Вже на стадії підготовки Київського об’єднавчого собору та надання Константинополем Томосу про автокефалію Православної Церкви України, багато аналітиків зазначали, що визнання нової Помісної Церкви з боку інших автокефальних церков, буде супроводжуватися певним «торгом», коли кожний буде намагатися отримати якісь дивіденди, або від Константинополя, або від Києву, або від Москви за гальмування процесу. При цьому саме інтереси Румунської Православної Церкви називалися прямо та неприховано – отримання власного ставропігійно-національного вікаріату в ПЦУ з правами широкої автономії. Це було, на думку майже всіх релігійних аналітиків, головною умовою визнання Української Помісності з боку Бухаресту.

Така низька «ціна» за визнання подалася керівництву ПЦУ цілком приймальною, тим більш, що в Румунській ПЦ давно існує український ставропігійний вікаріат. Вже 31 липня 2019 р., на черговому засіданні Священного Синоду, приймається принципове рішення-гарантія щодо створення «румунського вікаріату», який буде підпорядковуватися безпосередньо Предстоятелю. Це рішення було схвально зустрінуте частиною українських релігійних експертів, однак, одночасно, викликала досить серйозну критику з боку представників низькі провідних науковців інших Помісних Церков, а також деяких українських патріотичних політиків. У цієї статті ми спробуємо дати відповіді на деякі дуже непрості та проблемні питання, а також можливі негативні наслідки цього рішення Священного Синоду ПЦУ, як загалом для Вселенського Православ’я, так і України зокрема.

І. Система побудови Православної Церкви та негативні наслідки рішення ПЦУ для Вселенського Православ’я

Від самого початку свого існування, формування Церкви Христової ішло по територіальному принципу. Кожний єпископ керував громадами конкретного міста (області, країни і т.д.). Це відповідало і слову апостола Павла: «Немає нi еллiна, нi юдея, нi обрізання, нi необрiзання, варвара, скiфа, раба, вiльного, але все i у всьому Христос» (Кол. 3:11). У подальшому по такому ж принципу були сформовані старовинні Патріархати, а також новітні автокефальні Православні Церкви. При цьому, використання різних мов у межах однієї Помісної Церкви або навіть однієї єпархії, ніколи не було проблемою, особливо після перемоги над «трьохмовною єрессю» ще в ІХ ст.

Фактично до ХІХ ст. ніхто і ніколи не ставив під сумнів саме канонічно-територіальний принцип побудови церковних структур. Навіть кордони окремих єпархій корегувалися відповідно державним та (або) адміністративним змінам. Перша реальна спроба створити саме національно-канонічну структуру, яка б будувалася виключно за національним принципом, ігноруючи територіальний та державний, була здійснена у часі проголошення автокефалії Болгарською Православною Церквою. Однак на Помісному Константинопольському соборі 1872 р. такі дії були засуджені і визнані «єрессю етнофілетизму» (нагадаємо, що тоді Болгарія ще не мела своєї державності та знаходилася в складі Османської імперії).

Звичайно, існують різні політико-релігійні оцінки цього собору, але кілька його рішень були прийняти всіма Православними Помісними Церквами. І головне у цьому, те, що будь які канонічні структури, як у кожної конкретної юрисдикції, так і загалом у Вселенському Православ’ї, мусять будуватися виключно по територіальному принципу. Розвиток цієї концепції відбувся на Всеправославному соборі 2016 р., коли вона була поширена і на православних в «країнах розсіяння» (Постанова про канонічний устрій православної діаспори).

У світлі вищевикладеного, «Ставропігійний український вікаріат» Румунської Православної Церкви виглядає дуже дивною з’явою, яка потребує певного історичного та політичного пояснення.

1.1 Коротка історія «Ставропігійного українського вікаріату» Румунської Православної Церкви

На противагу переконанню деяких українських науковців, створення та функціонування «українського вікаріату» Рум.ПЦ, аніяк не пов’язано з якімось клопотом про духовне та національне життя української діаспори в Румунії.

Справжня історія «українського деканату» розпочалася ще в ХІХ ст., коли Українська Католицька Церква (сучасна УГКЦ) домоглася від влади Австро-Угорської імперії право створити окрему канонічну структуру для українських греко-католиків на Буковині. Не вдаючись у різні історичні деталі, які не є метою нашого дослідження, просто констатуємо, що ця структура проіснувала до 1948 р., коли нова комуністична влада Румунії вирішила ліквідувати Греко-Католицьку Церкву шляхом її приєднання до Румунської Православної Церкви. У процесі виконання цього рішення, як влада, так і Рум.ПЦ стукнулися з певними проблемами щодо українських греко-католиків.

По-перше, українські греко-католики традиційно знаходилися в дуже складних стосунках не тільки з румунськими православними, а і загалом з румунським населенням.

По-друге, вони своїм обрядом, мовою богослужіння, використанням юліанського календаря, орієнтацією на Львів, разюче відрізнялися від румунських православних.

Враховуючі ці особливості, для зменшення спротиву українців, влади Румунії організували в Румунської  ПЦ особливий вікаріат, де для цих парафій зберігалися певні мовні, обрядові та календарні особливості. Згідно інформації самої Рум.ПЦ, ця міра була тимчасовою та мусила полегшити інтеграцію колишніх українських греко-католицьких парафій у її загальну канонічну систему…

Крім того, у створенні «українського вікаріату» була ще і прихована політична мета. Справа у тому, що навіть комуністичне румунське керівництво досить болісно сприймало факт відторгнення від Румунії досить великої частини її довоєнної території, яка відійшла до СРСР. Плекання та збереження дієвої румунської діаспори, зокрема і на Буковині, пов’язували з діяльністю національних православних парафій, які мусили зберігати її ідентичність. Тому, даючи дозвіл на створення «українського вікаріату», румунська влада мала надію на створення відповідних структур (структури) у Московському Патріархаті. Першопочатково була надія на створення двох структур – у Молдавії та Україні. Але керівництво Російської Православної Церкви (читай СРСР) відкинуло прохання Рум.ПЦ. І хоча причиною відмови цілком логічно називалися проблеми чисто церковно-канонічного характеру, не останню ролю відіграла думка радянських спецслужб про те, що дана структура буде центром продукування румунського «націоналізму та сепаратизму в УРСР та МРСР». У подальшому, після довгих переговорів, румунським парафіям на Буковини дозволили деякі відступлення від загально-російської практики, зокрема використання румунської мови в богослужінні.

Під тиском критики інших Помісних Православних Церков, у 1953 р. «український ставропігійний вікаріат» був перетворений у звичайне благочинний (деканат) у складі Клужської єпархії Румунської Православної Церкви. В канонічному плані це була сукупність парафій на одній території, яка використовує українську та слов’янську мову богослужіння, а також живе по юліанському календарю. Як свідчить історія, відбувалася поступова асиміляція та уніфікація українських парафій у загальну традицію Рум.ПЦ.

Варто відзначити – переговори Рум. ПЦ з Московським Патріархатом, зокрема і його структурою в Україні, щодо створення окремих румунських канонічних структур, велися (ведуться?) до сьогодні, але безуспішно.

Ситуація різко змінилася у кінці 80-х років ХХ ст., коли в Україні розпочався процес відродження Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) та Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), а в самій Румунії, після падіння режиму Чаушеску, відродження Румунської Греко-Католицької Церкви. При цьому, і УАПЦ (у подальшому і УПЦ КП), і УГКЦ, намагалися встановити зв’язки з українцями в Румунії та заснувати там свої канонічні структури. Через цю складну ситуацію, у 1990 р. керівництво Рум.ПЦ пішло на відновлення «ставропігійного українського вікаріату», головним чином для «запобігання української автокефальної та католицької експансії» на своєї канонічної території. Загалом, на той час, як і на сьогодні, «ставропігійний український вікаріат» досить компактна та невелика структура з 30 парафій та кількох малокількісних (якщо казати в українському національному контексті) монастирів. Формально до цього вікаріату зараховують усю українську меншину Румунії – біля 50 тисяч осіб, але реальна кількість його вірних визначається фахівцями в 10-15 тисяч осіб.

При цьому, як це неодноразово підкреслювали представники Рум.ПЦ, існування цього вікаріату розглядається як тимчасове явище, до нормалізації становища в Українському Православ’ї. Крім запобігання створення канонічних структур УАПЦ та УПЦ КП власне на території Румунії, йдеться й про подібні структури в Молдові, яку Румунська Православна Церква вважає своєї канонічною територією та має через це певні складнощі з Московським Патріархатом.

Тобто на сьогодні, коли відбувся Київський об’єднавчий собор 2018 р. та Православної Церкві України наданий Томос про автокефалію з чітким окресленням її канонічних кордонів, само існування «українського вікаріату» в Рум. ПЦ вже неактуальне, бо право парафій обирати мову богослужіння та календар закріплено в Статуті цієї Православної Церкві.

Однак, не дивлячись на очевидні канонічні та політичні факти, що вимагають ліквідації «українського вікаріату», Рум.ПЦ не тільки зберігає цю структуру, але і пов’язує визнання Православної Церкви України зі створенням подібного румунського вікаріату в її канонічній структурі. Але готовність ПЦУ йти на компроміс з румунським боком викликає явну занепокоєність більшості Православних Церков.

1.2. Чому рішення ПЦУ непокоїть Вселенське Православ’я?

Як вже відзначалося вище, створення «українського вікаріату» завжди визначалося румунською православною ієрархією як тимчасова, вимушена міра, яка мусить допомогти стабілізації Румунської Православної Церкви або «запобігти розкольницькій загрозі з українського боку». Жодна з Православних Церков, зокрема і Румунська Православна Церква, не пропонувала зміни територіального принципу побудови канонічних структур або внесення у нього якихось змін через національний склад парафій. Але створення подібного румунського вікаріату в ПЦУ виводить проблему на цілком інший рівень, бо ця румунська структура не декларується її Священним Синодам як «часова» або «необхідна». Отже, створюється прецедент, коли юрисдикція може будувати сталі надтериторіальні національні канонічні структури і це дуже турбує більшість Православних Церков.

Для розуміння причин подібного неспокою варто подивитися на канонічну територію більшості Помісних Православних Церков, яка, переважно, окреслена державними кордонами. Практично всі вони мають досить великі національні діаспори сусідніх православних народів, а деякі, наприклад Польська Православна Церква або Православна Церква Чеських Земель і Словаччині, загалом створені та реально функціонують на базі національних меншин, а не державотворчих націй.

Отже, оскільки прецедентне право відіграє одну з ключових ролів у загальному правовому полі Вселенського Православ’я, можна з упевненістю прогнозувати, що мовчазне правове визнання створення національних вікаріатів у середині двох канонічних юрисдикцій потягне за собою ланцюгову реакцію в інших Помісних Церквах. Зокрема маємо інсайдерську інформацію з Польської Православної Церкви, про реальні побоювання щодо можливих вимог створення українського та білоруського національних вікаріатів. Аналогічні проблеми з православними національними меншинами можуть виникнути ще, як мінімум, у чотирьох Помісних Православних Церков.

При цьому, що дуже важливо, більшість аналітиків прогнозують, що «національні ставропігійні вікаріати» будуть де факто орієнтуватися не на Предстоятеля та органи керування той Помісної Церкві, яка їх створила, а на очільників та рішення «своєї» національної Православної Церкви. Це, у певних умовах, може стати постійним джерелом неспокою, конфліктів та навіть розколів у Вселенському Православ’ї.

Також у дуже незручному становищі опиниться Константинопольський патріархат, оскільки при відмові якось Помісної Церкви створити національний вікаріат, ініціатори (представники православних національних спільнот) будуть звертатися до Вселенського Патріарха як головного арбітра у вирішенні церковних суперечок. Природно, що для обґрунтування своїх вимог, національні спільноти залучать прецедент існування подібних вікаріатів в Румунській та Українській Православних Церквах. І тут Константинополь буде поставлений перед важким вибором: відмовитися від рішень собору 1872 р. та Всеправославної наради 2016 р. щодо наднаціональної та територіальної побудови Церкви, або виступити проти існування національних вікаріатів. Обпираючись на відомі історичні та політичні фактори, зокрема і константинопольську концепцію побудови православного життя діаспор у країнах розсіяння, можна досить впевнено прогнозувати негативне рішення Вселенського Патріархату щодо «національних ставропігійних вікаріатів». Це означає, що Константинополь буде змушений осудити і дію Православної Церкви України, якій він надав Томос про автокефалію, яку всіляко підтримує та через яку веде війну з Московським Патріархатом. Тут навіть неможливо вираховувати ті іміджеві та політичні втрати, як самого Вселенського Патріархату, так і тих Помісних Церков, що вже визнали ПЦУ або її підтримують.

Висновок: Оскільки ситуаційне рішення Священного Синоду Православної Церкви України щодо створення «ставропігійного румунського вікаріату» йде в розріз з історичним принципом побудови православних канонічних структур та, у випадку його реалізації, може запустить вкрай негативні процеси в Вселенському Православ’ї.

Більш того, аналізуючи всі можливі наслідки, можна припустити, що міжнародний негативній ефект від створення «ставропігійного румунського деканату» буде набагато більший, ніж позитив від певного прискорення визнання з боку Румунської Православної Церкви.

ІІ. Негативні наслідки створення «ставропігійного румунського вікаріату» для ПЦУ в Україні

Предстоятель Православної Церкви України, Блаженнійший митрополит Епіфаній, неодноразово казав, що «наша Церква відкрита для всіх» та «мусить об’єднати всіх православних України»… Це свідчить, що ПЦУ створена на загальноприйнятних православних канонах та догматах, а в її основі є територіальний принцип побудови адміністративної структури. І це не виключає того, що в єпархіях можливо існування парафій з національною мовою богослужіння якогось народу, який цього бажає. Такі національні православні громади аніяк не вносять якоїсь проблеми в адміністративне життя Церкви, адже в Україні є державна мова, на якій ведеться вся документація і яку мусить знати кожний її громадянин. При цьому, усі православні рівні перед Богом та в Церкві, не дивлячись на якій мові вони моляться та розмовляють дома.

Однак Священний Синод ПЦУ, своїм рішенням щодо «ставропігійного румунського вікаріату», чомусь поставив одну національну меншину України вище за інші, навіть не враховуючи, що серед меншин, серед яких переважає православне віровизнання, румуни (біля 150 тис.) займають тільки 5 (п’яту) сходинку, пропустив вперед росіян (біля 8 млн.), білорусів (біля 270 тис.), молдован (біля 250 тис.) та болгар (біля 200 тис.). Також переважно православними є греки (біля 90 тис.) та грузини (біля 30 тис.). І це ми розглянули тільки ті національності, які можливість створити, як мінімум, від 10-20 національних парафій. Крім того, практично всі перераховані вище національні меншини, крім росіян та грузинів, мають райони компактного проживання, що обумовлено історичними обставинами.

Таким чином, можна досить впевнено прогнозувати: Після офіційного створення «ставропігійного румунського деканату», буде відкрита «скринька пандори» – ще кілька національних меншині почнуть вимагати аналогічного та, у випадку відмови, будуть цілком законно апелювати до авторитету Вселенського Патріарха для вирішення суперечки. Варто також відзначить – усі ці національні меншини мають власні держави, які, у більшій або меншій ступені, будуть підтримувати їх вимоги, а те, що вони обов’язково знайдуть підтримку у своєму національному політичному середовищі (партій та громадських організацій) навіть немає сумніву.

І тут виникає дуже небезпечна юридична колізія, яка може поставити під сумнів само легальне існування ПЦУ в Україні через певний збіг канонічних моментів та основних засад Конституції.

Так, після отримання Томосу про автокефалію з чітко прописаною канонічною територією, ПЦУ для Вселенського Православ’я є єдиною законною православною юрисдикцією в Україні. І кожний православний вірний, які постійно проживає в Україні, мусить належати саме до ПЦУ. Але створюючи «ставропігійний румунський вікаріат» та відмовляючи у цьому іншим національним меншинам, керівництво ПЦУ явно порушає Конституцію, де прописано, що в Україні неможлива дискримінація за національною відзнакою. Звичайно, можна заявить – Церква відокремлена від Держави та може встановлювати свої правила… Але що тоді робити українським православним з числа національних меншин, які одночасно хочуть знаходиться в канонічному полі Вселенського Православ’я, але не хочуть терпіти приниження за національною відзнакою від керівництва ПЦУ?

На нашу думку, єдиним вирішенням проблеми буде одночасне звернення до влади України, Константинопольського патріарха та всієї повноти Вселенського Православ’я щодо дотримання своїх прав. І наслідки такого звернення можуть викликати, як мінімум, відкликання Томосу про автокефалію та зведення до статусу митрополії Вселенського патріархату.

З іншого боку, задоволення вимог національних меншин, щодо створення «ставропігійних вікаріатів», є явною відзнакою руху ПЦУ в бік єресі етнофілетизму, яка вже осуджена Вселенським Православ’ям. І тут треба враховувати, що противники Українського Православ’я обов’язково використають навіть створення тільки одного, румунського, вікаріату для нищівної критики не тільки ПЦУ, а і Вселенського Патріарха.

Але існує ще одна небезпека, яку керівництво ПЦУ чомусь ігнорувала у часі прийняття рішення про можливість створення «ставропігійного румунського вікаріату» – отримання цілком чужорідного та сепаратистського анклаву. І це не пусті балачки падких на сенсації журналістів.

На сьогодні в Україні функціонує біля 130 румунських православних парафій, які знаходяться переважно на території Чернівецької та Закарпатської областей. І хоча вони знаходяться в різних єпархіях Московського Патріархату в Україні, фактичне їх керівництво здійснюється з Бухаресту. Останній факт визнають навіть аналітики та експерти ПЦУ, які відзначать, що перехід румунських парафій в ставропігійний вікаріат розпочнеться тільки після «відмашки» очільника Румунської Православної Церкви – патріарха Даниїла. Також треба враховувати, що вони використовують не тільки румунську мову в богослужінні, але і живуть по новоюліанському церковному календарю Рум.ПЦ, мають досить міцни сепаратистські настрої та інш.

Так що ж реально отримує ПЦУ після канонічної організації «ставропігійного румунського вікаріату»? А отримує вона організовану структуру з більш як 130 парафій, яка мовою, традиціями, календарем, культурою цілком чужа решті ПЦУ. До того ж, щоб не казали прибічники цієї ідеї, реальне керівництво цім вікаріатом буде здійснюватися не з Києву, а з Бухаресту. У будь-який момент, цей вікаріат може одностайно перейти до Румунської Православної Церкви, створив ще одну проблему не тільки для ПЦУ, а і загалом для України. А те, що такий сценарій цілком можливий, підтверджується багаторічним бажанням Рум.ПЦ створити свої канонічні структури на території України та Молдови. Чим зможе відповісти ПЦУ на подібні дії? Правильно, тільки розривом євхаристичного спілкування з Румунською Православною Церквою – фактично повернувшись до сьогоднішнього стану стосунків, але вже в більш гіршому варіанті.

Зробимо висновок: Створення в ПЦУ «ставропігійного румунського вікаріату» для ситуаційної перемоги у вигляді визнання з боку Рум.ПЦ, неминуче приведе до дуже поганих наслідків. Це і проблема співіснування різних національних груп в самої ПЦУ, і постійна загроза сепаратизму та розколу з боку самого «румунського вікаріату», і обструкція з боку інших Помісних Церков за відверто порушення історичного канонічно-територіального устрою.

ІІІ. Проблеми для України через організацію «ставропігійного румунського вікаріату»

Ні для кого немає секретом, що в Румунії досить міцні реваншиські настрої щодо ідеї «Великої Румунії» або, як мінімум, повернення до державних кордонів міжвоєнного часу. Відповідно цім настроям, активно підтримуються настрої сепаратизму серед румунів в Україні, зокрема і через роздачу румунських паспортів. При цьому основною дієвою силою, підмурком цього сепаратизму, є саме румунські православні парафії на Буковині та Закарпатті, де священики промовляють відповідні «патріотичні» проповіді, проводять освітню працю і т.д.

Сьогодні ця праця румунських сепаратистів утруднена тим, що відповідні парафії, з більшого знаходяться у різних благочиннях та навіть єпархіях Московського Патріархату в Україні, де кожний мусить отримати благословення місцевого архієрея або декана. Тут ми маємо таку колізію, що проросійські настрої адміністративних осіб МПвУ вступають у суперечність з прорумунською позицією та, відповідно, у певної мірі, гуляють на користь України.

А тепер давайте проаналізуємо, що буде, коли всі румунські парафії будуть об’єднані в ставропігійний вікаріат…

Перше питання, яке варто собі задати, це питання про керівництво цією структурою. Бо наївно думати, що Предстоятель, який знаходиться в Києві та керує всією Церквою, буде реально керувати вікаріатом. Немає сумнівів, що всі адміністративні посади в румунському вікаріаті займуть місцеві священики та миряни, які, як мінімум, будуть позитивно ставитися до всіх прорумунських акцій, навіть коли вони будуть мати відзнаки сепаратизму. Тому не буде жодної протидії створенню відповідної бази для прибічників ідеї «Великої Румунії», що у свою чергу, з великою імовірністю, викличе напруження українсько-румунських відносин, як на місцевому, так і міжнародно-державному рівні. При цьому, прагнувши спинити негативні тенденції, влада України буде найперше звертатися до керівництва ПЦУ з проханням (вимогою) навести порядок у своїй канонічній структурі, а будь які дії ПЦУ, скеровані проти румунських священиків-сепаратистів, будуть викликати протистояння зі всім вікаріатом, навіть до можливості реального розколу… Повстає риторичне питання: Чи потрібний Україні нова крапка релігійно-національного протистояння? Чи буде це на користь Україні?

Ще одним викликом Україні від створення «ставропігійного румунського деканату» буде загроза її унітарності, бо створення національних структур може зробитися предтечою вимог створення національно-культурних, а потім і національно-територіальних автономій. Адже коли такі автономії є в Церкві, яка за всіма даними соціальних опитувань знаходиться на верхніх сходинках довіри українців, то чому вони не можуть бути запроваджені на державному рівні? Тим більше, що база для таких державно-територіальних структур буде вже створена.

Отже, з великою долею імовірності, можемо прогнозувати, що створення «ставропігійного румунського вікаріату» раніше чи пізніше зробиться джерелом реальних проблем для України як унітарної держави, у яких держава, небезпідставно, буде обвинувачувати і ПЦУ.

IV. Національні православні громади в ПЦУ. Що робить?

Наш аналіз був би цілком песимістичний та депресивний, якщо ми б не дали певних рекомендацій, бо питання існування православних громад національних меншин в ПЦУ дійсно існує.

Вочевидь, рішення щодо влаштування нормального церковного життя православних різних націоналістів потрібно вирішувати на канонічному ґрунті, враховуючи, як інтереси власне Православної Церкви України, так і кожної конкретної громади, кожного конкретного вірного. Що можна зробити вже зараз?

По-перше, потрібно чітко прописати в Статуті, що національні меншині мають право на створення власних парафій зі своєю мовою богослужіння, традиційним календарем, певними обрядовими особливостями в складі існуючих єпархій ПЦУ. Але базою цього мусить бути саме Українське Православ’я та національні інтереси України. Ідеться про те, що, наприклад неможна допустити, щоб, наприклад, у російських громадах вшановували як святого того ж Миколая ІІ або, у румунських, розповідали про територіальні претензії до України.

По-друге, у системи комісій ПЦУ потрібно зробити структуру, яка б слідкувала за дотриманням прав вірних з числа національних меншин у єпархіях, допомагала їм видавати богослужбову та церковну літературу на рідних мовах, піклувалася про наявність та освіту священиків, які можуть служити національними мовами.

По-трете, запропонувати іншим Православним Церквам зробити свої подвір’я в Україні зі ставропігійними правами (1 – 2 від кожної Церкви).

Подібні неважкі кроки дозволять не тільки вирішити певні проблеми вірних ПЦУ різної національності, а вже в близької перспективі можуть викликати позитивні тенденції в «рідних» Православних Церквах нацменшин, зокрема і діаспорних громадах. І, на нашу думку, це явно буде сприяти, як визнанню ПЦУ іншими Православними Церквами, так і формуванню її сучасного позитивного іміджу.

V. Висновки

Рішення Священного Синоду Православної Церкви України від 31 липня 2019 р. про можливість створення «ставропігійного румунського вікаріату» є суто ситуаційним, скерованим на швидке отримання визнання з боку Румунської Православної Церкви. Однак не враховано, що в подальшому воно буде мати дуже негативні наслідки, як для ПЦУ, так і для України як держави, адже:

1) воно руйнує канонічно-територіальний принцип побудови Православних Церков, що буде вкрай негативно сприйнято більшістю Вселенського Православ’я, адже суперечить історичним рішенням нарад і соборів, зокрема і духу рішень Всеправославного собору 2016 р.

2) Викличе негативно-конфліктну реакцію вірних інших національних меншин, які будуть потребувати однакових прав з румунськими громадами. У цьому контексті можливо навіть обвинувачення ПЦУ в порушенні Конституції (рівність усіх, незалежно від національності), з апеляцією до державної влади та Константинопольського Патріархату. Коли ж ПЦУ піде на задоволення вимог національних громад щодо створення ставропігійних вікаріатів, це буде явний поділ Церкви за національною ознакою – єресь етнофілетизму.

3) Створення «ставропігійного румунського вікаріату» буде сприяти збільшенню сепаратних прорумунських настроїв на Буковині та Закарпатті, які, у свою чергу, стануть постійним джерелом міжнаціонального напруження та державних проблем для України. Крім того, створення національного (національних) вікаріатів може зробитися першим кроком у створенні різних автономій у державі та початком процесу федералізації, проти чого увесь час виступають українські патріотичні сили.

Отже, виходячи з всього вище сказаного, на нашу думку, Архієрейському Собору та Священному Синоду ПЦУ, варто переглянути своє рішення щодо створення «ставропігійного румунського вікаріату», замінив його рядом гарантій нормального функціонування національних православних громад у її канонічно-територіальних структурах (єпархіях, благочиннях), забезпечення національних менших богослужінням на рідних мовах і т.д. Усе це явно буде сприяти єдності всіх вірних ПЦУ та її позитивному іміджу в Вселенському Православ’ї.

прот. Сергій Горбик, Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова, Чернівці