У попередні роки, тижні і навіть останніми днями я не раз спостерігав – і одного разу навіть підтримав різноманітні засудження Московського Патріарха – його проповідей та вчинків – як єретичних. Ідеологія «Русского миру» була засуджена як неправославна та єретична. «Наказ» Всесвітнього Російського Народного Собору було охарактеризовано як спотворення віровчення. І [літургійне] вшанування патріарха Кирила було поставлене під питання. Все перераховане вище справедливо та обґрунтовано обговорювалося, зокрема, і моїми близькими друзями по всьому світу. І хоча я жодною мірою не виступаю проти своїх колег, які прагнуть вирішити проблему немислимої деградації, до якої може дійти Православна Церква, я все ж таки запитую себе, чи є такий підхід єдиним чи найкращим. Було б гідно, якби православні єпископи засудили Московського Патріарха вольовим соборним рішенням. Так само було б гідним похвали, якби серед православних християн виникла мужня ланцюгова реакція протесту чи захисту від деспотичного пастиря, який сам заблукав (Пс. 118:176). Але коли саме полювання за єрессю стає важливою справою чи бодай має сенс?

Один західний богослов охарактеризував «єретичне» як «надзвичайно дивне»! Мабуть, це стосується й багатьох із тих, хто за іронією долі вважає себе «православним». Єресь та православ’я – це не теоретичні категорії та не ідеологізовані світоглядні системи, які неодмінно мають бути взаємовиключними чи гранично ясними. Так само, як спосіб життя і святих, і грішників може поєднувати в собі як доброчесну, так і порочну поведінку. Християни покликані бути розумними, якщо згадати «Послання до Діогнету» (II століття), «не відрізнятися від інших людей ні країною, ні мовою, ні життєвими звичаями. Вони не населяють де-небудь особливих міст, не вживають якісь незвичайної мови, і ведуть життя нічим не відмінне від інших».

Християни залишаються невід’ємною частиною ширшої спільноти, вони вливаються в суспільство, а не відокремлюють себе від нього. Вони з благоговінням визнають, що «ортодоксія» та «єресь» – набагато мінливіші реальності, ніж прийнято рахувати чи пропагувати. І вони не схильні використовувати їх як зброю для розправи над тими, хто дотримується іншої думки. Якщо ми чомусь і навчилися за віки єресі, з якими боролися собори, що формулювали віровчення, то це тому, що ми ніколи не повинні бути повністю впевнені чи абсолютно переконані в тому, де проходять межі істини та Церкви!

Підозрюю, що за покинутим звинуваченням у єресі, – спробах навісити на когось чи на щось ярлик «єресі» або, навпаки, хизуватися своєю особливою «православністю» – за всім цим може ховатися спрощений підхід, спроба з легкістю уникнути питань , на які нам як Православним Церквам та християнам слід шукати серйозні відповіді. Поняття «єресь» вказує не лише на хибне вчення чи помилковий вибір. Точніше і правильно воно означає применшення або обмеження повноти віри. Я віддаю перевагу «апофатичному» визначенню «догмату і єресі», запропоноване Христосом Яннарасом у його книзі Elements of Faith: An Introduction to Orthodox Theology (Edinburgh: T&T Clark, 1991), де він стверджує, що «єресь – це вибір і перевага істини на шкоду всій повноті істини» (ст. 15). Іншими словами, «єресь» – це перебільшена увага до одного – загалом благородного і, можливо, навіть нешкідливого – аспекту віри на шкоду повноті кафолічної істини. У разі ідеології «Русского миру» це може включати перетворення мистецтва і культури на ідола (а не шанування), у випадку з наказом «Російського собору» – утопічні (а не гармонійні) взаємини з суспільством і державою.

Ніде це не проявляється так явно, як у сумних націоналістичних настроях, що затьмарюють життя Православної Церкви. І щодо цього, то Росія навряд є винятком. У 1872 році Константинопольський собор, назвавши «таємну» і «розкольницьку» (нехристиянську та неканонічну) діяльність Болгарського екзархату «расовою дискримінацією та націоналістичним розколом», хоч і не вжив термін «єресь», але при цьому ясно і остаточно засудив зовнішнє посягання на територію та несанкціоноване посягання на канонічну субординацію. Тим самим він насамперед позначив внутрішню проблему всього православного християнства, «вклавши свій перст [так би мовити] у рани від цвяхів». Скільки Православних Церков винні у розбраті чи конкуренції внаслідок філетизму? Скільки Православних Церков схильні до прославлення свого народу та держави? Скільки народів, які становлять православну більшість у своїх країнах, плутають поклоніння Богу та шанування державного прапора?

Може, більшість, якщо не всі, Православні Церкви насправді набагато ближчі до збоченої російської ідеології, ніж це можна було б припустити? Згадайте «велику ідею» Візантії або її різноманітні вихолощені варіанти, які виникли вже давно і, як і раніше, продовжують виявляти своє огидне обличчя в Греції, Сербії, Румунії, Болгарії та Грузії. Можливо, православ’я у країнах свого традиційного походження – втім, як і серед новонавернених у так званій діаспорі – почувається комфортніше в умовах раболіпства перед автократією і набагато менш впевнено в умовах повної самостійності в демократичних державах? Коли йдеться про етноцентризм та церковно-державні відносини, виникає стійке відчуття, що всі Православні Церкви заражені якимось хвороботворним вірусом. Справа в тому, що дуже багато наших Церков і та ієрархів – без різниці юрисдикцій – насправді мають з Москвою та Кирилом більше подібності, ніж нам хотілося б думати і тим більше публічно визнавати. Різниця у ступені, а не по суті. І якщо це правда, то хто ж може бути виправданий у своєму бажанні «першим кинути камінь» у цю «єресь»?

Звинувачення в єресі, природно, виникають з різних причин – не лише з релігійних чи духовних, але часто й з політичних чи особистих. Будь-хто, хто займає іншу позицію, неминуче і досить легко оголошується неправославним чи інославним. У цьому контексті засудження патріарха Кирила як проповідника єресі може нічим не відрізнятися і виявитися нічим не кращим за звинувачення у зарозумілості та гордині – адже єресь по своїй суті свідчить про зарозумілість і марнославство, – які спонукають російського ієрарха так нахабно і зневажливо викривати західний та «корумпований» світ, чи український суверенітет як «відступництво» та «руйнування православ’я», захищаючи при цьому путінську агресію як «священну війну» чи «метафізичну битву» на захист та на підтримку «Святої Русі».

Можливо, іноді буде простіше – і зрештою більш прозоро, правдиво та достовірно, – якби ми були досить смиренними та поважними, щоб залишили Бога поза цим рівнянням. Я б дотримувався цього принципу як розумного та універсального, щоб уникнути будь-якої змови між «тим, що належить кесареві, і тим, що належить Богу». Богослов стає добрим богословом, коли він/вона не зобов’язаний «виправдовувати» Бога, щоб захистити певний світогляд. Вчений стає добрим ученим, коли він/вона не змушений(а) «пояснювати» Бога заради просування якоїсь особливої версії всесвіту. Навіть світський політик надає ведмежу послугу своїм виборцям, коли вдається до «релігійного» пояснення якогось лиха чи катастрофи.

Опиратися привнесенню метафізичного чи духовного виміру при описі криводушності та розбещеності патріарха Кирила не означає ігнорувати його чванливі слова та непристойні вчинки. Необхідно закликати його до відповіді, вказавши на його неправоту, а не просто звинувативши у зраді своєї віри. Набагато корисніше та переконливіше бути ясним та щирим, називати лопату лопатою. Ми не повинні боятися ганити його за те, ким він є – політичним задиркою та військовим злочинцем. Саме на це не вистачає сили та сміливості у багатьох Православних Церков. Чому для Кирила страшніше бути названим схизматиком і віровідступником, ніж жорстоким владолюбом?

Можливо, той факт, що багато Православних Церков, за винятком Константинопольської, так неохоче або боязко виступають з якоюсь критикою на адресу Москви, свідчить про визнання, хоч і не цілком усвідомленого, того, що і вони повною мірою страждають від тих же спокус  і найглибших пороків. Їх теж можна затаврувати як єретиків. Але ось у чому: сама Православна Церква породила Кирила та його послідовників; і трагедія в тому, що ми, православні, схильні породжувати Кирила і йому подібних. Вірити у протилежне – відкидати Кирила як єдине зіпсоване яблуко у кошику прекрасних плодів – значить замикатися у капсулу самозадоволення та самовпевненості.

Зрештою, як Православні Церкви і як православні християни, ми покликані зробити щось більше, ніж засудити чи утриматися від поминання нечестивого ієрарха. Я сказав би, що ми зобов’язані більш старанно і невідступно молитися за таких гідних жалю начальників. У цьому різниця між церковною громадою та політичною партією. Справа не так у тому, що такі, як патріарх Кирило, дотримуються збоченого уявлення про Бога. Справа в тому, що Кирило та його поплічники, минулі й нинішні, навіть не вірять у Бога; швидше за все, вони не вірять ні в що, крім своєї влади та могутності.

Можливо, саме тому Вселенський Патріархат не виключив патріарха Кирила з канонічних диптихів? Бог знає, як нам постійно нагадують, що Фанар не повинен претендувати на непогрішність чи непідсудність. Однак він твердо стоїть на варті давньої традиції та перевірених часом звичаїв, коли йдеться про поминання інших церковних ієрархів, включаючи Патріарха Московського. Відповідальність за збереження спілкування, зокрема, передбачає неупереджений погляд на себе як на православного християнина – бородавки та все інше – замість грубо відкидати те, що нам зазвичай не подобається, або відсікати те, від чого ми вирішили зректися. Підтримувати спілкування означає дивитися в дзеркало і усвідомлювати, хто і що ми є. І, чесно кажучи, багато з цього не дуже й симпатичне.

Я ніколи не думав, що готовий визнати: деякі питання краще залишити на розсуд єпископів. Патріарх Кирило має бути вдячний Фанару – як, втім, і багатьом лагідним і терплячим віруючим Московського Патріархату всередині та за межами Росії – за їхню справді канонічну, пастирську і поблажливу позицію. Ми ж, підходячи до завершення Великого посту, покликані продовжити «безперестанку молитися» про примирення всіх і про наше усвідомлення того, як «бачити свої гріхи і не засуджувати брата свого».

архідиякон Іоан Хрісавгіс, виконавчий директор Екуменічного інституту Хаффінгтона при Богословській школі Святого Хреста

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»