ПРО СТРАШНИЙ СУД ТА ТРОХИ ПРО АДАМОВЕ ВИГНАННЯ

Сьогодні неділя про Страшний Суд, а наступна – Згадування Адамового вигнання і наше входження на дорогу Великого посту. Після звершення Божественної Літургії у кафедральному соборі виїхав на Київ. Дорогою сонячна, 2 березня, а вже вісна. Оглядаюся на поля та гаї, які супроводжують мене поки що Львівщиною. Доїжджаю до Бродів і думаю: «Господи, якщо цей світ, земля по якій ми ходимо, так зачаровує, то яким був рай, з якого Ти вивів Адама? Приставивши до воріт раю херувима з вогняним мечем, Ти повелів Адамові більше не повертатися до раю, бо дорога ця вже була загороджена. Однак, це не означало, що дороги до раю для людини більше не було. Цією дорогою став Ти, Господи, вказавши: «Я є путь, істина і життя». Вийшовши за ворота раю, Адам відчув страх у тому, що таке бути незахищеним, оглядався на всі сторони, бо зло вже чекало на нього, смерть шукала жертви. Каїн і Авель – перші сини Адама і Єви, після їх вигнання із раю.

Перший землероб, а другий скотар. Авелеву жертву Господь приймає, бо це жертва сильної віри. Каїн у заздрості вбиває Авеля і земля наповнюється братоубивчою кров’ю. Ця кров стає прообразом іншої крові Христа Спасителя на хресті і відтоді тінь хреста над землею стає ознакою того, про що каже апостол Павло в посланні до коринфян: «Образ світу цього минеться», тобто світу цьому, як і людським стражданням прийде кінець, очевидно натякаючи на друге пришестя Христове і Страшний Суд. Людина після братовбивства вперше зустрілася з обличчям смерті, але якої? Смерті кровожерної, бо смерть не торкнулася людини у звичайний спосіб, а зажадала «жертви вбивства і вже відтоді її держава захиталася» – , каже святитель Ілля Митяй. Часто ми задумаємось над цим, невже так буде все до нестями страшно і моторошно. Що робити, щоб стати праворуч з ягнятами і не опинитися ліворуч з козлами. Христос дає відповідь дуже просту: «Праворуч від Нього будуть стояти ті, хто нагодував голодного, напоїв спраглого, зодягнув голого, прихистив подорожуючого, відвідав у лікарні хворого, а у в‘язниці ув‘язненого». Простий критерій за яким нас судитиме Бог, але його стало важко виконати сучасній людині. Коли один із філософів почув про християнство і про страшний суд, то вигукнув: «Навіщо мені якісь ще милиці, коли я хочу бути вільним і йти своєю дорогою!». Сократ, помираючи в оточені своїх учнів, сумніваючись у безсмерті душі та загробній участі, сказав: «Невже так буде!», – тобто він не повірив в те, що душа навіки щезає. А якщо душа не щезає, то вона йде до свого джерела безсмертя – Бога і тоді Він визначає її участь, творячи над нею дочасний суд. Можливо людині достатньо совісті, якою вона наділена від початків пізнання добра і зла. Якщо ми маємо внутрішнього суддю – совість, то для чого нам страшний суд? Але ж якщо так, то для чого ми, коли нас хтось образить, обмане, або пограбує, шукаємо земного суду, і хочемо справу несправедливої поведінки з нами злого ближнього зробити такою, щоб усі про неї знали, а земне правосуддя дало їй справедливу оцінку, чи не достатньо тоді нам совісті – нашого внутрішнього судді? Очевидно, що совість для нашої безсмертної душі не є остаточним суддею, а є інший вимір, вимір – Божого справедливого суду. Мені здається, що Бог нас судитиме Своєю любов‘ю через призму і багатство нашої любові і тут не треба великих філософії. Ісус Христос каже: «По тому пізнають, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою!». Зрештою, так виходить, що нам самим вибирати, чи ми праворуч з ягнятами, чи ліворуч з козлами!».

Все доїхав до Рівного, мої роздуми перекинулись на сьогоднішнє богослужіння, на якому були курсанти Національної академії сухопутних військ. Я спостерігав за ними, як вони старанно молилися біля двох годин Літургії у храмі, а сам думав про них, ось вони, майбутні, теперішні, воїни знають ціну життя, знають на яке служіння вони покликані. Многая вам усім літа! Як кажуть часто у соцмережах: «Дякую, ви зробили мені день!».

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський