Питання «канонічності соборного висвячення архієреїв» на І Всеукраїнському соборі 1921 р., а також рукоположенного ними духовенства давно вирішено. Воно було остаточно закрито ще 27 серпня 1949 р., коли в Нью-Йорку прийняв нову архієрейську хіротонію останній єпископ липківського рукоположення Іоан Теодорович (він мав цілком канонічне рукоположення священника в РПЦ). Також через нові хіротонії було прийнято в УАПЦ (1942) його духовенство липківського рукоположення.

Однак, до сьогодні існує певна група, яка обпираючись на патріотичний характер УАПЦ (1921), спробує довести канонічність її ієрархії та духовенства. Для обґрунтування своєї позиції вони звертаються до постанов Пінського архієрейського собору 1942 р., які ніби визнав хіротонії липківців та, відповідно, визнавав УАПЦ (1921) «канонічною Православною Церквою».

Твердження про ніби канонічний зв’язок УАПЦ (1942) з липківцями та, відповідно, УАПЦ (1989) та УПЦ КП, дає змогу ворогам ПЦУ просовувати в Вселенському Православ’ї наратив про її неканонічність.

У цієї невеликій розвідці ми дослідимо усі моменти створення УАПЦ (1921) р., що допоможе нам пояснити, чому УАПЦ (1942) ніколи не визнавала рукоположенного липківцями духовенства, а УАПЦ (1921) – Православною Церквою.

Відразу відзначмо, що ми не аналізуємо, як патріотизм прибічників УАПЦ (1921), так і їх українських опонентів у період до та після ІІ Світової війни. Адже патріотизм не є частиною історично-канонічного аналізу щодо теми нашій розвідці.

І. Дещо про «І Всеукраїнський собор» 1921 р. Історично-статистична розвідка

Сучасні прибічники канонічності ієрархії та духовенства УАПЦ (1921), яке повстало шляхом «соборного висвячення» (липківського рукоположення), посилаються на діяльність «І Всеукраїнського собору». Тут маємо дві їх основних тези:

– Собор законно репрезентував православ’я в Україні через присутність делегатів від усіх губерній;

– Голосування за «соборне висвячення» перших єпископів було практично одностайне та свідоме. Адже на Соборі були присутні відомі українські науковці, зокрема академіки Агатангел Кримський, Сергій Єфремов; професори Володимир Чехівський, Василь Данилевич, Григорій Стороженко, Петро Стебницький; композитор Кирило Стеценко; письменники Людмила Старицька-Черняхівська та Григорій Косинка.

Тому ми вирішили проаналізувати деякі статистичні відомості Собору.

Отже, проф. І. Власовський зазначає: «Не маємо, на жаль, відомостей, як переводились вибори делегатів на Всеукраїнський Собор 1921 р., як рівно ж і про саму кількість делегатів та членів Собору Всеукраїнського: різні подаються дані». Тому мусимо звернутися до статистики православних парафій та духовенства в УРСР у світлі репрезентативності українських православних на соборі.

Нам вдалося знайти дані кількості православних парафій УРСР на 1947 р. – 8815 (52 % з них були відкриті в період окупації). Це дає нам можливість зробити висновок, що в 1939 р. на території УРСР було десь близько 4.400 парафій. Цю кількість треба зменшити на 678 волинських парафій, які до 1 вересня 1939 р. були в ПАПЦ та ще на близько 400 буковинських парафій Румунської Православної Церкви. Отже, після Голодомору та репресій, в УРСР було десь 3.300 православних парафій. Але, як стверджують джерела, більшість з них не функціонувала через брак священників.

На нашу думку, саме з даних 1947 р. з’явилося твердження щодо значного зменшення парафій у наслідок громадянської війни та антирелігійної політики радянської влади. Цей факт сучасні прибічники УАПЦ (1921) часто використовують для виправдання хаотичності виборів делегатів собору та малої кількості духовенства.

Разом з тим, маємо такі дані: В 1914 році в дев’яти українських губерніях, що входили до складу РПЦ, налічувалося близько 10 000 парафій. Враховуючи той факт, що храм був практично в кожному селі, не кажучи вже про міста, а також на кількість православних священників на 1927 р., можна висунути наступну гіпотезу – зменшення православних українських громад на момент скликання собору було незначним. Коли враховувати, що від кожної губернії мусило бути десь близько 10 делегатів, то Собор повинен був складатися десь з 900 – 1000 осіб. І тут маємо дуже цікавий факт, коли ВПЦР та сам Липківський не подають докладної кількості.

Так, у «історичній записці ВПЦР» читаємо: «На Собор з’їхалось до 500 представників з духовенства і мирян з усієї України». Натомість Липківський, у своєї «Історії Української Церкви» пише про «більше, як 400 делегатів», а вже «в листі до о. Корсуновського повторює твердження ВПЦР – «до 500 представників майже від усіх губерній України».

Однак ніхто не приводить дані про пропорційне представництво (відповідно до кількості парафій) усіх 9 українських губерній. Зустрічаємо свідчення, що найбільша кількість делегатів була з Київщини та Чернігівщини, але це аніяк не розв’язує питання якогось пропорційного представництва.

Отже, кількість 400-500 делегатів, навіть враховуючи присутність кількох визначних осіб з наукового та культурного середовища, складає десь приблизно 50% делегатів від кількості, яка теоретично мусила бути. Але тут треба враховувати той факт, що в книзі «Мартирологія Українських Церков» подається аналіз більшості делегатів, які дав активний прибічник Липківського та учасник Собору, Василь Потієнко: «Ніде правди діти: депутати собору здебільшого були люди мало обізнані з церковними канонами і всякими місіонерськими хитромудрими сентенціями … Для них важливо було, щоб не відійти від православ’я, і відродити рідну Церкву. Авторитети, яким вони довіряють, кажуть, що це можна зробити. Ну, і чудово! Камінь з пліч звалився». Також В. Потієнко подає докладну кількість делегатів – 472 людини [1, ст. 104-106].

Є ще одно дуже важливе питання: Чи справді делегати були одностайні в справі підтримки «соборного висвячення»?

Відповідь на це питання ми знаходимо в праці проф. І. Власовського: «В цьому голосуванні, за свідоцтвом митр. Липківського в розд. VII Історії Укр. Прав. Церкви, взяло участь 262 члена Собору, з яких 5 було проти всесоборної висвяти, 7 утрималось, а 250 — за; в листі ж з дня 23 квітня 1922 р. до о. Корсуновського подано митрополитом 294 присутніх і голосуючих, з яких «за» голосувало 282, решта 12, як і вище. Очевидно, що митрополит писав з пам’яті про це в різні часи. Але ця розбіжність не так вже важлива. Головне ж для історії — це те, що кількість присутніх і голосуючих з питання єпископської висвяти на Соборі далеко відбігає від поданої раніше кількості представників, які прибули на Собор». Тобто рішення про т.зв. «соборне висвячення», з огляду на заявлену первинну кількість делегатів собору, явно було не одностайним. Тобто загалом у голосуванні взяло участь приблизно 45-50%% тих, хто зареєструвався як делегат собору.

Ба більше, той же В. Потієнко подає дані, що деякі делегати, що підтримали «соборне висвячення», порушили наказ своїх виборців. Наприклад він згадує «Олександра Ярещенка, який опинився в дивному стані: приїхав депутатом від Полтавського українського братства, що стояло на позиції недозволенности порушувати традицію єпископської хіротонії, а сам, між іншим, з богословською академічною освітою, поділяв думку більшости депутатів Собору» [1, ст. 104]

Тепер розглянемо ще одне дуже важливе питання, а саме до кількості духовенства на українських землях у 1921 р. та їх репрезентацію серед делегатів собору.

Сам Василь Липківський подає такі дані на 1914 р.: «священників на Україні було 10.565, дияконів — 1.825 і дяків — 10.793» [2, ст. 106-107]. Маємо також дані про кількість духовенства на 1927 р.: «священників – 10657, дияконів – 1579, псаломщики – 4574».

Разом з тим, як свідчить В. Потієнко, «серед делегатів було 64 священника». Але, на нашу думку, мова йде загалом про представників духовенства, бо за різними джерелами, у «соборному висвяченні» брали участь і диякони. При цьому, коли уважно досліджувати різних авторів, можна докладно визначити як мінімум 3-х представників духовенства, які рішуче виступили проти порушення канонів. Це прот. Ксенофонт Соколовський, прот. Микола Ширяй та прот. Михаїл. Малеча. Як цілком обґрунтовано відзначає Сергій Шумило: «64 священники і 17 дияконів ніяк не могли репрезентувати інтереси і думки всього православного духовенства України. До того ж вони не мали повноважень від своїх єпархій і брали участь у соборі за власною ініціативою»[3].

Таким чином, представництво українського духовенства на соборі було дуже незначним, а представників від монастирів загалом не було. Тому можна стверджувати, що воно практично не було представлено. Цей факт аніяк не можна витлумачити загальним русофільством духовенства. Значиться, як і в випадку відмови значної частини делегатів підтримати позицію собору, була якась інша причина.

Загалом, докладна кількість українського православного духовенства, яке долучилося до УАПЦ (1921) або отримала хіротонії від архієреїв липківського рукоположення, до сьогодні залишається предметом дискусій.

Так, Олександер Воронин, у своєї праці «Історичний шлях УАПЦ», стверджує: «За даними документів керівних органів Церкви, кількість священників досягла 1500, а кількість парафій — 1100»[4, ст. 81], а прот Митрофан Явдась – «понад 3000 священників і дияконів» [5, ст. 159].

Натомість, коли брати під увагу документи ГПУ, у 1926 р. клір УАПЦ (1921) складався десь з 550 – 580 осіб. З них липківське рукоположення, знов же за даними ГПУ, отримало близько 354 людини (це і на диякона, і на священника). Ця кількість фіксується на 25 лютого 1926 р., коли політбюро ЦК КП(б)У на закритому засіданні схвалив рішення про репресії проти УАПЦ [6].

На нашу думку, ГПУ не мела жодної причини змішувати кількість духовенства УАПЦ (1921), а його збільшення в майже в три рази на протягу 1926-1930, коли вже розпочалися репресії, подається маловірогідним.

Крім того, праці прот. Митрофана Явдася та Олександера Воронина були написані у другій половині ХХ ст., коли від часу ліквідації УАПЦ (1921) радянською владою минуло вже понад тридцять років.

Отже, навіть на пику свого розквіту, в УАПЦ (1921) було десь максимум 5% від заявленого самим В. Липківським українського духовенства.

І тут ми підходимо до питання, яке напряму стосується ставлення УАПЦ (1942), як до УАПЦ (1921), так і до духовенства липківців.

ІІ. «Нові канони»: Чи була УАПЦ (1921) Православною Церквою?

У процесі проведення цієї історичної розвідки, нас зацікавило питання дуже малої присутності українського духовенства на соборі, а також його ігнорування всіма архієреями. І це не можна пояснити виключно проросійськими настроями, бо тоді під подібне обвинувачення підпадає чи не 99% українського духовенства.

Тому одним з найголовніших питань – є питання, яке вже неодноразово ставилося українськими істориками та богословами: Чи дійсно УАПЦ (1921) можна назвати саме Православною Церквою? Для відповіді на це питання мусимо коротко дослідити, як певні моменти підготовки до «І Всеукраїнського собору», що відбувся в жовтні 1921 р., а також власно його проведення та т.зв. «нових канонів».

Прибічники та оборонці законності Собору та канонічності його дій, увесь час висувають тезу, що єпископат колишньої РПЦ, які на той час перебував в Україні, відмовився брати участь через свою «проросійську позицію». Але ствердження не відповідає дійсності.

Так, архімандрит ПЦУ Софроній (Чуприна), у своєї статті «Ще раз про так звану УАПЦ Липківського» відзначає: «Єпископ Парфеній Левицький не долучився до автокефального руху не тому, що боявся Москву, або російського єпископату, йому не було чого боятися, а тому, що з’їзди відбувалися з жахливими порушеннями регламенту. Були й інші українські єпископи такі, як Агапіт Катеринославський та інші проукраїнські архієреї та архімандрити» [7].

Крім того, у 1923-1924 рр. отримали канонічну архієрейську хіротонію архімандрити, які цілком позитивно ставилися до автокефального статусу Українського Православ’я: митрополит Феофіл (Булдовський), єпископ Сергій (Лабунцев), архієпископ Павло (Погорілко), єпископ Сергій (Іваницький), архієпископ Йоаникій (Соколовський) та єпископ Макарій (Крамаренко). Саме вони, 5 червня 1925 р. на соборі в Лубнах, оголосили про створення автокефальної Української соборно-єпископської Церви (про її ми будемо казати згодом). Ба більше, автокефалію підтримував мінський єпископ Мельхіседек (Паєвський), які 23 липня 1922 року скликав з’їзд єпархії, який оголосив у кафедральному соборі про створення незалежної від Московського патріархату Білоруської митрополії…

Отже, питання канонічного висвячення нового єпископату для УАПЦ (1921) або приєднання до неї вже дійсних архієреїв, можна було без проблем вирішити. Але тільки в тому випадку, коли це була б дійсно православна інституція. І тут ми переходимо до головного – аналізу т.зв. «нових канонів» та визначення релігійного статусу УАПЦ як структури.

Загалом, «нові канони» досить добре відомі та неодноразово публікувалися в різних виданнях. Для цієї розвідки ми використали книгу «Діяння Всеукраїнського Православного Собору в м. Києві 14-30 жовтня н.с. 1921 р.», обираючи тільки головні моменти, які, власно, дають змогу визначити конфесійну належність УАПЦ (1921).

Вже у першому розділи «Канонів Української Автокефальної Православної Церкви» стверджується, що канони, які були схвалені на Вселенських соборах, можуть бути змінені без скликання нових Вселенських соборів [8, ст. 15-16].

Посада Предстоятеля, як голови Церкви, була «новими канонами» скасована. Між Помісними соборами УАПЦ керівництво здійснювала «Всеукраїнська Православна Церковна Рада з українських єпископів та представником від парафій» [8, ст. 19, 21]. При цьому Київський митрополит є виключно «почесним головою та порадником ВПЦР», не маючи фактично жодних керівних функцій [8, ст. 29]: «Для головування на засіданнях Ради у відсутність митрополита і в його присутності – з благословення митрополита на Покровських Зборах обирає терміном на один рік голову ради…» [8, ст. 30]. Тобто де-факто, згідно «нових канонів», керівником ВПЦР, а значиться і всієї УАПЦ, може бути звичайний священник або загалом світська людина. І дійсно, головами ВПЦР були: Михайло Мороз (1921—1924); протодиякон (липківського рукоположення) Василь Потієнко (1924—1925), єпископ Петро Ромоданів (1926—1927), протоієрей Леонід Юнаків (1927—1930).

Загалом, реальну роль єпископату та священників у цієї інституції дуже добре описує митрополит Іларіон (Огієнко): «Митрополиту й Єпископам відняли віковічні титули, зазначили їхні обов’язки (Канони УАПЦ §37): дбати за чистотою церкви й церковного посуду…» [9]

Крім цього, «нові канони» скасовували чернецтво, дозволяли одружений єпископат, якому, як і священникам, дозволялося вільно розлучатися та вступати в новий шлюб. Революційність дійшла до того, що, як відзначає той же митрополит Іларіон (Огієнко), «року 1935-го В. Липківський намагався висвятити Єпископа для Канади… листовно, через пошту…» [9]

Крім того, ВПЦР намагалася перейняти на себе права та обов’язки Константинопольського Патріархату – «Товаришу голові Церковної Ради наказали («Ухвали», VII): «Скликати в м. Києві на 22 травня 1922 р. підготовчу нараду з представників Автокефальних Православних Церков Всесвіту» для скликання Вселенського Собору, і подиктувати свої канони».

Таким чином, аналізуючи «нові канони», обпираючись на «Діяння Всеукраїнського Православного Собору» 1921 р., можна зробити висновок: УАПЦ (1921) була новою протестантською деномінацією, яка використовувала православний обряд. Такий самий висновок зробив свого часу провідний український науковець, професор Михайло Садиленко ще в 1978 р.

ІІІ. «Соборне висвячення архієрея» як історична містифікація та розуміння цього в УАПЦ (1942).

Прибічники канонічності хіротоній архієреїв УАПЦ (1921) переважно посилаються на доповідь Володимира Чехівського, які стверджував, що «в Олександрійської і Римської довго єпископа висвячували пресвітери». При цьому деякі стверджують, що переконливих доводів проти історичності «соборного висвячення єпископів пресвітерами» ніхто ніколи не приводив. Тому «канонічність липківської ієрархії відмовляє виключно РПЦ та її сателіти». Але це далеко не так.

Однак, вже під час «І Всеукраїнського собору» 1921 р., прот. Ксенофонт Соколовський виголосив доповідь, у якій зробив такий висновок: «Православна Церква визнає лише єдиний спосіб висвячення єпископа, — це покладання в чині висвячення рук на кандидата двох або трьох єпископів (І прав. 1 свв. Апостолів). Всякий інший спосіб висвячення без єпископів — це буде ухил до протестантства і зрада Православної віри» [10]. Цей доклад отримав досить широку відомість серед українського православного духовенства, зокрема і на Волині.

Також, ще в 1926 та 1927 рр., у харківському журналі «Український Православний Благовісник» було опубліковано дослідження архієпископа Лолія (Юрьевського) «Олександрія і Єгипет». Це дуже об’ємна праця, яка в російському виданні 1978 р. нараховує 231 сторінки та 237 посилань на джерела [11]. Особливу цінність їй надає те, що в момент її написання Владика був архієреєм «Української соборно-єпископської Церкви», яка ще мала назву «Братське об’єднання парафій Української православної автокефальної Церкви» та була канонічною альтернативою липківщини. Тобто автор стояв на позиції автокефалії Українського Православ’я, але автокефалії канонічної.

Не вдаючись в переказ праці вл. Лолія, все ж мусимо відзначити її чи не найбільш важливий висновок: Володимир Чехівський, свідомо або несвідомо, переплутав саме єпископську хіротонію та певні місцеві особливості інтронізації архієрея на його кафедрі. Тобто соборне покладання рук – це було не висвячення, а констатація прийняття керуючого архієрея…

Праця вл. Лолія була досить швидко перекладена на кілька іноземних мов та формувала ставлення до УАПЦ (1921) у Вселенському Православ’ї. Але для нас особливо важливим є той факт, що вона була обов’язковою для вивчення на Православному богословському факультеті Варшавського університету міжвоєнного періоду. А оскільки вона формувала ставлення ПАПЦ до УАПЦ (1921), то безумовно з нею булі ознайомленні архієреї. Зокрема і митрополит Полікарп (Сікорський) та архієпископ Олександр (Іноземцев), які створили єпископат УАПЦ (1942).

Отже, де-факто канонічне ставлення до духовенства УАПЦ (1921), яке отримало рукоположення від липківських єпископів, було сформовано в ПАПЦ задовго до Пінського собору 1942 р. І саме Предстоятель ПАПЦ, митрополит Діонісій (Валединський), відправив вл. Полікарпа (Сікорського) в Україну та санкціонував створення УАПЦ.

Нам можуть заперечити, адже митрополит Іларіон (Огієнко) у своєї статті, яку ми згадували вище, говорить про наявність в УАПЦ (1942) прибічників липківців. Зокрема називає майбутнього патріарха (на той час єпископа) Мстислава Скрипника.

Дійсно, деякі нові архієреї УАПЦ (1942), які отримали єпископські хіротонії в травні – серпні 1942 р., зокрема і владика Мстислав (Скрипник), певний час прихильно ставилися до УАПЦ (1921). Але треба враховувати, що частина з них не мела жодної богословської освіти, а дехто і історичної. Вони розглядали «першу УАПЦ» виключно як політично-релігійну інституцію, яка діяла в річищі незалежності України від Росії. Ба більше, на Західній Україні, яка від 1921 р. була в складі Польщі, про особливості УАПЦ (1921) поза богословським середовищам ПАПЦ знали досить мало. І тут мусимо знову звернутися до статті митрополита Іларіона (Огієнко), у якій він пояснює певні нюанси формування позитивного іміджу УАПЦ (1921) на тернях Західної України: «На Волині під Польщею утворилося кубло крайніх полонофілів, зо своїм органом «Церква й Нарід», видаваним на польські гроші, яке підтримувало канони УАПЦ, і голосно кричало про це. Польський Уряд добре розумів усю розкладову шкідливість УАПЦ 1921 р. для Православної Церкви й для самої України, тому обома руками підтримував волинських розкладових «діячів» (серед яких чільне місце займав депутат польського сейму Скрипник)».

Однак ставлення до липківщини почало докорінно змінюватися, як тільки нові архієреї почали входити в курс справи. Наприклад, на нашу думку, майбутній патріарх Мстислав (Скрипник) змінив свою думку стосовно канонічності УАПЦ (1921) під впливом владик УАПЦ Никанора (Абрамовича) та Феофіла (Булдовського).

Виходячи з всього вище викладеного, можемо зробити висновок, що УАПЦ (1942) ніколи не мела сумнівів у повної неканонічності т.зв. «соборного висвячення єпископів» – історичної містифікації В. Чехівського, та, відповідно, неканонічності духовенства УАПЦ (1921), яке прийняло висвячення від архієреїв-липківців.

ІV. Виклики наслідків липківщини перед УАПЦ (1942) та її реакція.

Мусимо почати з того, що на час німецької окупації на території УРСР перебували православні священники кількох юрисдикцій:

– ПАПЦ, на території Західної України, яка була долучена до СРСР у 1939 р. Деякі з них були переведені до РПЦ в примусовому порядку та не вважали себе її духовенством;

– РПЦ, на території УРСР, яка була в складі СРСР до 1939 р. А також певна кількість духовенства, яка після вересня 1939 р. добровільно приєдналося до цієї юрисдикції;

– Української соборно-єпископської Церкви, духовенство якій також часом називала себе Автокефальною Українською Православною Церквою. Предстоятелем цієї юрисдикції був митрополит Феофіл (Булдовський).

– УАПЦ (1921), переважно віряни та частина духовенства. При цьому докладна кількість священників і дияконів цієї юрисдикції на території України невідома. Різні джерела називають лічбу від кількох десятків до кількох сотень.

Зазначимо, жодних окремих рішень, щодо духовенства перших трьох юрисдикцій, УАПЦ (1942) не приймала, воно без проблем переходило під омофор її архієреїв. А митрополит Феофіл (Булдовський), разом зі своїм духовенством, загалом був прийнятий до УАПЦ 27 липня 1942 р. в сущому сані з титулом «Полтавський і Харківський».

Однак, як ми вже відзначали вище, УАПЦ (1921) була протестантською деномінацією, яка використовувала православний обряд. Відповідно православні священники, які отримали цілком канонічну хіротонію в РПЦ та приєдналися до УАПЦ (1921), формально покинули православ’я. При цьому були й ті, хто приєднався до цієї структури ще дияконом, а висвячення на священника отримав від єпископів-самосвятів.

Керівництво УАПЦ (1942) був поставлений перед важким вибором, адже ідеологічно УАПЦ (1921) була цілком проукраїнська та сповідала ідею автокефалії Українського Православ’я, але разом з тим, досить значна частина її духовенства, особлива та, яка прийняла дияконську та пресвітерську хіротонію від самосвятів, взагалі не мела законного канонічного рукоположення.

Отже, Ухвалою № 10 Пінського собору УАПЦ від 10 лютого 1942 р, було прийнято дуже компромісне рішення, а саме «Пастирів вищеподаної ієрархії приймати в сущім сані, згідно з чином, установленим в св. Православній Вселенській Східній Церкві». При цьому, члени собору посилаються на 52-ге Апостольське правило: «Якщо єпископ, або пресвітер, того хто навертається від гріха, не прийме, але відкине, нехай буде позбавлений священничого сану. Бо цим засмучує Христа, Який сказав: «так на небесах більше буде радости за одного грішника, що кається (Лк. 15:7)». Тобто Собор визнав, що вірні та духовенство здійснили гріх, коли приєдналися до УАПЦ (1921) і кожне прохання буде розглядатися індивідуально, згідно з канонічним статусу прохача. Автоматичного визнання, як це сьогодні спробують довести деякі прибічники канонічності УАПЦ (1921) не було, бо всі учасники цього собору були добре обізнані з працею архієпископа Лолія (Юрьевського), яку ми вже згадували вище.

Сьогодні можна тільки теоретично визначити наскільки прийняття кліриків липківського рукоположення був актуальний для УАПЦ (1942).

Коли вірити прот. Митрофану Явдасю, то після всіх репресій радянської влади, у кінці 1941 р.,  «Київська Всеукраїнська Церковна Рада» зареєструвала 270 священників УАПЦ (1921), які знаходилися на окупованій німцями території України [5, ст. 159]. Природно, що серед них було не тільки духовенство липківського рукоположення, а і священники, які отримали цілком канонічне рукоположення в РПЦ. Саме про них каже вл. Ігор Ісіченко, коли стверджує – під «сущім саном» розумівся сан, у якому духовенство прийшло в УАПЦ (1921) [12, ст. 16].

А що ж з духовенством липківського рукоположення?

Коли вірити німецьким даним Райхскомісаріату Україна, які йому надавала Адміністратура УАПЦ (1941), на кінець 1942 р. до неї приєдналося 98 священників УАПЦ (1921) липківського рукоположення. Але, повторимося, прийняття не був автоматичний в «сущому сані».

Так, владика Никанор (Абрамович) читко відзначає, що духовенство липківського рукоположення приймалося через хіротесію [13, ст. 590]. А митрополит Полікарп (Сікорський) у своєму листі до патріарха (на той час – архієпископа) Мстислава (Скрипника) від 10 червня 1948 р., доповнює, що хіротесія відбувалася, як таємно, так і відкрито, або перед літургією, або «під час малого виходу» [14, ст. 105].

Отже давайте розглядимо, що уявляє собою сам чин хіротесії. Коли обпиратися на практику міжвоєнної ПАПЦ, а також практику РПЦЗ, то можна зробити висновок: Чин хіротесії (прийом духовенства через хіротесію) – це спрощений чин звичайної хіротонії на диякона або священника. Попри певні відмінності форми, головним є те, що архієрей промовляє над дияконом або священником звичайні молитви рукоположення з додатком «коли ти не був висвячений» [15].

Крім всього вище викладеного, опосередковано про те, що Пінський собор УАПЦ (1942) стояла на ґрунті повного виконання православних канонів та враховувала помилки УАПЦ (1921), свідчить у своїх спогадах і патріарх Мстислав (Скрипник): «Вирішили суворо дотримуватися правил церковних: про це просили самі делегати з Києва, які пам’ятали, як багато довелося витерпіти УАПЦеркві 1921 року» [16, ст. 288].

Також дуже добре ілюструють ставлення УАПЦ (1942) харківські події 1941 – 1942 рр. Адже саме в Харкові, практично відразу після німецької окупації, почав активно діяти митрополит Феофіл (Булдовський), які об’єднав під своїм омофором близько 400 парафій.

Митрополит Феофіл Булдовський був послідовним опонентом липківщини, вважав ієрархію УАПЦ (1921) самосвятами. Саме через таку позицію у нього виниклі суперечності з певними українськими колами, зокрема діячами релігійного відділу Харківської міської управи, які вимагали поминання «найпочеснішого архієпископа Василія митрополита Київського і всієї України». Пізніше, даючи показання НКВС, владика Феофіл чітко зазначив: «я викинув із формули поминання Василя Липківського як самосвята» [17].

Виникає логічне запитання: Чому митрополит Феофіл вирішив приєднатися до УАПЦ (1942), коли вона дійсно визнавала духовенство, яке було рукоположено липківцями?

Відповідь на це питання нам дає український історик А. Смирнов у своєї монографії: «Відомий діаспорний історик Б. Боцюрків пояснював об’єднання тим, що програма будівництва національної церкви, обстоювана владикою Феофілом ще в 20-х рр., відповідала тим засадам, на яких будувалася УАПЦ формації 1942 р.» [16, ст. 162]. Тобто архієрейські хіротонії УАПЦ (1921), а також пресвітерські та дияконські хіротонії, здійснені липківцями, не визнавалися. Цю тезу підтверджують два документи Харківської єпархії, при цьому під одним з них стоїть підпис патріарха (на той час єпископа) Мстислава (Скрипника). Це «Протокол церковної наради в Харкові» від 27 липня 1942 р. [16, ст. 263] та «Протокол засідання Харківського єпархіального управління» від 5 листопада 1942 р. [16, ст. 171]

Отже, у цих двох документах згадується Василь Потієнко, який у 1924—1926 р. був головою Всеукраїнської Православної Церковної Ради, рукоположений в диякона УАПЦ (1921) митрополитом Василем Липківським, потім підвищений до сану протодиякона. За логікою прибічників гіпотези визнання УАПЦ (1942) хіротоній липківців, він мусив бути прийняти в сущому сані. Але в протоколах він позначений як мирянин, натомість духовний сан інших осіб чітко позначений.

Також невизнання хіротоній УАПЦ (1921) підтверджує історія з єпископом липківського рукоположення Михайлом Маляревським. У 1941 р. він повернувся до Києва, а в часі німецької окупації приєднався до УАПЦ (1942) та був прийнятий як протоієрей, служив у містечку Васильків, а в 1944 р. перейшов священником в РПЦ.

Ще одне цікаве свідчення дав автору цих рядків відомий релігійний діяч білоруської діаспори Борис Данілюк у 2010 р. «Десь восени 1951 р. до митрополита БАПЦ Василя Томащика з проханням прийняття в БАПЦ звернулися 2 священники, які були рукопокладенні єпископом УАПЦ Іоаном Теодоровичем у 1936 — 1937 р. Вони не визнали його нову хіротонію та були незгідні з невизнанням їх духовного сану новою УАПЦ. При цьому вони посилалися на рішення собору нової УАПЦ 1942 р., який ніби визнавав хіротонії липківців. Владика Василь доручив розібратися в питанні прот. Федорові Данілюку. Був відправлений відповідний лист до архієпископа Сергія Охотенко, до компетенції якого належало це питання. Незабаром Владика надіслав відповідь, що липківське духовенство в нову УАПЦ приймалося в тому духовному сані, у якому вона була в Російської Церкві або відповідно «Чину приєднання священників іншого рукоположення до УАПЦ». Зокрема так робив архієпископ Никанор у Києві, коли до нього звернулося один колишній єпископ та кілька священників першої УАПЦ липківського рукоположення, а також інші єпископи нової УАПЦ, які діяли в Україні в 1942-1944 рр. «Тобто ми (нова УАПЦ – С.Г.) не визнавали липківських хіротоній»»

Також про факт невизнання УАПЦ (1942) хіротоній липківців свідчить, хоча і опосередковано, і акт поєднання УАПЦ (1942) з УПЦ автономістів, які був підписаний 8 жовтня 1942 р. Цей акт, від ім’я автономістів, підписав митрополит Олексій (Громадський), які, як і решта архієреїв цієї юрисдикції, беззаперечно не визнавала канонічності ієрархії та духовенства УАПЦ (1921).

Однак, на нашу думку, найбільш цікавий документ заховується в «Зональному державному архіві м. Пінськ», у фонді уповноваженого по справах РПЦ по Пінської області. Це копія або чернетка відповіді митрополита Олександра (Іноземцева) протоієрею Миколаю Житинському, яка датується серпнем 1943 р. (конкретна дата відсутня), яка була надана уповноваженому архієпископом Даниїлом (Юзвьюком) у 1946 р.

Зі змісту листа виникає, що протоієрей М. Житинський звертається до митрополита з проханням прийняти до єпархії якогось «священника К. Богуша, якій був рукоположений на священника архієпископом Костянтином (Кротевичом) у 1925 р.». У своїй відповіді митрополит Олександр відзначає, що «УАПЦ не вважає організацію митрополита Липківського Православною Церквою і не визнає канонічну правомірність її єпископату… тому може прийняти К. Богуша виключно через покаяння як диякона, адже він прийняв канонічну дияконську хіротонію в 1919 р.». При цьому безпосередньо посилається на «соборне рішення» та «інструкцію митрополита Полікарпа щодо духовенства Липківського» [18].

У 1947 році прибічники УАПЦ (1921) здійснили спробу повернутися до її канонів. Ця подія відома в історії як Ашафенбурзький розкол, у результаті якого була створена «УАПЦ Соборноправна», яка повернулась до «київських канонів» 1921 р. Цей розкол відбувся саме через те, що УАПЦ (1942) не визнавала канонічності УАПЦ (1921). У жовтні того ж 1947 р., архієрейський собор УАПЦ (1942) відлучив розкольників-липківців від Церкви.

Остаточно крапка у справі невизнання архієреїв та духовенства липківців з боку УАПЦ (1942), як ми вже відзначали на початку, була поставлена в 1949 р., коли Іоан Теодорович, який керував єпархією УАПЦ (1921) в США, був прийнятий як священник та повторно висвячений на єпископа 27 серпня 1949 р. Одним зі святителів був патріарх (на той час архієпископ) Мстислав (Скрипник). При цьому духовенство єпархії, хіротонії якого здійснив Іоан Теодорович, було прийнято як миряни та отримало нове канонічне рукоположення.

V. Деякі висновки

Аналіз історичних документів беззаперечно показує, що «І Всеукраїнський Собор» 1921 р. був скликаний без дотримування пропорційного представництва, на їм практично не було представлено українське православне духовенство. При цьому відмову архієреїв та духовенства брати участь в Соборі неможливо витлумачити виключно їх «проросійською» позицією. Головною причиною ігнорування Собору був проєкт т.зв. «нових канонів», які надалі й були прийняті. Цім здійснився повний відхід від православ’я, а сама УАПЦ (1921) була черговою неопротестантською деномінацією, яка використовувала православний обряд.

Крім того, був здійснений запропонований Володимиром Чехівським акт «соборного висвячення» архієреїв, якій був цілком антиканонічним. Адже було переплутана власно єпископська хіротонія та інтронізація архієрея на кафедрі. Це, ще під час Собору, аргументовано виклав у своєму докладі прот. Ксенофонт Соколовський. А в 1927 р. вийшла праця архієпископа Лолія (Юрьевського) «Олександрія і Єгипет», яка показала всю хибність ствердження про історичність «соборного висвячення». Тобто ієрархія УАПЦ (1921) була самосвятська.

Завдяки поширенню доповіді прот. Ксенофонта Соколовського, праці архієпископа Лолія (Юрьевського) та книги «Діяння Всеукраїнського Православного Собору в м. Києві 14-30 жовтня н.с. 1921 р.», канонічні Православні Церкви, зокрема і ПАПЦ, вже в кінці 20-х років ХХ ст., мали змогу детально ознайомиться з УАПЦ (1921). І вона не вважалася загалом саме Православною Церквою.

Саме тому, митрополит Полікарп (Сікорський) та архієпископ Олександр (Іноземцев), які з благословення Предстоятеля ПАПЦ, митрополита Діонісія (Валединського), створили УАПЦ формації 1942 р., приймали колишніх кліриків УАПЦ (1921): або в тому самі, які вони мели до липківців; або через хіротесію, яка є спрощеною новою хіротонією. Така позиція УАПЦ (1942) підтверджена багатьма документами та свідченнями.

Отже, жодного канонічного зв’язку з липківцями, про які люблять казати вороги ПЦУ та деякі «корисні ідіоти», УАПЦ (1942) не мела. Відповідно не мели цього зв’язку УАПЦ формації 1989 р. та УПЦ КП.

Посилання

1. Мартирологія українських церков. Том 1. Українська православна церква. Документи, матеріали, християнський самвидав України. Балтимор, Торонто: Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка. 1987

2. Церква і Життя», ч. 2/7/1928 р

3. Шумило С. «Липківство» як духовна, канонічна та еклезіологічна проблема Українських Церков.

4. Олександер Воронин. Історичний шлях УАПЦ. Кенсінгтон, 1992.

5. прот. Митрофан Явдась. Українська Автокефальна Православна Церква. Документи для історії Української Автокефальної Православної Церкви. Мюнхен, 1956.

6. Центральний державний архів громадських об’єднань та україніки. Ф. 1. Оп. 16. Д. 2

7. архімандрит Софроній (Чуприна). Ще раз про так звану УАПЦ Липківського

8. Діяння Всеукраїнського Православного Собору в м. Києві 14-30 жовтня н.с. 1921 р. Новий Ульм, 1965.

9. митр. Іларіон (Огієнко). «Липківщина» і перешкоди для визнання Українських Церков 

10. прот. Ксенофонт Соколовський. Доповідь на І Всеукраїнському соборі 1921 г. б.м., б.д.

11. архиепископ Лоллий (Юрьевский). Александрия і Египет / Богословские труди, сб. 18., М., Издательство Московской Патриархии, 1978.

12. Ігор (Ісіченко), архиєп. Канонічні засади утворення Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви // Українська Автокефальна Православна Церква часів Другої світової війни. Митрополит Феофіл Булдовський. Харків,2011.

13. Савчук С., Мулик-Луцик Ю. Історія української греко-православної церкви в Канаді. Т. 1, Вінніпег, 1984

14. о. Міненко. Т. Заснування в Канаді Української православної митрополії, Вінніпег, 1984

15. про. Горбик Сергій. До питання прийому кліриків через хіротесію

16. Смирнов, Андрій. Мстислав (Скрипник): громадсько-політичний і церковний діяч, 1930-1944. Київ, 2009.

17. ГДА СБУ, ф. 5, спр. 67766, арк. 23

18. ЗГАПин ф. 679

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.