Насамперед, я хотіла б сказати про дві речі. У 2009-2019 роках я брала найактивнішу участь у житті Української Православної Церкви Московського патріархату (сьогодні – РПЦвУ) – від співу на кліросі та допомоги священикові-монаху в місцевій парафії під Києвом до допомоги єпископу під час міжнародних поїздок та перекладу для міжнародних екуменічних делегацій у Лаврі, митрополії та Київської духовної академії. По-друге, я є одним із авторів нещодавньої заяви проти застосування насильства при врегулюванні конфліктів між церковними громадами в Україні, яка була складена невдовзі після конфлікту між ПЦУ та РПЦвУ навколо церковної будівлі в Івано-Франківську. Я проти насильства та протиправних дій у церквах і навколо них, де б вони не відбувалися.
Однак у світлі симпатій, які міжнародні організації висловлюють сьогодні ПЦвУ, я маю визнати, що соціальне протистояння та насильство, спрямовані проти цієї Церкви в українському суспільстві, не є штучною конструкцією української влади. На мій погляд, це реакція на приховане системне насильство, яке є у структурі цієї організації з 1990-х років і особливо після 2014 року, коли змінилося керівництво РПЦвУ. Звичайно, у цій Церкві є багато чуйних людей, добрих пастирів та добрих ініціатив на місцях. Але є й системні проблеми, через які я перестала асоціювати себе з РПЦвУу 2019 році та які стали неприйнятними для тих в українському суспільстві, хто зараз бере участь у боротьбі з російською агресією.
В РПЦвУ на різних рівнях – від парафіяльної громади до Київської духовної академії та митрополії – особисто чи на досвіді друзів я була свідком багатьох випадків приниження людської гідності, яка пояснюється з «духовної» точки зору. З досвіду рядової парафіянки можу сказати, що в РПЦвУ часто систематично вчать, що ти занадто грішний, щоб мати думку, відмінну від думки священика та/або єпископа, почуватися нормальним (особливо якщо ти жінка, яка наважується думати на богословські теми), мати право голосу. Якщо з тобою трапляється якесь нещастя, це часто тлумачать як свою власну помилку та провину, яку ти маєш смиренно прийняти замість того, щоб намагатися змінити щось, окрім себе. Це може відбуватися як у грубій, так і делікатнішій формі. Сильна, впевнена в собі людина, що збігається у поглядах з «генеральною лінією», цілком може не помічати багатьох травматичних моделей поведінки та установок. Але для когось уразливішого і мислячого критично переживати таке дуже нелегко.
Подібне структурне насильство нагадує стан справ у РПЦ, хоча в РПЦвУ воно відчувається м’якше. На жаль, така ситуація, мабуть, характерна для значної частини православного світу загалом, включаючи ПЦУ. Але в РПЦвУ є характерна особливість, яка на рівні колективної свідомості відрізняє її від РПЦ: у той час як РПЦ постійно твердить людям у Росії про те, наскільки вони великий народ, РПЦвУ багато років пропонує доволі карикатурну картину України та «українськості», вирощуючи в українцях конфлікт ідентичності: з проповідей, промов і просто розмов ми, українці, часто дізнаємося, що дещо відрізняємося від російсіян, але при цьому українська мова, культура, історія виглядають радше вторинними, більш примітивними, іноді навіть принизливими – настільки, що молитися на українською чи навіть молитися з українською вимовою церковнослов’янської мови (яка має різні версії, незважаючи на спроби Москви уніфікувати її) здається незграбною та ганебною. Так, теоретично парафіям РПЦвУ дозволено молитися українською мовою; на практиці, однак, «моральний» тиск проти цього протягом трьох десятиліть незалежності України був настільки великим, що українською мовою зазвичай звучать лише євангельські читання та проповіді; літургія українською мовою відбувалася лише в одному відомому мені приході в Києві, і в 2019 році ця парафія відразу ж приєдналася до ПЦУ.
Є кілька важливих речей, за які українське суспільство не може пробачити УПЦ. Серед них – сумнозвісний епізод у 2014 році, коли митрополит Онуфрій та ще два архієреї УПЦ не встали у Верховній Раді України під час хвилини мовчання на згадку про українських солдатів, які загинули на сході на початку окупації Донбасу; вони були єдиними, хто залишився сидіти на знак «протесту проти війни» і «на підтримку народу Донбасу».
Говорячи про Голодомор, митрополит Онуфрій одного разу заявив, що це покарання за злочин («котюзі по заслузі») – маючи на увазі, що українці самі організували та заслужено (відпавши від Церкви) отримали цю трагедію у XX столітті. Так виглядає типова логіка УПЦ, яка всіляко заохочує самоприниження та самобичування. Хоча митрополит Онуфрій на самому початку і засудив російську агресію, в УПЦ є багато людей, у тому числі моїх знайомих, які досі вважають, що бомби падають на наші голови за заслугами, «за гріхи»; такі заяви звучать і від захисників Києво-Печерської Лаври сьогодні. Іноді посил «ми за Україну, ми молимося за Збройні сили», з одного боку, – і «війна нам за гріхи» або «ніхто не винен», з іншого, походять від однієї людини (від єпископа до звичайного парафіянина) викликаючи шизофренічне відчуття. Поза контекстом покаяння інтонації можуть здатися проявом істинно християнської смирення, але надто часто в УПЦ складається враження, що головний гріх, за який ми повинні каятися в цій війні, – це «Революція гідності», протести на Майдані Незалежності 2013 року. Чому? Тому що це спровокувало Росію. Згідно з такою логікою, якби ми залишалися «покірними», нічого не сталося б.
До слова, на початку Майдану моїх друзів із Київської духовної академії РПЦвУ вчили, що у громадському житті важливий порядок і що у Візантії повстання справедливо придушувалися насильницьким шляхом заради загального блага. Тим часом православні друзі та офіційні особи в Росії публікували есе та пости у соціальних мережах про ненасильство Ісуса у відповідь на римську окупацію.
Серед інших речей, які зараз в Україні неможливо пробачити та забути, – відмова деяких священиків РПЦвУ служити панахиди за загиблими українськими солдатами, починаючи з 2014 року і донині. Хоча це були поодинокі випадки, а не масове явище, відсутність будь-якої реакції з боку керівництва затаврувала всю УПЦ в очах широкого загалу.
В РПЦвУ вітання «Слава Україні» часто вважається «безбожним» та «націоналістичним» і часто наголошується, що треба говорити лише «слава Богу». Однак у нинішньому контексті відмова від нього стає проросійською заявою. Багато священиків як з ПЦУ, так і з РПЦвУ вважають за краще говорити «Слава Богу, слава Україні!» як набагато розумніше рішення.
Зрештою, постійний акцент на винятковій «канонічності» РПЦвУ у межах України та категорична відмова від будь-якого діалогу з «розкольниками» (ПЦУ) та Вселенським патріархатом – діалогу, який багатьма членами РПЦвУ у духовному плані сприймається як спокуса говорити з самим дияволом, зрадою Христа та дорога до пекла – представляється очевидною політичною маніпуляцією. У світлі нещодавніх викриттів Службою безпеки України співпраці членів РПЦвУ із ФСБ Росії «духовний» характер цієї відмови викликає обурення суспільства. При цьому небажання Синоду УПЦ здійснити необхідні структурні зміни до свого Статуту після Собору у Феофанії 27 травня 2022 року, визнати і засудити факти колабораціонізму у своїх лавах і звернутися до Вселенського Православ’я лише підтверджують їхню залежність від Москви.
Отже, РПЦвУ як така не викликає симпатій в Україні, незважаючи на її участь у гуманітарних ініціативах та службу багатьох членів РПЦвУ в українській армії. Загалом ця Церква не пропонує жодного послідовного бачення своєї взаємодії з суспільством і своєї ідентичності, за винятком того, що вона виступає проти ПЦУ і, як і раніше, досі лояльна до Москви. Тим часом, ніби «чиста есхатологія», яку РПЦвУ пропонує світові зараз, звертаючись за допомогою – відірвана від українських соціальних реалій та, як і раніше, прив’язана до Росії – виглядає глухим кутом. Протягом багатьох років РПЦвУ могла дозволити собі виявляти насильство, спрямоване як усередину, так і зовні, не дбаючи про суспільство в цілому. Однак тепер вона не здатна застосувати логіку «покарання за гріхи» до самої себе, тому що, на її думку, ця логіка застосовна лише до окремих людей і секулярного суспільства, а не до канонічної Церкви. Тим часом, українці, які бачать лицемірство РПЦвУ як структури, застосовують цю логіку до неї досить прямолінійно.
Насамкінець я хотіла б процитувати Ніколаса Соя, голову Православної співдружності світу, який на конференції IOTA-2023 у Волосі говорив про суть Хрестоподібної Церкви: «Церква повинна взяти на себе відповідальність і визнати колективну провину, яку вона несе за вчинки своїх членів та керівників. Більше того, Церква повинна бачити себе такою, яка несе провину всього людства, оскільки Церква є Христовою, а Христос дав нам цей приклад». Сьогодні, скаржачись на гоніння, РПЦвУ виявилася нездатною взяти на себе відповідальність – ні за себе, ні за суспільство та все людство; вона паралізована напівправдою, давньою співзалежністю з РПЦ та вивченою безпорадністю, яка розкинулася внаслідок систематичного «зловживання смиренністю» серед її членів. Сьогодні я не бачу ясних відповідей на проблеми, що виникли довкола РПЦвУ. Мене не цілком задовольняють дії держави та реакція членів ПЦУ, які набагато частіше погоджуються з ескалацією протистояння, ніж діють відповідно до закону та Євангелія. Але я все ще сподіваюся, що якщо в майбутньому в Україні буде єдина Церква, вона зможе бути більш чесною перед суспільством та більш відповідальною перед Богом.
Лідія Лозова, запрошений дослідник на кафедрі теології та релігії Університету Ексетера, Великобританія, стипендіат Британської академії наук
Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»
Джерело Public Orthodoxy