У грудні 2021 р., Синод Московського Патріархату заснував кілька єпархій у Африці, яка вважається канонічною територією Олександрійського Патріархату. Ця подія викликала багато галасу, зокрема і в українському медіапросторі. Однак, майже всі автори пов’язували подію виключно з початком співслужіння Православної Церкви України та Олександрійського Патріархату. Однак «африканська проблема», як і пілотна спроба Московського патріархату створити свої структури на канонічної території іншої Помісної Церкви, має значне більш давню історію. При цьому, власне створення канонічної структури Московського патріархату в Африці має, на наш погляд, значно більш суттєве питання для Вселенського Православ’я, ніж просте порушення «канонічних кордонів».

Отже, звернемося до історії.

І. Російська (і не тільки) присутність в Африці: проблеми та питання

Майже всі українські (і не тільки українські) дослідники пов’язують вторгнення росіян у Африку виключно з сучасними діями Московського патріархату, зокрема помстою за реальне встановлення співслужіння з Православною Церквою України, але проблема має дуже давні коріння, що вимагає певної ретроспективи.

Перше «вторгнення» росіян у Африку відбулося на початку 20-х років ХХ ст. Реально парафії Російської Православної Церкви стали з’являтися в Північній Африці у зв’язку із Громадянською війною в Росії. Воскресенський прихід у Тунісі був заснований у 1920 році, з приїздом ескадри Чорноморського флоту до Бізерту. З кінця 1920-х років Олександрійська Православна Церква прагнула включити Магриб (тобто Північно-Східну Африку) у свою канонічну область. Тут була утворена Карфагенська єпархія. Проте, російські віруючі зазвичай зберігали відданість колишньому порядку та підпорядковувалися Російській Зарубіжній Церкві чи Західноєвропейській Російській митрополії владики Євлогія (Георгіївського).

Саме через «Архиєпископію православних церков російської традиції у Західній Європі», яка в 1931 р. була прийнята під омофор Константинопольського патріархату, виник перший конфлікт щодо канонічних кордонів Африки.

Так, вже у 1932 р. Олександрійський патріарх Мелетій II Метаксакіс, скерував до Константинопольського патріарха Фотія ІІ лист, у якому протестував проти заснування російських парафій Вселенського патріархату в Африці та вимагав їх передачі під свій омофор. Але канонічні російські парафії були проти свого розсіяння по юрисдикціям, тому жорстко трималися канонічної структури вл. Євлогія. І в цьому вони знайшли підтримку, як Константинопольського патріарха Фотія ІІ, так і його наступника – патріарха Веніаміна.

Хоча, за різними даними, у Алжирі та Єгипті було тільки кілька парафій «Архиєпископії православних церков російської традиції у Західній Європі», центром яких була парафія (і храм) на честь ап. Андрія Первозваного в місті Алжир, суперечки через них між Константинопольським та Олександрійським патріархатами тривали практично до кінця 1944 р.

1.1. Перший конфлікт Московського та Олександрійського патріархатів

Важко сказати, коли спецслужби СРСР почали використовувати Олександрійського патріарха Христофора ІІ у своїх цілях, зокрема для повалення першості Константинопольського патріарха серед Православних Церков. Однак відомо, що вже до кінця 1941 р. він зробився явним прибічником Москви. Зокрема 13 січня 1942 року патріарх Христофор II надіслав митрополиту Сергію (Страгородському) телеграму з висловом молитовної підтримки російському народу, на частку якого випали найтяжчі випробування ІІ Світової війни. Після обрання митрополита Сергія патріархом Московським та всієї Русі, Олександрійський патріарх братським посланням у день Різдва Христового привітав патріарха Сергія та висловив надію на якнайшвидшу перемогу союзних армій.

Також у січні 1945 р. Христофор ІІ був присутній на помісному соборі Російської Православної Церкви. Він підписав із іншими представниками «звернення до народів світу». З іншими патріархами та предстоятелями, Олександрійський патріарх взяв участь в інтронізації патріарха Олексія I. На урочистому обіді патріарх Христофор виголосив промову, в якій зазначив, що Російська Православна Церква є «прекрасною дочкою Апостольських Церков Сходу» і, як така, завжди і всіма силами допомагала чотирьом Патріархіям та увесь час дбала про них і про Святі Місця Сходу. Російська Церква, зазначив патріарх, надавала увагу і допомогу у всіх тимчасових труднощах і потребах Східних Православних Церков.

Однак, з кінця 1944 р. митрополит Євлогій (Георгіївський) розпочав своє повернення в Московський Патріархат, а 11 вересня 1945 року з’явився указ Московської патріархії № 1171 про те, що Західноєвропейський екзархат прийнятий. Відповідно митрополит Євлогій вважається тепер екзархом Московського патріарха. Отже, проблема його адміністративної структури в Африці відтепер робилася темою суперечок Олександрійського та Московського патріархатів. Тим більше, що на Помісному соборі 1945 р., було ухвалено рішення «поминати ім’я патріарха Олексія у всіх закордонних російських церквах». Розуміючи неможливість мирно вирішити питання канонічного підпорядкування російських парафій у Північної Африці, Олександрійський патріарх Христофор II видає циркуляр за № 406 від 15 лютого 1946 року, у якому закликає всю марокканську російську паству коритися лише йому, патріарху Олександрійському, і поминати тільки його ім’я за богослужінням… Однак російські парафії, зокрема і Московського патріархату, відмовилися виконувати цю цілком канонічну вимогу.

Літом 1946 р. керівництво СРСР почало підготовку до «Всеправославної наради», яка мала вивести Московський патріархат на перше місце та надати його очільнику титул «Вселенського». Намагаючись перетягнути на свій бік древні патріархати, у листопаді 1946 р. делегація РПЦ, яку очолював митрополит Григорій (Чуков), зустрілася з Олександрійським патріархом. Офіційною метою зустрічі називають «переговори з поточних загально-церковних питань та про православні російські громади». У процесі перемовин постало питання про передачу (ліквідацію) структури «Архиєпископії православних церков російської традиції у Західній Європі», яка, як ми вже зазначали, існувала на канонічної території Олександрійського патріархату. Однак, під тиском офіційних структур СРСР, Олександрійський патріархат був змушений «визнати право росіян на незалежне релігійне життя в діаспорі. Крім того, з метою матеріальної підтримки було прийнято рішення про щорічне субсидування братів православних в Єгипті з боку Радянського уряду».

Варто зазначити, що трактовка певних домовленостей щодо російських парафій, у представників Олександрійського та Московського патріархату відрізнялася.

Так, Московський патріархат однозначно наполягав, що Олександрійський патріархат дав згоду на присутність російських парафій в Африці, наполягаючи тільки на ліквідації адміністративних структур. Натомість Олександрійський патріархат розумів ці домовленості як перевід цих парафій у «церковно-культурну» автономію під своєю юрисдикцією.

З огляду на потребу присутності Христофора ІІ на Московській «Всеправославній нараді», але у відповідності з ухвалами Помісного собору 1945 р., РПЦ приймає дуже двозначне рішення. Найбільш проблемна парафія на честь ап. Андрія Первозваного у м. Алжир була ліквідована, як і африканське благочиння, але деякі парафії залишилися в ставропігії Московського патріарха (найперше тут йде мова про кілька парафій у Алжирі, а також парафій у Тунісі).

З огляду невиконання (або неповного виконання) домовленостей, Олександрійський патріарх проігнорував Московську нараду 1948 р. та доручив представництво від свого імені Антиохійської делегації, з дуже конкретними та обмеженими повноваженнями. У відповідь на таке рішення Олександрійського патріарха, очільник РПЦ МП, патріарх Олексій І, прийняв рішення про відновлення своїх структур в Африці. Зокрема, у 1951 – 1952 р. була заснована парафія Воскресіння Христового в Тунісі, яка незабаром побудувала однойменний храм. Одночасно і РПЦЗ спробувала створити окрему єпархію з центром у Тунісі. На думку деяких науковців, такі узгоджені дії наводять на думку про участь у їх організації спецслужб СРСР.

Отже, конфлікт розгорівся з новою силою. Тому Олександрійський патріарх Христофор ІІ загалом заборонив своєму духовенству співслужити «з російськими священиками»…

Напруга у відносинах між Олександрійським та Московським патріархатами залишалася до середини 50-х рр., та було знята через фінансову «допомогу» особисто Христофору ІІ, а також взаємну потребу ситуативного союзу для протистояння Константинопольському патріархатові. Але остаточно ситуація стабілізувалася тільки наприкінці 50-х – початку 60-х рр. ХХ ст., коли через місцевий рух за незалежність від Франції, російські емігранти почали масово залишати Північну Африку. Вже в середині 1960-х років єдиним храмом РПЦЗ з постійним настоятелем була Успенська церква у м. Касабланка, а парафії Московського патріархату самоліквідувалися через відсутність вірних.

1.2. Унія Московського патріархату та РПЦЗ. Нова «африканська криза»

Після того як 17 травня 2007 року у московському храмі Христа Спасителя очільник Московського патріархату Олексій II та очільник РПЦЗ митрополит Лавр, у присутності президента Росії Володимира Путіна підписали Акт про канонічне спілкування, в Африці знову з’явилися канонічні російські парафії. Загалом це було 8-10 парафій у Єгипті, Марокко, Тунісі, Уганді та Південно-Африканській республіці. Згідно канонічного права, вони мусили перейти під юрисдикцію Олександрійського патріархату або набути статус «подвір’їв» Московського патріархату. Але, не дивлячись на канонічні правила, вони залишалися у юрисдикції РПЦЗ МП або навіть напряму у РПЦ МП. Пікантність ситуації полягає в тому, що, як мінімум одна парафія в Уганді, не є громадою російської діаспори. Її створив місцевий мешканець – о. Христофор Валусімбі для своїх одноплемінників (чому це сталося, ми розповімо згодом). Також і громаду в ПАР, яка була створена безпосередньо Московським патріархатом на підставі рішення Священного Синоду від 29 грудня 1998 р., важко назвати «діаспорною». За словами її, настоятеля, ігумена Філарета (Булекова), крім відносно невеликої російської діаспори, парафіянами храму з’являються «південноафриканці з білої частини населення країни – спадкоємці вихідців із Голландії XVII-XVIII століть, бури, як їх прийнято називати, та англійці».

Планувалося, що питання з парафіями Московського патріархату в Африці буде вирішено у ході візиту Олександрійського патріарха Феодора ІІ в Росію, який розпочався 6 жовтня 2007 р. Однак предстоятелі не дійшли до згоди і питання «зависло» на невизначений час…

Не дивлячись на позірно добрі стосунки з Феодором ІІ, Московський патріархат поступово почав готувати ґрунт щодо свого канонічного знаходження в Африці. Вже у 2008-2010 рр. на різноманітних богословських конференціях почали з’являтися твердження про те, що Олександрійський патріархат історично має владу тільки над «Єгиптом, Лівією та Пентаполем». Отже Центральна та Південна Африка є «діаспорною територією».

На нашу думку, така політика Московського патріархату була спрямована спонукати Олександрійську патріархію підтримувати позиції РПЦ на передсоборних нарадах, а в подальшому – на Всеправославному соборі, який був тоді вже запланований на 2016 рік.

Загалом, з’явлення парафій інших юрисдикцій у Центральній та Південній Африці давно зробилася проблемою для Олександрійського патріархату. Так, за свідченням того ж ігумена Філарета (Булекова), у ПАР існують громади Сербської та Румунської Православних Церков, а в Уганді – навіть місцева громада старообрядців, яку створив африканський священик, протоієрей Йоаким Кимба, який був раніше, за його власним твердженням, священиком Олександрійської Православної Церкви.

Питання про дотримання канонічних юрисдикційних кордонів Олександрійського патріархату в Африці, найперше адресоване Московському Патріархату, мусило бути вирішено на Всеправославному соборі 2016 р. І, за інформацією з різних джерел, було однією з ключових причин, з яких Москва відмовилася від участі в соборі.

На жаль, хоча Собор і підтримав патріарха Феодора ІІ у його претензіях до Московського патріархату, ніяких виразних рішень не було оприлюднено. Хоча, на прес-конференціях, ієрархи безумовно підтверджували: Африка – це канонічна територія Олександрійського патріархату.

Власне, інфантилізм та байдужість інших Православних Церков щодо порушення канонічних кордонів Олександрійського патріархату, примусили патріарха Феодора ІІ «стиснути зуби та терпіти», проводячи важкі перемови з порушниками. А Московський патріархат, як дуже чітко зазначив один з провідних грецьких журналістів Андреас Лаударос, «захоплюється собою і своїми діями та заявляє, що може жити без інших».

1.3. «Африканська криза» 2016-2019 рр.

Після Критського собору 2016 р., на якому Олександрійський патріархат відчув певну підтримку інших Православних Церков, Феодор ІІ почав більш активно діяти в справі захисту своєї канонічної території. І це незабаром виявилося у конфлікті з парафіями Московського патріархату в Африці.

Отже, коротка історія проблеми.

Наприкінці 90-х років ХХ ст., Московський патріархат вирішив якось внормувати статус кількох російських парафій у Єгипті. Олександрійському патріархату запропонували дати дозвіл на відкриття кількох подвір’їв РПЦ: одне в Каїрі, інше – в Олександрії. Планувалася, що ці парафії будуть обслуговувати невелику російську діаспору, співробітників амбасади Російської Федерації та численних російських туристів. Для здійснення цього проекту, РПЦ МП було передано 2 церкви, які до цього стояли закинуті. Таким чином, на початку ХХІ ст. росіяни отримали храм «на честь Великомученика Димитрія Солунського» в Каїрі, та храм «на честь блг. Олександра Невського» у Олександрії. Незабаром Московська патріархія відкрила ще одну російську парафію – у м. Хугарда, а вже в 2017-2018 рр. почала роботи з облаштування третього храму – у житловому комплексі амбасади РФ у Каїрі. Подібним чином, як подвір’я, легалізували й інші російські африканські парафії…

«Підводним каменем» пропозиції Московського патріархату була майже незауважена канонічна колізія, різночитання грецького та російського тексту угоди: Московський патріархат вважав, що «парафії Російської Православної Церкви в Африці, які знаходяться в юрисдикції Олександрійського патріархату» продовжують бути саме «московськими». І фактично так і було, адже саме вони назначали у ці парафії священиків, які ніколи не переходили в Олександрійський патріархат. Також священики служили на антимінсах РПЦ та використовували її церковний календар. Єдине, що пов’язувало ці парафії з Олександрійським патріархатом, було поминання Феодора ІІ за богослужінням. Але і тут була проблема: посилаючись на рішення Помісного собору 1945 р., російські священики першим поминали саме Московського патріарха, а вже потім – патріарха Олександрійського, а в африканських парафіях РПЦЗ МП – загалом другим поминали керуючого митрополита цієї структури, і тільки третім Феодора ІІ…

Не дивлячись на всі спроби Олександрійського патріархату в 2007-2016 рр. вирішити проблему мирним шляхом, тобто повним включенням «російських парафій» у свою структуру з захованням мови та особливостей богослужіння, досягнути консенсусу не вдалося.

Ситуація ще більш погіршилася після Критського Всеправославного собору 2016 р. Російські парафії в Африці робляться центрами «критики», як дій собору, так і Константинопольського та Олександрійського патріархів. Одночасно «місіонери» Московського патріархату починають активно «працювати» з місцевими негритянськими африканськими  священиками Центральної та Південної Африки, заохочуючи їх до підтримки позиції РПЦ МП. Звичайно, як тепер вже кажуть відверто, до цього залучалися державні кошти Російської Федерації.

Криза сталася у жовтні 2018 р., коли Московський патріархат, в ультимативному порядку, вимагав від патріарха Феодора ІІ засудити Константинопольський патріархат, аж до розриву євхаристійного спілкування через «українську кризу». Після рішучої відмови Олександрійського патріархату долучиться до антиконстантинопольського руху, «російські парафії» парафії почали вже відверто виконувати вказівки Москви. Тут, найперше, треба згадати відмову російських священиків у Єгипті та ПАР співслужити з грецьким духовенством Константинопольського патріархату, а також публічна заборона своїм вірним відвідувати такі богослужіння.

Безрезультатні перемови Олександрійського та Московського патріархатів тривали до кінця літа – початку осені 2019 р. При цьому Москва не збиралася йти на якісь поступки, а тільки вимагала від патріарха Феодора ІІ, щоб той долучився до антиконстантинопольської «коаліції». Розв’язка надійшла 8 листопада, коли Олександрійський патріарх «у храмі на його честь у столиці Єгипту під час Божественної літургії згадував ім’я митрополита Київського і всієї України Епіфанія як предстоятеля автокефальної Православної церкви України»

Реакція Московського патріархату незабарилася. Вже 26 грудня 2019 р., приймається кілька важливих рішень. Зокрема, крім розірвання євхаристійної єдності з Олександрійським патріархом, у журналі № 151 говориться: «Зберегти церковне спілкування з архиєреями Олександрійської Православної Церкви, окрім тих, що підтримали або у майбутньому підтримають легалізацію українського розколу; Вивести з юрисдикції Олександрійського Патріархату парафії Російської Православної Церкви, що знаходяться на Африканському континенті, надавши їм ставропігійного статусу».

На нашу думку, кожний з цих пунктів має дуже важливе значення не тільки в світлі рішення Московського патріархату про заснування своєї канонічно-адміністративної структури в Африці, а і загалом його рішення щодо спроби побудови нового «канонічного устрою» Вселенського Православ’я. Отже розглянемо їх окремо:

По-перше, закладається основа можливості розколу інших Помісних Церков за принципом підтримки дій (політики, рішення) Московського патріархату. Між рядків бачимо готовність прийому таких архиєреїв (і їх єпархій) у свою юрисдикцію.

По-друге, легалізується можливість створення власних адміністративних структур на незаперечній канонічній території інших Православних Церков. Що, власне, знайшло своє продовження в створенні «Африканського екзархату РПЦ».

1.4. Деякі висновки щодо російської присутності в Африці

Як бачимо із викладеного, «африканська криза», а саме боротьба Московського патріархату за заховання своєї присутності в Африці, розпочалася задовго до з’явлення т.зв. «українського питання» та аніяк не було з ним пов’язана. Рішення Синоду РПЦ МП про заснування своїх адміністративно-канонічних структур в Африці є цілком логічним завершенням дій, які почалися ще в середині 40-х років ХХ ст. При цьому «визнання ПЦУ», на яке так люблять посилатися в Москві, аніяк не є головною причиною. Воно було тільки каталізатором пришвидшення певних процесів. Але з цього виникає наступне питання: Чому Московський патріархат так запекло тримався та тримається за свою присутність саме в Африці?

2. Реальні причини запеклої боротьби Московського Патріархату за свою присутність у Африці та чому вона стала першою в реалізації його експансивної політики

Відповідь на питання про багаторічну боротьбу РПЦ МП за свою канонічно-адміністративну присутність у Африці потрібно шукати не в давній історії, а у відносно недавніх (і сучасних) спробах керівництва СРСР, а потім і Російської Федерації, зробити Московський патріархат беззаперечним лідером та керівником Вселенського Православ’я. Це, своєю чергою, дало б можливість реально використовувати православ’я у своїх зовнішньополітичних інтересах.

2.1. Підготовка «Московської православної наради» 1948 р. Її мета та наслідки у світлі існування «російських парафій» у Африці

У перші повоєнні роки, для посилення впливу СРСР у країнах домінуючого православ’я, найперше Греції та Близькосхідному регіоні, з’явилася ідея перетворити Московський Патріархат на своєрідний «Православний Ватикан», з можливостю адміністративного керування іншими Православними Церквами. Подібні наміри тісно перепліталися із планами керівництва СРСР посилити свій вплив у Туреччині. Цій країні були висунуті вимоги – передати частину Турецької Вірменії до складу Радянського Союзу та допустити розміщення радянських військових баз у протоках Босфор та Дарданелли, що дозволяло контролювати ситуацію в районі Стамбула.

У 1945 р., на виконання рішення уряду СРСР, делегація Московського патріархату навідала Близький Схід та мала перемови із кількома (низкою) предстоятелями та єпархіальних архиєреями Православних Церков, зокрема і Олександрійського патріархату. У доповідній записці Г.Г.Карпова Сталіну про підсумки поїздки цієї делегації, яка датується 27 липня 1945 р. зазначалося: «З ініціативи східних патріархів у розмовах з патріархом Алексієм було порушено питання Вселенського Собору, який не скликався з VIII століття. Усі патріархи висловлюються за бажаність скликання Вселенського Собору і одностайно вказують на те, що Собор має відбутися у Москві. З обміну думками щодо цього питання між патріархами – Собор повинен буде обрати Вселенського патріарха та вирішити питання про перенесення центру православ’я до Москви…». А в березні 1946 р. митрополит Миколай (Ярушевич) написав у Раду у справах Російської православної церкви про необхідність проведення у Москві Вселенського Собору. Ця ідея була повністю схвалена Сталіним, який покладав на її здійснення великі надії. Секретною постановою від 29 травня 1946 р. Рада Міністрів СРСР дозволила проведення у Москві Вселенської Передсоборної наради за участю глав усіх автокефальних Православних Церков світу, для обговорення питань про створення спільної лінії боротьби з Ватиканом, ставлення до екуменічного руху, скликання Вселенського Собору та інш.

Однак, як свідчать історичні документи, далеко не всі предстоятелі та архиєреї Православних Церков підтримували Московський патріархат. Зокрема Сербський Патріарх Гавриїл у розмові з митрополитом РПЦ Миколаєм (Ярушевичем) так характеризував тогочасного очільника Вселенського Патріархату: «Патріарх Максим, швидше за все, русофіл, але жодного самостійного кроку він зробити не може: за нього працює оточення, особливо митр. Йоаким і Геннадій – прихильники влади Вселенського патріарха над іншими церквами і вони не люблять Російської Церкви».

Саме тоді у Московського патріарха Олексія І та його оточення почали випрацьовувати план створення «паралельного православ’я» – тобто зібрання під адміністративною владою Москви прихильних до нього архиєреїв та священиків з різних юрисдикцій та, відповідно, організації своїх структур на канонічних територіях інших Помісних Церков. Ця ідея була схвалена відповідними органами СРСР, а ключовим у них був план створення єпархії РПЦ в Африці. Обрання саме Африки було невипадковим та мало кілька вагомих причин.

1) Саме в Північній Африці на той час була досить велика російська діаспора, значна частина якої симпатизувала Москві.

2) Там вже існували парафії Московського патріархату, а також певна сітка парафій РПЦЗ.

3) Враховуючи два перших пункти, в Африці адміністративну структуру можна було створити швидко та без особливих проблем. І тут вступав у силу закон прецедентного права – коли на історичної канонічної території Олександрійського патріархату з’явиться єпархія (екзархат, автономія) РПЦ, то не буде ніяких особливих проблем створити щось подібне на територіях інших Православних Церков.

Однак Москва перебільшила можливості свого впливу, як на Константинопольського патріарха Максима, так і на Олександрійського патріарха Христофора ІІ. Також не знайшлося архиєреїв інших Помісних Церков, навіть серед тих, що існували в «країнах соціалістичного табору», які б були готові перейти під владу Московського патріархату…

Після провальної для Москви «Православної наради» 1949 р., Сталін згубив цікавість до церковних питань, а М. Хрущов загалом почав проводити політику войовничого атеїзму, обіцяв «показати останнього попа да 1980 р.». Ці факти, а також масовий виїзд російської діаспори з Північної Африки, відклали глобальні проекти Московського патріархату на багато років. Але «відкласти» не значиться «забути».

2.2. Ідея «біполярного християнства» митрополита Никодима Ротова та нова спроба вторгнення Московського патріархату в Африку

Нова спроба створення структур Московського патріархату в Африку пов’язана з діяльністю митрополита Никодима (Ротова), який, за свідченням архиєпископа Василя (Кривошеїна), захоплювався католицизмом, у яким його «насамперед приваблювало уявлення про нього як про могутню, строго дисципліновану єдину Церкву». Саме це спонукало митрополита Никодима до розробки плану «модернізації православ’я за взірцем Католицької Церкви». Природно, місце «православного папи» мусив зайняти Московський патріарх.

Сьогодні вже відомо, що, згідно плану митрополита Никодима, основну роль у його просуванні мусила відіграти не Московська патріархія, а один із «древніх патріархатів». При цьому найбільш придатним до цього вважався саме Олександрійський патріархат. Для подібної думки Москва мала кілька причин:

По-перше, Олександрійський патріарх Миколай VI вважався проросійським та прорадянським. Він часто гостював у СРСР, брав участь в інтронізації Патріарха Московського Пімена, а у квітні-травні 1972 року приймав його в межах Олександрійської Православної Церкви, коли той робив паломницьку поїздку до святинь Близького Сходу.

По-друге, у своїй місіонерській діяльності серед африканських народів Східної, Центральної та Південної Африки, патріарх Миколай VI активно користувався допомогою Московського патріархату (читай спецслужб СРСР, які мали свої інтереси у цих регіонах).

По-трете, напевно найголовніше, у Алжира, Єгипту та Тунісу були добрі стосунки з СРСР. Через це там знаходилася багато радянських радників та фахівців, зокрема і військових. Тобто вже існувала структура, яка за командою з Москви могла підтримати дії РПЦ у Північній Африці.

На думку розробників проекту, коли б Олександрійський патріархат визнав над собою адміністративну зверхність Московського патріарха, те саме зробили б більшість Православних Церков або їх частин…

За зрозумілими причинами, план митрополита Никодима (Ротова) виявився фантастичним. Адже жодна з Помісних Церков, зокрема і Олександрійській патріархат, не збиралася змінювати свій автокефальний статус на положення автономії Московського патріархату. Але допомога СРСР, яка надавалася патріарху Миколаю VI , відіграла певну роль, бо африканські священики почали дивитися на «російське православ’я» як на щось багате та щедре. Одним із наслідків цього бачення й стала парафія РПЦЗ в Уганді, яку очолив уже згаданий нами місцевий священик – о.Христофор Валусімбі, який був першим чорним африканським священиком, висвяченим у РПЦЗ.

Загалом, з «місіонерськими місіями» РПЦЗ у Африці, саме серед місцевого населення, які з’явилися на початку 80-х років ХХ ст., маємо цікаву інсайдерську інформацію від колишніх співробітників радянських дипломатичних установ у африканських країнах.

Так, з одного боку, Московський патріархат на всі протести Олександрійського патріархату відповідав, що РПЦЗ – це розкольники, з якими він не мають жодних контактів та євхаристійного спілкування…

У той же час, офіційні дипломатичні установи СРСР неформально надавали певну допомогу африканським парафіям РПЦЗ у 80-х – 90-х рр. ХХ ст. І це була аніяк не допомога саме російським діаспорним церковним структурам у Африці, які відверто ігнорувалися. Це було, реально, «вкладання в майбутнє».

2.3. «Не для Ісуса, а заради хліба куса» або чому саме Африка зробилася сьогодні першою в реалізації експансивної політики Московського Патріархату

На сьогодні практично всі релігійні аналітики пишуть про антиканонічне вторгнення Московського патріархату в Африку як «помсту Олександрійському патріархату за визнання ПЦУ». Але це твердження народжує відразу певні запитання.

Зокрема, Олександрійський патріархат був не першим, хто офіційно вніс ПЦУ в диптих, бо ще 12 жовтня 2019 р. це зробила Елладська Православна Церква. При цьому, і в Туреччині, і в Греції, є досить великі російські діаспори, а також структури, які можна задіяти для «помсти» Вселенському патріарху.

Наприклад, у Туреччині існує т.зв. «Турецька Православна Церква», яка має офіційне визнання турецького уряду та створена ще в 1921-1922 рр. на противагу Константинопольському Патріархатові. А Греція має цілі єпархії т.зв. «старостильників», які офіційно є в опозиції до Елладської Православної Церкви. І це вже не кажучи про багатьох проросійськи налаштованих ієрархів та священиків цих канонічних юрисдикцій…

Отже, теоретично, РПЦ могла завдати першого вдару через створення своїх структур у Туреччині та Греції. Власне це і спробували інспірувати емісари Московського патріархату, намагаючись підняти заколот у Константинопольському патріархаті та Елладській Православній Церкві. Але тут вони зазнали невдачі. Ніхто з грецького духовенства, попри свою «проросійську» позицію та критику дій Вселенського патріарха в Україні, не збирався зраджувати ані свою юрисдикцію, ані свого предстоятеля. До того ж, і Туреччина, і тим більш Греція, явно дбали про свою політично-громадянську безпеку, присікаючи діяльність РПЦ на своїй території. Тоді Москва і звернула свій погляд на Олександрійський патріархат.

Справа в тому, що Олександрійський патріархат, а тим більш його «негритянська» складова, має свої дуже істотні особливості, які кардинальним чином відрізняють його від решти Православних Церков.

Мусимо почати з того, що практично всім державам Північної Африки, де, власне, проживає переважна більшість грецьких вірних Олександрійського патріархату та знаходиться його умовний центр, цілком байдуже, як юрисдикційне підпорядкування православних, так і загалом внутрішні православні справи. Ще більш байдужим є відношення до православ’я та його проблем урядів Центральної та Південної Африки. Тобто Московський Патріархат був цілком впевнений, що політичного спротиву його діям на державному рівні в Африці не буде. Більш того, всі ці держави будуть тільки радіти від притоку валюти, яка прийде як допомога структурам РПЦ на їхній території.

Друга причина – це, власне, реальне положення та пріоритети досить великої кількості місцевих парафій та їх священиків. На цьому мусимо зупинитися більш докладно.

За всієї поваги до місіонерської діяльності Олександрійського патріархату в Центральній та Південній Африці, мусимо констатувати, що його парафії мають (і навіть зараз мають) переважно гуманітарний характер. А частина місцевих священиків прийняли сан як очікувану можливість доброго життя. Архимандрит Кирило (Говорун) так описує християнство цих країн: «В умовах крайньої бідності, часто голоду, коли на вулицях запросто можна зустріти безпритульників, коли життя навіть за західними мірками дороге, а доходи більшості мізерні, надання допомоги у вигляді будівництва госпіталів, шкіл, дитячих будинків та інших благодійних закладів часто відіграє вирішальну роль у виборі Церкви. … На жаль, реальність така, що в сучасній проповіді Євангелія, особливо в Африці, одну з важливих ролей відіграє економічний фактор, фінансова міць місії. Багато африканців йдуть до церкви, де вони можуть отримати найбільшу матеріальну допомогу».

Тобто для досить великої кількості місцевого чорного африканського духовенства вибір конфесії та (або) юрисдикції визначався (і визначається) можливістю отримання гуманітарної допомоги для себе та своїх одноплемінників. Ніякого пієтету саме до Олександрійського патріархату вони не відчувають. Саме це, з одного боку, значно спрощує роботу агентури РПЦ, а з іншого – викликає міцне занепокоєння патріарха Феодора ІІ. Адже різке зростання добробуту зрадників може спокусити до переходу в структуру Московського патріархату значної частини його чорного духовенства.

2.4. Африка – частина сучасного проекту Московського патріархату зі створення «паралельного православ’я»

На відміну від багатьох церковних аналітиків, ми далекі від думки, що створенням своїх адміністративних структур в Африці, Московський патріархат хотів виключно «помститися» Олександрійському патріархатові. Цей крок є цілком логічним у його планах створення «паралельного православ’я».

На нашу думку, реальний процес створення «власного православ’я» розпочався задовго до Київського об’єднавчого собору 2018 р. та надання ПЦУ Томосу про автокефалію, ще в 2015 – початку 2016 рр., коли відбувалися передсоборні православні наради. Саме тоді Московський патріархат робив усе можливе, щоб не тільки нав’язати майбутньому Всеправославному собору свій порядок денний, а й забезпечити собі безпрограшну позицію на ньому. Потім була здійснена спроба розколу Вселенського православ’я – план зриву собору через неявку більшості Православних Церков з одночасним проведенням паралельного зібрання в Москві… Але всі ці плани патріарха Кирила зазнали поразки…

Хоча на Критський Всеправославний собор не поїхали, крім РПЦ, ще три Помісні Церкви, це аніяк не було пов’язано з позицією Москви. Болгарська та Грузинська Православні Церкви проігнорували собор через незгоду з екуменічною позицією Вселенського Патріархату, а Антиохійська – через катарську суперечку з Єрусалимським патріархатом. При цьому, відсутність на Всеправославному соборі аніяк не означала розрив євхаристичної єдності з Константинополем.

Протягом другої половини 2016 і до жовтня 2018 року Московський патріархат робив все можливе, щоб створити «антиконстантинопольську коаліцію». Це, з одного боку, мусило показати патріарха Кирила лідером Вселенського Православ’я, а з іншого – унеможливити надання Українському православ’ю канонічної автокефалії. Апогеєм цього процесу стало рішення про розрив євхаристійного спілкування з Вселенським патріархатом, яке було прийняте на Синоді РПЦ 15 жовтня 2018 р.

Безумовно, що Московський патріархат знову очікував на підтримку кількох своїх традиційних союзників. Але навіть Сербська Православна Церква, яка завжди йде в фарватері Москви, цю позицію не підтримала. Також патріарх Кирило не знайшов підтримки у своїх діях відносно обструкції Елладської, Олександрійської та Кіпрської Православних Церков, які офіційно внесли ПЦУ у диптих…

Загалом, коли ретроспективно подивитися на дії Московського патріархату, то побачимо – процес створення «паралельного православ’я», каталізатором якого стало офіційне внесення в диптих ПЦУ, розпочалося ще в жовтні 2019 р., коли РПЦ заявила про вибірковий розрив євхаристичного спілкування з ієрархами Елладської Православної Церкві. Потім аналогічне рішення було прийнято відносно архиєреїв Олександрійського патріархату та Кіпрської Православної Церви. Цей процес не залишився незауваженим. Зокрема один з провідних українських релігієзнавців, професор Олександр Саган ще в листопаді 2021 р.: «Я не виключаю, що Московський Патріархат, якщо він не змінить свою позицію, зробить спробу розколоти Вселенське православ’я і сформувати якийсь свій варіант православ’я…»

Отже, коли врахувати всі особливості та привабливість саме Африки для релігійного експерименту, можна зробити такий висновок: Сьогодні на прикладі Олександрійського патріархату відбувається тест Вселенського Православ’я на явище, яке грецький журналіст Андреас Лаударос назвав ««єрессю» байдужості». Тобто Москва спостерігає за реакцією інших Православних Церков. І коли вона виявиться млявою або загалом буде відсутня, будемо мати прецедент, який можна буде поширювати і на канонічної території інших Помісних Церков.

3. Пентархія: Чи буде реальна реакція та рішення відносно  створення адміністративних структур Московського патріархату в Африці?

Як відомо, після створення адміністративних структур Московського патріархату в Африці, Олександрійський патріарх Феодор ІІ звернувся до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням про скликання т.зв. Пентархії – собору чотирьох древніх патріархатів, до яких включено і Кіпрську Православну Церкву. Практично відразу релігієзнавці висунули кілька можливих гіпотез щодо рішення цього колегіального органу Вселенського Православ’я. Ми не будемо перераховувати всі можливі варіанти, але мусимо відзначити, що всі вони передбачають засудження дій Московського патріархату з можливими персональними наслідками для його духовенства. Але не все так однозначно…

Треба почати з того, що сам статус Пентархії у канонах не прописаний. Дуже багато сучасних богословів вважає, що грецька ідея розділення Вселенського Православ’я на «давні» та «новітні» автокефалії, і що у перших статус та повноваження вищі саме завдяки авторитету вселенських соборів, є хибною. Бо коли певні права і обов’язки Константинопольського патріархату явно прописані в соборних постановах і канонах, то якась перевага перед іншими патріархатами Олександрії, Антіохії, Єрусалиму та Кіпру ніде не зазначена. До того ж, Вселенський патріархат неодноразово наголошував: місце в диптиху є суто технічним, воно не дає панівного статусу над іншими.

Проти самого принципу «пентархії» та її «особливих прав» на передсоборних нарадах виступили практично всі Помісні Церкви, через що був скасований запропонований Константинополем формат Всеправославного собору, за яким передбачалася створення «президії» та певні переваги «древніх» патріархатів при голосуванні. Нині навіть грецькі релігієзнавці висловлюють гіпотезу, що «реальне відродження інституту Пентархії з адміністративними правами може викликати великий розкол Вселенського Православ’я»

Крім того, формат прийняття рішень на соборі Пентархії до сьогодні не визначений. Існує два варіанти: консенсусом та більшістю голосів. При цьому, як стверджує Антиохійський патріарх Іоан Х, прецедентна історія каже саме про потребу консенсусу. До недавнього часу, за консенсусний варіант виступав і Олександрійський патріархат, а також і Єрусалимський. Щодо думки Константинопольського патріархату та Кіпрської Православної Церкви, то питання на сьогодні залишається відкритим…

З голосуванням нерозривно пов’язаний ще один момент, який досить серйозно дискутується богословами – етичність голосування власне Олександрійського патріархату, який напряму зацікавлений у максимально жорстких рішеннях відносно дій Московського патріархату.

Не спішить скликати Пентархію і Вселенський патріарх, якого найбільш цікавлять дієві механізми виконання її рішень та реакція інших Помісних Церков. Адже, через її невизначений статус, а також ««єресь» байдужості» членів Вселенського Православ’я може дуже міцно підірвати престиж та впливовість не тільки «наради древніх патріархатів», а, найперше, самого Константинопольського патріархату. Цілком вірогідно, що патріарх Варфоломій чекає квітня, коли на чин мироваріння на Фанар з’їдуться предстоятелі більшості Православних Церков. Буде гарна нагода обговорити «африканське питання» та дізнатися їх думку. Адже, теоретично, на Фанар мусять прибути предстоятелі, як мінімум, 10-12 Православних Церков, через що може відбутися досить розширена нарада, яка надасть максимальну легітимність будь-яким рішенням щодо російського вторгнення в Африку.

Ще одна проблема, яка також активно обговорюється, дуже непослідовна позиція самого Олександрійського патріарха Феодора ІІ  протягом останніх років, бо, як ми зазначали вище, перші новітні парафії (структури) Московського патріархату в Африці з’явилися вже у другій половині 90-х років ХХ ст. У подальшому до них приєдналися кілька парафій РПЦЗ МП, зокрема і з місцевими чорними священиками, а «російські місіонери» без проблем працювали в Центральній та Південній Африці. Також там існують парафії (структури) Сербської й Румунської Православних Церков. І хоча дехто з провідних богословів вказував на небезпечність цієї присутності ще наприкінці 90-х, ніяких офіційних протестів від Олександрійського патріархату до недавнього часу не було. Звичайно, тут можна вживати багато казуїстики, але факт – у Африці були парафії, які підпорядковувалися патріарху Кирилу задовго до «української кризи». І це реально мало турбувало Олександрійський патріархат.

У Пентархії існують досить сильні суперечки між її учасниками. Ці суперечки тягнуться вже не один десяток років та аніяк не вирішуються. Це може не тільки зашкодити прийняттю рішення щодо «африканської кризи», але і навіть загалом організації цієї зустрічі.

По-перше, це «катарська криза» – суперечка між Єрусалимським та Антиохійським патріархатами. Нині очільники цих Православних Церков уникають будь-яких зустрічей. При цьому, Антиохійський патріархат кілька разів звинувачував Константинополь, а також, опосередковано, й інших грецьких учасників Пентархії, у симпатіях до позиції Єрусалимського патріархату через спільну «грецьку екумену».

По-друге, до сьогодні тягнеться суперечка між Антиохійським та Константинопольським патріархатом через Хатай, які з 1939 р. є вілайєтом (провінцією) Туреччини, а історично є канонічною територією саме Антиохійського патріархату. Передача Хатаю у юрисдикцію Вселенського патріарха відбулася виключно через дії турецького уряду. Офіційне унормування канонічного статусу цієї території на рівні міжправославних стосунків до сьогодні не здійснено. Варто відзначити, що більшість православних Хатаю є арабами, а не греками. І хоча суперечка за цю територію між Туреччиною та Сирією була вирішена ще у 2005 р., більшість православних арабів до сьогодні вважають себе вірними саме Антиохійського патріархату.

По-трете, триває протистояння Константинопольського та Єрусалимського патріархатів щодо місця в диптиху, а також перерозподілу (надання) останньому певних повноважень. Зокрема, 19 травня 2019 р. Єрусалимський патріарх Феофіл ІІІ заявив, що «Єрусалимська Церква, яка є Матір’ю всіх Церков, є гарантом єдності Православної Церкви». Свої претензії він спробував реалізувати вже наприкінці 2019 – початку 2020 рр., коли відбулася сумнозвісна «Оманська зустріч» (25-26.02.2020). У цьому протистоянні, яке тим чи іншим чином продовжується і сьогодні, Олександрійський патріархат виступає, хоча і обережно, союзником Феофіла ІІІ, бо, у випадку його перемоги, також має надію на певні преференції у Вселенському Православ’ї. Адже «Христос був у Єгипті, і Єгипет спас його».

По-четверте, про що мало хто знає та пам’ятає, у конфлікті між Константинопольським патріархатом та Елладською Православною Церквою 2003-2005 рр. за юрисдикційний контроль над т. зв. «новими територіями», Кіпрська Православна Церква, разом з Олександрійським патріархатом, підтримала саме ЕПЦ.

І це тільки найбільш відомі та болісні суперечки між членами т.зв. «Пентархії». Ми не розглядаємо певні фінансові питання і суперечки…

Отже, що ми маємо у підсумку?

Олександрійський патріархат бажає досягнути реальних рішень максимально швидко та у вузькому колі Пентархії. Він покладає сподівання на «грецьку солідарність», розуміючи, що при всезагальному обговоренні (всією повнотою православ’я) процес може затягнутися на невизначений термін, а рішення можуть бути непередбачуваними.

Константинопольський патріархат, якого і так вже звинувачують у спробах отримати «папські повноваження» у Вселенському Православ’ї, при всьому співчутті до проблем Олександрійського патріархату, не хоче, щоб знову піднялося питання про канонічність особливих прав «Пентархії», яке не сприймається переважною більшістю Православних Церков. Вселенський патріарх чудово розуміє, що ігнорування рішень Пентархії з боку «новітніх автокефалій» (чи більшості з них), буде міцним ударом по його репутації «першого за честю». Тому, цілком логічно, що Константинополь хоче прийняття рішення через певний собор Предстоятелів, які в квітні зберуться на Фанарі для  зберуться варити миро.

Антиохійський та Єрусалимський патріархати мають надію вирішити свої питання, спекулюючи на «африканській кризі».

Кіпрська Православна Церква займає певний нейтралітет та буде приймати рішення вже в процесі обговорення.

Сумнівна легітимність прийнятих рішень Пентархії, коли хоча б один з членів проігнорує зібрання.

Таким чином, на нашу думку, надії саме на рішення Пентархії у вирішенні «африканської кризи», які висловлює певна частина релігієзнавців, зокрема й українських, є занадто оптимістичними.

4. Позитивні наслідки «африканської кризи»

Як не дивно, але «африканська криза» має і позитивні наслідки, які можуть оздоровити Вселенське Православ’я.

По-перше, вже неможна ігнорувати діяльність Московського патріархату, який давно і відверто нехтує принципом канонічних територій та шантажує інші Православні Церкви можливістю створення своїх адміністративних інституцій. Тут варто пригадати конфлікти РПЦ з: Румунською Православною Церквою через російські єпархії в Молдові;  Грузинською Православною Церквою через діяльність у Абхазії та Північній Осетії; Єрусалимським патріархатом – його шантаж через присутність російських парафій і монастирів у Ізраїлі та інш.

Загалом, як відзначають вже практично всі західні релігієзнавці, завдяки демократичному законодавству ЄС від нападу Московського Патріархату не застраховані Болгарська, Кіпрська, Елладська, Румунська Православні Церкви. Адже «РПЦ може цілком законно, діючи виключно в цивільному правовому полі цих держав, створити тут свої канонічно-адміністративні структури».

Отже, практично всі члени Вселенського Православ’я стикнулися з загрозою, коли Московський патріархат «робить все, що хоче, тому що просто може». Тому, на нашу думку, це мусить якось перемогти «єресь байдужості», бо «якщо зараз нічого не буде зроблено для відновлення рівноваги, не дивуйтеся, якщо ви побачите, як кандидат на «Третій Рим» робить те, що зробив Древній Рим у 1054 році».

По-друге, Вселенське Православ’я поставлене перед викликом демонстрації своєї реальної єдності. Підтримка Олександрійського патріархату мусить бути не тільки в словах співчуття, приватних або офіційних, а в жорсткому виконанні рішень щодо обструкції Московського патріархату та (або) окремих представників його духовенства.

Маємо надію, що в квітні Вселенський Патріарх скличе Великий Синод для розгляду дій Росії та наведення ладу у Вселенському Православ’ї

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.

Посилання будуть додані після публікації збірнику міжнародної конференції