Нехай не думав ніхто, що можна жити своїм життям, не маючи труднощів. Якими б ми не були, святими чи грішними, ми пройдемо через труднощі. Така природа нашого життя, таке наше життя. Скорботи — це даність, і, звичайно, не Бог у цьому винна і не Він посилає нам скорботи, щоб випробувати нас, як в простоті своїй говорять багато, мовляв «Бог послав нам спокуси і труднощі, щоб випробувати нас»! Наче Бог не знає, вірні ми або невірні, і хоче трохи «притиснути» нас, щоб зрозуміти, якими ми є. Бог не спокушує нас в цьому сенсі, і коли ми говоримо «я спокушаюся», це означає, що я стаю краще. Спокуса робить мене краще, «пережив спокусу» означає «досвідчений».

А природа нашого життя така тому, що після гріхопадіння людини у неї увійшли хвороба, скорбота, страждання, смерть. Сама смерть — щось жахливе для людини. Вона не подобається нам, оскільки вона не в нашій природі, ми не створені для того, щоб вмирати, і не хочемо смерті, але вона є і буде, поки Бог абсолютно не знищить її у Своє Друге Пришестя, в останній день. Однак до цього все ми без винятку підвладні фактам тління та смерті.

Час, що витікає щодня, щохвилини, — що це, якщо не смерть? Коли ми починали цю розмову, було 7:30, а зараз 7:35, п’ять хвилин пройшло. Ці п’ять хвилин відняти від нашого життя, вони вже не повернуться, ми стали на п’ять хвилин старіше, старше, ближче до тління.

Це так. Але якщо подивитися глибше, то Хто ж може подати нам рішення та позбавлення посеред цієї реальності, дійсно важкої для нас і вводить у відчай? Христос. Він може дати нам відповідь, оскільки тільки Він перемагає смерть та дає людині можливість подолати її. Як? Через Своє Воскресіння, Пришестя, через передчуття Його Царства.

Дивно, яким же міцним і сильним може відчувати себе людина в труднощах завдяки благодаті Божій. Я відвідав усі сім’ї, які постраждали в авіакатастрофі 2005 року. (Тоді під час катастрофи кіпрського літака під Афінами загинула 121 особа). Я побачив, що майже всі сім’ї повні сил. У тяжку годину ці люди немов з самих себе черпали розраду Божу і трималися. У Паралімні (місто на Кіпрі), де я зустрівся з двома родинами, на мене справили враження дві матері, які втратили по п’ять чоловік — своїх дітей з їх сім’ями: батько, мати і троє дітей, п’ятьох одна і п’ятьох інша. Жахливо враження, яке справили на мене ці жінки. Прості жінки, які говорили, що вони безграмотні (радше — малограмотні). Але яка ж сила і мудрість були в них! І ось замість того, щоб ми їх втішали, в кінці кінців вони стали втішати нас.

Це справило на мене величезне враження. Я був з одним священиком з Австралії, якого взяв із собою, щоб не залишати його одного. Він, бідолаха, говорив мені, перед тим як піти до них:

— Що ж ми скажемо цим людям? Як утішимо їх?

А потім, йдучи, сказав:

— Ми йшли, щоб утішити їх, а в результаті самі отримали розраду!

Бо це були люди, з величезним терпінням, силою і славослів’ям Богові прийняли випробування, в якому опинилися.

Інакше кажучи, питання у тому, як ми зустрічаємо труднощі. Нехай ніхто не думає, що не зустріне труднощів: ми повинні бути готовими до них і повинні знати, що по життю нам доведеться пройти через це. Таке життя всіх людей: вірних і невірних, молодих і старих, багатих і бідних, святих і грішних. Всіх без винятку.

Мистецтво полягає у тому, як людина долає труднощі: якщо ми навчимося зустрічати їх з терпінням, силою, молитвою і надією на Бога, тоді труднощі перетворяться у нас на втіху. Тоді ми не підемо на дно, а залишимося на плаву. Чи не буде мороку в душі, і тихе світло Христове завжди буде сяяти в нашому бутті, оскільки там, де присутній Бог, все виконано розради і любові. Це важливо, і Христос є ключ: будь ми хоч в пеклі, але якщо Христос з нами, пекло стає раєм. І потрапимо ми в рай, але якщо Христа немає з нами, рай стане пеклом, бо Він — все для нас, Він Світло світу, Життя світу.

Коли нас осягають такі труднощі або ми бачимо інших в скрутному становищі, ми повинні дуже уважно підходити до цього. Перш за все потрібно молитися за наших братів, які перебувають у скорботі. Знаєте, як це важливо — молитися за людей, які відчувають потребу? Величезне значення і велику силу має молитва за інших людей. Коли ми чуємо про якось зло, проблеми, труднощі, то якщо хоч два слова молитви піднесемо — це вже має велику силу. Тому що так ми вчимося на ділі любити братів наших та взаємно зміцнюємо один одного, розуміємо, що ми не якісь індивідууми, замкнуті в своїй шкаралупі і в самих собі і думають: «Ой, як добре, що це зло сталося не в моєму будинку! Не я страждаю! Не мої знайомі, рідні, не в моєму місті, не на моїй батьківщині».

Однак неважливо, де відбувається зло, оскільки всі ми брати, ми одне Тіло, і коли ми молимося про наших скорботних братів, що проходять через біль, випробування і страждання, тоді ми дослідно вчимося сприймати інших як наших братів і всіх людей — як нашу сім’ю, як одне Тіло. Тому що ми такі і є — ми сини Адама і Бога, і всі ми брати по плоті, оскільки походимо від одного Бога і від одного родоначальника — Адама, Єви, і всі ми покликані в Царство Боже.

Тобто важливо вправлятися в молитві за інших людей. Присвятимо ж хоч два слова молитви за наших братів, які перебувають в скорботі, випробуваннях, і навіть коли ми не чули про подібні події або ж вони трапляються, але ми не дізнаємося про них, не забуватимемо про це та думати, ніби їх немає.

Коли ми ввечері встаємо на молитву, подумаємо в ту хвилину, скільки людей лежить зараз у лікарнях, операційних, у скількох сімей дома проблеми: з дітьми, подружжям, люди голодують, у них нещастя, скорботи, спокуси, випробування, — і піднесемо молитву, виконану болю і любові. І так ми реально допоможемо, по-перше, собі, а потім і братам нашим, що зазнають нужду. Не думайте, ніби Бог не чує — немає, Бог чує наші молитви, що підносяться за інших людей.

Наведу вам приклад. Це сталося в Росії, там один священик, нещасний, мав міцну пристрасть — любив випити. Знаєте, там клімат суворий, у людей є схильність до випивки, і через мороз вони п’ють більше, ніж ми тут. І, природно, що алкоголь — не вода, а вино, і вони п’ють горілку, міцні напої, через клімат.

І ось один окаянний священик, хто знає чому, пив без міри, упивався, а будучу міцно п’яним, починав витворяти безумства, всякі неприємні речі. Парафіяни пішли та поскаржилися митрополиту, і він, природно, після декількох умовлянь, бесід та покарань повинен був врешті-решт затвердити порядок. Тому після чергового великого безчинства митрополит викликав його і сказав:

— Ти не виправляєшся, ти більше не гідний бути священиком. Ти ображаєш Бога, спокушаєш людей і тому відтепер більше не будеш служити, не будеш більше священнодіяти, оскільки не можна бути священиком і ходити п’яним, вводячи у спокусу людей.

Що залишалося священикові робити? Він змирився і відповів:

— Добре, владика, нехай буде так, як ти вважаєш! У мене дійсно є ця пристрасть і ця проблема, тому я більше не можу бути священиком!

Увечері в своїх покоях митрополит помолився і пішов спати. Ліг, але ніяк не міг заснути, бо чув крики, безліч обурених криків безлічі голосів. Він питав себе: «Що це таке? Що відбувається?» Силкувався зрозуміти, і раптом до нього дійшло: ці численні голоси кричать на нього, тому що він заборонив тому священикові служити. І тоді він сказав собі: «Але в чому ж справа?! Адже це дійсно людина, недостойна священства!» Він насправді не міг зрозуміти, у чому ж тут справа.

Всю ніч провів він в такому внутрішньому борні і на ранок викликав священика і сказав йому:

— Йди сюди! Чим ти займаєшся, розкажи мені!

— Владико, хіба ти не знаєш, чим я займаюся? Тобі ж відома моє життя, тому ти мене і покарав!

— Ні, тут є ще щось. Що ти ще робиш?

— Річ у тім, владика мій, я не роблю нічого хорошого, тому що, як ти знаєш, я, на жаль, п’яниця, недостойний священик. Однак увечері я ходжу на цвинтар, служу літію за всіма спочилим, молюся і прошу Бога про всіх цих людей, похованих на кладовищі. Молю Бога спасти всіх їх і по їх молитвам спасти і мене самого! Ось тільки і всього. Більше нічого.

Владика зрозумів, що всі ці протести — то були душі спочилих братів, які отримували молитви, літургійні молитви священика, і коли вони були позбавлені їх, то почали протестувати.

Ви бачите, ось недостойний священик, дійсно недостойний, але коли він молиться про інших, Бог приймає його. І нехай ніхто з вас не говорить: «Я не гідний молитися про інших». Ні! Ми повинні молитися про інших — це справа любові, милостині. Важливіше помолитися про інше, ніж подати йому 10 лір. Звичайно, якщо він потребує, ти даси йому і ці 10 лір, якщо вони у тебе є, а й тоді, коли у тебе їх немає і ти не можеш подати або коли йому не треба їх давати, молитва, яку ти підіймаєш про нього, набагато цінніше. Скільки десятків лір ти врешті-решт зможеш подати? Ти не можеш подати всім на світі, ну, зможеш щось дати ти п’яти, десяти, сотні, тисячі людей, а як бути з іншими?

Наша молитва, брати мої, — це всесвітня милостиня, вона охоплює весь світ і допомагає виключно багато. Кажу вам з досвіду, оскільки я теж часто відчуваю молитви інших людей і розумію, що саме вони допомагають в нашій справі, покривають нас і залучають благодать Божу.

Важливо молитися про інших, бо таким чином ми виходимо за рамки власного его і стаємо причетні болю брата нашого, а інша людина отримує велику силу на продовження своєї боротьби.

Знаєте, які дива нам доводилося бачити по молитвам інших людей? Чудеса! Зміни у людях, подіях. Молитва може змінити світову історію. Якщо є люди, що моляться з силою, вони змінюють все.

Ви бачите в Старому Завіті, що сказав Бог праведному Лоту в Содом і Гоморрі? Що Він не знищить місто, якщо в ньому буде п’ять праведників [1]. У цьому діалозі йшло змагання з Богом, а скінчилося тим, що і п’яти праведників не виявилося у тому місті.

Бачите, коли в якомусь місці є люди, які моляться, місце це отримує силу, фортецю від Бога, бо молитва схожа на магніт, що притягує благодать Божу, що привертає Боже піклування, а це Боже піклування покриває світ, зміцнює його, підтримує і подає розраду та силу людині. Коли у певному місці немає молитви, там немає розради, немає сили.

Тому серед наших труднощів і труднощів братів наших Не будемо падати духом, а будемо молитися про них. Це дуже важливо. Наведу вам приклад з власного життя.

Ви, звичайно, пам’ятаєте всі звинувачення, які висували проти мене в 2000 році, коли мене хотіли позбавити сану, перетворити в ніщо і відправити на Святу Гору. О, якби їм це вдалося, то було б справжнє благо … Але, на жаль, їм це не вдалося, і я залишився тут, щоб мучити вас! Це було дуже складне становище, дуже складне. А я, зізнаюся вам, тоді нічого не зрозумів. Так нічого і не зрозумів, абсолютно нічого. Мені дзвонили різні люди і говорили:

— Та як же ти витримуєш це! Ти хоч спиш ночами? Ти їси взагалі?

— Та слава Богу! Як бачите, від мене ще не залишилися шкіра та кістки! Слава Богу! На жаль, їм. Чи не втратив апетит. Сплю зараз, скільки часу вистачає, а не скільки хотілося б, але …

Один мій студентський друг, клірик, дзвонить мені:

— Як справи, Афанасій?

— Добре, слава Богу!

— Я тут готовий вибухнути від обурення, не сплю ночами, а у тебе все добре?

— А що з тобою таке, чому ти не спиш?

— Який же ти байдужий! Ти що, не розумієш, що відбувається?

— Ну а що відбувається, отче? Що тут такого відбувається?

Що буде, мовляв … Та не зважай ти на це, нехай буде все, що хоче. Що буде? А що може бути? Чесно вам зізнаюся, я дивився на це як на якусь виставу, на якесь кіно і ніби не мене, а когось іншого звинувачували, залякували та говорили стільки всього; я нічого не зрозумів. Неначе наді мною стоїть якась парасолька і закривав мене.

А все це звідки? Звичайно, не від моєї чесноти, якої немає, а по молитвам людей, бо молилося стільки людей, стільки монастирів, стільки ченців і т. д., І, звичайно, молитви людей і були тим, що покривало всіх нас. Тому ми ніяк не постраждали, і здоров’я моє не надломилося під напором труднощів та спокус.

Іноді приходять сюди люди і кажуть:

— Ти знаєш, той-то мене помилково звинуватив! — і плачуть, ридають.

А я їм кажу:

— Гаразд, одна людина тебе звинуватила і розповіла про це в твоєму кварталі. Про мене писали у газетах, говорили по телебаченню і радіо, і нічого зі мною не сталося! Що такого з тобою було зараз від того, що про тебе сказали одне слово? Що такого з тобою було?

Коли з нами молитви наших братів, тоді це велика сила, і Писання про це говорить: вся Церква ревно молилася про святого апостола Павла, коли він був у в’язниці, всі молилися про святого апостола Павла, і Бог так покрив його [2]. Він був апостолом, володів духовною силою, але молитви християн теж мали силу.

Особливо коли ми молимося всі разом. Коли ми одні, Бог теж чує, але спільні молитви, молитви безлічі людей про інших мають велику силу. Це помічено і науково доведено. Був проведений такий експеримент, — розповідає один благочестивий психіатр, — розділили хворих в групи по 50 людей. Для перших були визначені інші 50 людей, які молилися про них кожен день, а про других не молився ніхто. Про експеримент їх не попередили. І очевидно було, що перші, про які молилися інші, були дуже міцні і здоров’я у них значно покращилося.

Бачите, навіть в таких випадках молитва має силу, наскільки ж більше молитва всіх нас як Церкви, як Тіла Христового? Спільна молитва про наших близьких має величезну силу. Тому ми не повинні бути байдужими, коли, наприклад, Церква закликає нас помолитися про щось, що, мовляв, в такий-то день буде відслужений молебень, чування, Літургія про щось. Підемо помолимося як єдине Тіло, усвідомлюємо, що ми члени Тіла Христового, не ізольовані особи, не індивіди, не атоми — тобто неподільні (від άτομος — неподільний), не можуть поділитися з іншими самим собою, а особистості, які спілкуються в любові з нашими братами. Поспішаймо на спільні молитви, на спільне богослужіння, тому що там ми знаходимо іпостась і силу як Церква, бо Сам Христос сказав нам: «де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там Я серед них» [3]. Якщо Христос з нами, тоді Він чує наші спільні молитви.

Не забудуся на один випадок. Пригадую, коли я був на Святій Горі в Новому скиту, там жив один старець, подвижник, який страждав від якоїсь хвороби. Життя його наближалася до кінця, і він мучився — природно, без будь-якої медичної допомоги. Адже там пустеля, і не було ніякого медичного обслуговування. Ми запитували себе, що ж робити, дбали про нього, але, в муках, він проходив останню стадію свого життя. Наш старець сказав нам:

— Отці, зберемося в храмі, помолимося Богу, хай допоможе Він цьому старцю, що стоїть на краю свого життя.

І ось ми зібралися і вирішили помолитися Ісусовою молитвою: «Господи Ісусе Христе, помилуй і допоможи слузі Своєму!»

І в точності на останньому вузли (чоток), як тільки ми закінчили, брат, доглядав за ним, покликав нас:

— Отці, поспішіть сюди!

Старець Каллістос помер …

Ця молитва має силу, і тому не треба нею нехтувати.

Дуже важливо просити молитов братів наших. Це непогано — сказати братові нашому: «Знаєш, помолися за мене» — або: «Завтра у мене труднощі, помолися за мене!» Піти в храм, попросити святих, священиків помолитися про нас — це важливо: і вони про нас, і ми про них. Так ми стаємо одним тілом та беремо участь в спільній боротьбі всіх людей, цілого Адама, як говорив старець Паїсій.

Знаєте, яку користь отримує людина, яка молиться про інших людей? Велику користь, тому що це заповідь про любов, це справжня любов, і ти несеш тягар брата свого, всього світу. Ви побачите, скільки благодаті приймає людина у свою душу, коли молиться про своїх братів, про покійних братів, адже вони потребують більше живих. Там, де вони знаходяться, вони потребують молитвах, щоб наблизилася до них благодать Божа, щоб Бог допоміг їм, зміцнив і подав розраду Своєю присутністю у тому духовному просторі, де вони знаходяться.

Крім практичної вправи у любові за допомогою молитви, милостині, підтримки і будь-який інший форми діяльної любові, що ще виникає з усього цього? Духовна користь. Ми бачимо суєтність усього людського, бачимо, що таке людина, це життя, і нарешті говоримо: «Що ж має значення в цьому житті, в якій ми знаходимося? Що нам залишиться?»

Дуже часто ми скаржимося: «Ой, той образив мене, він звинуватив мене несправедливо! Той-то багатий, а я бідний! Той-то забрав мої речі!» — і масу всього ще, що займає нас кожен день. А ти подумай про кінець всього цього: адже у всього цього є кінець, у всього без винятку. Всі ми опинимося перед Христом і там побачимо, хто розумний, а хто божевільний, хто досяг успіху, а хто ні, хто реально багатий, а хто реально бідний.

Що говориться в Одкровенні? «Оскільки ти бідний і голий, прийди, щоб дати тобі багатство, Моє багатство, Мою одяг і майно. Те, що у тебе є, — все це брехливо, метушливо, минуще, воно не має цінності. Ти голий, і бідний, і мертвий, що маєш ім’я, ніби живий, але ти мертвий» [4].

У кінцевому рахунку ось що має значення: зрозуміти, що ми живі саме тоді, коли знаходимося поблизу від Бога; багаті, коли близькі до багатого Богу, і досягли успіху, коли живемо біля Бога. Все решта не міцно, а метушливо, це марнота марнот. Тому що смерть невблаганно приходить до всякого, нехай і в глибокій старості: рано чи пізно — це не має такого великого значення. І тому давайте будемо розсудливими і станемо судити про справжнє життя не по нинішнім обставинам, кажучи собі: «Ах, як добре отак!» — а за останніми. Кінець судить про попередньому, кінець накладе на людину печатку його успіху або марності.

Оскільки я архієрей, то часто буваю в різних місцях, у розкішних салонах і будинках, і згадую тоді келію старця Паїсія, в якій не було нічого. Знаєте, що означає це «нічого»? Абсолютно нічого, в прямому сенсі цього слова. Якісь коробки та старі ковдри, які він знайшов і прилаштував, — це були його «дивани». Про них він говорив:

— Ці дивани я спеціально замовив з Франції, у Людовика! — так він говорив, щоб ми сміялися.

Спочатку, коли ми ходили до нього, то оскільки я був молодий, він говорив мені:

— Для тебе, поп, у мене є спеціальне крісло, ти сядеш ось там, тому що воно спеціальне, і я тримаю його для офіційних гостей!

І що б ви думали, це було? Ящичок, накритий ковдрою, а інше ковдру було прибито до стіни, щоб тобі не було холодно, коли притулишся до неї.

Нічого у нього не було, іконки були паперові, вставлені в целофан, замість столу була табуретка; старець клав на коліна дошку і писав на ній. Злидні. У нього не було нічого не тому, що не було, а тому, що він цього не хотів. Якби хотів, він був би багатим, мільйонером – якщо б хотів, але він цього не хотів. Все його добро містилося в однієї скрині, де було трохи квасолі, простого рису і того, що йому іноді носили з монастирів: трохи сухофруктів або лукуму, яким він пригощав відвідувачів. Ні каструлі, нічого, тобто ті речі, які для нас є самі по собі зрозумілі, для нього були розкішшю.

Одного разу старець приготував чай одній людині — в чому, як ви думаєте? У банці з-під консервів. Пам’ятайте, бабусі колись робили так? Він клав в неї кілька травинок і заварював чай, а потім, коли переливав його в іншу банку, вся заварка вивалилася туди. Та людина пішла та купила йому ситечко, а він їй каже:

— Але, дитя моє, навіщо ти приніс це? Розкоші ми бажаємо тепер?

— Геронда, одна ситечко для чаю — хіба це розкіш? Щоб заварка не потрапляла в чай … Що в цьому розкішного?

А він відповів:

— Навіщо ти його приніс? Зараз я повинен буду його мити, мені потрібен буде цвях, щоб його вішати, молоток, щоб його прибити, треба буде берегти його … Навіщо мені весь цей тарарам? Забери ти це своє ситечко, не потрібно воно мені, я його не хочу.

Такі прості речі були для нього розкішшю. Але зізнаюся вам, я проміняв би всі салони на світі на цю келію, нескінченно бідну, скромну, яка, однак, була сповнена Бога, навіть пил в ній – все у ній було наповнене Богом.

Мені сказали, що зробили якісь люди з Америки: вони пішли і взяли ганчірку, про яку старець витирав своє взуття, перш ніж увійти в келію, нарізали її на безліч шматочків та роздали їх людям, і вони з вірою і благоговінням зберігали цю ганчірку, об яку він витирав свої ноги, і відбувалися чудеса. Ось і кажеш собі: ось що значить Божий чоловік! Шанують навіть пил з його ніг.

Так хто ж тепер досяг успіху? Той чи, хто жив у палацах, і пам’ять про нього згинула, і невідомо, чи пам’ятають про нього хоча б навіть діти, — або ось цей вкрай бідний, неосвічений подвижник посеред гір, який, проте, був сповнений благословення від Бога з радістю, щастям, оптимізмом, що був немов джерело, з якого виливається щастя і радість? І всі ми йшли, як і всі страждаючі люди, пили і наситились цією водою, що витікає від цієї найбіднішої людини, якій часто не було що їсти.

Пригадую, як одного разу, поїхавши в Салоніки, я купив трохи сухого молока для старця, оскільки у нього були проблеми зі шлунком, і приніс йому.

— Що це?

— Геронда, для вашого шлунку! Трохи води і ложечка порошку — і виходить молоко!

— Добре, залиш його отам!

Через рік-другий я випадково щось робив там і знайшов пакет з молоком в тому ж самому кутку. Він навіть не відкрив його, чи не доторкнувся до нього. Як я купив його, так воно і стояло.

— Геронда благословенний, ти що, залишив його там?

А він мені відповів:

— Якби я хотів, я б сам купив собі! Я не просив тебе приносити його мені!

«У мене немає не тому що немає, а тому що не хочу, я вирішив, що моє життя буде таким. Якби я хотів, я міг би жити по-іншому».

Це, природно, я говорю не для того, щоб ми його наслідували, тому що, напевно, в миру, де ми живемо, нам не треба та навіть не можна робити подібні речі через наші обов’язки. Але нехай серце наше буде вільним, мудрим, і нам треба навчитися тому, що має значення у нашому житті, бо у кінцевому рахунку тільки Бог має значення. І ми повинні судити нашу життя не через мирське і людське, а через Божі даності. І будемо тричі щасливі, коли Бог з нами.

Ти говориш: «Я не досяг успіху в одному, не досяг успіху в іншому, не став тим, ким хотів, але ж мріяв». Навіщо ти хочеш цього? Все це минуще, метушливо. Досягни того, що має цінність. Чи досяг ти Бога? Чи маєш Бога в серці? Чи маєш очікування Божого Царства? Ось що має цінність. А все інше — на короткий час.

Ну добре, додай все інше, і що ж вийшло? Ті, хто має будуть, наче таки, що не мають [5]. Недовго тобі бути з цим, ти його втратиш, що не буде воно у тебе все життя. Навіть найдорожчі речі і особи, навіть вони не будуть з тобою в годину твоїх труднощів. Бог — ось Хто буде з тобою завжди, Його ти потребуєш, Христа потребуєш. Його і будемо шукати.

Всі труднощі в нашому житті вчать нас, що у кінцевому рахунку то, чого ми потребуємо, — це Христос. Як казав старий Порфирій, Христос — це все. Коли Він у тебе є, ти ні в чому не потребуєш. А коли немає Христа, тоді тобі все не вистачає. Скільки б добра у тебе не було, тобі все одно не вистачає, тому що ми не можемо знайти спокою в хибному.

Тому давайте мати надію і любов до Христа і навчимося молитися про інших людей, про весь світ, про покійних, про всякій людині, що зазначає потребу і знаходиться в скруті, знайомому і незнайомому. Молімося про потреби братів, і ця духовна милостиня повернеться в душу нашу як Божественне винагороду.

Примітки:

[1] Див .: Бут. 18: 32.

[2] Див.: Дії. 16.

[3] Мт. 18:20.

[4] Пор.: Одкр. 3:17, 1.

[5] Порт.: 1 Кор. 7:29

Митрополит Афанасій Лімасольский, Кіпрська Православна Церква

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»