У радянської Росії, ніби християнській країні, запанував войовничий атеїзм. Зі спогадів та й з акту канонізації новомучеників (рішення Синоду РПЦ про канон новомучеників від 29 травня 2013 р. Журнал Священного Синода №57) маємо живе підтвердження цього.
Російсько-совєтський атеїзм завів державу і Церкву в нікуди. Підтвердженням того може бути Собор 1948 року під протекторатом Сталіна, який хотів забрати від Константинополя першість серед православних, а насправді совєтський атеїзм убивав Церкву у себе, в Росії.
Царських єпископів, вірних православ’ю, які не пішли за Сергієм (Страгородським) і ним проголошеною радістю з успіхів товариша Сталіна, заслали на Соловки, а вони там зібралися і заборонили єпископів, вірних совєтській владі, та наклали на них анафему. Російська Церква захиталася перед фактом утрати апостольської переємності.
Держава і Церква прийшли в нікуди. Генеральний секретар ЦК КПСС і президент СССР Михаїл Горбачов проголосив демократію як вихід з безвихіддя. Ця демократія здавалася фіктивною, але на думку ініціаторів, повинна була активізувати проголошену перебудову і зміцнити російську імперію. Однак імперія, яка хитала світом, на сором Росії, розвалилася без жодного вистрілу. Христос казав: «І ти, Капернауме, що піднявся аж під небо, провалишся в саме пекло…» (Мт. 11: 23). Проголошена демократія зв’язала руки охоронців імперії. Окуповані народи почали підносити національні прапори свободи, в тому числі було піднесено прапор України в Києві.
Його Святість, блаженної пам’яті, Патріарх Мстислав, будучи за океаном ще митрополитом Української Церкви, думав, як Українську Автокефальну Православну Церкву, яка втекла від совєтської влади за кордон, повернути на рідні терени, в Україну.
У совєтський час священик Богдан Михайлечко, родом з Турківського району Львівської області, здобув богословську освіту і вирішив бути священиком у Литві, звідки було легше виїхати до Америки. Він виїхав і служив священиком у митрополита Мстислава, майбутнього першого Патріарха Української Церкви.
Коли Михайлом Горбачовим була проголошена демократія, митрополит Мстислав посилає священика Богдана Михайлечка в Україну для створення ініціативної групи з відродження Української Церкви. Він приїжджає в Київ у лютому 1989 року. Там створюється Комітет сприяння відродженню У(А)ПЦ, який намагається зареєструвати Церкву, або переконати когось зі священиків вийти з московського підпорядкування і проголосити про вихід з РПЦ. За три місяці це не вдалося зробити в Києві. Тоді ініціативна група отця Богдана Михайлечка переноситься у Львів і починає там свою працю. Від травня до серпня о. Богдан Михайлечко зі своїми соратниками зуміли переконати протоієрея Мирослава Максимовича і протоієрея Володимира Ярему, щоб ті вийшли з московського підпорядкування і проголосили себе автокефальними.
На той час греко-католики ожили, вийшли з підпілля і почали відроджувати свою, Греко-Католицьку Церкву. Наглими методами кожного тижня вони захоплювали храм за храмом, село за селом. Галичина стояла перед фактом знову бути поневоленою католицизмом, а може і Польщею. Була небезпека розділення України. У Польщі вільнодумці писали гасла, вели диспути, що Галичина належить Польщі, бо вона ніколи не відвоювала себе від Польщі і не має юридичного документу про незалежність від Польщі, тому після розвалу Союзу знову мусить належати до Польщі. Це дуже лякало українців. Галичани, які пам’ятали жорстоке панування польської влади, а саме лякала Греко-Католицька Церква, яка в час свавілля влади співпрацювала з польською державою і вбивала всякий дух, всяку українську свідомість.
У 1989 році була виряджена делегація галицького духовенства Православної Церкви до Києва, на переговори з екзархом Російської Церкви в Україні митрополитом Філаретом, щоб захистити православних Галичини від поневолення греко-католиками та поляками. Переговори завершилися повною відмовою митрополита. Делегація повернулася ні з чим.
5 серпня 1989 року на святкування ікони Почаївської Богородиці була послана наступна делегація до екзарха України, який служив у Почаєві в монастирі. І там було заявлено екзархом: «Нє било, нєт і нє будєт Украіни!». З цими словами він підняв крісло й так ударив ним об землю, що воно розсипалося. Весь гнів через Українську Церкву вилився на крісло.
Православні галичани зрозуміли, що ні захисту, ні допомоги від екзарха не буде, і взялися самі себе захищати. Коли у липні 1989 року греко-католики захоплювали кафедральний Святовоскресенський собор Івано-Франківська, там виявилося 90 православних священиків. Здається була середа. Зібрані священики обрали ініціативну групу – Комітет по захисту православ’я і проповідування ідеї автокефалії у складі протоієрея Василя Вепрука (голови) та Дмитра Катерліна (помічника). Пізніше о. Василь замість Катерліна взяв помічником о. Мирона Сас-Жураківського та секретарем о. Івана Коржинського. Працю на захист православ’я та автокефалію благословив блаженної пам’яті архієпископ Івано-Франківський і Коломийський Макарій (Свистун), архієрей Російської Православної Церкви, який не з переказів, а на власні очі бачив жорстокість і несправедливість греко-католиків. Коли греко-католики захоплювали собор архієпископ Макарій оголосив голодовку, робив на міжнародному рівні спроби зупинити агресію греко-католицьких фанатів, звертався до патріарха в Москву та екзарха в Київ, до папи Римського у Ватикан, але сподіваних результатів це не дало. Всі мовчали. Галичина була кинута на розтерзання перевертнів. Архиєпископ Макарій після служби Божої сів на горне місце в повному архієрейському облаченні і благословив кожного священика, які підходили до нього, з настановою створювати автокефальну Церкву з запевненням, що я у екзарха вас підтримаю. Через це екзарх заборонив його у священнослужінні на деякий час.
Організований комітет по захисту Православ’я в Галичині почав працювати. Було скликано три собори духовенства Івано-Франківської єпархії; в селі Хриплин, селі Черніїв і місті Галич, які показали, що є потуга, здатна себе захистити. Духовенство і комітет почали шукати єпископів, які б могли дати сан єпископський, а кандидати на єпископів були. Знайшли єпископа Севастіана Російської Церкви, який перебував на спокої. Він при першій розмові погодився дати сан Українській Церкві, а наступного дня відмовився з переляку.
Ініціативна група на Львівщині та Івано-Франківщині продовжувала шукати архієреїв, які могли б дати єпископський сан. Єпископ Житомирський і Овруцький Іоан (Боднарчук), над яким знущався екзарх України, погодився очолити парафії у Львові і боротьбу за вихід з російського поневолення та відродження Української Церкви. Уже був один свій єпископ. Погодилися взяти участь у хіротоніях архієпископ Волинський і Рівненський (невдовзі Сімферопольський і Кримський, Дніпропетровский і Запорізький) Варлаам (Ільющенко) з Українського екзархату РПЦ та єпископ Яснополянський Вiкентiй (Чекалін) з Російської Катакомбної Церкви.
31 березня 1990 р. висвятили єпископа Тернопільського і Бучацького Української Автокефальної Православної Церкви Василія (Боднарчука), 7 квітня – єпископа Івано-Франківського Андрія (Абрамчука), в кінці квітня – єпископа Чернівецького і Буковинського Данила (Ковальчука), 29 квітня – єпископа Ужгородського і Виноградівського Володимира (Романюка), 19 травня – єпископа Луцького і Волинського Миколу (Гроха), 22 травня – єпископа Чернігівського і Сумського Романа (Балащука). Всього – 7 єпископів. Уже було з ким, і кому, і для кого скликати Собор. Треба було заявити про себе у Раду в справах релігій. 5 єпископів У(А)ПЦ предстали у цій раді в Києві 14 травня 1990 р.
Православні галичани з Івано-Франківської області від Братства Андрія Первозванного їхали до Москви в Раду по справах релігій, якою тоді керував Юрій Христораднов, і просили зареєструвати Статут У(А)ПЦ. Тоді він уголос сказав те, чим живе Росія взагалі: «Ви хохли, ви фанати Ісусови, ви с Ісусом рождаєтєсь; єслі вас визнать, то всє остальниє будут нікто».
5-6 червня 1990 року відбувся організаційний Собор духовенства і мирян, на якому У(А)ПЦ було проголошено Патріархатом і обрано митрополита Мстислава (Скрипника) Патріархом Київським і всієї України.
Справа була зроблена і зіграла свою роль: Українська Церква атестувала себе як Патріархат і як незалежну Церкву. Це зупинило греко-католицький шовінізм та католицизм. Почалася гра – канонічні-неканонічні, благодатні-неблагодатні. З екзархії місцеблюститель Російської Церкви Філарет бруднив Українську Церкву на всі заставки: «Неблагодатні, неканонічні, сточна яма, гноянка, каналізаційна яма».
Що хто не казав, чим хто не таврував Українську Автокефальну Православну Церкву (Київський Патріархат), але Церква свою святу справу зробила. Почали приєднуватися парафії з усієї України, народ почав чути, що є свій Патріарх, є свій єпископат.
Екзарх мірявся бути московським патріархом. На його думку, він був першим претендентом на цю посаду. Є кулуарні розмови, що він за підрахунками голосів переміг, але в Москві не могли погодитися, щоб представник колонії керував Церквою імперії. Екзарх позаглядавши на престол, золотом кований, продовжував воювати проти Української Церкви, перейменував екзархат на Українську Православну Церкву, а тоді захотів для так званої Української Православної Церкви випросити в Москві автокефалію (незалежність) і бути її патріархом. Та єпископи і духовенство не вірили йому і не пішли за ним, а викинули його за штат. Він думав, що збудує Церкву єдиним словом, збирав Собор, конгрес по обороні так званої Української Православної Церкви, та все виявилось програшним.
Коли Російська Церква виклала за штат екзарха, який утратив у неї довіру, тоді депутати Микола Поровський, Павло Мовчан, Богдан Тернопільський, Лариса Скорик, Василь Червоній з ініціативи Леоніда Кравчука почали бігати до наших єпископів, щоб прийняли екзарха Російської Церкви в У(А)ПЦ, яка на той час уже мала 16 єпископів. Практично Українською Церквою вже була охоплена вся Україна. Єпископи в окремих єпархіях повнокровно працювали. Навіть папа Римський Іоан-Павло ІІ сказав, що це дуже серйозна альтернатива Греко-Католицькій Церкві.
Український екзархат Московського Патріархату мав тільки 13 єпископів.
25 червня 1992 року відбувся об’єднавчий Собор, на якому приєдналися два єпископи Російської Церкви до 16 єпископів Української Церкви, Патріархом якої був блаженної пам’яті Мстислав.
На першому організаційному Соборі були присутні депутати Верховної Ради України Іван Драч, Сергій Головатий, Лесь Шевченко та інші. Лесь Шевченко вирішив питання про дозвіл відправити подячний молебень в святій Софії м. Києва за вдале проведення Собору нашої Церкви. Також у соборі святої Софії 18 листопада 1990 року відбулася інтронізація Патріарха Київського і всієї України Мстислава.
16 вересня 1990 року на Буковину приїхав політв’язень радянського режиму Левко Лук’яненко. Чернівецька єпархія У(А)ПЦ запросила митрополита Іоана (Боднарчука) і єпископа Володимира (Романюка) з візитом на Буковину. 16 вересня в селі Мамаївці, у храмі Покрови Богородиці відбулася архієрейська хіротонія архімандрита Антонія (Масендича) в єпископа Рівненського і Житомирського. Того дня в Чернівцях на стадіоні біля ріки Прут відбувся велелюдний мітинг з нагоди приїзду Левка Лук’яненка з участю владик і священиків У(А)ПЦ.
Коли Українська Церква була проголошена Патріархатом, почався процес переходу парафій до Української Церкви, особливо активний у Галичині. Тоді греко-католики поставили блокаду на реєстрацію парафій У(А)ПЦ. Львівська єпархія У(А)ПЦ в 1991 р. була змушена двічі за літо виїжджати з пікетом до Верховної Ради України, щоб змусити державні органи реєструвати наші парафії. Голова Верховної Ради України Леонід Кравчук пообіцяв реєструвати, а сама У(А)ПЦ вже була зареєстрована ще 23 жовтня 1990 року. Львівська єпархія зламала католицьку блокаду. До жовтня 1991 року на Львівщині було зареєстровано 440 парафій.
Дивно було, що блаженної пам’яті Патріарх Мстислав, приїхавши в Україну, так органічно не сприймав екзарха РПЦ в Україні, що не дозволяв своїм устам промовляти його ім’я, тільки називав «той, той». Ми вже розуміли що йде мова про екзарха Російської Церкви в Україні.
Після смерті Патріарха Мстислава на Всеукраїнському Православному Соборі 21 жовтня 1993 року був обраний Патріархом Київським і всієї Руси-України Володимир (Романюк). Патріарха Володимира обирали у святій Софії в Києві й інтронізація була теж там 24 жовтня.
Наступного Патріарха обирали у Володимирському соборі 22 жовтня 1995 року. Ним став митрополит Філарет. Там же й відбулася його інтронізація.
Вітаю всіх, які повірили нам і трудилися, з перемогою.
Підготовано «Православний Центр св. Івана Богослова» м. Чернівці