Часто нам задають питання: яку роль в житті людини відіграє скорбота – індивідуальна і загальнолюдська – особливо в наші дні, коли скорбота можна бачити всюди? Ця тема була детально розглянута отцями Церкви, щоб не виникло ні найменшого непорозуміння. Але через те, що святоотцівське вчення може залишитися незрозумілим для широкого кола читачів, де існує і примножується скорбота, ми коротко розглянемо цю важливу тему, щоб втішити тих, для кого вона є нагальною.

Страждання – антипод бажання людини, насильство над її прагненнями, воно мучить та пригнічує тіло і душу. Природа страждань єдина, хоча способи та ступеня їх проявів різні. Часом скорбота здатна повністю зруйнувати життя людини. Багато людей відзначають схожість такого роду скорботи зі смертю, з кінцем короткочасного життя.

Скорбота – стан, який, незважаючи на своє існування, ніколи не був природним для людини. Наш стан у майбутньому житті буде далекий від «скорботи, печалі і зітхання», яким він був і на момент нашого створення. Таким чином, скорбота виникла після гріхопадіння людини, стала наслідком вигнання з раю, своєрідним покаранням – адже стільки жахливого доводиться зазнавати людям, що знаходяться у вигнанні.

Але це лише зовнішній прояв скорботи, з яким різняться її приховані внутрішні властивості, – цим вона і цікава, як найбільша філософія. Скорбота здатна підняти людину на небувалу висоту досконалості та щастя – головної мети кожного з нас. Як було сказано, страждання, скорбота, біль – це те, чого ми не бажаємо, чого уникаємо, коли вона приходить і виснажує нас. Це щось діаметрально протилежне тому, що нам подобається, чого ми бажаємо, чому радіємо, тому, що дозволяє нам зітхнути вільно. Страждання і насолода – результати двох абсолютно різних ситуацій. Страждання і скорбота з’явилися після гріхопадіння та мають два різних джерела. Перша – скорбота як Божа кара – «зі скорботою й в поті чола свого», «множачи помножу терпіння твої». Друга – скорбота як позбавлення вищого блага і задоволення, з яким людина була розлучена. Таким чином, з самого початку свого існування ми йдемо пліч-о-пліч з болем і працею, поки не «повернемося у землю, від якої були взяті».

Але зараз нас не цікавить природний аналіз таких звичних для нас речей, але їх філософія, ціна, яку ми платимо за наше життя і за наш успіх. Тепер, як і раніше, запропонована Богом мета нашої діяльності – «обробляти і зберігати». І таким чином, для нашого вдосконалення необхідно, щоб ми обробляли і зберігали Його Самого. «Як?» – запитаєте ви. Як і до гріхопадіння, так і зараз ми повинні зберігати його заповіді. Але існує певна різниця. До гріхопадіння нашій природі були притаманні простота, чистота, природна чеснота, справжня та безкорислива, наші прагнення і рухи були спрямовані до Бога Отця нашого. Але у даний час диявольський обман і злочин ввели людину в оману і змінили її первісну природу, привели її до складного, незрозумілого і лукавого, прирекли людину «жити у злі від юності своєї», з усіма наслідками, що випливають звідси. Наша природа впала у розпусту та відвернулася від послуху та думки святій, але заповідь «обробляти і зберігати» залишилася незмінною. Це і є ключ до розуміння того, яке призначення у житті людини має скорбота.

Наша розтління природа, мисляча, яка бажає і діє лукаво, потребує відповідного зцілення, щоб «кульгає не збились, а було видужав», як зцілював Бог Слово, що став людиною. Але при цьому – треба віддати належне великій премудрості і милосердя нашого Спасителя – Він не пред’явив до нас нових вимог, навіть після Його Божественного самознищення. Він залишив нам колишню заповідь «обробляй і зберігай». І ця Божа заповідь є ліки, здатні вилікувати нашу немічну природу. Наша «приналежність злу» сутність втратили природні закони віри, справедливості, істини та всього, що виникає з благочестиві стану. Замість цього вона породила зневіру, несправедливість, брехню, обман, про які «соромно і говорити» та навіть мислити. Дана нам Божественна заповідь являє собою не просто наказ господаря своїм підлеглим. Навпаки, це зцілюючи і спасительний  обмежувач для нашої природи. Заради свого ж власного блага нам необхідно «зберігати шлях тверди».

Це передбачає боротьбу, яка і є джерелом існування скорботи. Людина, яка прагне до благої мети, незмінно стикається зі злом, бо «закон у членах своїх воює з законом розуму», і наші наміри виявляються бранцями нашої помилкової суті. При цьому ми намагаємося не підкорятися їй, внаслідок чого народжується протиріччя, а значить, скорбота і біль. Якщо ж ми досягаємо успіху у високому знанні та вірі, наша боротьба посилюється, і підтверджуються слова Соломона: «Той, хто примножує пізнання, примножує скорботу».

Коротко і узагальнено ми описали перший різновид скорботи. Друга відмінна від першої, так як не підвладна нашій волі і відбувається з інших причин. Ті люди, які зуміли зрозуміти своє призначення, з твердою вірою і підпорядкуванням божественним заповідям протистоят збоченому духу. У цьому випадку, Бог, з його батьківським святим передбаченням, не має необхідності карати таких людей, на відміну від тих, хто вимагає «вуздечки і вудила, щоб вони підкорилися тобі». Той, хто внаслідок своїй невіри, неуваги, безпечності та інших всіляких речей, у тій чи іншій мірі опирається божественним заповідям, так чи інакше пожинає ті ж плоди – різні позбавлення і покарання. Саме так людина опиняється у заплутаному лабіринті скорботи. Але той, «хто мудрий, помітить і зрозуміє милість Бога». Тут і починають діяти вища справедливість і таємні Божественні рішення.

Наш благі Владика знає, що наш відхід від його священної заповіді «обробляти і зберігати» обумовлений не повним запереченням Його пресвятої волі, а нашим незнанням та недосвідченістю, які часто спричиняють різні душевні слабкості. Господь по-батьківськи втручається та за допомогою різних виховних заходів намагається вплинути на нас, в залежності від ступеня нашої норовистість та спротиву. Так, звідси скорбота і біль. Печаль, горе, невдача, приниження, образа, розчарування як внутрішні, так і зовнішні, травми, хвороби, часом довгі і болісні, розлука з близькими та рідними людьми і, нарешті, смерть, є плодами цих передбачених заходів. Людина, що заблукала в лабіринті скорботи, але залишається глухим до Божественної волі, не здатний знайти розраду навіть у власних знаннях і логікі. Це змушує його повернутися до Бога Спасителя, єдиного, хто може його спасти, і заволати з жалем і скорботою: «Я згрішив перед Тобою Спаситель, як блудний син, прийми моє каяття і помилуй мене Боже».

Цей спосіб Божественного навчання, як вчать нас святі отці, буде настільки суворий, наскільки буде неможливо його стримування щодо тих, хто не бажає слухати йго і виправлятися.

У нескінченному лабіринті людських недосконалостей є як вроджені, так і придбані недоліки. На жаль, жалюгідні умови існування спонукають нещасну людину повторювати один, два або кілька разів одну й ту ж помилку або злочин. Це найтрагічніша ситуація, подібна до біблійного «лікували ми Вавилон, але він не був вилікуваний». Але нехай не буде Господь сил Ісус Христос суворий до нас і нехай не продовжиться наше малодушність. Подай нам, Боже, по своїй милості, святу просвіту та силу прийняти Твою святу волю, будувати або повчати, щоб ми змогли її зрозуміти, зберегти, зцілитися і цілком підкоритися Твоєму задуму, бо в ньому є життя, і Ти сам життя і світло людей , що прийшов у світ, але не всі полюбили Тебе, вважаючи за краще темряву, а не Тебе, правдиво світло!

Той, хто бажає звільнитися від гіркого досвіду Божих стягнень, врятуватися від сорому після понесеного покарання, повинен старанно намагатися зберегти усвідомлення своїх вчинків і, Грішачи і падаючи, знову підніматися для якнайшвидшого покаяння. Або ж покірливе терпіти всі майбутні труднощі, з вдячністю до людинолюбства Бога, який під виглядом стягнення з боржників спасає нас.

Існують і випробувальні скорботи, які Господь посилає благочестивим людям, щоб відкрити людей цих світу для загальної користі. Іноді скорботи посилаються з тим, щоб уберегти людей від майбутніх помилок, які людина скоїла б за своїм незнанням і гріха, якби Господь не попередив це своїм випробуванням. Часто за Божим задумам, ми переймаємо чужі випробування і скорботи: гнобитель стає гнобленим, осуджуючи – обвинуваченим, обмовлячи – обмовленим. Тяжкість скорботи духовних чад падає на духівників, переходить від страждаючих на тих, хто молиться і співчуває їм.

Безумовно, простій людині нелегко зрозуміти суть премудрій Божественній волі, яка ґрунтується на духовних законах. Краще, якщо людина буде покірно і мужньо терпіти всі нещастя, віддаючи подяку спасительному Божому провидінню та Його любові, що направляє нас до спасіння та повернення до нашої первозданної природи. Святі отці особливо підкреслюють, що всіляке випробування, печаль і страждання несуть користь, а значить, будь-яке протистояння і нарікання є абсурдними та неприйнятними. Наш благий Владика «так полюбив світ, що дав свого Сина Єдинородного», щоб не дати загинути нікому. Він «не хотів смерті грішника, але щоб грішник навернувся і був живий». Так як же Він може радіти нещастям своїх створінь, Той, Хто «помер за нас грішних» з власної волі?

Говорячи про добровільні страждання та скорботи, яким ми піддаємося, ми вважаємо за необхідне згадати ще один факт. Боротьба і сила, які змушують нас діяти відповідно до закону добра і чесноти, не є розпорядженням або наказом Бога, що прирікає нас на сліпе підпорядкування. Вони допомагають нам в приборканні нашої немічної природи, від юності «прилеглій на зла». Відповідно, наша боротьба і праця спрямовані на те, щоб не піддатися цій темній стороні нашої сутності, яка бере початок після гріхопадіння та стає все гірше від нашої безпечності та незнання. Боротьба за правду не повинна ґрунтуватися лише на заповіді, яка стверджує справедливість. Вона повинна виникати з логічного мислення людини, її природного почуття власної гідності і благородства. Те ж саме стосується й інших чеснот людини, таких як розсудливість, лагідність, незлобивість, смирення, любов до ближніх. Той, хто не намагається піднятися на висоту цих чеснот, так чи інакше піддається злу, і тому розбещується, падає і, врешті-решт, гине.

Що є причиною нарікань малодушних, що протистоят скорботи і стражданню, які бажають жити тільки за велінням свого серця або, скоріше, з прагненням до насолод і, врешті-решт, хто запитує, що поганого в їх поведінці? Такі люди вважають за краще «тонути у ложці води». Що поганого у тому, якщо я буваю несправедливий – як з моральної, так і з матеріальної точки зору? Що поганого, якщо я трохи лицемірний, дріб’язковий, егоїстичний, марнославний? А що якщо ми відпустимо наше серце на простори егоїзму? Ворог істини і батько гріха диявол введе нас в оману, змусить піддатися цікавості та простому опису гріха, бо він знає, як легко нас полонити. Він непереборно тягне нас і з нестримною наполегливістю намагається схилити нас до поступки та згоди з його правилами. Кілочок з найтоншим вістрям залишає ледь помітну щілину, яка згодом руйнує ціле. Таку властивість має й гріх, як солома проти вогню, як камінь проти схилу, постійно зростаючий яр. Тому святі отці радять: якщо йдеш, йди – трохи затримавшись, ти не зможеш і зовсім врятуватися від полону. Ми наводимо такі приклади, щоб роз’яснити суть добровільної скорботи і страждання, які з природних причин є необхідними стримуючими факторами у повсякденному житті.

Повертаючись до початку нашої розмови про те, яку роль в нашому житті відіграють скорботи і страждання, ми переконуємося, що роль ця, безумовно, позитивна, бо без скорботи втрачає своє значення успіх. Саме скорботи допомагають нам встати на шлях відновлення і вдосконалення «Мужа досконалого, у міру зросту повноти Христової». Святим отцям належить безліч яскравих прикладів, сентенцій, описів, даних з глибокою мудрістю та знанням цієї теми. І нехай всі бажаючі з пильною увагою вникнуть в суть цього духовного закону, щоб навчитися та просвітитися в повній мірі, бо наша мета тут дати узагальнену та коротку відповідь на це питання.

Наш людинолюбний Владико прищепив нам огиду до болю і страждання, що стали наслідками нашого гріхопадіння. Це стало для нас корисним матеріалом, причиною успіху і прогресу. Якщо раніше слова «біль» та «смерть» викликали жах і неприйняття, то зараз вони несуть оздоровлення, очищення, освіту і вдосконалення у міру зросту Христа. Святий апостол Павло «хвалився скорботами», як власними, так і Христовими. Всі святі були випробувані безліччю скорботи і цим досягли досконалості. Безліч випробувань випало на їхню долю, щоб вони виправилися. Скільки ж випробувань і скорботи потрібно нам, щоб змиритися і навчитися «робити добро, звикнувши чинити зло»?

Скажу щось, що може здатися парадоксальним. Солодкий наш Ісус – життя наше – «принизив Себе Самого» і стражданнями на Хресті дарував нам спасіння, і тому хоча нас і не примушують йти по шляху скорботи і страждань, саме цей шлях повинні ми вважати за краще, так як Господь наш йшов дорогою скорботи. А закон любові передбачає щосили бути відданим тому, кого любиш. Немає необхідності в інших стимулах нерішучим і безтурботним людям, щоб припинити діяти і шукати марні відмовки, бо «прийшов пробудитись від сну, бо сплячі сплять уночі. Заснули сном своїм і не знайшли ці мужі ніякого багатства рук своїх».

Ніхто ніколи не повинен випробовувати ближнього, навіть самого сатану не можна випробовувати, бо ніщо не залишається непоміченим нашим Творцем. Будь-яке випробування і скорбота, які трапляються в житті, не відбуваються самі по собі, але посилаються нам Справедливим Суддею і вищою справедливістю не з метою покарати, а зцілити нашу неміч.

«На руках вони будуть носити тебе, щоб не вдарився об камінь ногою своєю!» – Господь стверджує, що у нас «все волосся на голові пораховані», і стільки інших прикладом зі Святого Письма підтверджують повну та справедливу турботу Бога про свої творіння. У такому випадку, чи може один витвір бути несправедливим або зазіхати на інше? Кара обрушується у залежності від часу та ситуації, і постає перед нами у вигляді різних випробувань, які допоможуть нам захопитися справедливістю Божою, яка досягає найдрібніших частинок свого творіння, з метою знищити його темну сторону.

Отже, ніхто з нас не повинен нарікати на що відбуваються з ним біди. Треба шукати їх причину в своїй власної безпечності та своєчасним і щирим покаянням зупинити це покарання, так як саме з цією метою вони нам дані, як ми вже згадували вище. «Якби самих себе судили, ми не були б судимі; а будучи судимі, караємось Господом, щоб нас не засуджено з світом ». Господь говорить: «Хто не зо Мною, той проти Мене, хто не збирає зо Мною, той розкидає». Той, хто прагне завжди бути з Господом нашим Ісусом Христом, нехай пам’ятає заповідь «обробляй і заховай» і те, що заради цієї заповіді всі святі «трималися шляху твердого», знаючи, що «заповідь Його є життя вічне». Той, хто мислить і чинить інакше, марнує не просто матеріальні блага, а своє власне життя.

старець Йосип Ватопедський († 2009)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»