Господь прийшов у світ не для того, щоб поліпшити умови цього земного життя, не для того, щоб запропонувати нам якусь нову політичну і економічну систему, не для того, щоб навчити якомусь методу досягнення психофізичного рівноваги. Він прийшов перемогти смерть і дарувати нам життя вічне. «Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Ін. 3:16).

А вічне життя не є обіцянка після-історичного щастя, не є якесь переживання смерті, або якесь нескінченне продовження цього справжнього життя. Вічне життя – це благодать, яка освячує і осмислює сьогодення та майбутнє душі і тіла людини.

Явлення воскреслого Христа учням має на меті піднести їм всю серйозність перемоги над смертю. Христос воскрес, смерть більше не панує над Ним. Він, досконалий Бог, входить і виходить крізь зачинені двері. Він, досконала Людина, до Якої можна доторкнутися і Яка їсть і п’є, як будь-який з Його учнів.

З усього, чим володіє людина, уваги заслуговують не його тілесні і інтелектуальні здібності, але те, наскільки вона може зробитися причасником Христового Воскресіння. Бути в стані померти, і вже з сьогоднішнього дня жити життям вічним. «Люблячий душу свою – погубить її; а хто ненавидить душу свою на цім світі збереже її в життя вічне»( Ін.12:25).

Чернець, цілком віддає  себе Богу, свідчить, переживає і відкриває одну істину і радість: хто втратить – знайде, тому життя ченця – втрата і знову знахідка, придбання.

Православний чернець не просто містик, він не опускається до тих, які намагаються через якусь встановлену дієту або техніку досягти високого ступеня самовладання і аскетичних подвигів. Бо кожен людська праця сам по собі незначна і не здатна перемогти смерть ні у ченця, ні у будь-якої людини.

Воістину таємниця православного ченця – це таємниця воскреслої людини. Його призначення – не вигадувати нові ідеї, не вживати свої здібності на організацію чого-небудь. Він покликаний свідчити своїм життям, що смерть переможена. Це і здійснюється похованням себе самого в землю подібно до насіння.

Тому, коли одного разу один молодий чернець сказав своєму духівнику: «Бачу, що розум мій невпинно в Бозі», він йому відповів: «Те, що ти думаєш постійно про Бога, не є щось велике; то, що дійсно важливо – це бачити і відчувати себе нижче всякого буття».

Таким чином, старець відкриває йому інші життєві критерії. Замість простого роздуму і зосередження на думці про Бога, закликає його до повного приношення свого життя у жертву смирення, яке є справжня смерть, але в той же час – воскресіння для нового смиренного життя.

В університеті пустелі (так називають чернецтво) подвижники не вчать, але приймають в дар все, що є божественного. І не займають свій розум або своє тіло, але жертвують все своє життя: «Якби все не зруйнував, не був би в змозі побудувати».

Істинний чернець – це воскреслий з мертвих образ і подоба воскреслого Христа. Він відкриває нам, що духовне не означає нематеріальне або плотських-тілесне. Духовне – все те (матеріальне або нематеріальне), що освячене таємницею Хреста і Воскресіння. Все перетворене нествореною божественною енергією.

Таким чином, чернець відкриває духовне послання і призначення створеного і тілесного. І в той же час являє і свідчить очевидність нематеріального і нествореного. Чернець заручений з таємницею світодійства спасіння всіх творінь всередині Православної церкви. І якимось особливим чином він займається всім і нічим. Він від усього відділений і з усім з’єднаний. Поняття спеціалізації йому чуже по природі. Він ні в чому не є для одного спеціалізований, нічим іншим не зацікавлений, його цікавить все.

Те, що важливо для ченця і що його освітлює і відкриває предмет його зацікавленості, – це місце і становище кожної окремої речі в зміненій реальності всередині Божественної Літургії порятунку всього створеного.

Його цікавить одкровення і пізнання того початку, що зібрав все та який стосується всього існуючого. Тому все, що перетворене (все що зібрано, має участь у спасительної Божественної енергії), однаково його цікавить, допомагає пізнати самого себе і знайти рішення будь-якої проблеми, яка перед ними постає.

Ось що пише такий чернець: «Не моя справа будувати, зміцнювати і прикрашати, також читати і писати. У чому тоді моя задача? Наскільки можливо, померти в Бозі, тільки тоді я істинно живу, і мене супроводжує інша сила. Тільки тоді можу вільно робити все (і копати, і читати, і писати). І при цьому не прив’язуватися до чого-небудь. Тільки тоді можу займатися всім з умовою, що через все і у всьому спокійно знаходжу одну єдину річ. Дозволяти всякому піклуванню вільно проходити крізь мене, чекаючи Єдиного, Який усім подає корисне. Коли будуєш заради будови, труну свій будуєш, коли пишеш заради писання, верзеш собі Мертвецький покрив».

Отже, коли живеш, дихаєш, шукаючи милість Божу, тоді відбувається ткання вбрання нетління і народжується в тобі солодкість небесної розради.

Само по собі будівництво і писання має другорядне значення. Мета чернечого житті не осягнути особисту сконцентрованість або успіх, але бути служителем таємниці порятунку, так, щоб жити не для себе, але для Того, Який помер за нас і воскрес, і для всієї братії. Цього можна досягти, тому що монах живе не за бажанням свого серця, але так, як Церква бажає і заповідає.

Чернечий постриг, вхід в життя відбувається на Божественній Літургії. Майбутній чернець поставляє самого себе перед жертовником. Його приймає одне святе братство, святе, бо воно поклало на той же жертовник все своє життя, плани і надії.

Так само, як і перетворення хліба і вина в Тіло і Кров Христову не залежить від чесноти священика, але від благодаті священства в яку він одягнувся, так і в чернечому житті і поведінці вирішальну роль грає не здатність або характер ігумена і братії, а й дух перетворення, який водить і керує.

Через всіх святих отців тягнеться єдина золота нитка, все веде до однієї мети – свободи Святого Духа. Всякий говорить своїм власним способом, висловлює свій досвід, підносить те, що сам пережив, і все це богонатхненне море ченців, які жилі в різних місцях і в різний час, становить єдиний гармонійний глас, який співає єдину пісню біля Престолу Агнця. Співає і в вічності, тут і на всякому місці, співає і на літургійному просторі життя, вільному від перепони дріб’язковості і минущого егоїзму.

Таким чином, вічна і всеблага сила, яка все з нічого створила, освячує Святі Дари на пресвятому Престолі, збирає собор Святих Отців, освячує ченця, який приноситься в жертву, бере в свої руки і приймає на себе організацію і життя будь-якої чернечої спільноти. Все наше чернече життя обертається навколо Бога. Він тягар наш і вся наша пильність.

Наші тілесні сили і первісток нашого розуму Йому приноситься. Богослужіння і читання молитов становить сенс нашого подвигу і основу, навколо якої все обертається. Божественна Літургія являє серце нашого організму, наше особисте життя та життя нашої громади.

Архітектурно монастир побудований, щоб служити Літургії. Біля храму, як херувими і серафими, кімнати келій, трапезна і бібліотека – область, на яку свята Літургія простягається і переноситься на 24 години. Будь-яка річ знаходиться на своєму місці і розташована по літургійним порядку. Тому той, хто живе за монастирським статутом, який ходить по коридорах монастиря, відчуває, що невпинно обертається біля єдиного на потребу. Його думки і праці, біль і радість, його душа і тіло – все рухається всередині Божественної Літургії монастирського життя – невпинної молитви, яка переноситься і здійсняється за весь всесвіт.

Складається враження, що і це життя, і ці будівлі – жива ікона Христова Воскресіння. Як і Христос, Який Своїм воскресінням зруйнував врата смерті і вивів у світ ясність і порятунок для одного разу народжених і вся коліна в кайданах закованих, так і Божественна Літургія зводить всю нашу життя до Гірського Царства, а храм своїм виглядом – весь монастир до світла і тиші освячення. Такий хресто-воскреслий характер життя простягається скрізь. Будь-яка розрада і благодать в Православ’ї та чернецтві дається після смерті.

Втіха предперемогою смерті на кожному повороті життя. Це можемо знайти і в чернечому богослужінні, пості і в усьому образі подвижницького життя. То, що дійсно Православно – важко? Строго? Перевершує людські сили? Якщо подивитися зовні, виглядає саме так. Почасти так і є по своїй суті ( «Чернець – це постійна праця і спонука єства», – говорить Св. Іоан Ліствичник). Але в той же час воно не знає нічого безнадійного, настільки б не здавалося таким, завжди вільне і природне…

Чому? Тому що в кінці великого праці та подвигу чування, який часто перевершує людські сили, виникає нова поросль, нетлінна, нев’януча, яка приносить стократний плід. А потім благословенні праці і хвороби. Все жертвуєш, бо радість ця, яка рум’янить, світло майбутнього віку, яка освячує, дарує радість і животворить, сьогодення і майбутнє. Отже, згодом починаєш раптом шукати більш важкі подвиги, ще більш глибокий морок, ще більше усамітнення, щоб досягти розради бездоганної, світла вічного і всього того, що з’єднує і єднає людину з усіма і всякими. Подвижники такого роду доходять до того, що з радістю і вдячністю приймають страждання і паплюження або презирство і приниження людські. Бо таким чином звільняються від часових утіх цього світу і робляться вже зараз причасниками вічної слави Господньої.

Святий Симеон Новий Богослов відкриває нам свою душу: «Ні в що ставлю спокуси і неприємності, які до мене приходять, дивлячись нема на майбутню, але справжню славу Господа нашого Ісуса Христа».

Один характерний випадок і приклад цього. У наш монастир навідується іноді за допомогою один старий пустельник. Харчується сам тим, що отримає, і допомагає іншим, що старіші за нього. В один день він прийшов, за звичаєм, і сказав до одного із монастирської братії: «Сподіваюся, ти не сердишся, що я приходжу і прошу допомоги. але якщо і злишся, то це не важливо, можу не приходити більше, бо чернець схожий на пса. Якщо його вдариш і відкинеш, добре зробиш. Якщо не вдариш, але даси йому шматок хліба, і то добре».

Цей старець, хоча йому вже перевалило за сімдесят років, ні від кого не шукає, щоб йому надавали повагу. Сам себе вважає псом. До землі вклоняється всім і у всіх просить благословення; неважливо, з ким працює, – з ченцями, послушниками або паломниками. Але одягнувся між тим в таку невимовну радість, що всякий його прихід в монастир – це справжнє свято. Все – і ченці, і паломники, скупчуються біля нього послухати промови благодаті, які виливаються з його вуст, просвітитися радістю, яку просив Бога, щоб Він не прославляв його на землі, і обличчя його так сяяло, що ніхто не був в змозі поглянути на нього.

Відчуваю, що у всіх смиренних душах, які осяяні радістю, світло невпинно діють дві чесноти: таємниця покаяння і таємниця любові. Це ті, хто приніс покаяння, що не розчаровані, не покинуті.

Господнє – «Покайтеся!» – не означає покаятися одного разу, не означає так само тимчасове каяття, стале покаяння (це може бути тільки початком); необхідно, щоб все життя було покаянням. Положення і невпинний стан людини повинен бути покаянним і повним розтрощення. Всяку справа, будь-яка думка нехай будуть насичені скорботним вдачаєм. І більш того, смиренність є єдино справжнє пиття для всього її життя.

Таємниця покаяння та плачу, приправлена лагідністю іншої сили, повинна діяти щомиті. Всякий момент ти, який упав, повинен відчувати, що Він тебе поставить.

Кожний мусить відчувати, що ти – падіння, а Він – Воскресіння. Ти – небуття, а Він – Буття. І по незмірну своєї милості привів тебе в буття і спорудив тебе, занепалого, воскрешаючи тебе невпинно. Так, через дозрівання нашого занепалого духу ти постійно носиш в тілі смерть Господа Ісуса, щоб і життя Ісусове в нашому тілі задалося (2 Кор. 4:10).

Чернече життя – це одночасно Велика П’ятниця і Пасхальну Неділю. Вони живуть, постійно переживаючи і Живоносне умертвіння, і радісний плач.

Коли чутливі до покаяння, так чутливі і до любові. І тут бачиться шлях жертви, який веде точно і напевно в життя вічне. Ніякої працю, що вчинив із любові у Бозі не пропаде. Все те, що робиться і що втрачається, або дано братові з любові, зберігається, спасається, залишає недоторканим і множиться в вічності.

Близький – не просто необхідний супутник в житті, але невіддільний елемент нашої духовної самосвідомості. Тільки жертовна заради Бога і заради брата людина в змозі знайти саму себе, справжню себе і свої справжні розміри. «Хто втратить … – знайде».

Тільки тоді в ньому виявляється Боголюдства і необмежена велич людини. Тільки тоді людина відчуває, що підмурок, на якому вона ґрунтується, непохитний. А підмурок це – смерть, зникнення. Антропологічна реальність, в якій від моменту вмирання і надалі живе нова людина, яка є всепроникаюча благодать.

Вічна плата за подану братові чашу холодної води – це є нова Троїста свідомість, яка народжується у людині. Близький – це не межа, яка окреслює нашу особистість, яка зачиняє наш простір і горизонти, або просто лестощі для нашої турботи. Вона не Мертвецький покрив, який огортає нашу мертву самотність. Не пекло. Близький – це власно властива нам межа життя. Найкоштовне і справжнє я, яке нам дарується через наше йому приношення поняття і реальність вічного життя, яке вже почалася. «Ми знаємо, що ми перейшли від смерті до життя, бо любимо братів!» (1 Ін. 3:14).

Коли наближаєшся до зрілого ченця, не знаходиш у нього нічого надлюдського, що зачаровує і запаморочує. Все у таких глибоко людяно, смиренно і несе в собі спокій і розраду. Через свої подвигі і відлюдництво, вони не пішли від людини, але повернулися до неї, пробачив всі її безумство і всю її біль.

Духовний успіх ченця залежить не від того, скільки він постив і страждав, але від того, в якій мірі він став причасником Духа Утішителя, скільки отримав спокою і наскільки в змозі бути духовним миром та братом людині.

Братія одного монастиря вирішила, що вони перевершують по чесноти інших ченців, тому що більше вправляються в Ісусовій молитві. Коли запитали про це одного досвідченого старця, він сказав: «Не кажіть мені, скільки вони перебрали чоток і скільки Ісусових молитов прочитали, мене цікавить інше – хто з них духовно досяг успіху, хто в змозі зрозуміти сучасну втомлену людину і втішити озлобленого? Чи в змозі звільнити від диявольських сіток того, хто в них заплутався? Якщо в стані зробити це, якщо в змозі подарувати братові своєму духовний мир, пробудити в ньому любов до життя, навчити його радіти, дякувати Богові, – це знак, що цей чернець дійсно досяг духовного успіху».

Цей стан Святогірського старця дуже характерний, він показує, наскільки чернецтво людяно. Все вимірюють мірою любові, соборним порятунком всіх.

Мир, що випромінює справжній монах, має в собі силу одкровення, схоже на прихід Господній: «Якщо скажуть вам: Ось Він у пустелі, – не виходьте; «Ось Він у криївках», – не вірте; Бо як блискавка та вибігає зо сходу, і з’являється аж до заходу, так буде і прихід Сина Людського … » (Мт. 24:26 – 27). Чернець не наказує, робіть те або інше, по-людськи. Не пропонує якийсь свій план, не викладає своє мислення, але виливає з себе розраду. З ним відчуваєш себе нескінченно спокійним і серйозним, все наповнюється миром, твої здивування вирішуються без слів. Любиш Христа, життя, не боїшся смерті. Такі ченці, невідомі, безіменні, наповнені миром, існують. Знаком з одним з них. Блищить і переливається – ось слова, які до певної міри висловлюють істину про нього. Володіє рідиною невимовної радості в глиняній посудині, малої і ламкої, з якої виливається радість, виконуючи всі навколо себе. Поширює її і коли говорить, і коли мовчить, і коли спить, і коли бдіть, і коли присутній, і коли відсутня. Завжди говорить одне, залишається самим собою. Має одні якості – привабливість і силу. Присутність його і відчуття його, відчуття що він десь близько, або сам факт, що він існує, передає, поширює щось інше, нестворене, спокійне. Це інше оновлює людину. Упокорює її нерви. Гасить його гнів, просвітлює його розум, окрилює його надією. Готує для духовної боротьби, яка приносить тишу і мир їй, і всьому народу. Тут невпинно народжується щось, що є передвічне і нерухомо. Відбувається щось, що є вічним і нероздільним. У всьому існує таємниця цілісного, і це цілісне постійно буває чимось іншим і новим, оновленим, вперше чутим і баченим. Всім каже одне, і всякий бере те, що шукає і в чому убожіє. Не стільки значно що він скаже, скільки дух, який виливається і передається з тим, що він говорить. Дух наставляє, рухає його серце і мову, дух прикрашає його думки, виділяє частинки його слів.

Він сопілка, ліра духу, яка повністю тремтить і дзвенить від натхнення, тому і мелодія, яку виробляє ця ліра, летить і несе в землю непізнану. Повнота людська, що оновлює людину. Він вирішує разом все проблеми. Він придбав рай кров’ю своєю, зробив з себе одежу скорботи, роздер себе, розділив всім.

Зараз він з легкістю мешкає всюди і в усьому, особливим чином, яким ніхто не мешкає. Усюди знаходить свій дім, бо завжди келію свою спалював з любові до іншого. Скрізь, де тільки ступить ногою, усюди знаходить твердий ґрунт, бо ухилився і пропустив іншого пройти вперед себе. Завжди виражається як треба. І завжди знаходить потрібний образ для свого слова, бо ніколи нікого не обдурив, нікого не поранив, ні на одне творіння не наступив, втишив рану і біль усього світу. Голос його надірваний, дихання придушено, руки трясуться і ноги заплітаються, але все одно він стоїть твердо, ступає непохитно.

Цей справжній чернець йде без перешкод, йде вперед і любить. Він вільний, він людина будучого віку і по праву правильно говорить про цей вік. «Ті, які думають, що вони стовпи», не помічають його, а він бачить і помічає всіх і всякого.

Він місце, де гріє сонце, він спокій, багатство чистоти, багаття плідної невинності, все його тіло висвітлюється зсередини, випромінює світло і насолоду, як подих вітру у літній день, свіжого, легкого, чистого, як сльоза, просоченого животворящими ароматами, що доносяться з просторів квітучих полів його серця і з палат світлих і святих його помислів. Поблизу нього очищаються і одягаються в благодать єдиного на потребу. Ця людина – ікона богослов’я, світла, одкровення, з’єднання двох природ у Христі.

Його тіло живиться, вирощується в цьому житті духовним досвідом, небесна манна живить його тіло, наповнює його серце і зміцнює кістки.

Він пізнає Бога, як каже Божественна Літургія, страшного і людинолюбного. Він слабкий, як ніби зітканий із павутини, але в той же час всесильний. Приймає хвилі благодаті, які перевершують його сили. Його глиняний посуд не в змозі витримати, плавиться і стає вогнем. Все в ньому, і біля нього, стає світлом неприступним. Океан світла, в якому можеш плавати до кінця життя, в якому плаває і спасається все творіння і вся історія.

Дух нестворений , який влаштувався в глибинах його життя, здійснює всі в ньому і біля нього, робить більш очевидним і реальним в межах, що нас оточують. Так само і тіло його прозоро і виконано світлом. Він природний і святий, досконала людина, він нічого помилкового у себе не має. Не створює, але народжує, не говорить, але творить, він не робить зауважень, але любить.

Кожна його думку – це справа, акція, його слова – виробництво. Його відсутність все виконує по благодаті. Приходить особливе розуміння життя, світу, відстані. У світі його немає, а в той же час він його збирає, організовує, об’єднує. (Молитвами твоїми ти поставив всесвіт). Він не потрапляє під звичайні правила. Якщо пускаєш в нього стріли, – стріли його не знаходять, для них він не існує. Якщо його шукаєш, не має значення, де ти знаходишся, – він поблизу тебе. Тільки заради тебе живе, кожен момент бачиш лик його, його мову, його розуміння світу і те, чим наповнене його життя. Втрачається його тіло, одухотворяється його життя, ткається і знаходить значимість його плоть.

Ставши причасником Його образу, людина не зберегла його. Він (Господь), став причасником моєї плоті. Щоб образ спасти і плоть обезсмертити. Перебуваючи перед ним, розумієш богослов’я святителя Григорія Палами, відчуваєш, що із сутності світла його, для тебе неприступного, закінчується невичерпна, невимовна благодать, яка дістає до тебе, твоєї душі і духу, як слід животворящий.

І як сонце дає можливість життя будь-якому тварінню, так і цей світ ченця дає можливість для процвітання життя в кожній людині.

Не обмежує. Не влаштовує якусь спеціальну мобілізацію. Чи не зачиняє горизонти, не організовує людським чином, а допомагає кожному полюбити своє життя, веде до світла вічного.

Все йому сповідаються, і він сповідається перед усіма. Ніхто не сумнівається довірити йому будь-яку, навіть саму таємну таємницю свого серця. Навпаки, відчиняють серця свої з довірою до нього, як квітка відкриває бутон свій перед сонцем. і він не боїться що раптом хтось дізнається таємниці його душі. Набагато частіше він поставляє завісу мовчанням між зрілим і пресвітлим своїм буттям і слабкими почуттями своїх відвідувачів, щоб світлом не засліпити відвідувача. Відпускає ніжно і безшумно теплоту сяйва – так пом’якшить, просвітить, втішить і обрадує людину, брата свого, створеного за образом і подобою Божою.

Не лякає тебе своїми аскетичними подвигами, але передає тобі духовний світ через приплив любові Божої, в якої він живе день і ніч. Під час вашій спільній розмови шляхетний і уважний. Знає, бачить, любить. відчуває, яким буде підсумок, і так створює той чи інший клімат повноти істини (про життя і людину).

Розкриває твої скорботи одну за одною в абсолютно природній атмосфері. Не боляче або оперюючи, але здійснює розчин. Інший терпів до тебе, за тебе біль – Господь Христос. Зараз ти перебуваєш в місці спокою, яке принесла Його біль. «Бо прийшла через Хреста радість всьому світу».

Залишає тебе самого бачити, все це переварити. Кожен раз при вашій зустрічі питає, як ти себе почуваєш.

Помічаєш, що він лише допомагає тобі з роздумами, що не вторгаються грубим чином, не втручаються магічно. Відкриває тебе природні функції твого буття. Залишає тобі повну свободу. І стає полоненим істини, свободи, реальності, як вона є, і йдеш у розраді, звільненим від мороку, заспокоєним, зміцнілим. Залишаєш його, йдеш по своїм справам, йдеш, куди хочеш. І все ж залишаєшся тут назавжди.

Пуповина надії пов’язує твоє духовне буття з тим місцем, миттю, особою і досвідом. Вона материнськи живить оживляє, наділяє в пелени церкви духовного новонародженого немовляти, нову людину, яка зачата і народжена Духом Святим.

Перебуваючи перед ним відчуваєш, що давні святі дійсно живі, як і цей, древній і мертвий для світу, живе з нами іншим чином – в Дусі Святому. Тим він свідчить, що ніколи не залишить нас. Перед ним відчуваєш, що ти прийшов на останній судний день, тебе судять.

Тебе судить його любов, якої ти не гідний, велич, його чисте око, яке тебе не засуджує. Відчуваєш, який буде суд Божий. Відчуваєш, як ро християнськи пояснює безсмертність душі, яким буде воскресіння тіла. Сьогодення та майбутнє пояснюється не роздумами, але явлінням, одкровенням життя. Коли перебуваєш перед Богоявленням.

Твоє життя знаходить якийсь інший есхатологічний аспект. І людська теплота і надія наповнює останню таємницю життя.

Присутність древніх святих очевидно, також благодать нових перевершує історію і веде нас від сьогоднішнього дня вічності. Неважливо, живі або мертві свідки Воскресіння відкривають велич людини, вічний цвіт Царства, заради якого ми створені. Показують нам, що не існує різниці між старим і новим в церкві, в Тілі Воскреслого Христа, Який все творить новим.

Якось молодий чернець писав духовному старцю: «Читаючи авву Ісака, знаходжу в ньому щось справжнє, героїчне, духовне. Щось виходить за межі часу і простору. Відчуваю його як голос, який вперше відгукнувся невідомої і зачиненої нутрощі мого буття. І як би віддаленій від мене в часі і просторі, все ж прийшов в дім душі моєї. В одному моменті духовного світу промовляє мною, сидить разом зі мною. Стільки прочитав перед цим інших речей або стільки людей зустрів (та й сьогодні багато близьких до мене), все ж ніхто з них не володів такими думками, нікому з них не відкрив настільки віддалені глибини моєї душі. Або скажу ясніше, ніхто мені не показав братськи, по-дружньому, що у мене, в моїй людській природі існує такі двері. Двері, яка відчиняється простору відкритому, безкрайньому. І ніхто мені не відкрив цю невимовну, невидиму таємницю, що весь цей світ належить людині. Вперше відчуваю святу повагу, подив людської (краще сказати, Боголюдською) природою.

Це мені подаровано, як Боже благословення, присутністю одного святого, відділенням від світу і гріховної затьмарення.

Він належить людській природі, це мене радує. Насолоджуюся благотворно його благословення. Будучи тієї ж природи, робить мені життєвим переливанням Живоносній крові своєї волі».

Зараз можна закінчити, згадуючи втішне слово пророка Божого Ісаї. «Так говорить Господь: Блажен маєш насіння в Сіоні і родичів в Єрусалимі».

А ми все можемо сказати, що ми щасливі, що маємо на Сіоні Православ’я (Свята Гора) насіння святих подвижників. І в гірських Єрусалимі маємо стільки друзів і родичів. Вони живуть для нас і є світлом і надією сьогодення та майбутнього.

архімандрит Василій (Гондікакіс) – Свята Гора Афон.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»