону: чи щодо обрізання, чи щодо посту, — цією єдиною заповіддю віддав усього себе владі закону, і поки має бажання коритися йому бодай частково, вже не в змозі звільнитися від нього.

Ми говоримо це не для того, щоб обвинувачувати закон, ні; а щоб показати надзвичайно щедре багатство Христової благодаті. Закон не суперечить Христові. Та й хіба це можливо, коли він Ним даний і до Нього нас направляє? Але говорити про все це ми вимушені через недоречну ревність тих, котрі використовують закон не так, як треба. Саме вони й ображають закон, коли закликають то відійти від нього і приступити до Христа, то знову тримаються його. І я згідний, і ніколи не буду заперечувати, що закон приніс дуже багато користі нашому родові. Але ти, невчасно дотримуючись його, не даєш цілком розкритися його великій користі. Як для вихователя найбільшою похвалою є те, що вихований ним юнак задля збереження цнотливості вже не потребує його нагляду, оскільки належно утвердився в цій чесноті; так і для закону найбільшою похвалою є те, що ми вже не маємо потреби в його допомозі. Бо саме цим ми і завдячуємо законові, що душа наша стала в належній мірі здатною для прийняття вищої мудрості в любові.

Отже той, хто досі залишається під законом і не може бачити нічого, крім того, що там написано, той великої користі від нього не отримав. А я, залишивши його і піднявшись до найвищих догматів Христових, можу вихваляти Його особливо за те, що він зробив мене здатним піднятися над дріб’язковістю написаного в ньому і піднятися на висоту вчення, яке подав нам Христос. Закон, якщо він тільки наблизив нас до Христа, приніс багато користі нашій природі. А якщо ні, то зашкодив ще й тим, що, прив’язавши нас до меншого, позбавив більшого, і досі тримає в численних гріховних ранах. Бо, якщо з двох лікарів, серед яких один слабкіший, а другий сильніший (у своєму мистецтві), один прикладе до ран ліки і не в змозі буде звільнити хворого від болю, спричиненого ними.

3. Брат твій: «… залиши там дар твій перед жертовником і піди перше помирися з братом твоїм, і тоді прийди й принеси дар твій» (Мф. 5, 24). Не сказав: «Залиши жертву взагалі і йди геть, — але, — залиши дар поки-що не принесеним, і піди примирися з братом твоїм».

Однак Він сказав це не тільки тут, але й в іншому місці. Так, якщо хто має дружину невірну, тобто язичницю, то не повинен проганяти її. «Коли який брат, — говорить Апостол, — має жінку невіруючу, і вона згодна жити з ним, то він не повинен залишати її» (1 Кор. 7, 12). А якщо розпусну і перелюбницю, — то йому не забороняється прогнати її. «Хто, — говорить Ісус Христос, — розведеться з жінкою своєю, хіба що через її любодійство, призводить її до перелюбства» (Мф. 5, 32). Отже, через любодійство можна відпускати жінку. Чи бачиш людинолюбство і піклування Боже? «Якщо, — говорить, — дружина твоя язичниця, не проганяй; а якщо перелюбниця, то не забороняй зробити це. Якщо вона, — говорить, — образить Мене, не проганяй, а якщо збезчестить тебе, нехай ніхто не перешкоджає прогнати».

Такої честі удостоїв нас Бог! То невже ми не вшануємо Його бодай настільки, наскільки Він вшанував нас, і дозволимо своїм дружинам ображати Його, знаючи при цьому, що коли ми зневажимо спасінням дружин, нас ждуть надзвичайно великі муки і кари? Тому-то Він і поставив тебе главою жінки, тому і Павло повелів: «Якщо ж вони хочуть чомусь навчитися, нехай спитають про те вдома у своїх чоловіків» (1 Кор. 14, 35), щоб ти, як учитель, опікун і наставник, спонукав її до благочестя. А ви, коли час зборів закликає до церкви, не застерігаєте (жінок) від безпечності. І коли диявол кличе їх до труб, і вони з готовністю коряться йому, не зупиняєте їх, а байдуже дивитеся, як вони захоплюються злочинним безчестям і віддаються нестримності. Бо там, зазвичай, збираються і любодії, і зніжені чоловіки, і ціла юрба танцюристів. То що говорити про ті перелюбства, які там чиняться? Невже ти не боїшся, що твоя дружина повернеться звідти з дияволом у душі?

Хіба ти не чув, як було ясно вказано нам у попередньому слові, що демони живуть і в душах юдеїв, і в місцях, де вони збираються? Як же, скажи мені, ти насмілюєшся після танцю з демонами знову йти до апостольського зібрання? Як не боїшся приступати до священної трапези, брати участь у ній і причащатися дорогоцінної Крові після того, як ти ходив до тих, що пролили кров Христа, і з ними спілкувався? Тебе не лякають, не вводять у страх такі злочини? Чи, може, ти не благоговієш перед цією трапезою?

Усе, що сказав я вам, передайте їм, а вони нехай передадуть своїм дружинам. «Повчайте один одного» (1 Сол. 5, 11). Якщо той, що страждає цією хворобою (юдейством), буде оголошеним, нехай буде видалений із притвору; якщо вірний і присвячений, — нехай буде відлучений від священної трапези. Бо не для всіх гріхів потрібні тільки умовляння і поради, ні. Є й такі, що виправляються рішучими і дуже швидкими діями. Як більш легкі рани відступають перед слабкими ліками, а ті, що загнили, не піддаються лікуванню і гублять все тіло, вимагаючи залізного вістря і вогню; так і серед гріхів: одні потребують тривалого умовляння, а інші — суворого викриття. Тому і Павло велів не тільки наставляти, але й суворо викривати, говорячи так: «З цієї причини викривай їх суворо» (Тит. 1, 13).

Тож нещадно викриймо їх тепер, щоб засоромившись від наших слів і засудивши самі себе, вони більше не заражалися беззаконним (юдейським) постом. Тому-то, облишивши нарешті умовляння, я свідчу і проголошую: «Хто не любить Господа Ісуса Христа, нехай буде проклятий» (1 Кор. 16, 22). А чим хто-небудь може ще більше довести, що він не любить Господа, як не тим, що бере участь у святі юдеїв, котрі вбили Його? Не я таких віддав анафемі, а Павло; чи навіть і не Павло, а Христос, Який говорить через Павла і каже, що ті, котрі «виправдовуєтеся законом…, відпали від благодаті» (Гал. 5, 4). Скажіть їм ці слова, прочитайте цей вирок, і, зі всією турботливістю врятувавши і вирвавши їх із пащі диявола, у день посту приведіть до нас, щоб ми, віддавши вам решту із обіцяного, з нашими браттями однодумно і єдиними устами прославили Бога і Отця Господа Ісуса Христа, бо Йому слава повіки. Амінь.

Повне зібрання творінь святителя Іоана Золотоустого. — К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2009. — Том I. Книга 2.