Шанування ікон встановлювалося в Церкві не відразу. Принаймні у перші століття існування християнства воно не займало помітного місця у християнському благочесті. У найдавніших нам розписах немає «ікон» у власному розуміння цього слова. Частково це були символічні знаки (якір, голуб) і алегорії, – найчастіше запозичені з євангельських притч. І частково старозавітні прообрази та апокаліптичні зображення видінь з книги святого апостола Іоана Богослова. Ці зображення мали, передусім, декоративний, а іноді й дидактичний зміст. «Бо що слово розповіді пропонує для слуху, те мовчазний живопис показує через наслідування.» – говорив Василій Великий. Також є дуже характерною порада преподобного Ніла Синайського: «А святий храм нехай рука вправного живописця наповнить історія Старого і Нового Завіту, щоб і ті, хто не знають грамоти і не можуть читати Божественних Писань, приводили собі на пам’ять мужні подвиги тих, що щиро послужили Богу» (Листи,6:58). Але древні розписи були, справді, свого роду «лицевою Біблією» в обраних уривках і епізодах. Ікони, у вузькому значенні слова, пов’язані не стільки з храмовим розписом, стільки із зображенням на священних предметах. До кінця VI-го століття ікони вже були у всезагальному користуванні. Однак це викликало багато суперечностей щодо іконошанування тому виникла нагальна потреба в богословському обґрунтуванні.
Тому на Трульському Соборі, назва Собору зумовлена місцем зібрання в т. зв. «Трульській» залі імператорського палацу в Константинополі, а порядкова нумерація п’ято- шостий – тим, що цей Собор вважається доповненням до п’ятого і шостого Вселенських соборів, були встановлені основні засади іконописання у своєму відомому 82-му правилі. Тут характерним є різке протиставлення Старого і Нового Завіту. «Вшановуючи древні образи і тіні («типи» і «образи») як знамення («символи») і накреслення істини, ми, вірні Церкви, вище шануємо благодать і істину як виконання Закону. Тому щоб і мистецтво живописання (саме) досконале було представлене очам всіх, постановляємо відтепер зображати на іконах Христа Бога нашого. Аганця, що бере гріхи світу, в людському образі через це зображення вбачати висоту смиренності Бога-Слова та пам’ятати Його життя в плоті, страждання, спасительну смерть і те, що саме звідси сталося викуплення всього світу». Наголос тут саме на євангельському реалізмі: «в пам’ять Його плотського життя». Трульський Собор закріплює вже встановлений в іконописі священно-історичний реалізм і скасовує архаїчний символізм старозавітніх «символів» і «типів». «Провіщення збулися і виповнилися з`явилася «благодать і істина». І саме ікона повинна не стільки пророкувати скільки «нагадувати».
Відомий агіограф, єпископ Неаполя на Кіпрі, Леонтій роз’яснює, що шанування стосується самих зображень на іконах: «Накреслюю і пишу Христа і страждання Христові в церквах і домах, і на іконах, і на полотні, і на одязі, і в усякому місці, щоб ясно бачити їх, пам’ятати, а не забувати.(….)І як ті, які поклоняючись книзі Закону, поклоняються не єству шкіри і чорнила, але Словесам божим, що знаходяться в ній, так і я поклоняюся образу Христа. Не єству дерева і фарб, – так нехай не буде. Але, поклоняючись неодухотворенному образу Христа, через нього я думаю обійняти Самого Христа і поклоняюся Йому.(…)Ми, християни, тілесно цілуючи ікону Христа або апостола, або мученика, душевно цілуємо Самого Христа або Його мученика».
Як ми знаємо в Святому Писанні сказано не роби собі ідола і ніякого зображення того, що на небі вгорі і що на землі внизу, і що у водах нижче землі, не поклоняйся їм і не служи їм (Втор. 5:8, Рим.1:23, 1 Ін. 5:21). Святитель Григорій Палама пояснює це так: не віддавайте їм божественних почестей, бо всі вони є творіння Єдиного Бога, створені Сином і Словом у Святому Дусі. Це Слово Боже, в останні віки воплотилося у плоть від дівственної утроби, з`явилося на землі і перебувало серед людей. Для спасіння людства прийняло страждання і смерть і по воскресінні тілом вознеслося на небеса. З цим же тілом знову прийде у славі судити живих і мертвих. Тому з любові до Слова, яке воплотилося заради нас, май зображення Його, щоб воно нагадувало тобі про Зображуваного, якому ти повинен поклонятися. І поклоняючись іконі підноси через неї розум свій до самого достопоклоняємого тіла Спасителя, Який возсів праворуч Отця на небесах. Так і Мойсей поставив зображення херувимів у святилищі (Вих.25:18-20; Вих.37). Святеє святих служило чином принебесній, а частина скинії, доступна мирським людям, носила образ всього світу. Мойсей назвав ці частини скинії святими, і віддавав хвалу не творінню, але через них Творцю світу – Богу (Вих.26:33; Чис.6:20; Євр.9:1-5). Подібно до цього і ти не обожнюй ікони Владики Христа і святих, але через них поклоняйся Творцю.
Також можливість священного іконописання преподобний Іоан Дамаскін обґрунтовує із загального уявлення про співвідношення між духовним і речовим, невидимим і видимим, як (це співвідношення) розкривається для нас у світлі втілення. Бог, за найчистішою духовністю Свого єства, є невидимим, безмежним, і тому Він не описуваний і не зображуваний, не має дійсного образу в матеріальному світі. Належить пам’ятати, що означає відразу і «опис», і «обмеження» – звідси згадка про «безмежність». Однак символічно навіть невидиме може бути описаним у слові. Образ взагалі є «виявленням і показ прихованого». І в цьому розуміння можливе видиме зображення невидимого, «так що тілесний образ показує якесь безтілесне і уявне споглядання». Преподобний Іоан Дамаскін розрізняє кілька видів образу. Перший образ створив Сам Бог. По-перше, Він породив Єдинородного, «Свій живий і природний Образ. Безвідмінне накреслення Своєї вічності». По-друге, Він сотворив людину за образом і подобою. Одне пов’язане з іншим. І Бог був у Старому Завіті «як людина». «Не єство Боже бачили тоді, але прообраз і зображення Того, Кому належало з`явитися. Бо Син і Невидиме Слово Боже мав намір стати істиною людиною, щоб бути з’єднаним з нашою природою і бути видимим на землі». Другий вид образу – Предвічна Рада Божа про світ, тобто сукупність образів та прикладів того, що сотворене і буде сотворене. Людина – третій вид образу, «по наслідуванню». Відношення між видимим і невидимим істинно змінюється з пришестям Христа. «В давнину Бог як Той, що є безтілесний і не має вигляду, ніколи не зображувався, – говорить преподобний Іоан Дамаскін і продовжує, – тепер же, коли Бог явився у плоті і жив серед людей, зображаємо видимого Бога». Бог явився і став видимим, а тому може бути зображуваний, – вже не тільки символічно або показово, але й в прямому розумінні описового відтворення. Втілення Слова освячує, «обожує» плоть, і тим самим робить її достойною поклоніння – звичайно, не як речовині, але внаслідок її поєднання з Богом. Не речовині поклоняємося, але Творцеві єства, що став речовим, ради нас зволив перебувати у єстві і через це єство звершив наше спасіння. Це стосується і тіла Христа, і всієї решти єства, через яке звершене наше спасіння, адже й воно сповнене Божественної сили і благодаті. Хрест, гріб, Голгофа, книга Єванглії, яка є теж якась ікона, тобто зображення або опис втіленого Слова. Речовина (матерія) взагалі не є чимось недостойним або ганебним, але є творінням Божим. А з того часу як в ньому вмістилося невмістиме Слово, єство стало добрим і достопоклоняємим. Тому речові образи не тільки можливі, а й необхідні і мають пряме та позитивне релігійне значення. Бо «прославилося наше єство і перетворилося у нетління». Цим виправдовується іконописання і шанування ікон взагалі – ікон святих, як тріумф і знак перемоги. «Тому і смерть святих святкується, і храми їм споруджуються, та ікони пишуться». У Старому Завіті людська природа ще була під осудженням, і смерть вважалася покаранням, і тіло померлих вважалося нечистим. Але тепер все оновилося: «Ми істотно освятилися з того часу, як Бог Слово став плоттю і незлитно з`єднався з нашою природою». Людина стала усиновлена Богу і отримала дар нетління. «Тому смерть святих не оплакуємо, але святкуємо». І, власне, святі не мертві, а живі і з відвагою стоять перед лицем Божим. Ікони можливі тільки за силою втілення, й іконописання нерозривно пов`язане з тим оновленням і обожненням людського єства, яке було звершене у Христі; звідси і такий тісний зв’язок іконошанування і шанування святих, особливо в їхніх священних і нетлінних мощах. Інакше кажучи, вчення про ікони має христологічну основу і зміст.
Тому приходячи в храм поклоняючись іконам, мощам, Єванглії… вкладаймо особливший зміст в ці предмети, які нагадують нам про Бога. Бачачи перед собою зображення Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії і святих відкидаючи думки про все земне, вдумуючись через які страждання пройшов Ісус Христос, яке смирення та довіру своїм прикладом показала нам Пречиста Діва Марія, як святі за істину віру відмовлялися від земного і присвячували своє життя Богові. Так і ми з розсудливістю та страхом Божим стараймося наслідувати та будувати богоугодне життя, щоб здобути Царство Небесне. Отже вшановуэмо Бога нині тут, пам’ятаймо про Його всепрощальну любов, що Він чекає навернення кожного, щоб і там ми мали змогу споглядати красу величі лиця Його та удостоїлися співпрославлення з Ним.
Мар’ Яна Рудько