«Нехай ніхто не мріє здобути істинний християнський намір і християнські чесноти та працювати для Бога як належиться, якщо не хоче принуджувати себе відкидати і переборювати всякі пристрасні порухи…. Вони завжди будуть породжувати свої плоди та затуманювати чесноти, а деколи й зовсім їх закривати та витісняти»
святий Никодим Святогорець.
Людина завжди намагається все в житті впорядкувати, довести до природної норми, до відповідності онтологічним вимогам, здійснює це за допомогою і зовнішніх, і внутрішніх впливів. Зовнішні впливи на регулювання життєдіяльного процесу часто є нагадуванням, інколи стимулом чи примусом. Внутрішні ж регулювання випливають із власної волі людини, її особистого бажання, персональних спонукань, що згладжує деякою мірою стрибкоподібність у поведінці людини, створює онтологічні умови для виконання покладених на неї обов’язків. І саме чесноти людини забезпечують ці регулятивні умови. Чесноти, чеснота, благочестиве життя ці слова, кожна людина, тим більше християнин чує ще змалечку, кожному вони видаються знайомими зрештою людина починає звикати до них і вважати чимось банальним, звичним, однак більшість християн сприйнявши, як належне саме поняття, не сприймають або не хочуть сприймати його значення, глибокого змісту.
За своєю природою моральне життя вимагає безперервності. Ведучи мову про поступ і руховий розвиток, можна передбачити стабільність орієнтації на мету й постійно зростаюче вміння долати різного роду життєві перешкоди. Будь-який інший аспект людського динамізму може здійснюватися лише за умови тривалості та стабільності. А досягнути стабільності можна завдяки звичкам, схильностям, які допомагають виконати ту чи іншу дію за допомогою повторень одних і тих самих думок та одних і тих самих жестів. А взагалі поняття звички є нейтральним. Звички можуть бути, як добрими так і поганими. Формування звичок відбувається завдяки вихованню, адже виховання дає змогу людині ще з малих літ набути добрих звичок.
«Латинське слово «habit» (звичка) означає «володіння». Крім моральних, ми набуваємо фізичних, інтелектуальних, психологічних та соціальних звичок. Так, до інтелектуальних звичок належать читання хороших книг, прослуховування певних музичних творів, складання кросвордів або перегляд певних телепрограм. Звички виробляються впродовж цілого життя. При цьому перші двадцять років є вирішальними. Ніхто не народжується брехуном чи правдолюбом, неробою чи працьовитим, добрим чи злим, хоробрим чи боягузом. У двадцять років людина вже має ті чи інші з вказаних вище рис. До формування наших звичок причетні як ми самі, так і наші батьки, брати та сестри, друзі, вчителі, книги, які ми читаємо, фільми та телепередачі, які ми переглядаємо, та наш життєвий вибір».
І все ж таки, щоб охопити всю повноту значення звички, слід визначити зміст поняття звички. Дуже гарно висвітлює поняття звички древній філософ Аристотель. Зокрема він говорить: «Звичка – це внутрішнє джерело дій, яка хоч і призводить до зменшення необхідних зусиль, все ж таки залишається спонтанною. Будучи за своєю природою перш за все інтелектуальною й духовною, набута повторенням актів, справжня схильність – призвичаєність закладена головним чином у вільному й спонтанному бажанні людини».
Отже, із цих слів древнього філософа ми можемо бачити, що основна функція звички це заклик до постійності у діях. Знаходячись на межі між матеріальним і духовним світом людина постійно перебуває під загрозою неврівноваженості, у непостійності, у пошуку справжнього добра. І коли людина сама усвідомить, цю загрозу, то їй стає набагато легше за допомогою звичок, як засобів, що використовуються для дії прямувати до мети.
Також звички мають ще одну досить важливу функцію – це допомагати людині володіти собою. Доброчесна людина володіє собою у різних життєвих ситуаціях, вона є господарем своїх дій. Завдяки можливості діяти на свій власний розсуд, людину охоплює радість і це змушує її бачити у звичці, щось більш глибоке.
Аналізуючи поняття звички мимоволі приходимо до висновку, що звичка свідчить про духовне багатство та досконалість людської істоти. Оскільки людина завжди спрямована до більшого єства, то звичка означає прогрес дії. І тому найяскравіше звички проявляють себе тоді коли відносяться до однієї з можливостей діяльності людської істоти. Це так звані дійові звички до яких належать чесноти. Щоб забути ті чи інші чесноти людина повинна напружувати всі сили власної волі. Воля до добра ніколи і ні за яких обставин не повинна слабнути, людина роблячи добро повинна бути дуже активною у справі досягнення різного роду чеснот.
Як би не жила людина і чим би не займалася, якими б високими не були її матеріальні та інтелектуальні здобутки і досягнення у житті, якщо у ньому немає місця чесноті, постійно відчувається брак чогось. Така людина постійно перебуває у пошуку чогось важливого, необхідного, але насправді вона сама не знає чого саме їй бракує, чому вона не знаходить спокою у всіх тих надбаннях і розкошах, які має, однак чи варто говорити тут про якесь незнання, коли переважна більшість людей є християнами, чи не лукавлять вони насправді знаючи правильне рішення проблеми, але свідомо відсуваючи його, тому, що «сучасне життя і так занадто складне і важке» і не варто його ще більше ускладнювати, якимсь здобуванням чеснот, чи чиненням добрих богоугодних справ. Чи взагалі можливо у сучасному світі залишатися людиною чеснотливою, адже це означає відрізнятися від усіх, іти проти певних правил і норм встановлених сучасним суспільством? Але ж це було можливо у часи, воєн, гонінь, смертельної небезпеки безлічі інших випробовувань. Хіба у ті часи люди ризикували меншим чи були іншими, ні, але вони однак знаходили у собі мужність не звертати з обраного шляху до кінця.
Але чи можливо, що чеснота уже віджила той свій час, коли вона була потрібною, можливо її уже пора забути, замінити на щось інше, легше. Зрештою, не всі люди є християнами, а тому виходить, що їм чеснота непотрібна взагалі. Попри, таке судження навіть серед сучасного суспільства існує і поважається такий термін, як порядність, доброчесність, і саме ці терміни є більш сучасними відповідниками того самого поняття – чеснота, водночас вони ж є і суспільною нормою для всіх громадян тієї чи іншої держави і навіть зобов’язують їх до її виконання. У будь-якій галузі чи площині людського життя і діяльності, порядність і доброчесність є основними правилами, які поважаються всіма і вважаються особливими моральними якостями і цінностями.
У початковому своєму значенні; «Доброчесність – це моральна доблесть і краса, які здатні захоплювати і приваблювати всяку людину, до яких треба прагнути, які треба виховувати і плекати в собі задля достойності свого існування і піднесення до ідеальної норми буття і морального богоуподібнення. Будучи вищою етичною цінністю, доброчесність має бути сприйнята і виправдана не тільки у плані тимчасового людського життя, а й, що особливо важливо, з точки зору вічного призначення людини. У цьому універсальному значенні християнські моральні чесноти – це єдино прийняті одіяння душі, у які належить зодягтися на землі і в яких вона явиться перед Богом у вічності. Зростаючи у доброчесності, особистість повинна прагнути того, щоб актуально виправдати своє людське призначення і достоїнство».
Таким чином, можна вважати, що чеснота завжди і у будь-які часи чи періоди супроводжувала людство. Зрештою сама чеснота складається із безлічі елементів, котрі так чи інакше є важливими для кожної людини, а особливо християнина, тому вона є незамінною. Кожен, може шукати собі замінники чесноти, але всі ці спроби у основі своїй є самообманом. Є лише два види думок, вчинків, норм, засад – ті, які є богоугодними (чеснотливими) і ті, які їм суперечать (гріховні).
Але ж чеснот так багато і кожна з них є необхідним елементом для провадження справжнього християнського життя, яке зрештою веде до основної своєї цілі; спасіння і поєднання з Богом, богоуподібнення.
Таким чином, чесноти є тою важливою ланкою, котру неможливо ані упустити, ані якимось чином обминути. Крім того, кожна чеснота потребує багатьох зусиль і вчинків для досягнення саме цієї чесноти. У свою чергу, саме це і є великою перепоною перед чеснотами для сучасного суспільства, адже сучасна людина звикнувши до різноманітних спрощених варіантів досягнення тої чи іншої мети, відкидає ті речі, досягнення яких вимагає багато зусиль, праці і часу, особливо, якщо це праця над собою, своїм духовним світом, який більшістю людей, іноді навіть і християнами сприймається, як щось другорядне, необов’язкове, щось, що може зачекати на потім. Звісно ж ігнорування чеснот є неприйнятним, тому, що воно не лише нічого не вирішує, але й сприяє моральному і духовному занепаду людини, котра через власне лінивство і бездіяльність, внутрішньо деградує, і таким чином через власну пасивність людина бере безпосередню участь у занапащенні найдорожчого, що у неї є – власної безсмертної душі.
Отже у всі часи і за будь-яких обставин чеснота є актуальним, важливим і необхідним надбанням до котрого повинен прагнути кожен християнин. Адже ніхто будучи при здоровому глузді не відкидає від себе чогось доброго, що дається йому, як можливість порятунку чи покращення становища, так само християнин не повинен відкидати добра чесноти, котре є доступним за певних умов, котрі треба виконати, ці умови в свою чергу не є чимось неймовірним і неможливим до виконання, зрештою, як і будь-яка річ у житті вони не даються просто, не падають з неба, як дощ на голову. Заслуговуючи ж, здобуваючи чесноту, людина, тим самим проявляє свою вдячність Творцеві, а крім того зміцнюється, вдосконалюється і самореалізовується, як повноцінна особистість, як слуга Господній, як духовно-тілесне поєднання особливої земної істоти, перестаючи бути звичайним споживачем і користувачем земних благ і привілеїв. Свідоме ж чи несвідоме недотримання умов, котрі ведуть до чеснот, зазвичай жодним чином не проявляється зовнішньо і така людина часто живе за сучасним поняттям «нормальним, звичайним» життям; має сім’ю, десь працює, відпочиває, розважається, але саме у цьому й криється велика небезпека для безсмертної душі людини. Адже, як невидимою і нечутною є душа так само невидимо і непомітно для ока відбувається її занепад і руйнування. Зрештою людина перестає бути людиною у всій своїй повноті і розумінні земного призначення і покликання, поступово людина стає лише видимою оболонкою, того, що мало б бути проявом могутності і краси божого створіння. Зазвичай такі люди роками, десятиліттями інертно пливуть за течією, бездіяльно спостерігаючи за безцільним і беззмістовним плином власного життя, і лише, коли щось або хтось раптово спонукає їх озирнутися і проаналізувати сіру буденність втраченого часу, вони можуть схаменутися і почати гарячково намагатися повернути, виправити упущене, згаяне. Але чеснота, подібно, як полум’я вогню – спочатку палає яскраво і дає багато світла і тепла, поступово, якщо у нього не підкидати дров, воно починає гаснути, зменшуватися, а згодом ледь жевріючи гасне зовсім. Так само людина не може вибирати час і чесноту, котрі є більш зручними і прийнятними для неї, неможливо сказати, що ось зараз я не маю на це часу і бажання, але весь наступний рік, то вже напевне присвячу тому, щоб здобути ту чи іншу чесноту, займуся своїм духовним вдосконаленням. Як неможливо за бажанням вибрати собі найзручніший час власного народження чи смерті, так само неможливо на свій розсуд розпоряджатися таким невід’ємним елементом, як чеснотливе життя.
Отже, святий Василій Великий сформулював поняття чесноти так: «Чеснота – це добре використання Божих дарів, згідно з Божою заповіддю». Чеснота – це потреба закладена у людській природі від її створення, вона не є вродженим даром, але людина підсвідомо прагне її, тому що стан чеснотливості є єдиним станом, який є прийнятний і приємний, як для самої особи так і для її Творця. Допоки людина не зрозуміє, того, що чеснота – необхідність, і що вона повинна бути постійним і динамічним станом людини, доти ця людина не знаходитиме собі щастя і спокою, ні в чому. Іноді люди намагаються наново «придумати велосипед», вони шукають більш легких і зручних інших способів та можливостей заспокоїти свої внутрішні потреби чесноти, аніж ті способи, котрі вже існують віддавна. Але зрештою, кожен хто винаходив якісь невідомі способи досягнення мети і поєднання з Богом доходить до того, що нарешті перестає вишукувати щось нове і починає розуміти, що єдино правильне вирішення проблем існує давно і зовсім поряд, варто лише докласти деяких зусиль.
Оскільки, як вже згадувалося, чеснота є нероздільним поєднанням багатьох різноманітних чеснот, зрештою, кожний добрий вчинок у тій чи іншій мірі можна вважати чеснотою.
Чесноти можна набути пильною працею над самим собою. Праця над набуттям чеснот це дуже складна справа.
Через постійне повторення добрих вчинків, виникають добрі моральні вчинки. Знання добра необхідне, але це тільки перший крок до здобуття чеснот. Те знання, яке здобувається завдяки розуму, потрібно пережити. Тобто вони повинні стати основними критеріями людського життя.
Наприклад, вивчені євангельські засади, щоб вони стали згодом нормою поведінки перш за все потрібно прийняти, оцінити, засвоїти, відчути, полюбити і аж тоді ними жити. Як ми вже згадували, що часто повторювані діла стають звичкою і це стосується, як поганих так і добрих, а часто повторювана дія виробляє легкість.
Тільки від людини залежить куди вона направить свою схильність, чи до зла, яке приведе до вічної погибелі, чи до добра, яке приведе до вічного блаженства у Царстві Небесному. Тому схильність до добра це початок зародження чеснот. «Чеснотлива людина стає ревнителем добра» (1Петр.3.13).
База чеснот закладається з дитинства, тим, що дітей потрібно привчати до належної оцінки добра і зла. Адже правильне розуміння добра і зла це так зване зелене світло, яке буде осяювати шлях добрих вчинків на майбутнє.
Потім необхідно визначити і вибрати мету життя. Мета – усвідомлена, вибрана та прийнята буде скеровувати до себе всю діяльність людини. Але тут потрібно бути уважним до внутрішнього голосу, яким є совість.
Голос сумління чи простіше сказати совість завжди підказує людині, що вона має вибрати, щоб провадити благочестиве життя. Цей голос завжди підказує людині оминати зло, а чинити добро і тим самим скеровує людську увагу до чеснот.
«Хто зростив у собі чесноти й досконалий у них, той уже не задумується про закон, заповіді чи покарання, але вже ніби за велінням природи говорить і чинить те, що підказує йому совість».
Але на превеликий жаль сучасне суспільство дуже мало, або й зовсім не слухає голосу совісті, і тому у сучасних людей занедбане вироблення чеснот. Виховання чеснот – це виховання обов’язку, а обов’язок кожної людини себе вдосконалювати, особливо це стосується християн.
Почуття обов’язку починається з доброї звички, наприклад, допомагати потребуючому. Часто повторювана звичка допомагати або служити ближньому у потребі, стає добрим нахилом, стає властивістю характеру і нарешті чеснотою.
Щоб звичка чинити добро стала чеснотою потрібно змалку привчитися переживати різні почуття. Наприклад, пережите почуття радості викарбує на людській душі незабутнє відчуття радості за зроблене добро. І тим самим буде могутнім стимулом і надалі чинити добро і уникати зла.
Також необхідно вміти відчути і гіркоту гріха, як одинокого існуючого зла. Не тільки відчуття благородства, добра, але також пекельної муки спричиненої в душі гріхом, зароджують стійку потребу і необхідність духовного життя.
Деколи необхідно, щоб людина пережила власну провину, відчула тягар гріха, його гіркоту. Переживаючи злобу гріха, людина карає себе власним сумлінням. Завдяки такому пізнанню гріха зароджується щире навернення, покаяння, покута та особистий осуд, у якому проявляється ненависть до зла, а признання благородності добра породжує любов. Так започатковується самовиховання доброчесності. Народна мудрість говорить: «З ким пристаєш – таким стаєш, або «З ким поведешся, від того наберешся».
Тому слід нагадати, що основним місцем де закладається фундамент для чеснот є родина, яка є першим прикладом, школою де здобуваються чесноти, потім Церква і насамкінець суспільство. Тут дуже необхідний добрий приклад старших.
В житті людини тісно переплетені добро і зло. Таким чином, все людське життя пронизане боротьбою між добром і злом. Такого висновку доходять всі релігії та більшість філософських доктрин. Вищий Авторитет, тобто Бог сприймається, як втілення добра, а сили зла асоціюються із поняттям антихриста, сатани, злого духа, князя темряви.
Хоча протистояння цих двох сил у різних філософських концепціях трактується по різному, проте у більшості випадків все ж таки утверджується надія на остаточну перемогу добра над злом.
«Добро і зло антиподи. І те й інше обіцяють людині винагороди, але самі ці винагороди є різними. Добро дає гармонію душі. Сили зла підкуповують людину, обіцяючи передусім матеріальну вигоду: користь, тілесну насолоду, неробство тощо – «блага», які врешті решт призводять до деградації людини, зокрема духовної – через «матеріалізацію» свідомості. Добро і зло в людині принципово розділяється ще одним важливим моментом. Зло завжди готове завдати удар добру. «Обман і сила – ось зброя злих» (Данте). Воно завжди має тактичну перевагу, бо не зважає на закони моралі».
Хоч людина і піддається підступним силам зла, але все ж таки, завдяки силі волі людина здатна протиставити злу цілий ряд чеснот. Тож надалі розглянемо ближче значення, роль чеснот у житті людства, зокрема у житті християн.
«В широкому розумінні чеснотою є кожна повністю розвинута справність людини у царині волі чи інтелекту (наприклад в галузі пізнання), у вужчому розумінні є нею справність до роблення морального добра, особливо його роблення постійно й з радістю, ціною жертв і всупереч внутрішнім і зовнішнім перешкодам. В залежності від джерела, природи і мети, чесноти поділяються на природні й надприродні. Природні є вкорінені у психосоматичній природі людини і розвиваються завдяки сталому гартуванню. Вони вдосконалюють природний характер і становлять необхідну оборону перед жаданням і перевагою потягів. До найважливіших (основних і сумарних чеснот) природних чеснот належать так звані чесноти кардинальні: второпність, справедливість, мужність, поміркованість. В теологічному розумінні ці чесноти не можна назвати «природними». Оскільки надприродна ласка рішуче спрямовує цілу особово-духовну істоту людини в пізнанні й свободі до триєдиного Бога вічного життя, таким чином уможливлюючи їй змагання до тієї мети своїми власними актами, вивищеними ласкою, і спроваджуючи до сприйняття самоуділення Бога, тому говориться про надприродні чесноти, «влиті» (тобто уділені Богом в усправедливлені як динамізм освячуючої ласки)».
Але якщо людині не вдається набути якоїсь досконалості, тоді вона намагається применшити її значення, ніби вона не досягнута не через причину власної слабкості, а лише тому, що не варто до неї прагнути.
Говорячи про чесноти, слід мати на увазі моральну чесноту, тобто схильність і справність людської волі. Також ведучи мову про чесноти потрібно розрізняти їх з одного боку від інтелектуальних чеснот, а з другого від природних здібностей. Відрізняти, але не відокремлювати. «Від природних же здібностей чесноту відрізняє те, що вона є ефектом зусиль, тоді коли здібності є нам даними».
Людська воля це воля розумна, тому у досягненні чеснот потрібно залучати розум і його здатність. Адже завдяки розуму людина здатна проаналізувати той чи інший вчинок і тим самим показати готовність до реалізації чи шанування його через відповідне діяння. Простіше кажучи у парі із совістю розум або схвалює, або не схвалює той чи інший людський вчинок.
«Чеснота це постійна схильність і сила волі, тривала основа волі. Виробляємо її, здійснюючи відповідні вчинки, а, в свою чергу, чеснота допомагає нам легше і краще ці вчинки здійснювати. Бо кожний вчинок поряд із так званими проминаючими наслідками, які належать до навколишнього світу, має непроминаючі наслідки, що залишаються в нас самих. Стосується це не тільки моральної сфери, але також інтелектуальної і технічної: науковцем чи ремісником людина стає поступово через певний комплекс дій, котрі формують відповідні навички».
Як основа волі, чеснота є не тільки її здатністю, але й схильністю. На практиці ці два аспекти чесноти взаємно підтримуються і пов’язуються. Наприклад, тільки той розуміє справедливість, хто помічає благо, яке криється за нею, і хоче це добро реалізувати, а схильність гарантує поступове вдосконалення у даній галузі, у даному випадку це справедливість, навіть, якщо людина не має природних здібностей, які полегшують її здобуття.
Отже «чеснота – це схильність і легкість хотіти й робити добрі діла».
Живучи на землі людина може володіти багатством, але багатства мають двояку зовсім відмінну одна від одної риси. Багатства можуть бути «неправедними» (Лк.16.9) та «істинними» (Лк.16.19).
Неправедне багатство це «мамона» (Мф.6.24), тобто це матеріальні блага, особливі таланти, успіхи в мистецтві, науці і так далі, які є небезпечними тому, що можуть спокусити до надмірного захоплення ними і тим самим позбавити християнина Царства Небесного (Лк.18.24).
Тому для людини, яка вважає себе християнином найбільшим багатством є багатство наповнення душі християнськими чеснотами, які прикрашають людські душі так само, як світ прикрашають сади.
Християнські чесноти – це безцінний скарб, це золоті ключі, які відкривають двері до Царства Небесного. Чесноти уособлюють той єлей для світильників про який говориться у притчі про десятьох дів (Мф.25.1-13).
Здобуття та розвиток у людській душі чеснот, це найбільший здобуток, який не зрівняється з ніякими скарбами світу. Чесноти прикрашають невидиме і таємниче духовне серце людини і направляють її волю. Але як «ложка дьогтю псує бочку меду», так і один гріх серед ланцюга здобутих чеснот забруднює людську душу. Як багатогранний характер людини, так і складна її душа.
Розглядаючи питання поняття чеснот ми зустрінемось із проблемою, що кожна із чеснот має необмежену кількість ступенів, які змінюють їх стан, але це питання потрібно розглядати детально обговорюючи ту чи іншу чесноту. Спробуємо коротенько для прикладу. Лексикон людини є обмежений і це не дозволяє достатньо точно визначити стан тієї чи іншої властивості душі.
Крім того зазвичай одним словом можуть називатися різні речі чи поняття. Найбільш очевидним і поширеним прикладом цього є слово «любов», яке використовується для означення часто абсолютно різних, протилежних за змістом понять. Наприклад, у суспільстві існує два найбільш розповсюджених поняття любові.
- Любов, як означення тілесної пристрасті і так далі.
- Любов, як найвище духовне почуття.
Подібне твердження можна застосовувати і до поняття «смуток». Смуток може бути через те, що якась пристрасть залишилась незадоволеною, або через те, що людина вчинила якийсь гідний осудження вчинок. Кожен із цих двох видів смутку залишає у душі людини свій відбиток. І тим самим у кожному випадку є різний стан душі. Тому і говорить Апостол народів: «Печаль ради Бога породжує незмінне покаяння до спасення, а печаль мирська викликає смерть» (2Кор.7.10)
Тому, вживаючи такого роду слова, які визначають душевний стан людини, потрібно вживати епітети чи пояснення або уточнюючі поняття. Наприклад, подружня любов або кохання, любов до ближніх, любов Христова і так далі.
Отже, якщо наші дії співпадають із моральним законом Божим і здійснюються виключно завдяки любові до Бога і любові до ближніх, то такі дії називаються морально добрими, або чеснотами. Таким чином чесноту слід розуміти як моральне життя. Тому для християн за твердженням видатного богослова ХІХ століття священика Михаїла Менстрова чесноти це: «Добровільне, свідоме, щире і постійне виконання морального закону, або добровільне, свідоме, щире і діяльне прагнення християнина свої думки, бажання і дії поєднувати з моральним законом Божим за духом вчення і прикладом життя Ісуса Христа». Отже, чесноти – це природне прагнення до Бога, усвідомлені норми поваги до образу Божого, моральні ідеї, дух Божих законів, тобто це ті людські, нехай і мінімальні, досконалості, які потрібні Богу, Всесвіту, живучості світу. Чесноти є онтологічною необхідністю для людини, їх не потрібно повсюдно шукати, оскільки вони є в нас, можливо, приховані чи не розвинені. Для духовного зростання людина обов’язково мусить набувати нових чеснот, збагачувати ними свою душу, оскільки це забезпечить богоугодний спосіб життя.
Підсумовуючи дану працю можна стверджувати, що в широкому розумінні чеснотою є кожна повністю розвинена спроможність людини в царині волі чи інтелекту, у вузькому розумінні – це спроможність до творення морального добра, особливо його постійного творення з радістю, ціною жертв і всупереч внутрішнім і зовнішнім перешкодам; це позитивна моральна якість людини, риса або властивість, яка вважається морально доброю і, отже, оцінюється як основа моральних законів, принципів і цінностей; це думки і вчинки людини, які виростають з віри і відповідають їй, тобто правдиві, чесні, справедливі й чисті діла; це стала схильність розуму і волі, яка керує нашими вчинками, упорядковує наші пристрасті та спрямовує нашу поведінку згідно з розумом і вірою.
Загалом, чеснота (доброчесність) – це фундаментальна філософсько-богословська категорія, яка означає ціннісно-значущий аспект духовно-моральної досконалості.
прот. Іван Голуб, викладач ЛПБА