Законопроєкт 8731 було терміново подано у січні 2023 го року у зв’язку з правою колізією. А саме, Конституційний суд розблокував виконання закону про перейменування, і тут стало очевидним, що вимагати від УПЦ називатися РПЦ явно недостатньо. Дійсно, ну виконали б громади УПЦ цю норму і стали називатися РПЦ – чи змінилося б від цього щось суттєво в українському православ’ї? Можливо частина громад УПЦ активніше перейшла б до ПЦУ, але держава, яка примушує УПЦ не українізуватися, а русифікуватися дійсно виглядала б дуже дивно. Те, що здавалося логічним до великого вторгнення стало абсурдним сьогодні. Хоча частині експертів, серед яких і був автор цього тексту, вже при прийнятті закону про перейменування була очевидною його недолугість та недоречність. Важливо, що УПЦ теж попала в правову колізію у зв’язку із законом про перейменування. Всі українські релігійні об’єднання, що мали зв’язки з релігійними центрами в країні агресорі ці зв’язки розірвали та релігійні організації, що належали до цих об’єднань перестали підпадати під дію цього закону. Як визнає архієпископ Сильвестр, собор у Феофанії лише заявив про намір УПЦ вийти із РПЦ і тому до цього часу релігійні організації, що належать до УПЦ підпадають під дію закону. І якщо перейменування не здійснено, то їх статути втрачають чинність у частині, що стосується їх назви. Юристи сперечаються чи це тягне втрату чинності всього статуту релігійної організації – мені це здається очевидним наслідком, але це всі так вважають. Так чи інакше, виникають колізії. Наприклад, релігійна організація УПЦ надає ДЕСС списки делегації, що має виїхати за кордон або надає для воєнкомату списки священників для того, щоб їх не мобілізували – але буквально згідно з діючим законом про перейменування всі ці документи недійсні. До в них вказані неадекватні назви, бо ці організації офіційно не перейменувалися, а тому вони власне вже поза правовим полем. З ними мали б розірвати усі договори органи місцевої та державної влади, три з половиною тисячі храмів та інших приміщень мали б були повернуті держави чи органам місцевого самоврядування. Якщо храми були побудовані самими громадами, то ніхто не має права надавати їм електрику, воду чи газ. Те, що всього цього не відбувається – це наслідок милосердного невиконання діючого закону.

Для нового керівництва ДЕСС відразу було очевидним, що необхідний простіший закон, який би забороняв би зв’язки з РПЦ, забороняв би релігійним організаціям бути частиною РПЦ, стимулював би або всю УПЦ цілком або кожну окрему громаду до повного розриву з РПЦ. Був написаний простий законопроєкт, який треба було приймати в січні 2023 року. Альтернативні законопроєкти порушували Конституцію, а саме знищували принцип розділення держави і церкви. Особливо активно вимагав враховувати норми канонів законопроєкт М.Княжицького, але й інші законопроєкти страждали на це. Лише правка СБУ була доречною і могла стати законом.

До другого читання в комітеті законопроєкт 8731 виріс за об’ємом у шість разів. Але також він змінився якісно. Тепер у тілі законопроєкту знову містяться настільки детальні описи того, чим саме є залежність від релігійних центрів у країні агресорі, що це стає абсурдним. Бо якщо завтра з’явиться якась нова релігійна організація, наприклад, Оновлена Аллатра з центром в Росії та філіями в Україні, закон не заборонятиме її. Бо залежність сьогодні описана так, щоб точно можна було застосувати закон до УПЦ. Але закон повинен мати загальний характер якщо це стосується логіки, в якій він виник.

Якщо ж народні депутати вносять у закон норми, які стосуються виключно УПЦ як частини РПЦ, прописують норми щодо єпископів УПЦ, які можуть індивідуально відмовлятися із зв’язків з РПЦ (хоча ці заяви мали б бути наслідком соборних рішень!), то тоді виникає питання чому не прийняти окремий закон про УПЦ та необхідність для УПЦ як релігійного об’єднання розірвати зв’язки з РПЦ. Адже якщо вже прописувати норми з врахуванням наявного стану речей згідно з документами УПЦ і РПЦ, згідно з практикою правозастосування канонічних і статутних норм в УПЦ і РПЦ, то тоді можна написати конкретний закон під конкретний випадок, а не спотворювати логіку профільного закону. Закон надає максимальну свободу, обмеження діяльності щодо релігійних організацій можуть вводитися лише за рішенням суду і не може законодавець заздалегідь прописувати результати рішень суду і зміст релігієзнавчих експертиз. Також законодавець не може прописувати як саме згідно з канонами чи з точки зору світської держави мав би виглядати процес розриву єпископату УПЦ з РПЦ і не може пропонувати підміну колективного виходу написанням індивідуальних заяв. Ці заяви окремих єпископів про вихід з РПЦ мали б бути наслідком соборного рішення чи рішення Предстоятеля по новому витлумачити постанови собору в Феофанії. Також згідно з канонами якщо вже УПЦ стає самостійною, то про це має заявлятися публічно, і серед іншого – через надсилання мирних грамот всім Предстоятелям помісних православних Церков починаючи з Вселенського патріарха і закінчуючи главою Охрідської архієпископії. Чи доречно все це прописувати у законі? Очевидно, що ні. Якщо вже законодавці хочуть втручатися у процес виконання УПЦ норм канонічного права, то про це треба писати окремий закон, розглядати його появу як виключення для національного законодавства. Профільний закон має містити виключно загальні норми, і вони мають на сьогодні передбачати: 1.відміну вимоги перейменовуватися для релігійних організацій, що зберігають зв’язки з Росією, оскільки обстановка настільки змінилася, що така норма є просто абсурдною; 2.загальну заборону для всіх релігійних організацій мати зв’язки з релігійними організаціями з Росії.

Також владі взагалі та законодавцям зокрема слід вивчити досвід інших європейських країн, які примушували релігійні організації до певних кроків. Завжди держава дія миттєво. Якийсь проповідник у Франції пропонує не визнавати державу, а будувати халіфат – за 24 години він опиняється у країни походження його самого або його предків. Якщо у Болгарії хотіли примусити дві православні церкви до об’єднання, то був прийнятий відповідний закон, надано час, а після його вичерпання всі храми були зачинені поліцією до того моменту, поки єдність не була відновлена. До речі, навіть у Болгарії не вийшло об’єднатися назавжди з першого разу і держава мала зауваження від європейських інституцій. Якби ж уряд бувшого короля Симеона діяв би повільно та замість тиску на церкви пропонував би світові нескінченний серіал з обіцянками прийняти який закон на церковну тематику – Болгарія б могла б вилетіти з Європейського союзу.

Найгірше, що Україна демонструє світові – це бездіяльність щодо наявності на своїй території російської релігійної організації. При цьому ця бездіяльність час від часу змінюється активними діями, з яких ми бачимо, що навіть у межах наявного законодавства можна за бажання багато що зробити. З останнього – не чекаючи на нові закони, СБУ почала діяти проти машини інформаційної війни з Україною, яку центральний апарат і Київська митрополія УПЦ створили з 2014 року. Але в цілому і держава, і СБУ робить то десяту, то соту частину від можливого і необхідного. Робить безмежно повільно порівняно з тим, як діють інші європейські держави. І роки бездіяльності та малої активності щодо кричущих проблем з російською релігійною організацією в України та конкретними злочинами її представників обертаються для України виключно втратою її авторитету в світі та втратою підтримки на міжнародній арені. Бо поки держава нічого не робить або робить дуже мало, російська релігійна організація в Україні систематично веде інформаційну війну проти України на боці Росії, на замовлення Росії та під кураторством Росії. Ця війна всередині України вже мало на кого діє, бо український народ зрозумів в цілому, що не можна очікувати хоч слова правди від людей, які не змогли порвати з ідеологом геноциду українського народу патріархом Кирилом. Взагалі не можна зрозуміти глибину моральної деградації кліру УПЦ: ховати своїх духовних дітей, але підтримувати зв’язок із їх вбивцями. Вибирати не бути разом із цими духовними дітьми, що страждають, а з вбивцями цих дітей – це напевно вперше в історії православ’я. Клір будь-якого православного народу при такій агресії як зараз оголошував автокефалію. Сьогодні маємо не просто патріарха, що виправдовує агресію і геноцид, маємо патріарха як ідеолога сучасного релігійного фашизму (з 2015го року), сучасного релігійного нацизму (з 2022го). А ці релігійні ідеології стали основою для світської ідеології путінізму, яка їх використовує через брак інших ідей. Але зв’язок із таким ідеологом релігійного нацизму та апологетом знищення всього українського чомусь не розривається УПЦ аж до сьогодні, хоча будь-яка інша православна церква давно б оголосила про свою автокефалію! Терпіти явище, коли на території України існує частина російського релігійного об’єднання, нехай і відносно самостійна – це відмовлятися від самої ідеї суверенної держави, яка захищає свободу своїх громадян, зокрема – свободу від російського нацизму. Слід чітко розуміти, що сьогодні потрібно забороняти законодавчо не лише зв’язки релігійних організацій з Росією, а й ідеологію «русміра». Постанови РПЦ та наближених до неї організацій типу Всемірного русского народного собору з 2015 року заперечують існування українців як окремої нації, не визнають існування України як суверенної держави, відкидають саму ідею про існування в Україні власних традицій православ’я. І при цьому РПЦ та її речники цілком офіційно вчать про необхідність геноциду всіх українців, які не згодні перетворюватися на росіян – і це перша причина війни. Вчать про необхідність війни із «сатанинським Заходом» і українцями як тими, хто зрадив Росію, вибравши союз із Заходом. І якщо до Заходу культивується ненависть як до ворога, з яким має йти війна до кінця, то до українців як зрадників проповідується необхідність саме геноцидального терористичного знищення. Очевидно, що необхідно засудити ідеологію русміра у всіх її різновидах, бо вона вся вже дійшла до стадії власне нацизму і має бути засуджена. Кожен її носій в Україні має понести повноту відповідальності за колаборціонізм і правоохоронні органи зобов’язані зупинити інформаційну війну УПЦ і РПЦ проти України. Ці конкретні задачі – заборона зв’язків з Москвою та заборона ідеології русміра – не можуть підмінятися заплутаними законами, в яких держава критерієм оцінок релігійних організацій виставляє серед іншого норми канонів, а колаборанти зможуть уникати відповідальності, підписавши кілька паперів.

Сьогодні законодавцям необхідно повернутися до тексту законопроєкту як він проголосований у першому читанні. Підтримати також варто норму, запропоновану СБУ. Законодавці не можуть приймати законопроєкт у тому вигляді, який сьогодні пропонується комітетом. Це було б катастрофічною помилкою, фактичною відмовою від норм 35 статті Конституції про розділення церкви і держави. До речі, 35 стаття Конституції передбачає можливість обмеження релігійної свободи. «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей». Обмеження мають бути принциповими, і саме такими вони були у законопроєкті, що приймався у першому читанні. До другого читання законопроєкт набув заплутаного вигляду і не може бути прийнятий і реалізований у правозастосуванні. Коли закон пишеться максимально заплутано, то метою такого закону стає можливість для порушників законності уникнути відповідальності, зивачайно через корупційні дії. Скандальним є той факт, що у законопроєкті пропонується видавати єпископам РПЦ в Україні індульгенції, що вони вже не винні перед державою і видавати саме в індивідуальному порядку на основі написаних ним заяв.

Також законодавцям необхідно задуматися на тим, якого ефекту вони очікують від прийняття закону? Вважаю, що набагато краще зібрати єпископат УПЦ та керівництво держави на консультації, запропонувати або негайно заборону рішенням РНБО або оголошення УПЦ автокефалії. Обіцяти повну підтримку УПЦ в разі її дійсного усамостійнення та виходу з підкорення Москві, амністію за вчинені злочини. В свою чергу УПЦ має погодитися бути адвокатом України всередині держави та на міжнародній арені. Припинення замовлених Путіним через Новінського інформаційних компаній проти України та її союзників (починаючи з Вселенського патріарха Варфоломія та закінчуючи ПЦУ) має відбутися миттєво. Якщо УПЦ погодиться оголосити автокефалію, вона не підпадатиме ні під норми про перейменування, ні під пропоновані норми про зменшення прав релігійних організацій, що мають зв’язки з Росією.

Нагадаю, що на сьогодні законопроєкт не передбачає заборони релігійних організацій, що мають зв’язки з Росією! Ці релігійні організації можуть діяти і без реєстрації, що прямо вказано у профільному законі. Сьогодні державу деякі оглядачі лякають тим, що в результаті прийняття закон УПЦ піде у катакомби і це для держави значно небезпечніше, ніж офіційне функціонування в Україні російської релігійної організації. Також журналістська звичка спрощені привела до прирівнювання різних речей: позбавлення релігійної організації реєстрації та заборони діяльності релігійної організації. Всі чомусь вперто називають законопроєкт 8731 таким, що призведе до заборони УПЦ чи громад, що входять в УПЦ. Але це не так – законопроєкт передбачає позбавлення реєстрації і як наслідок – позбавлення цілого ряду пільг, які існують для цих релігійних організацій. Самі релігійні організації зможуть існувати навіть без реєстрації. Так само зможуть існувати ті релігійні організації, що були центрами для такого релігійного об’єднання як УПЦ. Якщо завтра знімають Київську митрополію УПЦ з реєстрації, вона де-факто може існувати і надалі.

Деякі оглядачі пророкують, що позбавлені реєстрації та відповідних пільг, релігійні організації та центри управління такі як митрополія чи єпархії «підуть у катакомби», «радикалізуються», «протиставлять себе державі та суспільству», «будуть поза контролем держави». Все це дивно читати, оскільки з 2014 року Київська митрополія УПЦ та єпархії на місцях систематично протиставляють себе і державі і суспільству, перебувають поза контролем держави. Їх діяльність цілком непрозора для держави. УПЦ почала замикатися від дієвої взаємодії з моменту обрання митрополита Онуфрія місцеблюстителем. Після обрання митрополита Онуфрія Предстоятелем в серпні 2014 року періорієнтація на Москву стала програмною метою діяльності митрополита Онуфрія вже з вересня 2014го. Знову-таки у вересні 2014го перестав активно діяти Юрій Богуцький, що довгі роки був основним комунікатором з УПЦ із боку влади. З вересня 2014го не існувало жодного моменту коли б УПЦ дійсно взаємодіяла з владою хоча так конструктивно як це було в часи предстоятельства митрополита Володимира Сабодана. УПЦ живе у підпіллі, живе відчужено, живе у стані війни з державою – перш за все інформаційної війни. УПЦ ще гірше ставиться до суспільства, цілком нехтуючи необхідністю для церкви бути з народом у часи війни. Від народного гніву УПЦ відкупається час від часу даруючи УПЦ автомобілі чи демонстративно роблячи якісь аналогічні жести. Єдиною метою таких дій є отримання можливості далі діяти проти України в своїй інформаційній війні, у великому хрестовому поході проти України, який ведеться у всіх офіційних та неофіційних ЗМІ, що належать УПЦ. Від державного переслідування УПЦ ніяк не убезпечується. Навпаки, УПЦ відмовляється від всякого діалогу з державними органами, свідомо провокує державу на конфлікти, маючи на меті створення необхідної для російських ЗМІ картинки.

Також державі в цілому необхідно усвідомити якою саме є реальність життєсвіту єпископів УПЦ, тобто якими є ті положення вчення і практики, що для них мають статус самоочевидних істин та цінностей, які не потребують доведень та не можуть обговорюватися. Тут можна звернутися до проповідей митрополита Черкаського Феодосія, який навіть після висунення підозр з боку СБУ продовжує розповідати про власну вірність реальності єдиного духовного простору, що неподільний для всієї «Русі» з часі князя Володимира і до сьогодні. І якщо центр цього єдиного духовного простору перемістився з Києва до Москви, митрополит Феодосій це приймає як факт і єдність цього духовного простору є для нього головною цінністю. Нехай гине Україна і нехай будуть знищені всі українці – якщо це прикрі феномени, що заважають існуванню «єдиного духовного простору», який митрополит Феодосій ніколи не зрадить! Єпископи УПЦ живуть у світі, де можна одночасно служити Різдво у Відні за григоріанським стилем і проклинати найвищими офіційними анафемами тих, хто служить за цим стилем разом із астрономами! Керівництво УПЦ живе у світі, де заради інформаційної війни проти України та ПЦУ, Вселенського православ’я та Заходу можна розповідати будь-яку брехню, перекручувати зміст канонів та історичного досвіду Церкви аж до протилежного – тільки щоб зберегти вірність Russian Orthodox Church. Фанатична вірність російській церкві спричинена тим, що її цінність абсолютизована, її єдність і є російським богом, якому поклоняється єпископат «УПЦ». При цьому відбувається повне знецінення України та всього українського. Чи можна терпіти далі таких єпископів, якщо навіть «автокефалісти» серед них насправді відверто ненавидять Україну та все українське? УПЦ має бути розпущена як структура, її єпархії мають бути ліквідовані, а громади, що отримають самостійність мають визначатися з власним релігійним життям без всякого втручання держави, особливо – російської держави. Адже Russian Orthodox Church, єдність якої є абсолютною цінністю для єпископату УПЦ – це зараз частина державного апарату Росії. Про власну єдність з російською державою, про сповідування етатизму як найважливішого офіційного вчення не раз заявляло керівництво РПЦ.

Держава знайшла у собі сили закрити проросійські партії, заборонити проросійські ЗМІ, але держава не може заборонити на своїй території російську релігійну організацію, яка фактично є частиною державного апарату Російської федерації! Звичайно, що українська держава повинна знайти у собі сили раз і назавжди закінчити з антидержавною діяльністю УПЦ на території України. Помилкою є боротьба за кожен окремий корпус Лаври, за кожен храм і за кожну цінну ідею, яку можна було б записати у текст закону. Країна і світ не повинні роками дивитися серіал коли хвіст собаці рубається у тисячу маленьких кроків – це просто знущання і над собакою і над всіма, хто бачить цю сюрреалістичну картину. Раз і назавжди мають бути прийняті прості та повністю зрозумілі для суспільства і міжнародної громадськості рішення, за їх втілення у життя хтось має взяти на себе відповідальність і далі вже Україна має жити в новій реальності, де немає православного Білого Братства, якого терплять і якому дозволяють знущатися над деякою частиною народу України.

Якщо ж Україна не може знайти простих законодавчих норм, які могли б бути прийняті та застосовані, тоді потрібно знаходити прості рішення через розслідування СБУ та рішення судів. Ми не можемо чекати поки УПЦ перестане бути частиною РПЦ, ми не можемо чекати проти УПЦ сама припинить інформаційну війну проти України. Але також ми не можемо приймати законопроєкти, в яких раціональні норми та процедури підмінені оцінками ідеологічних та канонічних реалій, які сьогодні можуть бути одні, а завтра – інші. І головне – це не справа держави переходити межу та вимагати не дотриманням релігійними громадами загальних норм, чинних для всіх громадян, а зміни життя церковних громад згідно з уявленнями законодавців. Загальна заборона для всіх релігійних організацій мати зв’язки з Росією – це щось реальне та логічне. Прописування того, якими саме є ознаки залежності від російських релігійних організацій згідно із статутами, канонами, практиками канонічного правозастосування – все це є зайвим. Законодавці настільки попрацювали над законопроєктом, що дивує чому там не прописано як саме має відбуватися не лише релігієзнавча експертиза, а й розслідування СБУ та якими саме мають бути постанови судів. Дійсно, чим гірше є знайомою для неспеціалістів реальність тим більшими є бажання передбачити все, що державна виконавча влада, місцева влада чи суди не помилися. Але насправді таке бажання призводить до абсурдного перевантаження законопроєкту численними положеннями, які лише утруднять прийняття правових рішень, що привели б до розриву з Москвою. Ще раз повторимося: раз вже потрібна експертиза, то прийміть спеціальний окремий закон про УПЦ, проведіть у ньому політико-правову експертизу статусу УПЦ та визначить яким цей статус повинен бути надалі чи яким він не може бути. Наприклад, пропишіть норму, що зв’язки з центрами в країні агресорі забороняються і якщо протягом місяця УПЦ не оголосить автокефалії, то усі її керівні органи в центрі та на місцях розпускаються, їх діяльність забороняється, а релігійні організації, що входили в УПЦ та її єпархії мають визначитися чи приєднуються до ПЦУ чи об’єднуються у нові церковні структури. Якщо вже піднімаєте експертизу і суди, якщо втручаєтеся у внутрішнє життя релігійного об’єднання – то робіть це ясно, просто, ефективно.

Так чи інакше, Рубікон заборони для релігійних організацій України мати зв’язки з центрами в країні-агресорі необхідно перейти. Але зробити це можна різноманітним чином, і якби в січні 2023 року хтось сказав, що законопроєкт після другого читання буде виглядати так, як він виглядає сьогодні, я перший був би проти прийняття такого закону взагалі. Дійсно, чинного законодавства достатньо. Наприклад, звертаємося до суду з позовом про оголошення всіх статутів релігійних організацій, що входять до УПЦ недійсними, оскільки вони не виконали норм закону про перейменування. Статути оголошуються недійсними, релігійні організації отримують приписи покинути приміщення, якими користуються і надалі можуть здійснювати діяльність без реєстрації, але і без прав, якими користуються зареєстровані громади. Якби у нас у державі була дійсно влада з політичною волею, то вже давно б цей чи подібний сценарій було б реалізовано. Так само є безліч дій з боку СБУ, яка мала б  не захищати вище керівництво УПЦ, а давно вже судити його. В умовах, коли Київська митрополія та єпархії не мали б реєстрації та нічим би не управляли, всі релігійні громади вже б отримали повноту свободу самовизначитися і без спрощення процедур через прийняття нового закону.

Отже, існують можливості діяти ефективно і без закону 8731 в його сьогоднішньому вигляді. Державі потрібно визначитися з одним або кількома найефективнішими способами дії, вийшовши із затягнутого серіалу з мінімальними втратами. Рішення Всесвітнього російського народного собору на чолі з патріархом Кирилом, що днями офіційно затвердили ідеологію російського нацизму можуть бути приводом до швидкого завершення процесу усамостійнення українського православ’я. І прийняття закону 8731 це лише один із можливих сценаріїв рішучих дій влади. І прийняття закону у редакції, запропонованій комітетом не може мати жодних виправдань, тоді як початкова редакція з додаванням правки СБУ є цілком реалістичним варіантом. Але і без такого закону держава має численні механізми для швидких ефективних дій, і відсутність політичної волі є єдиною причиною з якої гальмуються процеси відриву УПЦ від РПЦ. Інформаційна війна проти України, антидержавна діяльність єпископату – все це значно вагоміші причини для рішучих дій, ніж формальна належність УПЦ до РПЦ. І на сьогодні СБУ здійснила лише одну десяту від можливого і потрібного в умовах війни. Звичайно, це прекрасно, бо раніше навіть сотої частини з необхідного не робилося. Але всього зробленого вкрай мало, і саме тут вирішується реальна доля УПЦ, а не у творенні мертвонароджених законів, які б плутали світське і канонічне право, замінялися б законом релігієзнавчу експертизу і судові рішення. Як країна, що сьогодні воює, Україна просто немає права приймати такі невдалі закони, які б замість вирішення однієї важливої проблеми породжувалися б десятки нових проблем та не вирішувала б власне ту проблему, заради якої ці закони задумувалися. Як принциповий противник закону про перейменування та принциповий апологет закону 8731 у його початковій редакції маю сьогодні заявити – прийняття цього закону у редакції, пропонованій комітетом було б найбільшою помилкою в політичній історії незалежної України. Зв’язок релігійних організацій України з релігійними організаціями країни-агресора має бути заборонений, але не через такого роду апофеоз правового маразму.

Чорноморець Юрій Павлович, доктор філософських наук, професор кафедри богослов’я та релігієзнавства НПУ ім. Драгоманова

Донати на снайперів:

Приват 4731219647256100

https://send.monobank.ua/jar/7uwhtDGmiD

4441111401048883 моно

пейпал teamyuri80@gmail.com