Двадцять шостого червня 2016 р., Соборною Божественною літургією, завершився Всеправославний собор, а ще 16 червня Верховна Рада України звернулася до Вселенського Патріарха з проханням надати автокефальний статус Українському Православ’ю. І хоча «українське питання» було відсутнє в офіційній програмі, але активно обмірковувалося в кулуарах та прес-конференціях.
Так, речник Константинопольського патріархату, архієпископ Тельміський Іов, вже 20 червня, у перший день роботи Всеправославного собору, зробив наступну заяву: «Як тільки офіційний лист від ВР України надійде до канцелярії Вселенського Патріарха, він відразу буде винесений на розгляд Священного Синоду Константинопольського Патріархату».
Варто зауважить, що Верховна Рада прохає про автокефалію не УПЦ КП або якось іншої юрисдикції, а саме про помісний статус Українського Православ’я. І це дуже важливо, бо до процесу запрошуються всі православні, хто реально бажає об’єднання на базі створення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні. Головувати цім процесом буде Константинопольський Патріарх, що унеможливлює адміністративний тиск з боку будь якої православної юрисдикції – учасниці перемовин та собору.
Здавалось б, усім зацікавленим у автокефальному статусі Українського Православ’я потрібно дочекатися якогось офіційного рішення синоду Константинопольського Патріархату і тільки потім приймати відповідні офіційні рішення. Але цілком «неочікувано», Українська Автокефальна Церква, 5 липня збирає архієрейський собор та звертається до Вселенського Патріархату з проханням… «про прийняття Української Автокефальної Православної Церкви до складу Константинопольської Матері-Церкви на правах Української Церкви з центром Митрополії в Києві до 1686 року та у відповідності до рішень Святого і Великого Православного Собору на о. Кіпр 2016 року про надання автономного статусу Церквам» [1]. Навіть у багатьох вірних УАПЦ, не кажучи про православних інших юрисдикцій, повстало закономірне питання: для чого приймати заяву, яка суперечить зверненню Верховної Ради та чаянням майже 40% православних українців? Тим більш, що, як писалося вище, Синод Вселенського Патріархату погодився розглядати звернення про надання автокефалії, а власне сама УАПЦ, через рішення саме архієрейського собору, вже неодноразово, на протязі 2005 – 2011 років, просилася в склад Константинопольського Патріархату.
Однак усе робиться зрозумілим, коли подивитися на цю подію очами Московського Патріархату та згадати недавню історію з зривом архієреями УАПЦ об’єднавчого процесу 2015 р (вп’яте за останні 20 років).
Так, коли проаналізувати статті та вислови московських противників помісного статусу Українського Православ’я за останні роки, можна зауважити, що одним із головних критичних аргументів є теза про «розділення та нездатність об’єднатися власне УПЦ КП та УАПЦ». При цьому, саме архієреї УАПЦ, не дивлячись на братське ставлення єпископату УПЦ КП на перемовах, завжди знаходили якусь «зачіпку», щоб зірвати процес об’єднання та зіграти на боці Московського Патріархату. Особливо, це зробилося очевидним літом 2015 р., коли навіть представники Константинопольського патріархату, Преосвященний єпископ Іларіон і Преосвященний єпископ Даниїл, були здивовані непомірними вимогами очільника УАПЦ митрополита Макарія (Малетича), його демаршем по зриву перемов та вже призначеного об’єднавчого собору. І це при тому, що внутрішнє й суспільне становище самої УАПЦ залишає бажати кращого (біля 600 реальних парафій, 90% яких – це три області Західної України; жодного повноцінного монастиря, які б нараховував хоча б 10 ченців; більшість єпархії нараховує від 1 до 3 реальних парафій; вага на релігійному полі України та суспільна довіра – на рівні соціологічної похибки в 0,9 – 1,1%).
Попре те, що зрив єпископатом УАПЦ об’єднавчого процесу 2015 р. був негативно сприйнятий більшістю саме української православної ойкумени та викликав масовий перехід парафій УАПЦ до УПЦ КП, його щиро вітала Московська Патріархія. Очільник УАПЦ та деякі його єпископи–сателіти, навіть отримали можливість доводити свою «позицію» на провідних медіа-ресурсах РПЦ МП, не забуваючи поливати брудом як УПЦ КП загалом, так і її Предстоятеля, Святійшого Патріарха Філарета зокрема. Останнє розвіяло всі ілюзії про «власну позицію та незалежність» УАПЦ.
І ось знову, у черговий раз, очільник УАПЦ і його єпископат вирішили підіграти Московському Патріархату, приймаючи звернення з проханням прийняття в Константинопольський Патріархат та відмову від автокефального статусу. При цьому, на нашу думку, це звернення не буде мати жодних реальних наслідків, воно непотрібне нікому, крім, власне, речників і агентів впливу Московського Патріархату. Такий висновок ґрунтується на кількох факторах:
1. Як ми відзначали вище, архієрейський синод УАПЦ вже багато разів звертався до Константинопольського Патріархату з подібною пропозицією, навіть вів перемови на цьому ґрунті. Але всі спроби закінчилися нічим, як через внутрішній стан власне УАПЦ, так і степені її суспільної підтримки. При цьому, на момент цих звернень, УАПЦ була значно більш потужніша, ніж сьогодні.
2. Верховна Рада України, вищий законодавчий орган Країни, звернулася до Константинопольського патріарха з проханням саме про автокефальний статус Українського Православ’я. При цьому, звернення прямим текстом каже, що Україна зацікавлена не в наданні відповідного статусу якоїсь однієї юрисдикції, а в об’єднанні Українського Православ’я на ґрунті помісності. Тому можна з впевненістю сказати, враховуючи історичні прецеденти, що Вселенський Патріарх не буде вести «сепаратні» переговори та надавати якийсь статус виключно одній УАПЦ.
3. Усі добре розуміють, а Вселенський патріарх найперше, що надання статусу маргінальної структурі, яка користується мінімальною довірою та підтримкою суспільства, не тільки не вирішить проблему розділення Українського Православ’я, яка сьогодні реально проходить між Московським Патріархатом в Україні та Українською Православною Церквою Київського Патріархату, а і не принесе ніяких «політичних дивідендів» власно Константинопольському патріархату. Бо реакція Московського Патріархату на «вхід» Константинополя в Україну буде однакова негативна, як при створенні єдиного Помісного Українського Православ’я, так і створенні митрополії на базі УАПЦ. Але коли в першому варіанті Константинопольський патріархат отримує союзником одну з найбільших Православних Церков, то в другому – маргінальну структуру, яка реально є конфедерацією трьох архієреїв Галичини. При цьому, як відзначають практично всі експерти, є велика вірогідність відходу від Константинополя найбільших єпархій УАПЦ у разі усунення митрополита Макарія (Малетича) з посади очільника або, власне, спроби пересунення одного або кількох архієреїв галицьких єпархій.
4. Звернення очільника та архієреїв УАПЦ дає змогу речникам Московського Патріархату, а головне – опозиційним (читай промосковським) депутатам Верховної Ради України, апелювати до Вселенського Патріарха з проханням про відмову розгляду офіційного звернення ВРУ. Адже, «самі розкольники не бажають автокефального статусу».
5. Час звернення обраний так, щоб воно збіглося з «хресною ходою на Київ», яку організував Московський Патріархат в Україні. Ця хода йде під російськими прапорами та з портретами останнього російського імператора. Одночасно з ходою, УАПЦ освячує в Києві часовою на честь Іоана Шанхайського, який, попри аскетичні подвиги, був ревним прибічником російського самодержавства та імперії. Коли згадати, що УАПЦ завжди відмовляла будь-які перемови без участі представників Московського Патріархату в Україні, то усе це, на думку більшості експертів, нагадує єдину сплановану акцію, яка мусить показати світові, що «українські» православні виступають проти помісного статусу та відриву від Москви.
Таким чином, останні події ще раз підтвердили, що сьогоднішня УАПЦ є сателітом Московського Патріархату, основна задача якого: сіяти розбрати серед православних українців та будувати будь-які штучні перешкоди на шляху визнання помісного статусу Українського Православ’я. Діючи по московським темникам, хоч і під прикриттям патріотичних гасел, своєю останню заявою, єпископат УАПЦ остаточно дискредитував себе в очах українського народу. Тепер самим яскравим скептикам зробилося зрозумілим, чому ще літом 2015 р. Священний Синод УПЦ КП ухвалив рішення про «безперспективність та безплідність будь-яких подальших спроб ведення діалогу з єпископатом УАПЦ» та закликав «духовенство і віруючих, які належать до УАПЦ, відновити єдність з Київським Патріархатом та разом продовжити розбудову єдиної Помісної Української Православної Церкви» [2]
Посилання:
1. Архієрейський Собор УАПЦ звернувся до Вселенського Патріарха з проханням про прийняття до Константинопольської Матері-Церкви на правах Української Церкви до 1686 року (http://keuapc.org/novini/153-vazhlivo/1007-arkhierejskij-sobor-uapts-zvernuvsya-do-vselenskogo-patriarkha-z-prokhannyam-pro-prijnyattya-do-konstantinopolskoji-materi-tserkvi-na-pravakh-ukrajinskoji-tserkvi-do-1686-roku.html)
2. Засідання Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату від 27 липня 2015 року під головуванням Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Журнал № 26. (http://www.cerkva.info/uk/synod/7177-synod-27-07-15.html)
прот. Сергій Горбик