Однієї з відомих форм русифікації та знищення національної самосвідомості православних українців та білорусів є праця Московського Патріархату по «прив’язці» усіх релігійних та народних звичаїв до подій саме російської історії. Не є виключенням і стародавній народний звичай осіннього поминання померлих – Димитрівська поминальна субота, яку Російська Православна Церква наполегливо спробує прив’язати до «перемоги Димитрія Донського на Куликовому полі». У цій статті ми розповімо справжню історію традиції та викриємо російські пропагандистські міфи.

Традиція осіннього поминання предків сходить корінням у далеке дохристиянське минуле та присутнє практично у всіх народів Європи. Так, у стародавніх кельтів одним з головних свят року був Самайн (Samhain) – свято закінчення теплого часу року. В цей день, згідно з віруваннями кельтів, зникали звичайні перешкоди між світом живих і потойбічним світом, так що люди могли побувати у потойбічному світі, а духи – приходити на землю і навіть втручатися в справи смертних, а у чувашів жовтень вважається місяцем особливого поминання покійних предків. Також і у південних слов’ян є відповідний осінній день поминання – «Задушний»

Що стосується білорусів та українців, у нашому народному, дохристиянському календарі теж був присутні подібний день осіннього поминання – «Діди». За віруваннями, в ці дні померлі (діди, душі, батьки, мертві) приходять до своїх домівок на поминальну вечерю (яка теж може називатися Діди). У центральному Поліссі «Діди» справляють два дні (п’ятницю і суботу, в цьому випадку «Дідова п’ятниця» і «Бабина субота», або просто «Діди» і «Баби») – в п’ятницю готують пісну поминальну вечерю, а в суботу скоромний (з яєчнею, салом та молочними стравами) обід раніше звичайного або навіть сніданок.

Характерно, що народні звичаї балканських слов’ян у день осіннього поминання предків, збігаються, як з звичаями білорусів та українців, так і звичаями решти слов’янських народів Європи….

Отже, спільні народні звичаї осіннього поминання, які мають явне язичницьке походження, дають нам усі підстави стверджувати, що ця загальна слов’янська традиція має явне дохристиянське походження, як і відповідні звичаї деяких інших народів Європи.

Загалом, як вважає багата дослідників, звичай осіннього поминання померлих мав дуже глибокі коріння та поширення серед більшості народів Європи, християнізація якої відбувалася дуже повільно. Наприклад, хоча друга хвиля християнізації Германії почалася після Великого переселення народів, але до кінця V-VI ст. серед германських племен християн практично не було. Тільки до кінця VIII ст. християнська віра знову перемогла на всій території Німеччини.

Намагаючись пришвидшити християнізацію та перемогти язичницькі звичаї германських та скандинавських народів, Католицька Церква почала активно «вбудовувати» народні звичаї у християнський календар. Цей процес не обминув і день осіннього поминання предків, вже у VIII ст. у Римі, а з IX ст. повсюдно на Заході 1 листопада стало святкуватися як день Всіх святих. У 994-1048 рр. абат Клюнійського монастиря, св. Оділо, закріпив за 2 листопада поминання всіх покійних вірних. З тих часів ця традиція набула широкого поширення у Католицької Церкві.

Що стосується Візантійської імперії, найперше православних греків, то, тут, через тривалу християнську традицію, практично не існувало подібної язичницької традиції поминання, тому подібне свята відсутнє у грецьких літургійних книгах (Типікон, Мінеях), і, відповідно, у більшості ранньослов’янських перекладах, зокрема це стосується і традиції Київського Православ’я.

Повстання православної, переважно слов’янської, традиції відзначення Димитрівської поминальної суботи, дослідники пов’язують зі слов’янські просвітителями та проповідниками християнства, творці слов’янської азбуки, першими перекладачами богослужбових книг на слов’янську мову, святими рівноапостольними Кирилом і Мефодієм. Саме вони, під час своєї т.зв. «хозарської місії», а потім – під час християнізації Моравії та загалом слов’ян (їх єпархія досягала сучасних українських земель), стикнулися з глибоким звичаєм осіннього вшанування предків. Отже, як вважають дослідники, перед святими братами повстало питання християнізації цього слов’янського поминального дня, і, цілком логічно, що воно було пов’язано з пам’яттю св. Димитрія Солунського, який був одним з найбільш шанованих святих у їх рідному місті.

Що правда, деякі дослідники пов’язують «прив’язку» осіннього дня поминання предків до постаті св. Димитрія Солунського через близькість до відповідного для у католицької традиції, адже св. Кирила і Мефодій мали певний канонічний зв’язок з Римом, зокрема з папами Андріаном ІІ та Іоаном VIII.

З решти, і Святитель Димитрій Ростовський висловлює думку, що Димитрівська поминальна субота замінила собою язичницькі осінні тризни. З прийняттям християнства давня традиція збереглася, – продовжує святитель Димитрій, – але, зрозуміло, прийняла інший характер, бо Свята Церква все добре збирає звідусіль, але облагороджує, удосконалює, підносить….

Оскільки Димитрівська поминальна субота була виключно локальним, слов’янським, звичаєм, вона, як ми вже відзначали вище, не знайшла свого відображення у богослужбовій літературі Константинопольського патріархату, з якій, як відомо, переважно робилися слов’янські переклади, зокрема й Київського Православ’я. Ця традиція відома лише по соборним «Чиновникам» і монастирським «Обхідникам», у яких відображені особливості реальної богослужбової практики храмів і монастирів Київської митрополії. У останніх під нею вказується поминання тільки спочилої монастирської братії. Одним з перших згадок Димитрівської суботи, як дня поминання всіх покійних є вказівка у збірнику XV століття новгородського походження

Але, коли це місцево поминання, як традиційно, було у більшості єпархій Київської митрополії історично, то який стосунок це має до «Димитрія Донського»?

Тут варто згадати кілька моментів:

По перше, Білорусь, відповідно й єпархії Київської митрополії Константинопольського Патріархату на її території, ніколи не булі під Татаро-Монгольським пануванням.

По друге, у 1362 р. відбулася битва між білоруським (литовським) військом Великого князя Литовського Ольгерда та військами монголо-татарських правителів Поділля, що відбулася на річці Сині Води. Наслідком здобутої перемоги Ольгерд відвоював у татар Київ і захоплений ними у середині ХІІІ століття, Поділля  та розширив свої володіння далеко на південь у напрямку до Чорного моря. Перемога білорусько-українського війська у Синьоводській битві, яка відбулася задовго до  Куликовської битви 1380 року, визволила Українські землі від татарського панування та  підірвала могутність Золотої Орди

По-трете, На час т.зв. «Куликовської битви», білоруські та українські землі були об’єднані у окрему державу – Велике Князівство Литовське, яке знаходилася у жорсткій, у тому числі й релігійній, конфронтації з Москвою.

Отже, можемо зробити висновок, що на території сучасній Білорусі та України, християнське поминання померлих у Димитрівську поминальну суботу має давне, ще язичницьке, походження та аніяк не пов’язувалося, а ні з Димитрієм Донським, а ні з його перемогою над татарами у 1380 р.

Більш того, є всі підстави вважати, що до часів російського царя Івана Грозного, Московія цього поминального дня не знала, тут він відзначався виключно у деяких монастирях як поминання спочилих ченців. Тільки у ХVІ ст, Московський цар Іван IV Грозний уводить Димитрівську поминальну суботу як загальний день поминання спочилих православних християн Російської Православної Церви. Однак, як свідчать історичні документи, навіть ХVІІ – ХVІІІ ст.ст., російське православ’я аніяк не пов’язувала Димитрівську поминальну суботу з «Куликовською бітвою».

Перше, але дуже суперечливе, пов’язання Димитрівської поминальної суботи з Московським князем Димитрієм Донським та поминанням полеглих на Куликовому полі, ми знаходимо у духовному вірші «Вірш про Дмитрівську батьківську суботу, або Бачення Димитрія Донського», невідомого автора. Цей вірш був записаний російським етнографом Петром Безсоновим тільки у першої полові ХІХ ст. та раніше ніде, у тому числі різних літописних джерелах та оповіданнях про «Куликовську битву» ХІV – ХVІІІ ст.ст., не зустрічається (власне як і згадка про поминальну Димитрівську суботу). А на Півночі Російської імперії, ще в кінці XIX століття, осіннє поминання, як залишок давньої практики, відбувалося в Покровську суботу.

Саме з повідомлення, а потім публікації Петра Безсонова, почався політичний процес прив’язки Димитрівської поминальної суботи з Московською історичною подією, яка отримала своє сучасне російське тлумачення у 1903 році, коли було видано імператорський указ про здійснення в цей день панахиди за воїнами «за Віру, Царя и Отечество, на полі брані життя своє поклали».

Отже, можемо зробити наступний висновок: Димитрівська поминальна субота має свій початок у дохристиянських слов’янських віруваннях, яких на історичній території Московії не знали. Її відзначення білорусами та українцями аніяк не пов’язано, а ні з Димитрієм Донським, а ні з т.зв. «Куликовською битвою». А ті, хто свідомо поширяє московський міф, беруть участь у духовній гібридній війні на боці Московського Патріархату.

Використана література:

Афанасий (Сахаров). О поминовении усопших по уставу Православной церкви. М., 1998

Бессонов П. А. Калики перехожие. М., 1861. Вып. 1.

Голубинский Е. Е. Преподобный Сергий Радонежский и созданная им Троицкая лавра. М., 1909.

Денисов П. В. Религиозные верования чуваш. Чебоксары, 1959

Карамазов В. Д. Всеобщая история религий мира. М., 2011.

Рыбаков Б А. Язычество древних славян. М., 1981

Толстая С. М. Полесский народный календарь. М., 2005

Християнски празници и паметни дни. София, 1996

Широкова Н. С. Мифы кельтских народов. М., 2004

прот. Сергій Горбик