Після вражаючого за своїм цинізмом демаршу Московського Патріархату в Україні (далі -МПвУ), коли його архієреї відмовилися зустрічатися з Президентом України, багато аналітиків спробували та спробують відповісти на питання «Чому?». Адже, на їх думку, така поведінка є алогічна та незрозуміла. Дійсно, подія викликає дуже багато запитань, коли її розглядати окремо від всього комплексу дій, які здійснив МПвУ на протязі останніх 4-5 років. Але саме у цих діях «захована» логіка всього того, що сьогодні коїться з цією релігійною групою – свідоме здійснення власного самогубства. Тому у цій статті ми спробуємо відновити хід подій та, власне, проаналізувати логіку цього процесу самознищення.
На нашу думку, процес самознищення був запущений ще в далекому 1992 р., коли практично всі архієреї Українського Екзархату РПЦ відмовилися від курсу на автокефалію та погодилися на дуже сумнівний статус «самокерованої» «Української Православної Церкви» (далі – УПЦ), адже подібного статусу Вселенське Православ’я не знає, тут є тільки помісні або автономні Православні Церкви. Реально УПЦ залишилася тим самим екзархатом з трохи поширеними правами, бо рішення синоду, архієрейського або помісного собору РПЦ, були для її обов’язковими. Саме тому, виконуючи вказівки Москви, керівництво МПвУ (УПЦ), заміст діалогу з новоутвореними Українською Автокефальною Православною Церквою та Київським Патріархатом, що було цілком логічно в українських реаліях, пішло по шляху жорсткої конфронтації. Апогеєм подібного згубного підходу була не тільки відверто політична анафема, накладена на Святійшого Патріарха Філарета у 1997 р., а й антиканонічне невизнання хрещення (як і всіх інших Таємниць) здійсненого у Київському Патріархаті або УАПЦ. Особливо цікаво, що конфронтація, яку розпалював Московський Патріархат, відбувалася на фоне стрімкого інтенсивного зростання реальних парафій Київського Патріархату та збільшення його вірних, а також багаторазових спроб УПЦ КП (і УАПЦ) започаткувати діалог з МПвУ.
Через відсутність явних міждержавних загострень, очільнику МПвУ, покійному митрополиту Володимиру (Сабодану), певний час якось вдавалося загальмувати процес самогубства своєї релігійної структури, зробити його несистемним, мозаїчним. Під його впливом, навіть відвертому українофобу та прибічнику «російського світу», митрополиту Антонію (Паканичу), вдавалося носити маску «демократа та ліберала». Однак, керівництво Московського Патріархату (далі- МП) робили все можливе, щоб нівелювати ці кволі ростки здорового глузду. Тут варто згадати усунення з керівної посади у МПвУ архімандрита Кирила (Говоруна), який був послідовним прибічником діалогу, ліквідацію початків процесу переговорів з УПЦ КП, що розпочався у 2004 р., а також послідовне цькування та спроби усунення з усіх посад митрополита Олександра Драбинко… Крім того, МП під різними приводами наповнювала МПвУ своїми проросійськими кадрами та плекала подібні настрої досить великої частини свого єпископату та священства в Україні. Загалом, не вдаючись у деталі, потрібно визнати, що ще задовго до відкритого конфлікту між Росією та Україною, МП відверто ігнорувало затребування більшості українського суспільства у міжюрисдикційному діалозі, скеровуючи МПвУ на шлях конфронтації та відокремленості.
Каталізатором та лакмусом процесів розпаду, що відбуваються у МПвУ зробилися події 2014 р., коли Російська Федерація анексувала Крим та розпочала війну на Донбасі. Саме ці події зробилися «роздоріжжям» для «української» структури Московського Патріархату, бо перед нею виникла проблема вибору: або, посилаючись на свою «самостійність у керуванні», зайняти патріотичну державницьку позицію; або, саме як і сталося, відверто висловити свою підтримку російській агресії, яка є незаперечною саме для Московського Патріархату.
Тут варто зазначити, що весною 2014 р., розпочалася стрімка поляризація українського суспільства, коли більша частина виявила явні проукраїнські патріотичні та державницькі настрої. Зважаючи на дії керівництва Російської Федерації та їх відверту підтримку з боку Московського патріарха Кирила, довіра та позитивне ставлення до Московського Патріархату почало стрімко падати. Оскільки цей процес показував прогресивну динаміку, навіть деякі російські церковні аналітики пропонували МПвУ зайняти позицію святителя Миколая Японського у часі Російсько –Японської війни 1904 – 1905 рр., коли він залишився зі своєю паствою в Японії, проте у громадських богослужіннях участі не приймав, але закликав свою японську паству «виконати свій обов’язок у відношенні своєї Батьківщини (Японії – авт.)». Отже, проросійським архієреям та священикам було «запропоновано»: або з’їхати в Росію, або відійти від публічного служіння. Це, на думку тих же експертів, дозволило б залишати певну довіру до МПвУ (УПЦ) у досить широких верствах українського суспільства…
Однак, невдовзі після смерті митрополита Володимира Сабодана (+05.07.2014), МПвУ остаточно встала на проросійський шлях. Очільником цієї церковної інституції був обраний відвертий українофоб та прибічних «російського світу» митрополит Онуфрій (Березовський), а керівні органи були позбавлені навіть декоративної присутності демократичного елементу. Зокрема без будь-яких посад, які могли впливати на церковну політику та медіа, залишився митрополит Олександр Драбинко та багаторічний речник МПвУ, прот. Георгій Коваленко. Також, у меншій або більшій ступені постраждали й деякі проукраїнські священики, особливо ті, що були публічними особами (переважна більшість, через незгоду з діяльністю МПвУ, перейшла у УПЦ КП або УАПЦ).
Коли ми проаналізуємо політику та заяви керівництва МПвУ після літа 2014 р., то побачимо, що всі вони відображають погляди дуже невеликого та найбільш консервативного прошарку суспільства. При цьому цілком ігноруються потреби більшості православних українців відносно патріотичної позиції та єдності православ’я, які, згідно практично всім соціологічним даним, непохитно зростають від 2014 і до сьогодення. Природно, що така позиція викликала не тільки відхід великої кількості вірних (сьогодні кількість православних, які визнають себе вірними МПвУ, значно програє відповідній кількості вірних Київського Патріархату), а і викликало ланцюгову реакцію публічних скандалів, де фігурантами були саме архієреї та клірики цієї юрисдикції. При цьому, згідно нашому моніторингу, кількість подібних випадків за період 2014 – осені 2018, перебільшує аналогічні покажчик 2000 – 2014 рр. Крім того, МПвУ системно провокувало українське суспільство різними «хресними ходами», «молитовними стояннями» та т.п. акціями під проросійськими та антиукраїнськими гаслами. Але цього керівництву МПвУ було явно замало, тому деякі його архієреї послідовно виступають з явними антидержавними закликами. Тут варта згадати висловлювання найбільш одіозних осіб: «намісника Києво-Печерської лаври», митрополита Павла (Лебедя) та єпископа Логина (Жара), які, окрім осудження за «політичне православ’я», отримують всебічну моральну підтримку очільника МПвУ митрополита Онуфрія.
Крім того, ще задовго до того, як Московський Патріархат розірвав спілкування з Константинопольським Патріархатом, у МПвУ знаходилися чи не найбільші осередки критики дій та політики Вселенського патріарха Варфоломія.
Так, коли ми звернемось до того «богослов’я», яке виходило з Києво-Печерської, Почаївської, Донецької Свято-гірської лавр, та Вознесенського Банченського чоловічого монастиря, як мінімум, 2000 – 2016 рр., то побачимо знущальну критику релігійного курсу та дій Вселенського Патріархату саме з позицій крайнього російського православного консерватизму, а епітети, якими ці представники МПвУ «нагороджували» Патріарха Варфоломія, були аналогічні тим, які сьогодні звучать з вуст очільників Московського Патріархату. Дуже визначально, що чи не найбільшим критиком був намісник Банченського монастиря, єпископ Логин (Жар), бо це відбувалося у єпархії, якою до літа 2014 р. керував нинішній очільник МПвУ – митрополит Онуфрій (Березовський). У своєму російському консерватизмі та безкарності з боку керівництва МПвУ, єпископ Логин дійшов навіть до непоминання патріарха Кирила через його зустріч з папою Франциском (у чому після покаявся у Москві). А жорсткі заяви про неможливість участі та вже попереднє неприйняття рішень Всеправославного собору озвучувалися у МПвУ задовго до того, як синод Московського Патріархату прийняв рішення про його ігнорування.
Отже, як ми бачимо з вище викладеного, МПвУ, як мінімум від літа 2014 р., не просто йшло у фарватері церковної політики Московського Патріархату, а навіть перевершувала його у плані поширення російського консервативного мислення. При цьому, на нашу думку, усі дії МПвУ вкладалися у дуже системний ланцюг: прихід до влади проросійських консерваторів – максимальне загострення відносин з УПЦ КП та УАПЦ (тут найбільш показовим є непризнання хрещення, здійсненого «розкольниками». Хоча, згідно православних канонів, охрестити має право навіть мирянин, а священик тільки доповнює таке хрещення. Сам Московський Патріархат визнає хрещення навіть католиків та протестантів) – принципове ігнорування потреби суспільства на єдність та діалог – провокування суспільства певними заявами та діями… Не дивно, що всі соціологічні опитування показують стійку динаміку скочування МПвУ на маргінес, поступове перетворювання її виключно на «церкву проросійської меншості». Саме у такому стані перебувала МПвУ, коли Президент та державні інституції підтримали прагнення більшості православних вірних в Україні вилікувати рану розділення шляхом отримання Томосу про автокефалію з рук Константинопольського Патріарха.
Природно, що ніхто не очікував, що сучасне керівництво МПвУ підтримує процес створення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні. Однак, як відзначає більшість аналітиків, було б цілком логічно, коли б вони активно включилися у дискусійний процес та хоча б спробували донести свою позицію, як власним вірним, так і владі та суспільству. Але, на нашу думку, така поведінка явно б «виламувалася» з обраної ними проросійської позиції та системної політики ворожнечі до всього українського. Саме тому був обраний шлях безумовної підтримки московської позиції, як у питанні надання Томосу про автокефалію, так і відокремлення від Константинопольського Патріархату та загалом більшості Вселенського Православ’я. Адже, не дивлячись на заклик Московського Патріархату, навіть його союзники не розірвали євхаристичне спілкування з Вселенським Патріархом. При цьому, своєрідною «точкою неповернення», цілком системною, на шляху до самогубства, зробився демарш архієреїв МПвУ по відношенню до Президента України, здійснений 13 листопада 2018 р.
Загалом, коли аналізувати новітню релігійну історію України (і Росії), у зустрічі Президента з архієреями будь-якої юрисдикції немає нічого незвичайного. Так, 15 жовтня 2018 р., пройшла зустріч членів Священного Синоду РПЦ з президентом Білорусі О. Лукошенко. При цьому жодний архієрей Московського Патріархату не обурився, що ця зустріч відбувалася «на території президента» – у його мінській резиденції. При цьому варта враховувати – у Білорусі діє тільки екзархат РПЦ, а з його «білоруського» єпископату тільки митрополит-екзарх Павло (Пономарьов) є його членом.
Тому дуже подається дуже дивним, що практично всі архієреї МПвУ (УПЦ), які є громадянами України та служать на її території, не просто проігнорували запрошення Президента, а навіть почали ставити свої умови для зустрічі. Тим більше, що, по-перше, вони самі раніше увесь час казали про «небажання президента вислухати їх думку»; по-друге – ніхто ж не збирався їх примушувати до якоїсь дій на підтримку автокефалії… Так що ж на справді відбулося?
Деякі аналітики висувають гіпотезу, що очільники МПвУ, найперше митрополити Онуфрій (Березовський) та Антоній (Паканич), боялися відвертої розмови «своїх архієреїв» з Президентом України, бо «він міг їх переконати узяти участь у створенні єдиної Помісної Церкви». Дійсно, це твердження не позбавлене сенсу, бо, під впливом аргументів Президента, могла виникнути внутрішня дискусія архієреїв МПвУ, яка б похитнула тезис її очільників про «єдину думку єпископату з питання автокефалії». Однак є й певні незаперечні аргументи, що можуть поставить цю гіпотезу під сумнів:
– Дискусія, наскільки це просочилася у ЗМІ, виникла й без присутності Президента, під час зачиненого архієрейського собору МПвУ. А три архієрея, не дивлячись на позицію митрополита Онуфрія, все ж зустрілися з Президентом України.
– антиавтокефальна та антиконстантинопольська аргументація, як МПвУ, так і Московського Патріархату загалом добре відома. Також добре відомі аргументи на користь автокефалії Українського Православ’я, які неодноразово озвучували представники української влади та, найперше, Президент України Петро Порошенко. Тому нічого принципово нового на цій зустрічі, як для Президента, так і для архієреїв МПвУ не прозвучало.
– Поляризація поглядів архієреїв МПвУ (УПЦ) на автокефалію та створення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні відома. Через те нічого не заважає Президенту України, представникам його адміністрації, приватно працювати з окремими представниками єпископату МПвУ. При цьому такі переговори можуть (і, швидше за все, відбуваються) по-за відомості митрополита Онуфрія (Березовського) та інших проросійських керманичів МПвУ.
Таким чином, за нашою думкою, демарш МПвУ (УПЦ) 13 листопада 2018 р., був системною складовою частиною плану Московського Патріархату (та, власно, керівництва Російської Федерації) по перетворенню цієї структури на надійну проросійську «п’яту колону» в Україні. Цей план, швидше за все, був прийнятий у Москві ще в 2014 р., коли там побачили патріотичне піднесення українців, у тому числі тих, «російськомовних», на яких Росія мала сподівання, як на своїх потенційних союзників. Отже, МПвУ, через накази керівництва Московського Патріархату (читай – Російської Федерації), від 2014 р. послідовно та системно спробує позбавитися всього, що може завадити їй бути вірним союзником Кремля в Україні. Навіть боротьба за храми йде не через страх загубити вірних, а виключно через бажання залишити собі у власності (користуванні) ліквідну та прибуткову нерухомість в Україні.
Нам можуть заперечити: А чому самогубство (самознищення), коли архієрейський собор МПвУ та її єпархіальні збори, виказують підтримку саме політиці та курсу Московського Патріархату?
На нашу думку, «загальна підтримка рішень та курсу Московського Патріархату», найперше обумовлена «перехідним станом» Українського Православ’я. Адже поки невідома, а ні структура нової Помісної Церкви, а ні її статут, а ні розподіл єпархій. Крім того, ні архієреям, ні священикам МПвУ поки просто нема куди переходити, бо нова об’єднана канонічна Православна Церква виникне тільки після об’єднавчого собору 15 грудня 2018 р. Крім того, багато хто у МПвУ перед тим, як зробити певні кроки, хоче побачити міцність та єдність нової структури. Тому не виключено, що процес перетікання більшості архієреїв та священиків МПвУ у нову Помісну Православну Церкву в Україні може зайняти кілька років.
Самогубство МПвУ….
Протиставляючи себе більшості українського суспільства, позбавлена «ексклюзивної канонічності», МПвУ поступово, але дуже впевнено, скочується на рівень «духовно-політичного забезпечення» проросійської меншості в Україні. Але ця меншість, з кожним антиукраїнським кроком Росії, реально позбавляється своїх адептів. Кордон електоральних симпатій колишньої «Партії Регіонів», представники якої безумовно підтримують МПвУ, усе більш і більш відкочується на Схід, змішуючись у геометричній прогресії. Крім того, навіть опозиційно налаштовані до нинішньої влади політики, які декларують свій «український спектр», ніколи не будуть нехтувати електоральними симпатіями більшості, яка підтримує повстання єдиної Помісної Православної Церкви в Україні.
До цього варто додати й останню заяву Константинопольського патріархату, яка засвідчує, що після об’єднавчого собору та повстання Помісної Православної Церкви в Україні, очільник МПвУ митрополит Онуфрій (Березовський) буде канонічно позбавлений титулу «Київського митрополита». Через це реально передбачити, що й інші архієреї МПвУ після Томосу будуть позбавлені своїх титулів, які копіюють титули канонічних архієреїв нової автокефальної Церкви. Крім того, їх діяльність на території іншої Помісної Церкви буде незаконною, що, у свою чергу, передбачає канонічні санкції з боку Вселенського Православ’я, які безумовно будуть ініціюванні Помісної Православної Церкви в Україні та підтримані Константинопольським Патріархатом.
Отже, що очікує МПвУ у майбутньому?
Це буде структура Московського Патріархату, яка незаконно перебуває на чужій канонічній території. Титули її архієреїв не визнаються, як мінімум, більшістю Вселенського Православ’я, через що вони знаходяться у стані обструкції (розкольників), з ними не будуть служить архієреї інших юрисдикцій (Московський Патріархат не рахуємо). Паства буде невпинно змішуватися, бо навіть останні роки показали зменшення проросійських настроїв в Україні. На цьому тлі МПвУ будуть залишати як священики, найперше парафіяльні, так і частка архієреїв. Не буде у боку і Росія, яка прийме до себе найбільш «перспективних» архієреїв та священиків, а частину найбільш «біло-імперських» перетягне до себе РПЦЗ… Через те, що православні українці почнуть «голосувати ногами» та через юридичні моменти, раніше або пізніше, МПвУ буде вимушена піти з Київо-Печерської та Почаївської лаври, більшості історичних храмів… Можна прогнозувати, що майбутня доля МПвУ – це маргінальна, цілком ізолювана від Вселенського Православ’я структура, яка буде навіть невидима на релігійній мапі України, яку очікує зникнення. Це буде логічній результат той системної політики самогубства, яка була запущена МПвУ з подачі Москви… а також повне визволення України з Російського духовного полону.
прот. Сергій Горбик