Після заяви очільника Української Греко-Католицької Церкви про намір звершити богослужіння у Київської Софії та листа патріарха Філарета, який не радить цього робить з огляду на можливі наслідки для мирного конфесійного співіснування, розвернулася широка дискусія, яка, у своєму підґрунті, має питання конфесійного становища у Києві кінця XVI – початку XVIІ століть. У даній статті ми спробуємо розібратися у деяких історичних обставинах, що виниклі після Брестських соборів 1596 р.
Відразу мусимо визначити кілька важливих моментів, які часом є причиною історичних інсинуацій.
По-перше. Київська митрополія ніколи не була під адміністративним керуванням Римського понтифіка до 1596 р. Від початку свого існування вона з’являлася канонічною структурою Константинопольського Патріархату. Єдність, яка існувала до великого розколу, була виключно євхаристична. Тобто така, яка і сьогодні існує поміж Помісними Церквами, членами Вселенського Православ’я.
По-друге. Після руйнації Києва татарами у середині ХІІІ ст., він, аж до відновлення православної ієрархії у 1620 р., ніколи не був реальним осередком Київських митрополитів. Не вдаючись у історичні перипетії перманентного розділення Київської митрополії, після остаточного відходу Московської митрополії, яке відбулося у XV ст., офіційною столицею Київських митрополитів були Новгорудок (сучасна Гродненська обл. Білорусь) та Вільно (сучасний Вільнюс, Литва). Отже, титул «Київський» був увесь цей час виключно канонічно-історичним.
1. Ставлення Київських митрополитів до Києву напередодні Брестських соборів 1596 р. та формування думки киян щодо унії з Римом
Відразу варто відзначити, що власне перебування у своїй канонічній столиці мало цікавило Київських митрополитів другої половини XVІ ст. У будь-якому випадку, ми не знайшли документів про навідування ними Києва. За документами, які наявні у нашому розпорядженні, керування своїми церквами митрополити здійснювали через протопопів [1, № 238] або намісників, при цьому останні не обов’язково мали сан священика [2, № 56]. Монастирями, зокрема і Києво-Печерською лаврою, керували власні архімандрити та ігумени. При цьому, коли обпиратися на документи, найбільшою повагою та авторитетом користалася саме Києво-Печерська лавра, яка мала у підпорядковані багато дрібних монастирів і так звані пустині (зокрема Китаївська, Микільська та інші під Києвом) з їхніми угіддями в Україні та Білорусі. Також, тогочасний лаврський архімандрит Никифор Тур був представником Константинополя через ставропігійний статус монастиря, що канонічно забезпечувало йому практично панівний статус щодо всього київського духовенства.
Щодо інтересів до Києва власне Київських митрополитів, то він, коли судити за наявними документами, обмежовувався чисто економічними питаннями, пов’язаними з отриманням доходів від належних київських храмів земель та маєтків.
Загалом, на нашу думку, найбільш ілюструє ставлення Київських митрополитів до свого стольного міста стан Софійського собору, який, після нападу на Київ кримського хана Менґлі-Ґірея у 1482 р., стояв півзруйнований аж до 1577 р., коли його «трохи відремонтував храм намісник митрополита Іллі Кучі — Богуш Гулькевич-Глібовський» [4, ст. 513]. Однак, цей ремонт був явно незначним, бо вже у 1595 р., Рейнольд Гейденштейн описує стан собору як «знищений» та додає, що «служби там не здійснюються», а «даху на ньому немає» [5, ст. 23-24].
Щодо ставлення православних киян до підготовки уніатського собору 1596 р., то можна міркувати, що воно було явно негативним, бо жодний представник впливового духовенства та мирян не брав участі в уніатському соборі 1596 р. Така реакція, на нашу думку, обумовлювалася кількома факторами:
а) Щільними та тривалими зв’язками Києво-Печерського монастиря, який завжди був для киян безперечним духовним авторитетом з Константинополем та Афоном, які визначалися акривіальним сповіданням Православної віри;
б) Зв’язками з Львівським православним братством та Львівським єпископом Гедеоном (Балабаном);
в) Позицією князя Костянтина Острозького, який був Київським воєводою та багата допомагав православним монастирям та братствам.
Отже, можна зробити висновок, що напередодні Брестських соборів Київські митрополити майже не звертали увагу на Київ та стан свого стольного храму Святої Софії, а настрої формувалися під впливом антикатолицьких поглядів ченців Києво-Печерської лаври.
2. Два Брестських собору 1596 р. та їх наслідки у Києві (1596 – 1633)
Звичайно, говорячи про «Брест 1596 р.», мається на увазі тільки власно уніатський собор, який оголосив про унію з Римом. Але паралельно проходив ще і православний собор, що виступив різко проти унії. Цей собор хоча і був менш представницький щодо власно єпископату Київської митрополії, представників королівської влади та Риму, але на ньому теж було два архієреї, зокрема грецький єпископ Паїсій, та ряд архімандритів та ігуменів провідних монастирів, у тому числі – Києво-Печерський архімандрит Никифор Тур [3, № 201].
Оскільки влада Речи Посполитої була на боці уніатського собору, Київський уніатський митрополит Михайло Рогоза, вже на соборі видає грамоту про «скинення» архімандрита Никифора Тура з «уряду столиці архімандритів» та забороні у служінні [3, № 203], а на наступний день, 10 жовтня 1596 р., загалом забороняє у служінні все духовенство, яке не прийняло унії [3, № 204]. Незабаром, 15 грудня 1596 р., король Сигізмунд ІІІ видає Грамоту, у якій наказує православним приєднатися до унії та підтверджує рішення митрополита Михайла Рогози про усунення православних єпископів Михаїла Копистенського та Гедеона Балабана [3, № 205].
Отже, після Брестських соборів склалася парадоксальна ситуація. З одного боку, влада Речи Посполитої визнає тільки уніатський собор та, відповідно, король видає документи, які засвідчують приналежність усіх храмів та монастирів Київської митрополії саме уніатам. З іншого – православні не визнають ці грамоти, як і рішення уніатського собору, залишаючись фактичними власниками частини свого майна. Зокрема «возний Київської землі» Роман Овсяний свідчить, що «ченці Києво-Печерської лаври зі зброєю у руках не дали виконати королівські укази» про передачу монастиря під владу уніатського митрополита Михайли Рогози та передачу йому на суд архімандрита Никифора Тура [2, № 163].
Варто зазначити, що опір унії чинила не тільки Києво-Печерська лавра, а загалом духовенство Києва. Про це виразно свідчить королівська грамота від 2 грудня 1597 р., яка «наказує духовенству Києву підкоритися Київському митрополиту» (уніатському) [3, № 214]. При цьому, коли вірити наступній королівській грамоті, незгоду з унією виказувало не тільки духовенство, а і звичайні вірні різного звання та навіть представники влади міста [3, № 216, 218].
Ситуація у Києві не змінилася і після смерті уніатського митрополита Михайла Рогози й обрання на його місця Іпатія Потія: Король видає йому грамоти про владу над Києво-Печерським монастирем та всіма православними Речи Посполитої [2, № 1, 5], а ченці та кияни не дають його представникам навіть заступити у володіння маєтками монастиря [2, № 2]. При цьому, на наш погляд, протистояння нового митрополита та православних киян було дуже гостре, бо 8 квітня 1600 р. король видає окрему грамоту «мешканцям київського воєводства» з вимогою підкоритися владі новообраного уніатського митрополита [3, № 238]…
Однак, з допомогою державної влади Речи Посполитої, Київським уніатським митрополитам вдалося заволодіти певною частиною маєтків київських монастирів та митрополичого Софійського собору (хоча сам він залишався жалюгідним стані), а також, через певний час, митрополичим будинком біля нього. Однак у документах архіву уніатських митрополитів ми не знаходимо відомостей про перехід під їх підпорядкування провідних монастирів та храмів Києву десь до 1609 – 1610 рр.
З решти, варто відзначити, навіть щодо протистояння Київських уніатських митрополитів та Києво-Печерської лаври, яка рішуче відмовлялася перейти в унію, король Сигізмунд ІІІ був не дуже послідовним. Так, 20 лютого 1605 р. він видає митрополиту грамоту про право володіння «всіма селами, що належать Києво-Печерському монастирю» [2, № 16], а вже 22 лютого затверджує православного о. Єлисея Плетенецького у правах Києво-Печерського архімандрита з правом володіння його маєтками [2, № 17]. Тому можемо висунути гіпотезу, що і відносно інших монастирів та храмів проводилася подібна політика, коли зміст королівських грамот суперечив один одному.
На нашу думку, є всі підстави міркувати, що після невдач з захопленням Києва-Печерської лаври та інших провідних православних монастирів та храмів Києву, митрополит Іпатій Потій у певної мірі втратив інтерес до релігійного життя Києву, обмежовуючи свою діяльність виключно збором податків з митрополичих маєтків київської волості. На таку думку наводить грамота короля Сигізмунда ІІІ, яка наказує уніатському митрополиту звернути увагу не тільки на монастир, але і на київські церкви [3, № 294].
Отримавши відповідну королівську грамоту, митрополит Іпатій Потій робить нову спробу підкорити собі київське православне духовенство та незабаром призначає туди своїм намісником о. Антонія Грековича, який був фігурою досить контроверсійною. Так, від початку він був православним та у 1598 році висвячений на ієродиякона Дерманського монастиря, а у 1605 році став ректором Віленської братської школи. Але невдовзі його звинуватили у зв’язках з однією з черниць. Тому, остерігаючись покарання, перейшов в уніатство та зробився довіреною особою митрополита. До призначення у Київ, він вже поспів відзначитися у ґвалті над православними священиками у Новгородку (сучасна Гроднеська обл. Білорусь) та нападом на церкву у Вільні [3, № 313]. Якщо міркувати за наступними документами, митрополит Іпатій Потій висвятив Антонія Грековича на священика та призначив своїм намісником, з даруванням прав на видубицьку архімандрію, до 22 січня 1610 р [3, № 315].
У лютому – початку березня 1610 р., намісник уніатського митрополита Антоній Грекович прибуває у Київ та оселяється у одному з приміщень Видубицького монастиря. Саме на цьому акті ґрунтується ствердження деяких істориків про перехід цього монастиря під контроль уніатів. Однак, на нашу думку, ця версія досить слабка, бо реально ми практично не маємо відомостів про його функціонування перед приїздом намісника Київського уніатського митрополита у Київ, а також після його трагічної смерті аж до того часу, коли свт. Петро Могила відроджує цей монастир шляхом долучення до Софійського монастиря. З 1618 р. і до 1635 р. мається тільки одна згадка про цей монастир – у списку монастирів та храмів, які мусили перейти до православних [3, № 656].
Не дивлячись на тиск королівської влади та лист уніатського митрополита, православне духовенство Києву 7 березня 1610 р. відмовилося визнавати о. Антонія Грековича «протопопом» та співслужити з ним [3, № 316]. З тексту «протестації» бачимо, що йому навіть не вдалося організувати традиційну процесію до Софійського собору. А вже 26 березня 1610 р. у Київські міські книги був внесений офіційний протест духовенства щодо визнання його «протопопом» [2, № 37]. Згідно зі свідченням самого намісника уніатського митрополита, яке було зроблене 20 серпня, київські священики і на далі відмовлялися навіть спілкуватися з ним [2, № 41].
Подібних «протестацій» від православних киян, а ще більш від Київського уніатського митрополита та його представників, у різні державні та судові інстанції Речи Посполитої збереглося чимало. З більшого вони не мали практичного результату для обидвох боків і, загалом, тільки ілюструють той факт, що православний спротив уніатству не зупинявся. Але кілька документів дійсно варто тут привести, бо вони дуже показові та дають певні історичні відомості.
Так, велику цікавість викликає документи, які пов’язаний з перебуванням у Києві болгарського софійського митрополита Неофіта (на той час Болгарія була у юрисдикції Константинопольського патріархату), який приїхав до Києву перед Пасхою 1612 р. З його впливає, що Константинопольський патріарх не залишив православних Київської митрополії, зокрема і киян, без своєї пастирської уваги та досилав до них архієреїв, які освячували храми та святили нових священиків. Цілком можливо, що саме він освятив відновлену православними Київську Подільську Успенську церкву, яка тимчасово зробилася соборною та кілька нових храмів Міжгірського монастиря. Крім того, у документах вказуються монастирі та храми Києва, у яких цей митрополит відправляв служби або де його приймало чернецтво та духовенство, а саме: а) монастирі: Києво-Печерський; Пустинно-Миколаївський; Золотоверхий Михайлівський; Міжгірський; Києво-Кирилівський. б) храми: Соборний Пречистинський; Миколи Доброго; Спаська; Воскресенська; Бориса і Гліба; Набережна Різдва Богородиці; Пречистої Богородиці та Стрітення [6, Додаток ХXVII; 3, № 343]. І хоча «Трибунальний суд» виніс рішення «не допускати у храми митрополита Неофіта та давати йому прожиткове», це рішення явно не виконувалося, бо справа була не скінчена ще у липні 1615 р. [3, № 379].
Ще один документ, який наочно ілюструє упереджене ставлення влади Речи Посполитої до православних, що, на думку деяких дослідників зробилося підґрунтям силового протистояння, є «Королівський декрет» від 1 березня 1616 р. щодо суперечки киян та уніатського священика Івана Юзефовича про конфесійну приналежність Воскресенської церкви. Заміст якогось вердикту, король віддає цю справу на розгляд Київського уніатського митрополита Йосипа Рутського, що є явною відмовою та ще знущальною формі [6, Додаток ХXХII]. Відзначимо, що не дивлячись на тиск влади та уніатів, Воскресенський храм залишився православним, у ньому, до свого обрання був настоятелем Іван (у чернецтві Іов) Борецький, майбутній Київський православний митрополит [6, Додаток ХXХIV].
Загалом, уніатська ієрархія не полишала надії переконати киян долучитися до унії. У 1614 р., незабаром після свого обрання Київським уніатським митрополитом, Йосип Рутський, разом з Йосафатом Кунцевичем (на той час – архімандритом) навідує Київ та веде перемови з отцями Києво-Печерської лаври, які, вже традиційно, закінчилися для уніатів поразкою.
Тривала боротьба православних киян проти унії все більш потребувала координації та об’єднання, тому, близько 1615 року вони об’єдналися в Київське православне братство, а через рік, у 1616 році, до нього разом зі «всім військом Запорізьким» вступив гетьман Петро Сагайдачний та встановив над ним свою опіку.
На початку 1618 р., відповідно рішенню першого з’їзду Василіанського чину у Новгородку (19-16 липня 1617 р.), Київський уніатський митрополит Йосип Рутський здійснює нову спробу поширити свою владу у Києві. Зокрема, заручившись підтримкою короля Сигізмунда ІІІ, він наказує своєму наміснику Антонію Грековичу встановити контроль над Михайлівським Золотоверхим монастирем, який формально був переданий уніатам ще 15 вересня 1612 р. [3, № 339]. У результаті спроби цього захвату, о. Антоній Грекович був 15 лютого (по іншим даним – 22 лютого) схоплений козаками та втоплений в ополонці Дніпра навпроти Видубицького монастиря [3, № 412].
Трагічні події лютого 1618 р. були практично останньою спробою уніатів поширити свою присутність у Києві через встановлення контролю над православними храмами та монастирями. Усі інші події відбувалися навколо храмів, які у різні час перейшли під контроль священиків-уніатів.
3. Уніатська присутність у Києві (1596 – 1633)
Після Брестського уніатського собору 1596 р., за допомогою державної влади Речи Посполитої, Київським уніатським митрополитам реально вдалося встановити свій контроль над митрополичим комплексом Софії Київської, Видубицьким монастирем та трьома храмами: кам’яним Святого Василя (Великого), дерев’яними Святого Миколая Десятиного й Святого Симона (біля міської брами, на горі). Саме ці храми згадуються як уніатські у всіх документах, включно до повної передачі православним усіх храмів міста у 1633 р. Останній факт дає підстави для спростування деяких стверджень католицьких дослідників про значно більшу кількість уніатських храмів, хоча, можливо, вони долучають до цієї кількості й храми у селех та маєтках київської волості, які належали Київському уніатському митрополиту. При цьому, доля уніатських дерев’яних церков Києву нас цікавлять мало, бо вони до 1633 р. залишалися під владою уніатів. А ось долю інших варто розгледити більш уважно.
3.1. Митрополичий комплекс Софії Київської
Митрополичий комплекс Софії Київської складався з, власне, самого собору Святої Софії та кількох світських будинків, швидше за все дерев’яних, які називалися «митрополичим палацом». Саме у «палаці» жили світські намісники Київського уніатського митрополита, які займалися маєтками, що належали собору та іншими господарськими справами. Також у їм знаходився архів Софійського монастиря [6, Додаток № LXXXVII]. Але нас найбільше цікавить доля саме Софійського Собору.
Як вже відзначалася вище, вже у 1595 р. Софія Київська була практично зруйнована, знаходилася у жалюгідним стані. При цьому немає жодних реальних відомостів, щодо якісь спроб відновлення храму [7, ст. 60]. І хоча, деякі дослідники кажуть про спроби відновлення собору уніатами, описання 1595 р. практично цілком збігається з описанням королівської комісії 1633 р. Щодо комплексу «надвірних» храмів, які були у користуванні уніатів, то там було ще кілька церков, зокрема згадані вище дерев’яні Святого Миколая Десятиного й Святого Симона, у яких, звичайно, були настоятелі та клір, відбувалися богослужіння. Також, у самому митрополичому палаці, був домовий «софійський» храм.
Опосередковано, відсутність служіння та наявності монастиря при Київської Софії, хоча формально вона знаходилася у володінні уніатів, визнав і з’їзд Василіанського чину у Новгородку, який постановив «при соборі св. Софії слід заснувати василіанський монастир зі школою» [8, ст. 588-589].
Уніатська місія ченців-василіанів, у кількості 6 осіб, прибула до Києву у кінці серпня 1622 р. та оселилася в «митрополичому палаці», але вже 21 вересня, в день свята Різдва Пресвятої Богородиці, православне духовенство разом із киянами та козаками «підійшов до Софійського собору». Уніатських ченців було ув’язнено та видалено з Києву [9, ст. 79]. Нам видається дуже сумнівним, що за менш ніж місяць перебування у Києві, такими малими силами змогли щось реальне зробити у відновленні Київської Софії. На користь цієї думки свідчить і «Судова заява возних генералів Київського, Волинського та Брацлавського воєводства про прийняття від уніатів Києво-Софійського собору». Зокрема у цьому документі відзначається, що там була повна руйнація, не було жодних умов та речей для відправлення богослужіння, «стіні голі, а вівтар зруйнований» [6, Додаток № LXXXVIII]. Така сама запис, без жодної «протестації» є й у архіві уніатських митрополитів [3, № 627]. Крім того, є і свідчення інших очевидців, зокрема майбутнього православного митрополита Сильвестра Косова від 1635 р., у якому він свідчить, що Київська Софія «була дощенту спустошена, пограбована та знищена, що і до тепер, надаючи величезні кошти, митрополит ледь міг підняти її з руїн» [10, ст. 205].
Нам видається дуже сумнівним той факт, що уніати, а тим більше православні, навмисно зруйнували Софію, коли, як стверджують деякі уніатські дослідники, вона дійсно була відновлена у часі приналежності до Київської уніатської митрополії. Крім того, практично всі сучасні дослідники пов’язують її відновлення у XVII ст. виключно з свт. Петром Могилою.
Отже, обпираючись на різні свідчення та документи, можна з впевненістю стверджувати, що ніякі богослужіння у зруйнованому Софійському соборі, а тим більше літургію через зруйнований престол, уніати відправляти не могли. Хоча, без сумнівів, вони навідували храм та навіть покидали свої графіті на стінах.
Що дійсно могло бути – це відправлення у домовому храмі тогочасного «палацу митрополитів», якій теж був «софійський». Крім того, оскільки усі сучасні кам’яні будинки та храми комплексу Софійського собору збудовані вже у православну добу, можна зробити висновок, що у ХVІІ ст. «митрополичий палац» був дерев’яний та не зберігся до нашого часу.
На нашу думку, перехід Софійського собору під контроль православних можна датувати 1624 – 1625 рр. Одним з доказів цього є графіті Олександра Єловицького (1625 р.), який «знаний як активний член Луцького православного братства та щедрий донатор братств, монастирів та шпиталів (у своєму заповіті він обдарував 12 найбільших православних монастирів України)» [12, ст. 121]. Враховуючи обставини того часу, можна сміло казати, що присутність такого знаного діяча православного руху у Софії та здійснення їм надпису на її стінах, можливо тільки за умовою її знаходження під православним контролем.
Щодо переходу саме «митрополичого софійського двору» до православних, то він відбувся на початку 1624 р., коли мешканці Києву, за участю бурмистра Матвія Мачоя та королівського писаря Даниїла Зелезновича, зробили напад на цей «двір» [3, № 496]. З цього часу уніати фактично та остаточно втратили контроль над Софійською слободою, що офіційно засвідчив «універсал» короля Владислава ІV від 14 березня 1633 р.
В цілому, практично всі свідчення католиків про Софію Київську уніатської доби, зокрема і про служіння у ній, ґрунтуються на кількох джерелах.
По-перше, це королівські грамоти, у яких говориться про «храм Софії», деякі документи про мешкання уніатських намісників у «софійському палаці» і т.д. Але, на наш погляд, таки підхід дуже спрощений, адже коли ми будемо обпиратися на королівські грамоти та привілеї, то можемо навіть визнати «уніатство» Києво-Печерської лаври та Михайлівського Золотоверхого монастиря, чого ніколи не було.
По-друге, це, власне, книга уніатського митрополита Йосипа Рутського «Про переслідування греко-католицьких священиків», яка побачила світ у 1633 р. Враховуючи тогочасну православно-уніатську боротьбу, у тому числі й полемічну, джерело дуже сумнівне.
Крім того, можна висунути гіпотезу, що деякі закордонні католицькі джерела та автори ХVІІ – ХХ стст., на які традиційно посилаються уніатські дослідники, переносять реальну історію відновлення Полоцької Софії уніатським архієпископом Йосафатом Кунцевичем у 1617 – 1620 рр. на, власне, Софію Київську. Джерелом подібної помилки є однакова назва храму, а також нетривале перебування Йосафата Кунцевича, тоді ще архімандрита, у Києві (1614 р.). Фіксація подібних помилок та їх історія може навіть бути темою окремої статті.
Таким чином, на нашу думку, можна зробити таки висновок: Уніати дійсно отримали контроль над митрополичим комплексом (монастирем) Софії Київської. Але на той час сам храм був вже у зруйнованому стані та непридатний для богослужіння. Тому комплекс використовувався тільки як місце перебування світських представників Київського уніатського митрополита, які займалися виключне економічними питаннями щодо керування маєтками Софійського монастиря. При цьому спроба уніатського митрополита Йосипа Рутського відновити монастир у 1622 р. успіху не мала через спротив православних киян. Тому, немає ніяких підстав казати про «служіння уніатів у Софії Київській».
3.2. Видубицький монастир
Як ми вже зазначали вище, відомостів про Видубицький монастир та його братію кінця ХVІ – початку ХVІІ століть практично не залишилося. Єдина особа цього монастиря, яка згадується у документах Брестського православного собору 1596 р. – це якісь «старець Никон» [11, ст. 188]. Це дає нам права міркувати, що від початку Видубицький монастир виступав проти унії з Римом. Однак ця згадка не дає відомостів, ані про наявність братії цього монастиря, ані про існування його ігумена.
Крім того, наявні відомості про храми та побудови цього монастиря на кінець ХVІ ст., свідчать, що єдиний храм Видубицького монастиря, Михайлівська церква, була практично зруйнована ще у в XVI столітті, коли її купол і вся вівтарна частина ж звалилася у Дніпро. Її реставрація, як і каплиці, відбулася тільки у середині XVII ст. власним коштом митрополит Петра Могили. Як ми вже відзначали вище, що його храм був зруйнований, каплиця знаходилася у півзруйнованому стані, а усе останнє – це якісь дерев’яний будинок для братії з господарчими прибудовами.
Отже, ми не маємо ніяких відомостів про Видубицький монастир до часу призначення його ігуменом Антонія Грековича (1610 р.). Цей намісник Київського уніатського митрополита мешкає у монастирі до своєї трагічної смерті у лютому 1618 г., але після цього уніати не призначають нового ігумена, що було б логічним кроком, і навіть не думають відновляти його, а у 1635 р. самі передають «Видубицький монастир з маєтками та перевозом» [3, № 656].
Таким чином, можна висунути гіпотезу, що Видубицький монастир вже у кінці ХVІ ст. знаходився у стадії руйнації. У ньому практично не було братії, тому й не відбувалися вибори ігумена. Старець Никон, який був присутній на православному соборі 1596 р., на наш погляд, був одним з останніх насельників монастиря, після смерті яких він стояв закинутий. Саме це, через відсутність можливого спротиву православних ченців, обумовило його вибір у якості перебування намісника Київського уніатського митрополита, але після його смерті монастир знову опинився без жодного ченця. Останнє, враховуючи ворожість православних киян та козаків до унії, а також півзруйнований стан, обумовило незаперечну передачу його православним заміст Гродненського монастиря.
3.3. Храм Святого Василя (Великого)
Єдиний кам’яний храм Києву, які знаходився під контролем уніатів. Настоятелем храму був священик Іван Юзефович. Коли та при яких обставинах ця церква перейшла в унію невідомо. Перший раз ім’я її настоятеля згадується у зв’язку з подіями 1618 р., коли він спробував відібрати у православних Воскресенську церкву. На початку 1625 р., у Києві піднялося козацьке-православне повстання, приводом до якого стали чутки про нібито «запечатування” православних церков й антиправославні наміри та дії деяких членів Київського магістрату. У часі повстання козаки вбили о. Іван Юзефович та встановили свій контроль над храмом, але вже 6 лютого 1625 р. він був повернутий уніатам [3, № 444].
Остаточно православні повернули собі храм Святого Василія 7 липня 1626 р., коли за наказом православного митрополита Київського, Галицького і всієї Русі Іова Борецького його відібрали в уніатів та передали православному священикові Мойсею Івановичу.
Таким чином, можемо зробити висновок, що уніатська присутність у Києві (1596 – 1633 рр) була досить незначною та, не дивлячись на підтримку влади Речи Посполитої, за майже 37 років своєї присутності не змогла отримати реального поширення через спротив православних киян, яких активно підтримувало українське козацтво.
4. Висновок
Протягом 1596 – 1633 рр., у Києві відбувалася тривале протистояння православних та уніатів. Ця боротьба, а також перемога православних у цій міській міжконфесійній війни кінця XVI – початку XVII століть мала надзвичайно велике суспільно-політичне, моральне, духовне й ідеологічне значення для України, наслідком якої є збереження національної ідентичності та отримання Київським Православ’ям автокефального статусу у 2019 р. Саме цю боротьбу за свою православну віру, як одну з головних підстав для надання Православною Церквою України Помісного статусу неодноразово згадував у своїх заявах та документах Вселенський патріархат.
Крім того, жертовна боротьба киян за право сповідати свою віру, повернула Києву статус провідного міста України, центру суспільно-політичного, інтелектуального, наукового, культурного та духовного життя. Сюди переносять свою діяльність такі культурні і наукові особистості як Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Памво Беринда, Лаврентій Зизаній, Іов Борецький та інші. Також оновлення православної ієрархії саме в Києві, стародавній столиці Київського Православ’я, підняло престиж міста саме як православної духовної столиці, бо Київ знову став колискою та центром Українського Православ’я.
Посилання:
1. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. Т. 1. СПб, 1863.
2. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. Т. 2. СПб, 1865.
3. Описание документов архива Западнорусских униатских митрополитов. Т.1, СПб., 1897.
4. Н. Полонська-Василенко. Історія України. Т. 1. К.,1995
5. Сборник материалов для исторической топографии Кіева и его окрестностей (Отдел ІІ. Известия очевидцев, современников и иностранных писателей). К., 1874
6. С. Голубев. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. К., 1883.
7. Є. Болоховітінов. Вибрані праці з історії Києва. К., 1995
8. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов Ч. І.- Т.VІІ. К., 1887
9. Epistolae Josephi Velamin Rutskyj metropolitae Kioviensis catholici / Ed. A. O. Velykyj. Romae, 1956
10. Киев тепер и прежде. К., 1888.
11. Тимошенко Л. Берестейська унія 1596. Навчальний посібник. Дрогобич, 2004
прот. Сергій Горбик