Тема аналізу статутів «незалежних православних громад» та їх канонічного статусу отримала несподіване продовження. Автор цього дослідження справедливо стверджує, що Московська патріархія давно намагається розіграти цю ситуацію, і ця гра розрахована на довгу перспективу.

Практично відразу після початку масштабного вторгнення російських військ в Україну, Московський патріархат розпочав гібридну провокацію, яка мела за мету остаточно розколоть Вселенське Православ’я та створити антиукраїнську (і антиконстантинопольську) православну коаліцію. Саме для цього з березня 2022, ще до офіційних заходів по викриттю сепаратистів та зрадників у РПЦвУ, почався перехід частини її парафій у статус «незалежних православних громад». За даними проф. Олександра Сагана та Олега Бучми, які вони надали у своїй статті «Незалежні православні громади: кого і навіщо обманюють», до кінця 2022 р. в Україні було зареєстровано «понад 40 таких громад». Однак, як виявилося, їх створення спровоковано не тільки бажанням «підманути державу». Інформація, що була отримана від наших болгарських, польських, грецьких та сербських колег, допомогла остаточно виявити далекоглядні плани російських спецслужб…

І. Передісторія питання

Ще восени 2018 р., до офіційного надання Константинопольським Патріархатом автокефалії своєї Київської митрополії та створення Православної Церкви України, Московський патріархат розпочав активні дії, що мали на меті створити «антиконстантинопольську коаліцію». Почалася агітація та відвертий тиск на  Помісні Православні Церкви, і перше від  своїх «друзів», щоб вони також розірвали євхаристичне спілкування з Вселенським Патріархатом. Головними «цілями» агітації були Польська, Сербська та Румунська Православні Церкви, а також Православна Церква Чеських земель і Словаччини. Цей, вибір, як ми розповімо згодом, був далеко не випадковим. Бо розглядався запасний варіант, коли б РПЦвУ цілком опинилася у важком становищі, а саме коли б Україна пішла по шляху Греції або Болгарії – визнанням державою Єдиної Православної Церкви…

Оскільки, основною політично-канонічною проблемою РПЦвУ була і є її підпорядкованість Московському патріархату, розглядалися різні варіанти створення якоїсь канонічної структури (структур), яка б формально не була пов’язані з Москвою, але де-факто залишалися частиною РПЦ. Одним з таких планів передбачав передачу структур РПЦвУ кільком дружним Православним Церквам.

Предтечою озвучення цього питання з’явилися численні «історичні мапи» Київської митрополії. На яких вона окреслена практично в межах сучасної Київської, Чернігівської, Львівської областей та кількох старовинних князівств Білорусі. Звичайно, це певна маніпуляція, бо, як мінімум, кордони Київської митрополії реально поширилися, дякуючи козацьким поселенням на Схід на Південь. А Буковина та Закарпаття історично були під омофором Вселенського Патріархату. Але покинемо давню історію у спокої….

Отже, розглядався варіант, коли б парафії РПЦвУ могли війти у підпорядкування н Румунської, Польської або Сербської Православної Церкви.

Цей варіант ґрунтувався на тому, що в міжвоєнний період частина території України канонічно перебувала в складі Румунської, Сербської та Польської Православних Церков. Відповідно, як вважає Московський патріархат, ці Церкви мають права на відновлення своєї юрисдикції на частині території України, у випадку виходу з неї Московського патріархату. Одночасно це б викликало суперечки не тільки між РПЦвУ та ПЦУ, з залученням Вселенського Патріархату, а, як мінімум, з трьома Помісними Церквами. Але цей варіант був часово відсунутий через кілька факторів реальності 2019 – 2021 рр., а саме через відсутність погрози існуванню РПЦвУ з боку держави; відсутність масових переходів парафій до ПЦУ і т.д.

Крім того, жодна Помісна Православна Церква не розірвала євхаристичне спілкування з Вселенським Патріархатом, а також офіціально не висунула претензій на канонічні території в Україні, якими вони володали у міжвоєнний час.

Але, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, положення РПЦвУ змінилося.

По-перше, почався досить масовий перехід громад з РПЦвУ в ПЦУ, нехай навіть через політичний чинник;

По-друге, практично жодна Православна Церква публічно не підтримала агресію, навіть РПЦЗ, яка є частиною Московського патріархату, виступила проти;

По-трете, влада України почала реальні дії виявлення колаборантів та зрадників серед духовенства РПЦвУ, а також виконання певних законів, які стосуються релігійної структури, центр якої знаходиться в країні – агресорі.

По-четверте, як показують усі соціологічні опитування, різко змінилося ставлення українців до всіх структур та духовенства Московського патріархату, зокрема і РПЦвУ.

У цих умовах, Московський патріархат (читай спецслужби Росії), після повномасштабної агресії, повернулися до ідеї створення не просто міжюрисдикційного, а вже глобального протистояння.

Оскільки, по цілому ряду ідеологічних та канонічних причин, зокрема і заяв самого Московського патріархату, як мінімум після ІІ Світової війни, та «теорію російського світу», вони не можуть передати свої парафії на Буковини, Галичині, Закарпатті та Волині, безпосередньо до якось іншої Православної Церкви… Але це робиться цілком «канонічно» та «прийнятною», коли це парафії є «незалежні». Бо Україна, згідно своїм міжнародним зобов’язанням та діючим законам, не може це заборонити.

Дуже промовистим є той факт, що більш-менш масовий перехід парафій РПЦвУ в статус «незалежних православних громад» почався відбуватися не в 2019-2021 рр., та навіть не перед початком повномасштабної війни, а саме після провалу російського плану «Київ за три дні» – у другій половині березня. Крім того, цьому процесу, як свідчить інсайдерська інформація, передували певні перемови РПЦвУ з проросійським єпископатом інших Помісних Церков, зокрема і візиту румунського єпископа Ігнатія (Тріфу) на Буковину, про що ми розповімо згодом.

Мусимо зазначити, що російська ідея з використанням «незалежних православних громад» має під собою певний ґрунт. Адже є реальна спокуса: для румун – більш 120 парафій на Буковині; для сербів – десятки (чи навіть сотні) парафій та монастирів на Закарпатті; для поляків – парафії та монастирі на Волині. Одночасно в цих країнах існують і певні політичні сили, зокрема серед православного єпископату, які з задоволенням «заковтнуть цю наживку»…

Таким чином, згідно планам Московського патріархату, через приєднання «незалежних громад» у міжюрисдикційній конфлікт в Україні, будуть втягнути ще кілька Помісних Православних Церков, а також можливі погіршення міждержавних стосунків з Польщею та Румунією.

ІІ. Деякі реалі…

У згаданій вище статті проф. Олександра Сагана та Олега Бучми, зазначається, що «незалежні православні громади» змінюють свій статут так, щоб тільки кілька людей могли реально впливати на життя (і юрисдикційну підлеглість) парафії. Отже, відкривається повна можливість щодо одностайного звернення громади про зміну (чи отримання нового) канонічного підпорядкування. При цьому цей перехід може бути здійснений без формального зіткнення інших Помісних Церков з Московським патріархатом.

Більш того, є всі підстави вважати, що останній сам буде вітати ці переходи. Це, хоча і опосередковано, визнав архієпископ РПЦвУ Віктор (Коцаба): «Коли ж УПЦ (МП, – ред.) все ж таки заборонять, і українська влада залишить за священиками лише вибір – перехід до рядів ПЦУ чи катакомби, то в такому разі багато буковинських румуномовних священиків та вірян, які наразі почувають себе досить органічно у складі саме Української Православної Церкви, все-таки зголосяться розглянути пропозицію із сусідньої Румунії … І навряд чи все закінчиться лише «румунським питанням». Згадаймо про історичні зв’язки Закарпаття із Сербською Церквою, а Галичини та Прикарпаття – з Польською. Що буде у тому випадку, якщо аналогічна ситуація складеться у цих регіонах?»

Що правда, залишається відкритим питання щодо можливого прийому цих громад Румунською, Польською та Сербською Православними Церквами.

ІІІ. Реакція інших Православних Церков щодо можливості прийняття під свій омофор парафій в Україні

3.1. Румунська Православна Церква

Починаючи від 1991-1992 рр, Румунська Православна Церква не покидає ідеї відродити свою Буковинську митрополію, як вона вже зробила з Бессарабською митрополією в Молдові. І хоча формально про це не заявлялося, однак певні кроки вживалися. Тому пропозиція Московського патріархату щодо можливості отримати в свою юрисдикцію певну кількість парафій РПЦвУ впала «на добрий ґрунт»

Так, вже 6 березня 2022 року єпископ Румунської Православної Церкви Ігнатій (Тріф) здійснює візит до Чернівецько-Буковинської єпархії РПЦвУ. Офіційно цей візит був присвячений передачі гуманітарної допомоги. Але, як повідомляють інсайдерські джерела в Рум.ПЦ, велися неофіційні переговори з румунськими священиками відносно їх можливого переходу під омофор Румунського патріархату, коли «через репресії проти УПЦ МП виникне така необхідність». А в січні 2023 р., з’являється звернення румунських громадських і політичних організацій  до «румунських парафій» в Україні – залишати РПЦвУ та переходити в Рум. ПЦ.

Цікаво, що Синод Румунської Православної Церкви, які відбувся 9 лютого 2023 р., відносно «румунських парафій» у складі РПЦвУ прийняв  досить розмиту та двозначну постанову: «Стосовно ситуації румунських православних парафій на території Північної Буковини, що знаходиться під юрисдикцією Української Православної Церкви, Священний Синод Румунської Православної Церкви твердо дотримується своєї прихильної позиції щодо поваги прав і свобод румунських громад по всій Україні, як поважають українців по всій Румунії». Тобто жодним словом не заперечив можливість їх переходу під свій омофор.

На нашу думку, Рум.ПЦ чекає на більш-менш велику кількість «незалежних громад», які до неї звернуться щодо визначення їх канонічного статусу – прийняття до цієї юрисдикції.

3.2. Польська Автокефальна Православна Церква

До сьогодні, переважна на півформальних ресурсах ПАПЦ, з’являються статті, у яких територія Західної України, зокрема і Волині, називається «нашою канонічною територію». Також Предстоятель ПАПЦ, митрополит Сава, неодноразово казав, що вони дають права служіння священикам РПЦвУ, які є біженцями. У подібному праві священикам ПЦУ відмовляє. По деяким інсайдерським даним, він готовий визнавати «незалежні парафії» в Україні під своїм омофором, але не хоче бути першим.

3.3. Сербська Православна Церква

Аналіз статей та інтерв’ю, які є на сербських православних сайтах, дає все підстави вважати, що Сербська Православна Церква просто чекає, коли парафії та монастирі до неї звернуться. Вона готова прислуговуватися Московському патріархату в його планах, тим більш має міжвоєнний документ Константинопольського Патріархату окормлення православних на території Закарпаття.

І хоча Сербія немає спільного кордону з Україною, Сербська Православна Церква має свою адміністративно-канонічну структуру в Угорщині. Остання займає відверто проросійську позицію та цілком може підтримати ініціативу щодо приєднання колишніх парафій РПЦвУ.

Але є один нюанс… У Сербії певні політичні сили можуть не зрозуміти пряме приєднання парафій з РПЦвУ, трактуючи це як антиросійський крок. Тому, у критичному випадку для РПЦвУ, Серб. ПЦ, згідно нашої інформації, готова прийняти її парафії та монастирі, але…. тільки як «незалежні».

3.4. Болгарська Православна Церква

Коли казати в історичному контексті, Болгарська Православна Церква аніяк не може «претендувати» на частину канонічної території ПЦУ, але як Церква, яка бойкотувала Критський Всеправославний собор та має велику проросійську складову, дуже цікавіть Московський патріархат, адже, коли його ідея відносно «незалежних православних громад» отримає продовження, у часі розколу Вселенського Православ’я, Москві вкрай будуть потрібні союзники.

Саме тому, маючи вже певну кількість «незалежних громад», у грудні 2022 р., Митрополит РПЦ Антоній, новий очільник «Відділу зовнішніх церковних зв’язків», приїхав до Софії навіть без запрошення Болгарської православної церкви, що є порушенням церковного порядку та практично порушенням її автокефального статусу. Однак, за інформацією ЗМІ, голова Бол.ПЦ патріарх Неофіт відмовився від зустрічі з ним. Бажання зустрітися з Антонієм виявили лише два митрополити, які вважаються проросійським крилом у Бол.ПЦ.

Разом з тим, не дивлячись на офіційну позицію Бол. ПЦ, на кількох болгарських проросійських сайтах з’явилася інформація, що Болгарська Патріархія готова розгледити питання історично-канонічних кордонів ПЦУ…

Однак акція РПЦ в Софії не допомогла, Болгарська Православна Церква розглядає Україну як єдину канонічну територію, тобто в сучасних державних кордонах.

IV. Деякі висновки

Перехід парафій РПЦвУ в статус «незалежних православних громад» почався в березні 2022 р., після повномасштабної агресії Росії проти України та зриву плану російського бліцкригу. Цім актом вони намагалися досягнути кілька цілей, як негайно-ситуаційних, так і стратегічних.

Негайно-ситуаційними цілями було:

По-перше, вивести свої громади з-під різноманітних санкцій, адже формально виходили з підпорядкування Московського патріархату;

По-друге, підманути своїх вірних та заблокувати перехід до ПЦУ, адже ставлення до Московського патріархату після того, як його керівництво підтримало агресію, зробилося вкрай негативним.

Однак головне завдання, при створенні формально «незалежних православних громад» – це створення глобального конфлікту в Вселенському Православ’ї з залученням кількох Помісних Православних Церков, які до цього не пішли на відкритий конфлікт з Константинопольським патріархатом.

Отже, граючи на певних історичних фактах та (або) амбіціях очільників Румунської, Сербської та Польської Православних Церков, спокусити їх на створення своїх адміністративних структур в Україні, грубо порушуючи канонічне право. Це, на думку, московських розробників, мусило привести, як до глобального розколу, які допоможе Московському патріархату зробиться лідером певної «антиконстантинопольської коаліції», так і до напруження в стосунках України з сусідніми країнами.

При цьому, ініціатива переходу в нову юрисдикцію мусила виходити не від духовенства та вірних РПЦвУ (читай Московського патріархату), а формально «незалежних православних громад», які «не визнають ПЦУ через канонічні причини». Цей варіант задовольняє і союзників РПЦ, адже вони, хоча і порушають канонічний порядок, але «здійснюють крок, які продиктовані турботою про православних в Україні».

Також можна припустити – ще до початку реалізації цього плану, Московський патріархат мав певні домовленості з Румунською, Сербською та Польською Православними Церквами. Адже жодна з їх, навіть після виступу архієпископа Віктора (Коцаби), який майже прямим текстом заявив про можливі переходи до зазначених Церков «незалежних православних громад», не спростувала це.

З всього вище викладеного виникає логічне питання: «Що цієї гібридної спецоперації Москви може протипоставить Українське Православ’я?»

Найперше мусимо тлумачить віруючим, що статус «незалежної православної громади» суперечить канонічному праву Православної Церкви; що через це вони робляться розкольниками, а сам проект є спецоперацією Москви, скерованої проти України. Також, через проведення наукової експертизи, заборонити «Держслужбі України з етнополітики та свободи совісті» проводити реєстрацію статутів означених громад, а наявні – зняти з реєстрації.

прот. Сергій Горбик