Нещодавня нищівна атака, розпочата Службою зовнішньої розвідки Росії (СЗР) проти Вселенського патріархату – і особисто проти Вселенського патріарха Варфоломія – не повинна була стати несподіванкою для тих, хто має історичну пам’ять і здоровий глузд. Цей напад безпомилково несе нечестиве «благословення» Московського патріархату.

На сьогодні добре встановлено, що російська держава та інституційне керівництво Російської Церкви під патріархом Кирилом злилися в гротескний церковно-політичний гібрид. Коли Церква перетворюється з Тіла Христового на політичну ідеологію, замасковану релігійністю, — особливо фундаменталістського характеру, — вона перестає бути Церквою, незалежно від того, наскільки вірно вона може зберігати зовнішні форми та церемоніальні атрибути.

Історія нагадує нам, що саме виникнення претензій Росії на автокефалію було народжене з примусу. Коли Вселенський Патріарх Єремія II подорожував до Росії, шукаючи допомоги, цар Федір фактично затримав його і тиснув на нього, аби той підписав Томос про російську автокефалію. З того моменту Москва одержима узурпацією першості Першопрестольної Константинопольської Церкви, не розуміючи, що вселенськість і соборність — це не числові поняття.

Ця одержимість знову проявилася у 2016 році, коли Москва — демонічно — намагалася саботувати Святий і Великий Собор Православної Церкви на Криті, затягнувши разом із собою ще чотири Церкви. Патріарх Варфоломій, діючи мудро та мужньо, продовжив скликання Собору, залишивши росіян за дверима шлюбного бенкету – ображених і нездатних прийняти результат.

Криза досягла критичної точки у 2019 році, коли Вселенський патріархат надав автокефалію Православної Церкві України після неодноразових звернень українського політичного керівництва, духовенства та вірян. Це рішення було ухвалене лише після більш ніж десятиліття копітких зусиль для досягнення співпраці та консенсусу з Москвою.

Не будемо забувати: Константинополь привів Русь до Православ’я – з Києва, міста, яке справедливо вважається священним. Примусове включення України та країн Балтії до атеїстичного радянського режиму поневолило їхні Церкви разом із їхніми народами. З розпадом Радянського Союзу та здобуттям незалежності цими націями, церковне визволення стало як природним, так і неминучим. Канонічна відповідальність за розгляд таких питань належить виключно Першопрестольній Константинопольській Церкві – і саме до Константинополя були спрямовані ці прохання.

Необхідно наголосити на вирішальному моменті: Патріарх Варфоломій діяв не одноосібно. Він відповів на офіційні звернення урядів, народів та духовенства, які прагнули автокефалії в Україні та заснування екзархатів в Естонії та Латвії. Якщо його і можна в чомусь звинуватити, то лише в зволіканні – традиційної політиці Фанару «festina lente» («поспішай повільно»), яка не завжди приносить бажані результати.

Автокефалія Православної Церкви України викликала шаленство російського політико-церковного апарату. У відповідь він розв’язав подвійну війну: військову – бомби та зброю проти православного народу України – та церковну проти Вселенського Патріархату; проти Олександрійського Патріархату через неканонічне вторгнення (ειςpidisi) та створення Екзархату, супроводжуване «купівлею» духовенства та віруючих; і проти Церков Греції та Кіпру за те, що вони наважилися визнати українську автокефалію.

По суті, Москва стала руйнівником Православ’я. Вона уклала союз слов’янських Церков, на жаль, залучивши через свої своєрідні маневри Єрусалимський Патріархат, а також об’єднавшись із Церквою Албанії – навіть за життя Архієпископа Анастасія.

Незабаром сталася ще одна трагікомічна подія. Патріарх Варфоломій, діючи великодушно заради єдності, відновив Євхаристичне спілкування з Церквою Скоп’є під керівництвом митрополита Стефана. Проте Патріарх Сербський Порфирій тоді втрутився «як злодій уночі», односторонньо надавши автокефалію та проголосивши «Автокефальну Церкву Македонії», топчучи канонічний та еклезіологічній порядок Православ’я.

У результаті православний світ сьогодні нагадує сумне розсіяне село, замкнене в задушливих глухих кутах. Проте Патріарх Варфоломій – діючи правильно – не вилучив ім’я Патріарха Кирила з Диптихів, незважаючи на те, що Кирило розірвав євхаристичне спілкування з Константинополем, Олександрією, Афінами та Кіпром.

Ці події ставлять нагальне запитання: що робити?

Війна між Росією та Україною врешті-решт закінчиться. Путін колись хвалився перемогою протягом шести днів; минуло чотири роки. Якщо Росія переможе, Автокефальна Православна Церква України постане перед новими й болісними викликами. Митрополит Онуфрій, пов’язаний із Москвою, демонструє малу схильність до примирення чи єдності, підтримуючи амбіції Путіна та Кирила.

Тим часом слов’янський блок – тісно координуючи дії з Москвою – схоже, має намір просувати фактичний поділ православ’я, фактично тримаючи Патріарха Варфоломія в заручниках. Навіть якщо він скличе бодай неформальну зустріч православних предстоятелів, ймовірно, що слов’яни – і, на жаль, Єрусалим – відмовляться від участі, що зробить Вселенського Патріарха явно ізольованим.

Проте Москва вагається відкрито кинути виклик першості Константинополя, попри свої прагнення стати так званим «Третім Римом». Третього Риму немає – і не може бути. Історія вже встановила Новий Рим. Трагічним винятком досі залишається сербський патріарх Порфирій.

Нарешті, ми не можемо ігнорувати приховані та явні симпатії певних митрополій, монастирів та осіб до Москви — акторів, які свідомо руйнують православну єдність, виливши риторику найнижчої якості проти своєї власної Церкви-Матері, Константинопольської Церкви. Це незаперечні ознаки відчаю, збентеження та церковного глухого кута.

Теодор Калмукос

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: THE NATIONA LHERALD