26 березня у віці 97 років помер колишній митрополит Київський і Галицький, почесний патріарх Української православної церкви Філарет (Денисенко). Він був, мабуть, найвпливовішою постаттю в українському православ’ї радянської та пострадянської доби. Прийнято вважати, що пік його відомості припав на 1992 рік, коли він ухвалив рішення перейти з Московського патріархату (МП) до Української автокефальної православної церкви, за що того ж року Архієрейський собор Російської Православної Церкви (РПЦ) позбавив його сану, а згодом, у 1997 році, піддав анафемі.
Тим не менш, на мій погляд, його спадщина є значно багатограннішою і не зводиться до канонічних рішень, що принесли йому сумнівну славу в більшій частині православного світу за межами України. У роки «холодної війни» він заявив про себе як вірний прихильник політичних наративів РПЦ, а в пізньорадянський та ранньопострадянський час, коли Церква в Україні здобула свободу, що істотно змінило її становище, послідовно захищав незалежність «київського православ’я» від Московського патріархату. Протягом кількох десятиліть, з 1995 по 2019 рік, Філарет, патріарх Київський і всієї України-Руси, по суті, очолював український автокефальний рух.
І. Філарет як український екзарх у роки «холодної війни» (1966–1989)
У 1966 році Московська патріархія призначає Філарета Патріаршим екзархом України. Відомо, що у XX столітті церковне життя в Україні було доволі неспокійним. У січні 1918 року відкрився Всеукраїнський православний церковний собор, але після перших трьох засідань він був перерваний громадянською війною, що ввірвалася в місто, і кожен із урядів, що змінювали один одного, нав’язував Церкві свій порядок денний. Собор 1918 року проголосив автономію Української православної церкви, однак рішення про повну автокефалію ухвалено не було. Її поборники продовжували домагатися повного відокремлення від РПЦ, і зрештою, у жовтні 1921 року заявили про створення самостійної Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). У висвяченні ієрархів нової церковної структури канонічно поставлені єпископи не брали участі, що дало привід говорити про її неканонічність та порушення апостольської спадкоємності. Автокефальна церква діяла в радянській Україні до початку 1930-х років, коли була знищена більшовиками.
З 1924 по 1939 рік у Польщі існувала доволі велика, активна православна українська громада. Вона, зокрема, обстоювала необхідність перекладу літургійних текстів українською мовою, крім того, чимало сприяла розвитку православної богословської освіти; примітно, що під її впливом перебувала нечисленна на той час Польська Автокефальна Православна Церква. У 1939 році, після пакту Ріббентропа-Молотова, частина західноукраїнських земель, що входили до складу Польщі, відійшла до Радянського Союзу. Це неминуче позначилося на становищі Церкви: з одного боку, православні українці повною мірою відчули на собі жах радянських репресій, а з іншого — жителям Західної України, змушеним увійти до складу Радянського Союзу, всупереч усьому, вдалося зберегти свої культурні та національні прагнення.
У роки німецької окупації ненадовго відкриваються українські православні храми. Частина єпископів намагається відродити канонічну автономію, ухвалену на Соборі 1918 року, і об’єднується в Українську автономну церкву. Інша група, створена з благословення митрополита Варшавського Діонісія, зібралася навколо заснованої ним у 1942 році Тимчасової адміністрації Української Автокефальної Православної Церкви; передбачалося, що ця структура об’єднає обидві гілки українського православ’я і стане ядром автокефалії у вільній Україні. Однак розв’язати суперечності між прихильниками автономії та автокефалії так і не вдалося. Двом церквам не вдалося дійти згоди. Крім того, невдовзі ситуація ускладнилася тим, що 29 червня 1945 року Закарпаття було включено до складу УРСР згідно з радянсько-чехословацьким договором.
У 1943 році радянське керівництво відроджує Московську патріархію в надії заручитися підтримкою Церкви у захисті батьківщини від нацистів. Водночас було очевидно, що навіть після включення Західної України до складу «радянського народу» серед українців було чимало тих, хто був носієм виразно окресленої національної самосвідомості та прихильником незалежності України. У 1946 році Львівський собор (відомий також як Львівський псевдособор. – Прим. пер.), скликаний за ініціативою Сталіна, ліквідовує Берестейську унію та насильницькі приєднує Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ) до РПЦ. На тому ж соборі з Московським патріархатом возз’єднуються українські автономні та автокефальні громади.
Однак утримувати контроль над громадами, примусово зігнаними під «московський омофор», радянській владі було непросто. Щоб запобігти можливому внутрішньоцерковному опору, ухвалюється рішення поставити на чолі Православної церкви в Україні лояльного до режиму етнічного українця. Філарет (Денисенко) відповідав обом критеріям. У 1966 році його було призначено патріаршим екзархом в Україні, і він залишався ним аж до 1990 року. Владою, йому даною, він, попри панівні у церковному середовищі антиукраїнські тенденції, допускав незначну українізацію, наприклад, зводив у єпископський сан священників українського походження, дозволяв видавати церковну періодику не лише російською, а й українською мовою, що було рідкістю для того часу. Утім, митрополит Філарет діяв дуже обережно: так, навесні 1974 року редакція часопису «Український вісник», що виходив у самвидаві, звинуватила його в тому, що він забороняє вести церковне листування та проповідувати українською мовою, ба більше, усунув із кафедрального Свято-Володимирського собору священника, який наважився виголосити проповідь українською мовою.
Ієрархів українського екзархату не раз засуджували за те, що вони з непідробною радістю сприйняли знищення Української греко-католицької церкви. У церковних журналах тих років можна знайти написані єпископами численні статті про Київську Русь, що об’єднує три братні народи – російський, український та білоруський, так само як і про те, що Переяславська рада 1654 року, Велика Вітчизняна війна, а також Львівський собор 1946 року були найвеличнішими історичними подіями, що знаменують єдність східних слов’ян та перемогу православ’я над католицьким прозелітизмом. Філарет також писав подібні тексти. Наприклад, у 1969 році він пише хвалебну статтю з нагоди двадцятої річниці «возз’єднання» «колишніх греко-католиків Закарпаття» з Православною церквою. Однак примітно, що він трактує цю подію в категоріях єдності з «православною церквою Русі» (в оригіналі – «з Руською Православною Церквою»), а не з Московським патріархатом. Подібну мову він використовує і в пастирському слові перед молебнем біля пам’ятника св. Володимиру 15 липня 1988 року, коли в Києві святкували тисячоліття хрещення Русі. Він говорить про тисячолітню історію, в якій поєднуються минуле і сьогодення, про багату традицію «руської» святості та благочестя, про те, що «Церква» (у даному випадку – Московський патріархат) збагатила «культуру Русі», зберегла «національну гідність нашого народу», і далі уточнює, що саме має на увазі під «Руссю»: «Коли церква вимовляє слово «руський», вона має на увазі росіян, українців та білорусів, оскільки ці три народи мають один корінь – Київську Русь».
Безперечно, Філарет був переконаним прихильником і апологетом сумнозвісного наративу про єдність слов’янських народів у межах однієї держави (у його свідомості це був Радянський Союз) та однієї Церкви, тобто РПЦ Московського патріархату. Водночас він допускав, наприклад, видання україномовної церковної літератури, розрахованої насамперед на західноукраїнські регіони – такі послаблення дозволяли стримувати протестні настрої серед національно-орієнтованої, незалежно мислячої частини суспільства. Митрополит Філарет зберігав вірність цьому наративу та пов’язаній із ним політиці до самого кінця радянської епохи, а коли часи змінилися, він змінився разом із ними.
ІІ. Спроби «узгодитися з віком цим»: релігійні свободи та падіння імперії (1988-1992)
На мій погляд, найважливіші події церковної кар’єри Філарета припадають на кінець радянської епохи. Радянський Союз урочисто відзначив 70-ту річницю революції, а наступного року розпочав святкування Тисячоліття хрещення Руси. Владі дуже хотілося продемонструвати всьому світові турботу про дотримання релігійних свобод, тому напередодні урочистостей вона дещо пом’якшує ставлення до Православної церкви, знімає частину обмежень у богословській освіті, а також починає повертати майно, що належало Церкві.
У грудні 1989 року Радянський Союз легалізує Українську греко-католицьку та Українську Автокефальну Православну Церкву – і одразу ж до них переходять тисячі громад, насамперед у Галичині. Менше ніж через рік УАПЦ скликає Собор, ухвалює статут, оголошує себе патріархатом і обирає нового Предстоятеля. Ним стає митрополит Мстислав Скрипник. У листопаді 1990 року його зводять на митрополичу катедру в київському Софійському соборі. Ці зміни, що відбулися до розпаду СРСР, знаменували тектонічний зсув від безроздільного панування Московського патріархату до нових форм релігійного розмаїття.
Спочатку митрополит Філарет противився змінам і намагався завадити переходу громад з екзархату до юрисдикцій УГКЦ та УАПЦ. У липні 1990 року, рівно через місяць після того, як Собор УАПЦ оголосив про створення патріархату, він головував на засіданні Синоду Українського екзархату РПЦ. Синод засудив «уніатських екстремістів», які намагалися силою відібрати власність православних парафій, і водночас закликав розширити самоврядування в Українській православній церкві, зокрема, попросив Московський патріархат надати екзархату право створювати нові єпархії, висвячувати єпископів та обирати предстоятеля. Показово, що синод звернувся до патріарха з проханням дарувати Філарету титул «Блаженніший». Окрім того, він виступив із жорсткою критикою на адресу УАПЦ, саме існування якої вносило, на думку учасників Синоду, розкол в українське православ’я. Московський патріархат відповів схвально і в жовтні 1990 року надав Благословенну грамоту Патріарха Московського і всієї Русі, що надавала екзархату значну автономію, зокрема право обирати предстоятеля. Таким чином, церква в Україні ставала в багатьох аспектах більш незалежною, проте все ще не автокефальною. Невдовзі після отримання Грамоти Філарет оголосив УАПЦ неканонічною та заявив, що її прихильники обрали шлях «Каїна, а не Авеля». Український екзархат став іменуватися «Українською православною церквою», а дарування Грамоти мало запевнити українців у тому, що вони більше не підпорядковуються Московській патріархії.
Українська Автокефальна Православна Церква користувалася підтримкою інтелектуалів та політиків, які обстоювали незалежність України, і поступово здобувала дедалі більший суспільний авторитет. Філарет не втрачав нагоди зайвий раз розкритикувати УАПЦ; зокрема, скористався нею в липні 1991 року, коли запрошував до Києва майбутнього Константинопольського патріарха, а тоді митрополита Халкідонського Варфоломія. Він сподівався, що Константинополь стане його прихильником (тодішній Вселенський патріарх Димитрій відкрито засудив уніатів та автокефалістів, а також прихильно відгукнувся про Грамоту, даровану УПЦ), говорив про особливу Божу опіку над росіянами, українцями та білорусами в роки трагічних випробувань, проте Варфоломій не підтримав цю риторику і закликав усі сторони до мирного діалогу.
Філарет досить швидко адаптувався до нової атмосфери релігійних свобод і зрештою переконав єпископат у необхідності просити Московський патріархат про надання УПЦ канонічної автокефалії. На це було отримано відмову; у квітні 1992 року РПЦ звинуватила Філарета у внесенні розколу та запропонувала йому відмовитися від статусу Патріаршого екзарха та участі в керівництві Українською церквою. Філарет погодився, але після повернення до Києва із засідання Синоду в Москві змінив своє рішення та повідомив, що до згоди його примусили, а йому довелося пережити «особисту Голгофу».
Тепер Філарету довелося одночасно вести боротьбу з Московською патріархією та власним єпископатом. У травні 1992 року в Харкові відбувся Собор Української православної церкви, на якому новим предстоятелем обрали митрополита Володимира (Сабодана). Місяць по тому, у червні 1992 року, Філарет скликав «свій» Собор, на якому планував об’єднати Українську православну церкву з Українською автокефальною, але до нього приєднався лише один єпископ УПЦ. Тим не менш, на соборі було вирішено створити нову церковну структуру – Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ КП) на чолі з митрополитом Мстиславом (Скрипником), однак митрополит Мстислав дистанціювався від Філарета і наказав йому повертатися до своєї церкви. Віднині і аж до 2018 року в Україні існували три церкви – УПЦ (РПЦвУ), Київський патріархат та УАПЦ, найменша та географічно обмежена церковна спільнота.
Події 1989–1992 років суттєво вплинули на українське православ’я. Рішення радянської влади надати релігійну свободу раніше забороненим громадам поклало край одноосібному пануванню Московського патріархату. Спроби Філарета представити УГКЦ та УАПЦ церковними радикалами, що насильницьким шляхом відбирають церковну власність, не зупинили потік охочих розірвати зв’язки з Московським патріархатом; найбільш очевидно це було в Галичині. Про те, що Філарет досить швидко «освоївся» у нових політичних та культурних обставинах, свідчать, зокрема, його спроби спершу отримати автокефалію для УПЦ, а згодом, у 1992 році, об’єднатися з Автокефальною церквою. У ці роки Філарет поступово переймає наратив українського автокефального руху, що формувався як єдиного законного спадкоємця Київської митрополії до її підпорядкування Москві у 1686 році.
ІІІ. Від Київського патріархату до Православної церкви України і назад (1995-2026)
Ті, хто пильно стежить за українською церковною політикою, найімовірніше, непогано уявляють собі останні розділи з історії життя Філарета (Денисенка), зокрема його досить тривале патріаршество, що тривало з 1995 по 2018 та з 2019 по 2026 рік. У 1993 році помирає патріарх Мстислав. Його наступником на київському патріаршому престолі стає Володимир Романюк. У 1995 році він несподівано помирає, і патріархом обирають Філарета. Українська православна церква Київського патріархату зростає, з’являються нові парафії, проте через заборони, накладені Московською патріархією на Філарета у 1992 та 1997 роках, УПЦ КП і надалі існує поза євхаристичним спілкуванням з іншими православними церквами.
Привабливості Київського патріархату за часів Філарета значною мірою сприяв перехід на українську мову в богослужінні та створення богословських шкіл для підготовки майбутнього духовенства. Окрім того, після Євромайдану 2014 року та подальших бойових дій на Донбасі деякі парафіяни Української православної церкви перейшли до Київського патріархату на знак протесту проти офіційно задекларованого УПЦ нейтралітету щодо війни. Упродовж усіх років свого патріаршества Філарет наполегливо закликав до об’єднання українських православних церковних громад і послідовно відстоював метанаратив самобутнього канонічного українського православ’я, що саме формувався.
За роки свого патріаршества він кілька разів безуспішно намагався об’єднати Православні церкви України в єдину автокефальну структуру. Перша спроба була здійснена з ініціативи тодішнього президента України Віктора Ющенка у 2008 році, під час святкування 1020-річчя хрещення Київської Русі. Наступна відноситься до 2015 року, коли, за задумом Вселенського патріархату, об’єднання УАПЦ та УПЦ КП мало передувати автокефалії. Третьою та останньою спробою стало створення Православної церкви України (ПЦУ). Жодна з цих об’єднавчих ініціатив не призвела до появи єдиної української Церкви, і через кілька місяців після того, як Константинополь у січні 2019 року дарував ПЦУ Томос про автокефалію, Філарет вийшов із цієї церкви та повернувся до Київського патріархату. Він нарікав, що Собор не дотримав обіцянки дозволити йому очолити Церкву в сані патріарха, і стверджував, що ПЦУ зобов’язана переглянути статут на користь патріаршого правління, оскільки воно дозволить зберегти незалежність від усіх зовнішніх церковних структур – як від Москви, так і від Константинополя.
Навряд чи варто звинувачувати в помилках лише одного Філарета. Він шукав єдності, намагався примиритися навіть із Московською патріархією – у 2017 році надіслав Синоду РПЦ МП лист із проханням про прощення. Однак не виключено, що перешкодою до єдності певною мірою були його особисті якості – не лише «радянське минуле» ієрарха, який очолював український екзархат у розпал «холодної війни», а й невідступне прагнення бути предстоятелем єдиної української Церкви – і ніким іншим.
За багато років єпископського та патріаршого служіння в непростих обставинах Філарет залишив украй суперечливу спадщину. Критиків цікавить, головним чином, перший період його церковної кар’єри, коли він обстоював міф про єдиний народ, що складається з росіян, українців та білорусів, відомий у наші дні як ідеологія «русского мира». На початку патріаршества його репутацію заплямували звинувачення в тому, що він відступив від чернечих обітниць і співпрацював із КДБ, але перше Філарет заперечував, а друге виправдовував «вимогами часу». Тим не менш, для багатьох українців патріарх Філарет залишається героїчною постаттю, яка задовго до створення ПЦУ обґрунтовувала й відстоювала необхідність української автокефалії.
Подібні статті прийнято закінчувати твердженням: «Нехай нашого героя (тобто патріарха Філарета) розсудить історія». Але до цього випадку ця обіцянка не стосується. За життя Філарет окормляв численні, передусім українські громади, і мав величезний вплив на свою паству. Він сприяв багатьом змінам, і насамперед — становленню українського православ’я, що триває донині. Тому останнє слово про його спадщину нехай залишиться не за істориками, а за церковним народом — українськими православними християнами.
священник Миколай Денисенко, професор богослов’я університету Вальпараїсо
Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»
Джерело: Public Orthodoxy