У ліпні 2008 р., під час святкування 1020-ї річниці Хрещення Русі-України, Київ навідав Вселенський Патріарх Варфоломій І. Цей візит викликав чималі очікування, що були пов’язані з надією на вирощення розділення Українського Православ’я, а саме з сподіванням на надання йому канонічної автокефалії. Ці надії ще більш зміцнилися, коли Константинопольський Патріарх публічно назвав Київську митрополію своєю канонічною територією… Однак нічого не сталося, а всі учасники можливих перемов заховували мовчання. Це породило масу конспірологічних гіпотез та припущень, обміркувань у соціальних мережах та на сторінках ЗМІ. Першим порушив мовчання очільник Київського Патріархату «патріарх» Філарет, який на сторінках журналу «Український тиждень», у притаманної йому манері, обвинуватив у зриве процесу «усіх і вся», а найперше – Українську Автокефальну Православну Церкву [1]. У відповідь тогочасний Предстоятель УАПЦ, Блажніший митрополит Мефодій, звернувся до Філарета з відкритим листом, у якому озвучив деякі цікави моменти перебігу перемов з Вселенським Патріархом та, зі свого боку, цілком обґрунтовано назвав саме його винним у зриві початку процесу надання автокефального статусу Українському Православ’ю [2].

Ці заяви тогочасних очільників УПЦ КП та УАПЦ викликали бурхливе обміркування, але, на великий жаль, воно стосувалося виключно подій літа 2008 р. За «дужками» залишилося багато цікавого, зокрема роль РПЦвУ, особливо її очільника митрополита Володимира Сабодана, а також дуже цікаві події кінця ХХ – початку ХХІ стст., які безпосередньо стосувалися можливості створення ПЦУ та надання їй автокефального статусу ще в 2008-2009 рр.

Однак, у квінті 2021 р., митрополит Олександр Дробинко (ПЦУ) та архімандрит Кирило Говорун, виклали у вільний доступ деякі цікаві документи, які остаточно допомогли розібратися в подіях 2000 – 2008 рр. У цієї статті ми спробували зібрати разом усі відомі нам на сьогодні факти й зробити певні висновки.

І. Неминучість автокефалії Українського Православ’я, проблеми процесу та діяльність РПЦ МП (2000-2003 рр.)

Вже до кінця 90-х років ХХ ст. усім робиться зрозумілим, що рух за автокефалію Українського Православ’я прийняв незворотний характер. І хоча він залишався поділеним на УАПЦ та УПЦ КП, ці юрисдикції остаточно адміністративно оформилися, об’єднували мільйоні вірних та активно створювали нові парафії. Одночасно Московський Патріархат продовжував демонструвати небажання конструктивна вирішувати «українську проблему». Усе це відбувалося на фоні успішних дій Вселенського Патріархату щодо унормування статусу Православної Церкви Чеських земель та Словаччини та лікування «болгарського розколу».

У першому випадку, без згоди РПЦ, Православної Церкви Чеських земель і Словаччини був наданий дійсно канонічний Томос про автокефалію і цей акт був підтриманий практично всім Вселенським Православ’ям.

Розкол у Болгарської Православної Церкви був вирішений шляхом над’юрисдикційного Всеправославного собору, який відбувся восени 1998 року в Софії, під головуванням Вселенського патріарха Варфоломія, якого тоді представляв архієпископ Карельський і Фінляндський Іоан. У світлі «українського питання» вельми цікавий той факт, що всі болгарські «розкольники» були залишені в їхньому сані. Єпископські хіротонії і висвячення священиків, проведені опозиційними єпископами, були визнані дійсними.

Отже, ґрунтуючись на досвіді подолання розколу в Болгарської ПЦ, виправлення проблем у Православної Церкви Чеських земель і Словаччини, Вселенський Патріарх запропонував усім гілкам Українського Православ’я сісти за стіл перемов, з метою подолання розділення та виходу на створення Помісної Церкви.

У тогочасних умовах, маючи довіру суспільства, митрополит Володимир Сабодан мав усі  можливості очолити процес перемов, а також, у майбутньому, очолити автокефальну ПЦУ. Але дії цього «українського патріота», як його сьогодні спробують представити деякі архієреї та священики ПЦУ, були цілком протилежні, як інтересам Українського Православ’я, так і загалом України.

Вже у листопаді 2001 р., фактично відповідаючи на пропозицію Вселенського Патріарха щодо конструктивних перемов, митрополит Володимир Сабодан заявляє: «Сьогодні багато хто говорить про «з’єднанні гілок Православ’я». Насправді ж – є істинна Церква, є відхід від цієї Церкви і є повернення в цю Церкву з метою знову стати її членом, кліриком або єпископом. Ми повинні пам’ятати, що немає гріха, який би не прощав Господь, і немає гріха, який би Церква не покрила своєю любов’ю. Церква чекає на тих, хто пішов. Чекає, щоб вони повернулися. І тоді буде Єдина Церква …». Тобто чекає, що «розкольники» повернуться у Московський Патріархат… ніяких перемов, крім перемов про повернення з покаянням у РПЦ…. ну ось такий «український патріот»… [3]

Але приватними висловлюваннями митрополита РПЦвУ Володимира Сабодана справа не закінчилася… У 2002 р., з його благословення, виходить «фундаментальний труд» майбутнього митрополита Олександра Дробинко «Православие в посттоталитарной Украине», у якому УПЦ КП називається «філаретівське розкольницьке угруповання», а сама книга спрямована проти УАПЦ та УПЦ КП [4]. У подальшому автор, також з благословення «українського патріота» Володимира Сабодана продовжує поливати брудом УАПЦ (і УПЦ КП), навіть відмовляючи їм у праві називатися православними: «з точки зору церковного права вони не є православними (хоч і називають себе такими), оскільки відійшли від норм, які визначають зібрання віруючих як Православну Церкву, що веде свій початок від Господа Ісуса Христа. Такі організації є вже не церковними, а світськими новоутвореннями, в яких вчинені «священнодійства», з моменту їх виходу з Вселенської Православної Церкви, втрачають свою сакраментальну сторону, стають безблагодатними акторськими діями» [5]. Звичайно, ми не знаємо наскільки щирим тоді був вл. Олександр Дробинко, але, оскільки таки книги та статті з’явилися як офіційні (з благословення митр. Володимира Сабодана), маємо право стверджувати, що це була його позиція…

Загалом, коли ми подивимось на події 2001-2003 рр., то побачимо, що РПЦвУ переймалася не подоланням розділення Українського Православ’я, а отриманням у приватну власність історичних святинь Київського Православ’я, найперше – Києво-Печерської та Почаївської лавр. Ми не будемо тут роз’яснювати як та чому це відбувалося, але варто торкнутися кількох моральних чинників, які дуже добре характеризують моральність та «патріотизм» очільника РПЦвУ – митрополита Володимира Сабодана, що згодом виявиться у подіях 2008 р.

Митрополит Володимир Сабодан не міг не розуміти, що РПЦвУ (УПЦ МП) не з’являється навіть автономною Церквою, а тільки та виключно митрополією РПЦ. Зважаючи на її особливі стосунки з владою РФ, приватизація РПЦвУ українських святинь фактично означала б їх приватизацію Росією. Але очільник РПЦвУ читко та сумлінно спробував виконати завдання своїх московських господарів.

Ще більш цікаво та красномовно виглядає той факт, що основним союзником РПЦвУ, в намаганні приватизувати лаври та інші історичні святині, виступила… Комуністична Партія України, зокрема її фракція у Верховної Раді. Так, нещодавно був обнародуване звернення фракції КПУ до тогочасного Президента України Л. Кучми, у якому комуністи просять передати Києво-Печерську лавру у власність РПЦвУ [6]. Як бачимо, «патріот» Володимир Сабодан не гребував підтримкою партії, яка пропагандує антилюдську ідеологію та завдяки якої було вбито мільйоні українців, зруйновано тисячі храмів…

Отже, як бачимо, РПЦвУ аніяк не сприяла порозумінню між гілками Українського Православ’я та була ворожа налаштована до самої ідеї автокефалії.

Не менш проблематичною та токсичною була і діяльність «патріарха» Філарета щодо спроб Вселенського Патріархату налагодити діалог з метаю вирішення кризи в Українському Православ’ї.

Так, у 1995 – 2004 рр. вл. Філарет висловив «ідею створення «другої паралельної родини православних Церков», увійшовши до євхаристичного єднанні з неканонічними та альтернативними до законних Помісних Церков церковними групами за межами України, зокрема, з «альтернативною» Болгарською Церквою» [2], а також приймаючи заборонених кліриків різних канонічних юрисдикцій та засновуючи власні структури на канонічної території Румунської, Еладської Православних Церков, а також Константинопольського Патріархату. Подібні дії викликають законне обурення ієрархії цих Православних Церков, що дуже ускладнює намагання Вселенського Патріарха.

Крім того, Філарет зриває всі спроби конструктивного діалогу з УАПЦ щодо об’єднання, наполягаючи виключно на поглинанні цієї юрисдикції, не надаючи ніяких гарантій її архієреям та священикам.

Загалом, аналізуючи ставлення очільника УПЦ КП до УАПЦ в 1995-2004 рр., можна зробить висновок, що він робив усе можливе для знищення цієї юрисдикції. І це було продумане рішення, адже надання автокефалії Константинополем, при наявності двох гілок, які її домагалися, було неможливим.

У той же час, УАПЦ виявилося найбільш лояльною до спроб Вселенського Патріарха щодо вирішення «українського питання». Блажніший митрополит Мефодій Кудряков, який був обраний Предстоятелем УАПЦ 14 вересня 2000 р., відмовився від патріаршого статусу та однозначно визнав особливу роль Константинопольського Патріарха в Українському Православ’ї. Як особисто свідчив Предстоятель УАПЦ, «імперативом є не лише автокефальний та патріарший статус Української Церкви, але й її православність, тобто чітке дотримання православного святоотцівського віровчення та канонічної традиції Православ’я» [2].

Таким чином, маємо право зробити висновок, що в 2000-2004 рр. вирішення кризи Українського Православ’я у суто церковної площині, як це відбулося в Болгарії, було неможливим. При цьому основними перешкодами були відданість митрополита Володимира Сабодана Москві та амбіції «патріарха» Філарета Денисенко.

ІІ. Помаранчева революція, спроба об’єднання та підготовка до візиту Вселенського Патріарха Варфоломія

2.1. Загальна ситуація до 2007-2008 рр. Підготовка до конструктивного вирішення проблеми Українського Православ’я

Після перемоги «Помаранчевої революції» та приходу до влади Президента Віктора Ющенко, в Україні був дуже міцний запит на об’єднання Українського Православ’я та створення Помісної Церкви. При цьому довіра й підтримка РПЦвУ суттєво зменшилася через її відверту підтримку «Партії Регіонів» і особисто Віктора Януковича.

Зважаючи на обставини, РПЦвУ приймає дуже хитре рішення – створити комісію по підготовці перемов з УАПЦ та УПЦ КП. Ця комісія, певний час імітуючи працю, була певним громовідводом суспільного незадоволення та через певний час благополучно померла…

Також, через вже згадану позицію «патріарха» Філарета, нічим закінчилися й перемови УАПЦ та УПЦ КП, які кілька разів відновлювалися в 2005-2006 рр. Обидві боки мели своє бачення об’єднавчого процесу, при цьому жодний компромісний варіант не задовільнив очільника УПЦ КП.

Нам важко сказати, коли адміністрація Президента В. Ющенко підключилася до процесу. По однієї інсайдерської інформації, це була друга полова 2006 р., по іншої – 2007 р. Але можна сказати, що до початку 2008 р., перемови з Константинопольським Патріархатом, а також з УПЦ КП та УАПЦ, вийшли на певний результат. Щодо перемов з РПЦвУ та, особисто з митрополитом Володимиром Сабоданом, то тут явно прогресу не назиралося. Останнє зробиться очевидним вже безпосередньо перед візитом Вселенського Патріарха в Україну.

Одночасно з перемовами, велася підготовка нового закону, аналогічного Болгарському закону «Про віросповідання», який забороняв існування двох болгарських православних церков та остаточно унеможливив розкол…

Загалом, коли обпиратися нас свідчення, як «патріарха» Філарета Денисенко, такі і Блаженнішого Мефодія Кудрякова, процес перемов представників державної влади України, представників УАПЦ та УПЦ КП, з Вселенським Патріархом був дуже успішний. Вже до кінця весни 2008 р., делегації українських Церков навідали Константинополь та був випрацюваний алгоритм надання автокефалії Українському Православ’ю.

Сьогодні, користаючись відкритими публікаціями, а також інсайдерською інформацією, ми можемо відновити шлях, які пропонував Вселенський Патріарх для встановлення Помісності Українського Православ’я:

а) Відмова віл власного юрисдикційного статусу, зокрема і від статусу патріархату;

б) Входження в юрисдикцію Константинопольського патріархату на правах автономної митрополії

в) Формування канонічних керівних органів Української Церкви в юрисдикції Вселенського Патріархату з благословення Вселенського Патріарха (зокрема, обрання Предстоятеля Церкви актом Вселенського Патріарха з трьох альтернативних кандидатур, які висуває український єпископат);

г) Гарантування надання Томосу про автокефалію, коли кількість парафій митрополії досягне позначці 5000 (п’ять тисяч);

Крім того, за свідченням Блаженнішого митрополита Мефодія Кудрякова та інших архієреїв, «заради полегшення процесу об’єднання під омофором Вселенського Патріархату Українська Автокефальна Православна Церква погодилися утриматися від висунення власних кандидатур. Ми запевнили Вас, що готові на майбутніх виборах Предстоятеля об’єднаної Церкви не висувати ані кандидатуру Предстоятеля УАПЦ Митрополита Мефодія, ані будь-яку іншу кандидатуру від УАПЦ» [2].

Вже до літа 2008 р., умови легітимізації Українського Православ’я через ліквідацію УАПЦ та УПЦ КП, які були погоджені з Вселенським Патріархом, отримали повну підтримку, як з боку архієреїв українських юрисдикцій, так і з боку української влади. Навіть «патріарх» Філарет, перебиваючи в Константинополі «напередодні візиту Вселенського Патріарха» прийняв їх без «якогось заперечення». Він був готовий «на компромісний варіант тимчасового канонічного улаштування Української Церкви» [2].

Тогочасний Президент України В. Ющенко, для гарантії виконання всіх умов, підготував відповідну «Урочисту Угоду», яку мусив підписати він, як голова Держави, Вселенський Патріарх Варфоломій, а також Предстоятелі УАПЦ та УПЦ КП (фотокопія цього документу сьогодні вже знаходиться у відкритому доступі, і ми її подаємо як ілюстрацію до цієї статті).

Отже, здавалося б усе було готово до конструктивного вирішення «українського питання» та початку створення Православної Церкви України…

2.2. Деструктивні дії РПЦвУ та особисто митрополита Володимира Сабодана

Як ми вже відзначали вище, тогочасний Президент України В. Ющенко та його адміністрація зробила все можливе, щоб долучити очільника РПЦвУ, митрополита Володимира Сабодана, до процесу створення єдиної Української Помісної Церкви. Не стояли осторонь і єпископат автокефальних юрисдикцій, пропонуючи йому розпочати діалог зі спільних наукових проектів.

Так, за свідченням Високопреосвященного Данила, митрополита Чернівецького і Буковинського, «… просив митрополита Володимира про зустріч, і він призначив мені – день і годину. Зустріч відбулася. Утім, згаданого патріотизму у розмові вже не було. Я пропонував йому створити спільну комісію для перекладу Святого Письма. Цей орган мав складатися з представників обох сторін, але бути нічиїм, а працювати для українського народу і працювати для майбутнього української Церкви. … навіть очолити її, стати патріархом нашої Церкви, але, нажаль, митрополит Володимир відмовився. І на цьому закінчився весь патріотизм митрополита Володимира (Сабодана)» [7].

По певної інсайдерської інформації, спроби залучити митрополита Володимира Сабодана до створення ПЦУ тривали десь до кінця весни 2008 р., коли їх безперспективність зробилася очевидною. Саме цім тлумачиться той факт, що на «Урочистої Угоді» не передбачалася його підпис…

Але коли митрополит Володимир Сабодан не бажав брати участь у процесі, то, коли б у нього було б трохи патріотизму, міг зайняти нейтральну позицію. Однак вірність московським господарям виявилася сильнішою. Мусимо розповісти про це детально.

Коли в Москві довідалися про візит Вселенського Патріарха Варфоломія до Києву, Відділ зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату, які на той час очолював майбутній патріарх Кирило Гундяєв, зробив усе можливе для його зриву. Коли ж ці намаганні виявилися марними, у Москві було прийнято рішення відправити в Києві Московського патріарха Олексія ІІ, що мусило привести до нівелювання візиту Константинопольського Патріарха, а також ускладнить перемови щодо легалізації УАПЦ та УПЦ КП. Однак тут була одна проблема, яка не могла бути вирішена РПЦ без особистої участі митрополита Володимира Сабодана.

Справа в тому, що згідно грамоті Олексія ІІ, якою РПЦвУ (УПЦ МП) об’являлася «самостійної в своєму управлінні» та її статутом, Московський патріарх не міг навідати Україну без запрошення Київського митрополита. Цей факт добре усвідомлювала і влада України, тому наполегливо вмовляли митрополита Володимира Сабодана втриматися від подібного запрошення, тим більш, що на той час патріарх Олексій ІІ був вже важко хворим. При цьому, по певної інсайдерської інформації, відсутність Московського патріарха могла спонукати деяких архієреїв РПЦвУ самостійно долучитися до процесу створення ПЦУ. Але тогочасний очільник РПЦвУ проігнорував усі прохання та запросив Олексія ІІ до Києву…

Отже, на сьогодні вже цілком зрозуміло – запрошення Московського патріарха до Києву літом 2008 р., було цілком ворожим актом по відношенню до України, скерованою на зрив об’єднання Українського Православ’я. І той, хто сьогодні популяризує його як «українського патріота», мусить це усвідомити…

ІІІ. Як «патріарх» Філарет Денисенко зірвав домовленості про початок створення ПЦУ у 2008 р.

Який Ви патріарх? Хто Вас визнає? Президент хоче Вам допомогти, хоче щоби Вас було визнано світом, а Ви не даєте цього зробити!

Л. Кучма

Вселенський Патріарх Варфоломій І прибув до Києву 25 липня 2008 р. Як ми вже відзначали вище, практично всі питання щодо легітимізації УАПЦ та УПЦ КП під омофором Константинополя були погоджені, а врочисте підписання «Урочистої Угоди» мусило відбутися 27 липня 2008 р. у Софії Київської.

Однак напередодні підписання відбулося кілька подій, напряму пов’язаних з «патріархом» Філаретом, які практично зірвали цей акт.

Перший дзвоник прогучав у «Зверненні» УПЦ КП до Вселенського Патріарха, яке датоване 27 липня 2008 р. [9], а саме його п. 17. Фактично тут йдеться про новий виток перемов між УПЦ КП та УАПЦ щодо об’єднання. При цьому, ніяких гарантій успішності цих перемов, або готовності підкоритися воли Константинопольського Патріарха, очільником УПЦ КП Філаретом Денисенко не надається. Більш того, Вселенському Патріарху відводиться виключно роль посередника. І це при тому, що у документі говориться про згоду піти під його омофор у якості митрополії… Вже на той час, багата експертів відзначала – подібна формулювання ставила Константинопольський Патріархат у дуже несприятливі умови, бо він робився заручником успіху майбутніх перемов з непередбачливими наслідками вже у власної структурі.

Друга подія, яка цілком зірвала підписання, відбулася перед самим підписанням, коли «патріарх» Філарет зажадав гарантій, що саме його оберуть Предстоятелем. Ось як це описує Блажніший митрополит Мефодій Кудряков: «Ви погодилися на входження УПЦ КП до складу Вселенського Патріархату, тобто тимчасову відмову від автокефалії та патріаршого сану Предстоятеля Церкви. Втім, коли Ви дізналися, що обрання Предстоятеля Української Церкви відбуватиметься на альтернативних засадах, і у Вас немає стовідсоткової гарантії обрання на цю посаду, переговори було фактично зірвано … у УПЦ КП була можливість висунути на посаду Предстоятеля кандидатуру патріарха Філарета і ще дві кандидатури з числа єпископату УПЦ КП. Втім, навіть цей варіант, що цілком відповідав інтересам УПЦ КП, було Вами відкинуто. … На жаль, логіка Вашої поведінки нам абсолютно зрозуміла. Ви просто не бажаєте поступатися своєю владою та посадою. У процедурі обрання Предстоятеля Ви побачили потенційну загрозу власній владі в УПЦ КП, яка на сьогодні фактично є необмеженою» [2]. Тобто, не отримав гарантій збереження власної влади, «патріарх» Філарет Денисенко, навіть без згоди власного єпископату, відкинув усі попередні домовленості, поставив Вселенського Патріарха перед фактом виходу УПЦ КП з процесу надання автокефального статусу Українському Православ’ю.

Отримавши інформацію про зрив перемов від своїх радників, Вселенський Патріарх відмовився від спілкування з представниками українських юрисдикцій, зокрема і від запланованої зустрічі з «патріархом» Філаретом. Усі домови були скасовані та Константинопольський Патріарх покинув Україну… До нових результативних перемов залишилося більш десяти років…

На останок ми мусимо привести спогади про те, що відбувалося в секретаріаті тогочасного Президента України після відльоту Вселенського Патріарха. Це саме розповідь про «патріарха» Філарета, який виглядав: «як людина, що втратила ґрунт під ногами: зблідле, стомлене обличчя, зніяковілий, розгублений погляд, потоки поту, що стікали з чола, ніби зморена життям постать… Згадуються мені й Ваші слова:

– «А де гарантії, що мене оберуть Предстоятелем?!»

До Вас підійшла людина, яку знають та шанують в усій Україні, людина, ім’я якої пов’язане з відродженням української державності:

– «Ваша Святосте! Ви хоч би раз подумали про державу, про молоде священство, яке не визнається у світі, – що з ним буде після Вас?»

Не маючи що сказати у відповідь, Ви лише повторювали:

«Я – патріарх… Владика Варфоломій мав зі мною зустрітися…»

І почули у відповідь гірку правду:

«Який Ви патріарх? Хто Вас визнає? Президент хоче Вам допомогти, хоче щоби Вас було визнано світом, а Ви не даєте цього зробити!» [2]

ІV. Висновки

На підставі відомих свідчень та документів, ми можемо зробити висновок, що Українське Православ’я могло вступити у об’єднавчий процес ще на початку ХХІ ст., особливо після «Помаранчевої революції» 2004 р. Висилками тогочасного Президента України В. Ющенко, процес об’єднання та легітимізації УАПЦ та УПЦ КП залишалося практична кілька кроків, а надання автокефального статусу Православної Церкви України реально могло статися вже у кінці 2008 р.

Однак, очільник РПЦвУ, митрополит Володимир Сабодан, а також очільник УПЦ КП «патріарх» Філарет Денисенко, зробили все можливе, щоб унеможливити повстання в Україні в 2008 р. єдиної канонічної Помісної Церкви. При цьому, зважаючи на діяльність колишнього Київського митрополита Філарета Денисенко, дуже правдоподібна виглядає гіпотеза, що їх дії у 2000-2008 рр. координувалися з одного Московського центру та були скеровані проти України. «Дякуючи» цім особам, Українське Православ’я змарнувало до визнання майже десять років, які могли суттєво плинути на його розвіток.

Посилання:

1. «Український Тиждень» № 10 (71) за 13.03.2009.

2. Відкритий лист Предстоятеля УАПЦ Предстоятелю УПЦ КП

3. Блаженниший Митрополит Владимир: «Церковь ожидает тех, кто ушел», листопад 2001 // www.orthodox.org.ua (доступ закритий у 2020 р.)

4. А. Дробинко. Православие в посттоталитарной Украине. К., 2002

5. Диакон Александр Драбинко, кандидат богословия. Почему раскольнические группировки в Украине называются неканоническими

6. Звернення фракції КПУ в Верховної Раді України до Л. Кучми від 12.07.2001. вих. № 06-25/6-119.

7. митрополит Данило. Всі наші думки важливі.

8. Грамота Алексия II, Божьей милостью Патриарха Московского и всея Руси, Митрополиту Киевскому и всея Украины Филарету. Москва, 27 октября 1990 г.

9. Опубліковано лист, який спростовує московську пропаганду про об’єднавчий процес

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний центр св. Івана Богослова», м. Чернівці.