Інститут чернецтва сходить до самих витоків древньої Церкви. Апостол Павло, відповідаючи на питання Коринтян про невинність, порадив, в тому числі, що людині добре лишатися так (1 Кор. 7:25-26), маючи на увазі, що і чоловікам і жінкам краще не вступати в шлюб, зберігаючи свою цноту.

У всякому разі, і сам апостол Павло, і інші апостоли, і, звичайно, апостол Іоан Богослов зберігали безшлюбність, за що останнього і називали «незайманим». Також до місіонерської діяльності першої Церкви залучаються і такі діви, як Хлоя (1 Кор. 1:11), Фива (Рим. 16: 1) та інші (1 Кор. 9: 5).

Про сонмі незайманих в Церкві пише і Священномученик Ігнатій Богоносець у своєму посланні до Полікарпа: «Якщо хто може залишатися в чистоті, шануючи плоть Господню, то нехай перебуває в цнотливість» [1]. Сам святий Ігнатій, будучи апостольським батьком, тобто учнем і наступником апостолів, служив єпископом Антіохійським, залишаючись неодруженим. Як відомо, він прийняв мученицьку смерть в римському Колізеї, будучи відданим на поталу диким звірам. Подібної шляхів мучеництва слідував і Священномученик Полікарп, єпископ Смірнський, який, присвятивши себе Богові, заявив римській владі: «Вісімдесят шість років я служив Христу, і Він мене не образив. Як же тепер я можу відступитися від свого Благодійника?» [2]. Показовими також витяги з книги одкровення початку II століття під назвою «Пастир Герми», де йдеться про сонм незайманих і вшановується їх роль в Церкві [3].

Протягом двох перших століть християнства і аж до середини IV століття не може йти мова про чернецтво, що існує у вигляді організованої системи. У житії преподобного Антонія Великого вказується, що він вирішив присвятити себе Богу, почувши Божий заклик: якщо хочеш бути досконалим (Мт. 19:21). Так що він «доручив свою сестру відомим і вірним незайманим» [4], а сам «довірив себе цілком ревнителям (спудеям)» [5]. Це свідоцтво про Антонія Великого вказує нам на два факти, що заслуговують на увагу:

По-перше, що Антоній, далекоглядно піклуючись про свою сестру, яка повинна була бути молодшою від нього і не була в шлюбі, доручив її піклуванню Обителі Дів; По-друге, він сам «довірив себе спудеям». З інших історичних джерел ми дізнаємося, що «спудеї» представляли собою одне з християнських братств в світі. У ньому поділялися особи жіночої та чоловічої статі, що присвятили себе Богу і, які поставили перед собою мету спільного служіння духовно\, місіонерської і благодійної справі Церкви. І в цьому братстві Антоній перебував з 270 по 285 рік, аж до свого видалення в пустелю, вносячи свій доробок у вигляді грошових внесків і фізичної праці. Братство «спудеїв», у вигляді самоврядних громад, діяло і в інших Помісних Церквах, зокрема на Кіпрі, про що свідчіть святитель Єпіфаній Кіпрський [6].

Поряд з цим в Олександрії і на території інших Церков існувало братство «Філопона» (грец. Φιλόπονοι – любителі праці, трудолюбці), що вели подібну діяльність. Як повідомляється, святі Андроник і Афанасія після народження двох своїх дітей, Іоана і Марії, разом дали обітницю цнотливості і присвятили себе братству Філопона, в якому і перебували 12 років на той момент, коли їхні діти померли від хвороби у віці 14 і 12 років [7]. Обидва цих братства, як cпудеїв, так і Філопона, надавали допомогу святителю Іоану Милостивому як в його благодійних, так і в просвітницьких працях, спрямованих, насамперед, на повернення християн з єресі монофизитства в лоно Церкви [8]. Крім вищевказаних братств були і інші, такі як «Служіння» («Дияконія»), «Богородичне братство» («Αγίας Θεοτόκου»), «Заступництво» («Πρεσβειών»), «Всенічне братство» («Παννυχίδων») та інші, що допомагали святителю Іоану Златоусту та іншим святим отцям в їхніх працях по ствердженню Церкви [9].

Зрозуміло, згодом, з настанням часів гонінь, члени цих братств стали залишати світ, як, наприклад, преподобний Антоній Великий, про що вже говорилося, а також преподобний Павло Препростий і інші, які обрали відлюдне та подвижницьке життя. А сталося це саме тому, бо ще не склався інститут чернецтва спільного життя, який в цілому знайде свою монастирську форму при преподобному Пахомії Великому [10].

Святитель Василь Великий став першим, хто зробив спробу – яка увінчалася успіхом, в тому числі, завдяки його авторитету – канонічного і інституційного обґрунтування і функціонального облаштування чернецтва спільного життя. Його твори – «Правила загальні» і «Правила короткі» з’явилися плодом його внутрішнього діяння і подвижництва, якому він вдавався разом зі святителем Григорієм Богословом на річці Ірис в своєму понтійським маєтку. Виведені їм принципи лягають в основу статутних положень, за якими і до сьогодні облаштовується чернече проживання.

Святитель Василь Великий, прийнявши єпископське служіння, відчув всю убогість життя того часу: з-поміж 200 000 жителів Кесарії багато хто жив у злиднях, на межі голодної смерті. Святитель не міг залишатися байдужим побачивши такого випробування, посланого народу Божому. Тому він задумав і здійснив єдиний в своєму роді масштабний проект, як сказали б у наш час, створивши багатопрофільний та багаторівневий благодійний і освітній центр, який отримав назву «Васіліада», де бездомні і голодні знаходили дім та їжу, чужинці – притулок, немічні – догляд і медичну допомогу, прокажені – турботу. Там знаходили допомогу все, хто опинився у складних обставинах, незалежно від свого походження і вірувань. «Васіліада» мела притулки для бідних і сиріт, будинок для прийому і лепрозорій. Вона була притулком для всіх, хто потребує, перебував, як сказав про це в одній своїй гомилії сам святитель, «у голоді та убозтві» [11]. При цьому треба мати на увазі, що єпископське служіння Василя Великого тривала всього вісім років, а його земний шлях склав тільки 48 років і був тривалий час обтяжений двома хронічними недугами – нирок і печінки.

І саме в цьому полягає і відкривається нам велич його богомудрого розуму і його виконаного любов’ю серця. Саме до цього свого богоугодної справи – крім християнських братств незайманих в миру – Василь Великий закликає і привчає своїх ченців, попри всю суворість своїх чернечих правил. Наскільки божественно тлумачить це святитель Григорій Богослов у своїй епітафії Василю Великому: «… щоб і блага мудрість не було нетовариською, і діяльність не була немудрою; але як море і суша діляться між собою своїми дарами, так і вони б сукупно діяли до загальної слави Божої» [12]. Тут мається на увазі, що Василь Великий привчав ченців до благодійної праці, щоб вони набували досвіду любові до ближнього, але при цьому прагнув і до того, щоб ті, хто зверталися до ченців за допомогою переймалися духом чернечого життя. І це обопільне спілкування ченців та світу, яке вибудовував Василь Великий, образно передано у вигляді природи, де земля впирається в море, а море припадає до суші, викликаючи гармонійну і функціональну взаємодію двох величин, сукупно діючих до загальної слави Божої.

Саме в цей Богонатхненний план вбудовуються і взаємодіють в ньому дві величини – чернецтво та світ, які функціонують в тілі Церкви, обопільно впливаючи один на одного. Таким чином, Василь Великий не тільки заклав основи чернечого життя, але і визначив соціальну взаємодію чернецтва та світу, що стало виразом дієвої любові Божої до людини. Справляє враження та обставина, що Василь Великий, хоч і радить ченцям «повне відкладення» від світу і закликає їх дотримуватися життя «світу іншого», проте, наказує їм, що вони повинні ставитися до своїх однодумців у вірі як до близьких до себе людей і «сприймати, як своїх матір і братів, які дослухаються слова Божага і виявляти милість навіть до тих, хто не близький до Бога» [13].

Однак ми маємо свідчення ще більш раннє, ніж час Василя Великого, яке зберіг для нас святитель Афанасій Великий у Житії преподобного Антонія Великого. Ось що він пише про великого наставника Пустелі: «Потім спіткало Церква бувше в той час Максимианово гоніння. І коли святі мученики приведені були в Олександрію, пішов за ними і Антоній, залишивши свій монастир і кажучи: «Підемо і ми, щоб або боротись, якщо будемо покликані, або бачити труд життя інших». Було у нього бажання прийнять мучеництво, але, не бажаючи зрадити сам себе (оскільки Церква забороняла самовільне сповідництво або, як його називали, довільне мучеництво), прислужував він сповідальникам в шахтах і в в’язницях» [14].

В іншому місці говориться: «На прохання єпископів і всієї братії зійшов з гори і, прибувши до Олександрії, став вчити народ, що Син Божий не тварина. Весь народ радів, чуючи, що такий чоловік наклав анафему на антихристиянську єресь (аріанство). Всі жителі міста сходилися бачити Антонія. Навіть язичники і так звані їх жреці приходили в храм Господній, кажучи: «Бажаємо бачити чоловіка Божого». Бо так називали його все. І тут Господь через нього (через Антонія) звільнив багатьох від бісів і зцілив пошкоджених розумом. Багато хто навіть з язичників бажали хоча б доторкнутися до старця, впевнені, що отримають від цього користь. У ці короткого часу свого стільки людей звернулося до християнства, скільки в інші часи зверталася протягом року» [15].

Такі характерні моменти можна простежити як в житті, так і в навчанні великих діячів Церкви і чернецтва, які залишаються твердими підвалинами і «світилами, що не блукають уявною твердю» [16] – церковного діяння і життя. За це вони і названі малої закваскою, яка піднімає все тісто (1 Кор. 5: 6) – тобто клір і народ Божий, а також усе людство.

Дійсно, чернецтво ґрунтується досі на цих двох стовпах – на мудрості у Богу, тобто чернецтві, і на користь народу Божого. Тут не варто говорити про те, що існують відлюдники, які живуть далеко від всіх саме внаслідок обраного ними чернечого і подвижницького способу життя, і які ніколи не залишають місце свого покаяння, бо вони багато чому та багатьом приносили і приносять користь. Яким чином? Безумовно, за допомогою своїх безперестанних слізних молитов. Ось як говорив про це сучасний нам преподобний старець Паїсій зі своєї убогої келії з каплицею в Панагуде на Святій Горі: «Прошу вас не турбувати мене. Я вам більше допоможу, коли буду говорити з Богом про вас і молитися, ніж коли будуть говорити з вами про Бога» [17]. І преподобний дійсно говорив правду про своє життя, оскільки весь вечір він ділив на проміжки, поминаючи імена тих чи інших людей.

Тут доречно звернутися до діалогу Авраама з одним з Трьох Ангелів, яких він зустрів у діброві Мамре в околицях Хеврона. Ангел, до якого Авраам звертається «Господь», сповіщає, що два інших Ангела вирушили в Содом, щоб спонукати його племінника Лота покинути це місто, бо через гріх волання до Бога було великим і на наступний день Содом мав загинути у вогні. Тоді Патріарх заперечив: «А якщо знайдуться п’ятдесят праведників, чи Ти вб’єш все місце і не врятуєш його заради них?» Далі Господь відповідає на низку питань Авраама, говорячи, що не тільки заради п’ятдесяти, а й якщо навіть десять праведників знайдуться, що не погублю і заради десяти (див. Бут. 18:16-32). Це говорить про те, що благочестиве звернення навіть одного святого надає спасіння всім людям і всьому світові. Про те ж говорить нам і наведений вище уривок з Паїсія Святогорца.

Число насельників монастиря Студійського в Константинополі перевищувала тисячу. Але і вони, як і багато інших їх співбратів по чернечому подвигу, не тільки відіграли визначальну роль у справі приборкання смерчу іконоборства, причому багато хто з них віддали за це своє життя, пройшовши через страшні муки [18]. Тому-то святитель Тарасій, патріарх Константинопольський, який головував на Сьомому Вселенському Соборі, постійно звертався до представників чернецтва з усіх актуальних загальних і приватних питань, пов’язаних з іконами. Показово, що на його запитання про те, як повинен Собор поставитися до єпископів, які виступали проти ікон, його учасники відповіли, як закріплено в Першому правилі Собору: «Як приймали Святі і Вселенські Собори тих, хто повертався з єресі, так і ми приймаємо». І весь Собор відповів: «Так завгодно нам всім» [19]. Треба мати на увазі, що тоді і ченці могли бути присутніми на Соборах і брати участь в їх роботі.

Ми не будемо розглядати у цієї статті внесок чернецтво в утвердження віри, служіння, моральності, благодійності, науки і мистецтва, що становить неоціненну спадщину Церкви, ми підходимо до сучасної епохи, щоб продемонструвати, що така величина, як чернецтво продовжує відігравати важливу роль в життя Церкви, залишаючись її легенями і авангардом.

Спосіб життя ченців в монастирських громадах різних Помісних Церков вливає в члени Церкви – і не тільки – непідвладну часу живу богодану традицію, яка проповідувалося спочатку від Господа, ствердилася у тих, хто почув від Нього (див. Євр. 2: 3). І ця традиція заховалася, зміцнилася і поширилася насамперед завдяки чернецтву.

У житті членів стародавньої Церкви все «було спільне» (Діян. 4:3), що знаходить відбиток і в принципах улаштування чернецтва спільного життя. Що ж стосується заповіданої невпинно моліться (1 Фес. 5:17), це відноситься до монахів насамперед. Адже хто міг би засумніватися в тому, що слово Христове: «Так нехай світить світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого Небесного» (Мт. 5:16) звернено саме до ченців, чиє життя підтверджує це, як горизонтальним виміром їх побуту, так і вертикаллю їх ставлення до Бога та до світу?

За весь час свого існування інститут чернецтва не знає собі рівних в народженні святих. Святці нашої Церкви постійно поповнюються новими угодниками Божими з ченців, життя яких служить зразком для наслідування, а їх мощі випромінюють благі пах і здійснюють чудеса.

Чільне місце займають в житті Церкви і в ієрархії духовенства і ієромонахи. Богословські розвідки знаходять в особі багатьох ченців гідних прихильників. Так само вони досягли успіху і в місіонерських працях в самі різні періоди поширення християнства у світу, у всій його широті та протяжності.

На завершення цієї коротко\статті, що присвячена відносинам ченців і світу, подається незайвим розмістити богомудрих слово преподобного Іоана Ліствичника, що звіщає і стверджує істину в такий спосіб: «Світло ченцям ангели. А світло людям тільки чернече життя» [20].Посилання:

[1] ΙΓΝΑΤΙΟΥ, Προς Πολύκαρπον, 5, 2 ΒΕΠ, τόμ. 2, σ. 283. ΤΟΥ ΙΔΙΟΥ, Προς Σμυρναίους, 13, 1, ΒΕΠ, τόμ. 2, σ. 282.

[2] ΠΟΛΥΚΑΡΠΟΥ ΜΑΡΤΥΡΙΟΝ, ΒΕΠ, τόμ. 3, σ. 23.

[3] ΠΟΙΜΗΝ ΕΡΜΑ, Παραβολή 3, ΒΕΠ, τόμ. 3, σ. 87 κ.ε.

[4] Μ. ΑΘΑΝΑΣΙΟΥ, Βίος και πολιτεία του Οσίου Πατρός ημών Αντωνίου, 3, PG 26, 844Α.

[5] Μ. ΑΘΑΝΑΣΙΟΥ, ό.π.

[6] ΕΠΙΦΑΝΙΟΥ, Πανάριον, Αληθής λόγος περί πίστεως, 3, 23, PG 42, 828 CD.

[7] H.J. MAGOULAS, “The lives of the Saints…”, BZ 57 (1964), σ. 133 κ.ε. Δ. ΤΣΑΜΗ, Μητερικόν, 1, σσ. 38-51.

[8] Πρβλ. ΛΕΟΝΤΙΟΥ ΝΕΑΠΟΛΕΩΣ, Ο άγιος Ιωάννης ο Ελεήμων, ο πολιούχος της Μητροπόλεως Λεμεσού, έκδ. Ιεράς Μητροπόλεως Λεμεσού, Λεμεσός 2018, σ. 168.

[9] ΚΥΡΙΛΛΟΥ ΣΚΥΘΟΠΟΛΙΤΟΥ, Περί του βίου του εν αγίοις Θεοδοσίου, έκδ. Shwarch, σ. 236. ΙΩ. ΜΟΣΧΟΥ, Λειμών 61, PG 87, 2913 BC. Μ. ΓΕΔΕΩΝ, Βυζαντινόν Εορτολόγιον, Κωνσταντινούπολις 1897, σ. 233. ΣΩΚΡΑΤΟΥΣ, Εκκλησιαστική Ιστορία, 6, 8, PG 67, 688C-689C.

[10] ΒΑΣ. ΣΤΕΦΑΝΙΔΗ, Εκκλησιαστική Ιστορία, Αθήναι 19592, σ. 155 κ.ε.

[11] ΜΕΓΑΛΟΥ ΒΑΣΙΛΕΙΟΥ, Ομιλία 8, Εν λιμώ και αυχμώ, PG 31, 204 κ.ε.

[12] ΓΡΗΓΟΡΙΟΥ ΘΕΟΛΟΓΟΥ, Επιτάφιος εις τον Μέγαν Βασίλειον, Ομιλία 43, 62, PG 36, 577B.

[13] ΜΕΓΑΛΟΥ ΒΑΣΙΛΕΙΟΥ, Όροι κατ’ επιτομήν, κατ’ ερώτησιν και απόκρισιν, 190, PG 31, 1209Β.

[14] ΜΕΓΑΛΟΥ ΑΘΑΝΑΣΙΟΥ, Βίος και Πολιτεία του οσίου πατρός ημών Αντωνίου, 16, PG 26, 909BC.

[15] ΜΕΓΑΛΟΥ ΑΘΑΝΑΣΙΟΥ, ό.π., 69–70, PG 26, 941Α–944A.

[16] ΔΟΞΑΣΤΙΚΟΝ, Εορτής Αγίων Πατέρων.

[17] ΠΑΪΣΙΟΥ ΑΓΙΟΡΕΙΤΟΥ, Με πόνο και αγάπη για τον σύγχρονο άνθρωπο, Λόγος Α΄, έκδ. Ιερόν Ησυχαστήριον «Ευαγγελιστής Ιωάννης ο Θεολόγος», Θεσσαλονίκη 1998, σ. 123.

[18] THEOPHANIS, Chronographia, σσ. 437–438.

[19] MANSI, 12, 1015.

[20] ΙΩΑΝΝΟΥ ΣΙΝΑΪΤΟΥ, Λόγος 26, Περί διακρίσεως λογισμών και παθών και αρετών, PG 88, 1020D.

митрополит Тамаській  і Орінійській Ісая (Кіпрська Православна Церква)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»