ДО КАНОНІЧНОЇ ПРАВОМОЧНОСТІ ЦЕРКОВНОГО ПРОСЛАВЛЕННЯ БЛАГОВІРНОГО ГЕТЬМАНА ПЕТРА САГАЙДАЧНОГО

Данні статті булі написані в 2011 р., коли Українська Автокефальна Православна Церква здійснювала канонізацію Петра Сагайдачного, коли критиками й недоброзичливцями УАПЦ критикувався як сама канонізація, так й її чин — «благовірний гетьман». Сьогодні, після історичного рішення Священного Синоду Православної Церкви України про внесення цієї канонізації в церковний календар, знову чутні голоси критиків. Тому ми вирішили передрукувати ці статті, щоб зняти певні питання священиків та вірних нашої Церкви.

«Київське Православ’я»

ДО ПИТАННЯ КАНОНІЗАЦІЇ ГЕТЬМАНА ПЕТРА САГАЙДАЧНОГО В ЧИНІ «БЛАГОВІРНИЙ»

І. Історична довідка про чин «благовірний» і агіографічні приклади канонізацій.

Само слово «благовірний” походить від одного з варіантів перекладу грецьк. «εὐσεβής», лат. «pius» (перекладаються також як «благочестивий»). Спочатку застосовувалося винятково до правлячих осіб і символізувало їхнє неухильне життя по хри­стиянським і моральним нормам. Однак пізніше, у Київській Церкві й ряді слов’янських Православних Церков, дане слово застосовувалося й відносно архієреїв, і було синонімом слова «православний» [1].

Таким чином, саме найменування «благовірний»» спочатку застосовувалося до осіб, які займали правляче положення. Однак від початку й переважно — винятково стосовно світських правлячих осіб: імператорів, князів, їх дружин і дітей.

Саме шанування християнських царів (цариць) склалося в Православній Церкві в епоху Вселенських Соборів, головним чином у Константинопольському Патріархаті, історична доля якого була тісно пов’язана із Візантійською імперією. У церков­ному шануванні візантійських государів «знаходить вираження теократичний ідеал царського служіння» [2]. Сам статус православного імператора, «поставленого від Бога єпископа зовнішніх справ Церкви» (вираження св. Костянтина І Великого), за умови неєретичності й праведності особи, що займала цей пост, свідчив про «благовір’я» государя. У цьому була причина народної поваги до імператора, яка оформилася в особливий вид церковного шанування із засвоєнням імператорові іменування «благовірний». У наслідку сформувався й особливий чин шанування святих “благовірних”, що спочатку відзначав переважно Візантійських імператорів і імператриць.

Однак із приходом християнства на землі Київської Руси, чин «благовірних» потерпів зміни: його почали застосовувати не тільки до канонізації унітарних правителів держави, але й до канонізації удільних князів. Подібна практика диктувалася самою структурою князівств, об’єднаних загальною назвою «Київська Русь», де кожний удільний князь мав досить велику незалежність у керуванні своїм князівством, хоч формально й був данником Київського князя.

Як свідчить агіографія Київської Церкви, уже перші благовірні князі Борис і Гліб не були правителями, рівними імператорові. Більше того, правління благовірного князя Гліба в Муромі історики піддають досить сильному сумніву, бо язичеський Муром не прийняв князя християнина (за іншими відомостями — сам князь відмовився жити й управляти їм). Благовірний Гліб жив зі своїми воїнами відокремлена, у місці маючим тепер назву «Борисів стан»[3] і, вочевидь, його керування князівством обмежувалося збором данини й відправленням її частини в Київ.

Досить показовою є також канонізація благовірного князя Гліба Володимирського (+ після 1190). Адже ще дитиною він в 1175 р. був відкликаний з Новгорода, жив у Володимирі, на початку червня 1176 р. приїжджав у Москву. Потім був ви­гнаний з Київської Русі великим князем Всеволодом Велике Гніздо, жив у половців у Свіязі, в 1185 р. був запрошений у Грузію, де оженився на дочці царя Георгія 111 цариці Тамарі. Зробив успішний похід проти турків — сельджуків, взяв участь у придворних інтригах проти Тамари й поплатився за це висилкою у Візантію. В 1190 р. він повернувся в Грузію й очолив збройний рух знаті супротив правительки, але зазнав поразки й був знову висланий у Константинополь. Грузинські літописи знають ще один виступ князя на чолі опозиційних сил проти колишньої дружини, але й він закінчився невдало для князя, якому довелося бігти… І хоча історичні джерела подають різні дати канонізації благовірного князя Гліба, його поховання у володимирському Успенському соборі свідчить, що це відбулося не пізніше XIV століття [4].

Необхідно відмітити, що в чині «благовірний» Київська Церква канонізувала не тільки удільних князів Київської Русі, підлеглих християнського правителя, але й данників (підлеглих) іновірців. Подібним прикладом є канонізація Благовірного князі Федора Ярославського (+ 1299), що був підручником хана Золотої Орди й брав участь у його війнах. Тут причиною канонізації була вірність князя Православ’ю, підтримка їм Православної віри й православних християн.

Цікавим для нашого історичного огляду є й канонізація князя Довмонта (у хрещенні — Тимофія) Псковського (+ 1299). По походженню він знатний жмудин, бо тільки починаючи з кінця XVIII століття агіографія Російської Церкви послідовно «констатує» факт «походження Довмонта з роду литовських князів». До цього часу, у найбільш древніх агіографічних рукописах, зустрічаємо іменування «боярин», «знатний жмудин (литвин)» , він змушений був убіжать із Жмуді й знайшов притулок у Пскові. Там він прийняв хрещення (1265) і псковичи обрали його своїм князем. Канонізо­вано він був саме як Псковський князь, що багато зробив для Православної Церкви [5].

Таким чином, уже з XI століття Київська Церква канонізувала в чині «благовірний» не тільки одноособових правителів, але й удільних князів, представників князівської династії, обраних правителів (князів) з інших народів за умови їхнього православного сповідання, належного служіння й життя.

По наявним агіографічним прикладам можна виділити кі­лька основних критеріїв, якими керувалася ієрархія Київської Церкви при прославленні святих у чині благовірних:

- Шляхетне походження;

- Керування значними силами та землями (у тому числі (або тільки) —- військовими силами);

- Православне сповідання;

- Значні праці в зміцненні Православної віри;

- Смерть у покаянні й вірі (можливе мучеництво).

ІІ. Розгляд відповідності благовірного гетьмана Петра Сагайдачного критеріям прославляння в чині «благовірний».

а) Шляхетне походження:

Петро Кононович (Конашевич) Сагайдачний народився в шляхетній родині, що була нобілітована в XVI ст. та використовувала старовинний польський герб «Побуг», що вперше згадується в документах кінця XII ст. Цей герб мав щит, на синьому полі якого зображено срібну підкову кінцями додо­лу, на якій встановлено золотий кавалерський хрест. Синій намет було підбито сріблом. У клейноді над шляхетською короною — верхня половина гончака, поверненого вправо. На шиї в собаки зображено нашийник з ремінцем. Батьківщи­на Сагайдачних користувалася відміною «Побуга», яка мала червоний колір щита, пряме (у фас) розташування шолома та трохи змінені форми декору.

б) Керування значними силами, у тому числі — військовими

Благовірний гетьман Петро Сагайдачний уже в ранні часи свого перебування на Січі виявив більшу політичну далеко­глядність і в 1598 році вибраний гетьманом Обозним Генера­льним, він перший почав писатися Гетьманом Запорізьким [6].

Він домігся того, що уряд Речі Посполитої дав згоду задовольнити вимоги козаків:

- скасовано посаду старшого над козаками від польського уряду;

- визнано владу вибраного на козацькій раді гетьмана над всією Україною;

- скасовано постанови сейму щодо обмеження вільностей і прав козацтва;

- надано населенню України волю віросповідання.

- православна ієрархія (митрополит, єпископи), освяче­на патріархом і визнана урядом, не повинна терпіти гоніння від влади Речи Посполитої.

Цим фактично визнавалася автономна козацька республіка в Україні на чолі з вибраним гетьманом.

Таким чином, благовірний гетьман Петро Сагайдачний мав владу безумовно рівну влади удільних князів, а титул ге­тьманський можна із упевненістю дорівняти до князівського.

ІІІ. Православне сповідання й значні праці по зміцненню Православної віри.

Рід благовірного гетьмана Петра Сагайдачного — це древній православний Галицький рід. Сам благовірний гетьман був після народження хрещений у православну віру й спові­дав православ’я до самої смерті.

З усім військом Запорізьким благовірний гетьман Петро Сагайдачний вступив у Київське (Богоявленське) братство. У лютому 1620 року отаман Петро Одинець із доручення благо­вірного гетьмана зустрічався з патріархом Ієрусалимським Феофаном III і дає йому гарантії підтримки у відновленні православної ієрархії Київської митрополії.

У березні патріарх Феофан III прибув в Україну. На границі його зустрічали запорізькі козаки на чолі із Сагайдач­ним, які, відповідно до повідомлення Густинського літопису, «обточиша його стражбою, яки бджоли сволок свою», супро­водили в Київ. Тут патріарх Феофан III 6 жовтня 1621 року в братній Богоявленській церкві висвятив Межигірського ігумена Ісаю Копинського в сан Перемишльського єпископа, ігумена Київо-Михайлівського монастиря Іова Борецького в сан київського митрополита, Мелетія Смотрицького в сан полоцького архієпископа, а також п’яти єпископів — у Полоцьк, Володимир—Волинський, Луцьк, Перемишль і Холм. Згодом всі вони стали відомими борцями за православну віру, освіту й українську культуру. Таким чином, завдяки мудрій політиці благовірного гетьмана Петра Сагайдачного була від­роджена на території Київської митрополії православна ієра­рхія й врятована Київська Православна Церква від небезпеки залишитися без духовенства.

Важко поранений у битві під Хотинам, благовірний князь вернувся в Київ [7]. У Києві він дуже страждав від рани, але продовжував піклуватися про долю Православ’я та України, козаків, про школи, братства, церкви і госпіталі. Перед смертю благовірний гетьман Петро Сагайдачний заповів своє майно на потреби Київської Церкви, просвітительські, благодійні цілі, зокрема Київському братству й Львівській братній школі.

Десятого квітня 1622 року від отриманих ран гетьман помер і був похований у Братськом монастирі в Києві.

В 1627 році патріарх Феофан III так озивається про участь благовірного гетьмана Петра Сагайдачного у відновленні православної ієрархії й обороні Київської Церкви: «Справа була б неможливою без підтримки пана й гетьмана Петра Сагайдачного, дії якого в даній справі справедливо можна на­звати подвигом рівним апостольському. Ця людина є щирий сповідник Православної віри, за яку віддав своє життя й після заспокоєння свого шанується на Русі як благовірний» [8].

IV. Висновки.

На підставі агіографічних прикладів і критеріїв проведе­них Київською Церквою канонізацій XI — XV століть, можна зробити наступний висновок: Православна віра, походження, займане державне положення, праці на благо Православної Церкви й праведна кончина — все це дало незаперечні під­стави Святому Архієрейському собору Української Автокефальної Православної церкви прославити святого гетьмана Петра Сагайдачного саме в чині «благовірний».

1. Срезневский И. И. Материальї для словаря древнерусского язика по письменним памятникам. СПб., 1893. Т. 1. Кол. 92

2.  ФедотовГ. П. Святьіе древней Руси. М, 1990. ст. 90

3. Русские святьіе. СПб., 2004. ст. 372

4.  Кузнецов И. В. История погребений во Владимирском Успенс- ком соборе. Исторический очерк. Царьградь, 1926. ст. 23

5. Русские святьіе. СПб., 2004. ст. 276

6. История русов или Малой России. М., 1846. ст. 44.

7. Смолий В. А. Владельцьі гетманской булави. К, 1994. ст. 323

8. Γρηγόριος (Οικονόμος). Η αναλογία των Ιεροσολύμων και το Πατριαρχείο της Κωνσταντινούπολης τον 17ο αιώνα. Η ιστορική έρευνα για την απόκτηση διδακτορικού τίτλου στην ιστορία της εκκλησίας. Μιλάνο, 1936. ρ. 87

ПОДВИГ РІВНИЙ АПОСТОЛЬСЬКОМУ….

Історія відновлення православ­ної ієрархії Київської митрополії після Брестської унії неоднора­зово розглядався істориками. Однак в історичних дослідженнях учених України, Росії й Білорусі за контекстом досліджень залишається оцінка ролі гетьмана Петра Сагайдачного в очах ієрархів Константинопольського й Ієрусалимського патріархатів.

Сьогодні дане питання є досить актуальним у зв’язку з канонізацією Петра Сагайдачного Українською Автокефальною Православною Церквою в чині «благовірного гетьмана» і спробами деяких осіб представити даний акт у якості «політичного кроку». Спробуємо освітити деякі моменти й відки­нути католицькі й московські міфи.

Уже з першої чверті XVII століття католицький бік робить багаторазові спроби представити акт відновлення православ­ної ієрархії Київської митрополії Ієрусалимським патріархом Феофаном III як «московський проект». Дана ідея мусується в численних католицьких виданнях, наприклад у роботі влади­ки УГКЦ Софрона (Мудрого) «Нарис історії Церкви в Україні» [1]. Подібний підхід католиків до історії Київської православної митрополії повністю задовольняв і амбіції московський імперських істориків…

Таким чином, спільною роботою «непримиренних друзів» створився новий історичний міф, що об’єктивно був спрямо­ваний проти православної Української (Київської) Церкви.

Однак реальні кроки по відновленню православної ієрархії Київської митрополії вживалися аж ніяк не за наказом Москви… Як свідчуть історичні документи, «Уже до 1616 — 1617 років Константинопольський патріарх мав сотні листів від православних дворян, монастирів і братств Русі (Речи Поспо­литої – прим, авт.) із проханням відновити православ’я…» [2]. Саме ці листи православних українців і білорусів зроби­лися підставою для Константинопольського патріарха Тимофія II в справі наділення Ієрусалимського патріарха Феофана III широкими надзвичайними повноваженнями по відновлен­ню православної ієрархії Київської митрополії. Це відбулося навесні 1618 року, задовго до прибуття Ієрусалимського патріарха в Москву.

Таким чином, рішення про відновлення православної ієра­рхії Київської митрополії приймалося винятково Константи­нопольським патріархом на прохання православних віруючих українців та білорусів.

Разом з тим, зрозуміло, що подібні повноваження не могли бути використані без широкої підтримки православних віру­ючих і, не будемо приховувати, матеріальної підтримки та військової оборони від войовничих католиків і уніатів. Подібну підтримку надав єрусалимському патріархові Феофанові III благовірний український гетьман Петро Сагайдачний. У зв’язку із цим особливий інтерес викликає лист Ієрусалимсь­кого патріарха, у якому він коротко описує історію відновлення православної ієрархії Київської митрополії. Текст цьо­го листа частково зберігся в ряді історичних документів Кон­стантинопольського патріархату, які були опубліковані в кінці XIX – початку XX століття [3].

На думку грецького історика о. Григорія, даний лист був написаний «в 1627 році (про що є ознаки в тексті)» [4] і адресований Константинопольському патріархові Кирилу II (1623 – 1630). Його «текст є уточненням деяких деталей, імо­вірно пропущених у більш ранньої кореспонденції»[5].

Серед іншого, патріарх Феофан III так озивається про участь благовірного гетьмана Петра Сагайдачного у віднов­ленні православної ієрархії й обороні Київської Церкви: «Справа була б неможливою без підтримки володаря й гетьмана Петра Сагайдачного, дії якого в даній справі справедли­во можна назвати подвигом рівним апостольському. Ця людина є щирий сповідник Православної віри, за яку віддав своє життя й після заспокоєння свого шанується на Русі як благовірний» [6].

Таким чином, лист Ієрусалимського патріарха Феофана III не тільки свідчить нам про високу духовну оцінку життя благовірного гетьмана Петра Сагайдачного, але й розповідає про шанування його як святого вже незабаром після смерті. Тому сьогоднішня канонізація благовірного гетьмана Петра Сагайдачного – це тільки формальна констатація безперечного фа­кту його святості Українською Церквою, що спізнилася, у силу об’єктивних причин, на кілька сотень років…

1. о. Софрон Мудрий. Нарис історії Церкви в Україні. Видав­ництво оо. Василіан, Рим -Львів, 1995. спи 182 -183

2. Γρηγόριος (Οικονόμος). Η αναλογία των Ιεροσολύμων και το Πατριαρχείο της Κωνσταντινούπολης τον 17ο αιώνα. Η ιστορική έρευνα για την απόκτηση διδακτορικού τίτλου στην ιστορία της εκκλησίας. Μιλάνο, 1936.р. 83

3. Там же, р. 85

4. Там же, р.86

5. Там же, р.86

6. там же, р.87

прот. Сергій Горбик.

Джерело: Феномен Сагайдачного. Збірник матеріалів до дня прославлення благовірного гетьмана Петра Сагайдачного Українською Автокефальною Православною Церквою. Львів-Самбір, 2011 р.Б.