Російська Православна Церква вступила період жорсткої моральної кризи, підтримавши вторгнення в Україну. Це може коштувати церкві єдності та авторитету. І виходу з цієї кризи поки не видно. Адже напад на Україну поставило патріарха Кирила та єпископат перед простим вибором – засудити війну чи підтримати Кремль. Вибір зроблено. Дві останні проповіді предстоятель РПЦ виголосив вже у розпал бойових дій, коли жодних сумнівів щодо масштабу війни не могло. І що ж?

І. «Гей-парад» як ширма

Шостого березня патріарх повідав пастві, що віруючі Донбасу страждають від того, що… не хочуть проводити «гей-парад». «Ми вступили у боротьбу, яка має не фізичне, а метафізичне значення», – сказав він, натякаючи на священний характер кремлівської «спецоперації». Але при цьому жодним словом не обмовився про обстріл і загибель мирних жителів по всій Україні, включаючи російськомовних (і здебільшого православних) у Харкові, Києві та інших містах Сходу та Центру України.

Через три дні, у першій великопісній проповіді патріарх фактично повторив улюблену тезу Володимира Путіна: «Сьогодні у конфлікт вступили два братські народи – а по суті один, російський народ». «Тема, пов’язана з російсько-українськими відносинами, сьогодні стала частиною великої політики або, як тепер кажуть, геополітики, – пояснив предстоятель РПЦ. – І однією з цілей цієї геополітики є ослаблення Росії, яка стала сильною, реально могутньою країною». Але як же бридко і підло для здійснення цих геополітичних цілей використати братній народ! Виходить, що кров в Україні ллється через традицію неназваних “антиросійських” сил, які намагаються нав’язати православному народу чужі цінності. Про російських військових в Україні патріарх не сказав жодного слова.

ІІ. Прощання із Москвою?

Те, що глава найбільшої православної церкви публічно викладає конспірологічні теорії на рівні передовиць газети «Завтра» – моральний вирок усьому церковному керівництву. За словесами про «братство» і формальне засудження абстрактного «кровопролиття» немає нічого, крім боягузливого бажання догодити Кремлю для одних, і глибокої переконаності в тому, що ця війна – священне протистояння з довічними ворогами Святої Русі для інших. Або й того, й іншого.

Патріарх закликав молитися про Блаженнішого митрополита Київського та всієї України митрополита Онуфрії, главу Української православної церкви (УПЦ), пов’язану з Московською патріархією, та його паству. Це була типова для церковного начальства спроба ігнорувати неприємну і небезпечну непередбачуваними наслідками реальність.

Адже одразу після нападу російської армії на Україну митрополит Онуфрій виступив із сенсаційним зверненням. Він назвав війну, розв’язану Путіним, «братовбивчою» і закликав віруючих «до посиленої покаянної молитви за Україну, за наше військо та наш народ».

Звернення, написане простою мовою і позбавлене пафосу, вразило багатьох в Україні. До нього митрополит, який очолює УПЦ МП із серпня 2014 року, мав стійку репутацію «промосковського» ієрарха, вірного послідовника лінії патріарха Кирила. Митрополит був завжди гранично обережний у публічних висловлюваннях, навіть тоді, коли українська громадськість чекала від нього чіткішої позиції щодо конфлікту з Росією. Проте тихий і не балакучий владика вважав за краще іносказання і цитати зі Священного писання. Тим більше сенсаційним стало його звернення, яке по суті пов’язало долю УПЦ з долею України.

За ним було рішення ряду єпархій УПЦ припинити поминати на богослужіннях патріарха Кирила. Не молитися за предстоятеля «своєї» церкви – це фактично відмовитися йому підкорятися, дуже серйозний відступ від традиції і церковних канонів (законів). Ще не розкол, але крок у напрямі розколу. У міру продовження війни кількість таких «непоминаючих» в Україні зростатиме. Митрополит Онуфрій їх ніяк не засуджує. Тобто голова УПЦ МП дає зрозуміти Москві – «можемо обійтися без вас». Якщо справа так піде і далі, то незабаром мова зайде про перехід значної частини «московських» парафій до Православної церкви України. Вона створена у 2018 році Вселенською (Константинопольською) патріархією як незалежна помісна церква України. РПЦ, природно, відмовилася її визнати та розірвала стосунки із Вселенським Патріархом Варфоломієм. Тепер патріарх Кирило опинився перед перспективою остаточно «втратити» Україну.

Литовська єпархія РПЦ (цілком канонічно підпорядкована Москві) теж зайняла незалежну позицію. Офіційний представник єпархії священик Віталій Моцкус висловився недвозначно: «Православні Литви засуджують російське вторгнення в Україну». «Православні Литви», частина яких до останнього часу дивилася російські телеканали, можливо, не такі монолітні у своїх думках. Ясно, що йдеться, насамперед, про позицію єпархіального керівництва та більшу частину священства. Вона виражена делікатно, але недвозначно: «Ми не з Москвою».

ІІІ. Проповідь про ЦРУ

У 1943 році Сталін зібрав у Москві кілька «недорозстріляних» архієреїв. Він доручив їм «відтворити» православну церкву СРСР, зрозуміло, під жорстким контролем влади. Війна з Україною оголила всю крихкість цієї радянської конструкції. Сервілізм патріарха та особисто підібраних ним ієрархів щодо Кремля, разом з корупцією та бажанням бути “церквою імперії”, неминуче ведуть до відпадання від РПЦ значної кількості не лише українських, а й зарубіжних парафій. У Росії формальна статистика що беруть участь у хресних ходах та святкових літургіях продовжуватиме створювати ілюзію впливовості та благочестя. Але насправді публічна роль РПЦ остаточно звелася до політінформацій про «підступи ЦРУ» та «бандерівці» закамуфльованих під проповіді. Справжня проповідь Євангелія може, навпаки, стати для священства практикою ризикованою і навіть підсудною. Приклад тому – адміністративна справа за антивоєнні висловлювання на богослужінні, яку влада завела проти священика з Костромської області Івана Бурдіна. Отцю Іванові загрожує штраф у 30-50 тисяч рублів за те, що він нагадав десятку парафіян про заповідь «не вбий».

Спільнота православних віруючих у Росії залишиться, хоч би яким був політичний режим. Але Російська Православна Церква як організація, що успадковує тисячолітню історію, вступила період жорстокої моральної кризи, виходу з якой поки не видно.

Костянтин Еггерт, російський журналіст, автор щотижневої колонки на DW

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Deutsche Welle