Неможливо заборонити Богові закликати людей до чернецтва! Завжди будуть люди, які відчувають у собі заклик до цього ладу життя. Чернецьке життя – це щось таке яскраве і живе, що того, хто йому відданий, неможливо відірвати від нього. Моя душа і вся моя людська природа пам’ятає про рай та знаходить його в монастирі. Хто ж може позбавити мене цього кореня, цього спогаду про райське життя? Це все одно, що намагатися голими руками вирвати з землі вікове дерево. Адже наша душа пам’ятає та знає все, що відбувалося з людською природою багато тисячоліть тому.

Все, що шукає і чого прагне наша душа, ми знаходимо у монастирі. Все, для чого Христос привів нас у цей світ, втілюється в чернечому проживання. Ченці не просто чують звернений до всіх людей заклик до обожнювання, вони втілюють його в життя, вважають його своєю головною метою.

***

Чернецьке життя – це смакування благ іншого світу, благ невидимих, але знаних нами споконвіку. Невидимий світ буквально пронизує чернече життя. Саме ця невидима і таємнича реальність, яку я втратив ще в раю, але тепер знаходжу в чернецтві, і стає тією силою, яка притягує мене до монастиря, змушує якнайшвидше прямувати туди і з радістю переносити всі труднощі чернечого життя, з радістю зрікатися всього. Ось справжня причина того, що душі людей з такою легкістю тягнуться до чернечого життя. Сила, що тягне людину до монастиря, – це не сила людської душі, це не рішучість людини і не її любов до Бога. Ця сила – тяжіння втраченого раю, це Сам Христос, Творець неба та землі, Засновник раю.

***

У нашому повсякденному житті наша ревність про Бога найяскравіше виявляється під час богослужіння та на послуху. Під час служби в нашому серці має горіти ревнощі. Що ж таке храм? Храм – чи не наше царство, чи місце, де втілюються всі наші мрії? Наше храмове богослужіння – чи не небо у всій його пишності? Що таке наші монастирські труди? Хіба це не творчість, не спільне служіння, яке ми здійснюємо разом, пліч-о-пліч? Чи не йдемо ми разом, дивлячись на одну мету? І чи не є це ще одна Літургія, яку ми здійснюємо з любов’ю, самопожертвою, неспанням? Наша праця – це Сам Христос.

***

Поняття «монастир» передбачає, що ми живемо і радіємо спільно. Ми бачимо, що кожен брат має свої дарування, свою красу, свій ритм життя перед Богом, але цей ритм не порушує ритму життя всього братства. Кожен по-своєму волає до Христа, по-своєму відчуває і біль, і радість. Кожен брат для нас – це святий, який має свій подвиг. Це ангел, що має бути перед Господом. Це не що інше, як образ Божий. Але коли ми судимо ближніх, засуджуємо їх у помислах чи вголос, критикуємо, висуваємо претензії, між нами і ними пролягає прірва відчуження, і ми відчуваємо, що холод самотності, як лютий мороз, сковує наше серце. Ми втрачаємо відвагу перед Богом. Ось чому так важливі наші взаємини, наша взаємна любов, наша поблажливість один до одного, вміння кожну мить віддавати перевагу волі, бажанню, думці ближнього, визнавати, що ближній завжди правий. Тому любитимемо ближніх не за те, що вони є чимось собою, але єдино за те, що ближній – це образ Божий, ікона, якою ми зобов’язані поклонятися, оскільки вшанування образу переходить до первообразу, до Бога.

***

Як же нам ставитися до всіх наших неміч, спокус, падінь? Відповідь може бути тільки одна: незважаючи на них, ми повинні постійно виконувати свою справу – прагнути безгрішного життя. Болить голова? Буду продовжувати пильнувати. Я принижений своїми падіннями? Через молитовне неспання моє життя підвищиться. Я захворів? Христос може подати мені зцілення, аби я робив свою справу: регулярно виконував правило і жив чернечим життям. Що таке всі ці проблеми? Буря. Хіба не заборонив бурі Господь, хоч здавалося, що Він спить? Негайно вітер затихнув, і стала тиша – навіть апостоли здивувалися. Він заборонив бурі – то невже не заборонить і нашим пристрастям, гріхам та немощам?

***

Ми носимо свою неміч, своє безсилля, пристрасті, які успадкували від батьків і набули самі, і з усім цим йдемо до Христа. Скажіть, що, крім цього, ми можемо Йому дати? Тільки це в нас і є для Нього, тільки це ми можемо покласти перед Ним, щоб Христос змилосердився над нами. І що перед силою Христовою означають наші немічі! Нам треба тільки визнати, що ми не можемо перемогти їх самі, і з постійністю, терпінням продовжувати свій подвиг: молитовне неспання, служіння братерству, служіння в храмі, знаючи, що настане момент, коли Христос забере у нас пристрасті і дарує нам всього Себе.

***

Як дивно, як таємниче! Життя бере початок у труні Господній, і ми знаходимо життя в нашому похованні – у чернечому постригу. Цей рід тих, хто шукає Господа, – говорить псалмоспівець (Пс. 23:6). Що це за рід – це таємниця, недоступна людському розуму та серцю. Справді, хіба можна розгледіти тілесними очима і осягнути людським розумом те глибоке таїнство, яке ховається за нашим простим чернечим життям? Щодня ми подвизаємося у своїх келіях, пліч-о-пліч стоїмо в храмі, поспішаємо на якесь послух, але за всім цим стоїть таємниче життя. Відбувається залучення невидимого і божественного через видиме та речове. Наші подвиги в храмі, в келії, на послуху – це все заради Христа і в Христі. Наше справжнє буття приховано у безмежності, у повноті Самого Христа.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»