У Старому Завіті жінка згадується в двох розповідях, присвячених створенню людини. Ці розповіді містять найбільші істини. До завдань їх святих творців, натхненних Духом Божим, не входило ні обґрунтувати в онтологічному ключі особливості жіночої природи, ні сформулювати богословську точку зору на створення і особистість жінки. Безсумнівно, і вони перебували під впливом пануючого в ту епоху патріархального духу, коли чоловік панував у всьому. Однак, незважаючи на це, творці Старого Завіту через образи і символи підкреслюють, що і чоловік, і жінка є витворами єдиного благотворного Бога. І чоловік, і жінка, бувши у Божій подобі, мають однакову людську природу. Господь створив чоловіка і жінку створіннями, які доповнюють і підтримують один одного. Кожен з них бачить в іншому і себе самого, і взаємні відмінності. Удвох вони виконують єдину справу і несуть спільну відповідальність за світ навколо них. Ці два унікальних творіння Господь любить, ними Він опікується і їх благословляє.
Ось такими були істини, що відображають глибину початкового задуму Премудрості Божої, порушеного падінням прабатьків, яке привило, крім усього іншого, і до розладу між чоловіком і жінкою. Тепер жінка звертається до чоловіка з бажанням володіти ним, а він ставиться до неї як господар та власник. Саме така картина, що склалася після падіння, пронизує всі старозавітні книги. Згідно ортодоксальної юдейської традиції і прийнятим у ній тлумаченням Закону, жінка, і по розуму, і по зрілості стоїть на нижчому щаблі у порівнянні з чоловіком та сприймається як свого роду «вічний підліток». У сфері плотських стосунків вона є джерелом його бажання. В області моральності вона становить загрозу. У релігійному та богослужбовому житті вважається негідним та нечистим створінням. Навіть за законодавством дружина вважається власністю свого чоловіка (разом з дітьми, рабами і іншим майном) і після шлюбу переходить з-під влади батька у володіння чоловікові. Якщо чоловік побажає розлучитися з нею, вона легко може виявитися викинутою на вулицю. За винятком рідкісних випадків, вона не має права розлучитися з чоловіком за своєю ініціативою. Якщо заручена дівчина буде викрита в невірності майбутньому чоловікові, її закидають камінням. Якщо ж зрада відбудеться вже в шлюбі, вона карається стратою через удушення. Чоловік же за подібні вчинки ніколи не покарають. За чоловіком визнається право на багатоженство, так само як і право на розлучення з дружиною, що не народила йому потомства за перші десять років шлюбу. Згідно з тими ж законами, жінка вважається «нечистою» сорок днів після народження хлопчика і вісімдесят днів після народження дівчинки. Їй заборонено приймати священицький сан, а також брати участь у богослужінні в період місячного очищення. Нарешті, їй заборонено під час служби в храмі стояти з того боку, де стоять чоловіки.
Однак, незважаючи на все це, зі сторінок все тих же старозавітних книг просіяли славні образи видатних жінок, таких як Сара, Ревека, Лія, Рахіль, протягом початкового періоду священної історії – пророчиця Міріам (сестра Мойсея), Девора, Іоїль, Анна (мати Самуїла), визволительки Естер і Юдиф. У цих книгах також не бракує вихваляння жіночої плодючості (головного критерію оцінки жінки), жіночої гідності, вірності та відданості чоловікові, чистоти подружніх відносин, ніжності чоловіка до дружини. Ці почуття досягають вершини в жіночому втіленні Святої Софії – Премудрості Божої і, перш за все, у «Пісні Пісень» – чудовому гімні подружньої любові. Втім, все це не заважало дійсності залишатися для жінок вкрай суворою. Виходячи з цього, ми можемо в повній мірі оцінити принципово нове ставлення до жінки, привнесене Ісусом Христом.
І дійсно, згідно з євангельськими розповідями, Ісус не виключає зі сфери Своєї любові жінку – як раз навпаки. Для Нього значення має не стать людини, а її особистість. Він називає жінок Своїми сестрами, бо і вони входять у суспільність Церкви. З милосердя любові до вдовій матір’ю з Наїна, Він воскрешає її сина. Зцілює скорчену жінку у синагозі, бо вона є дочка Аврамова і рівна перед лицем Господнім. Довіряє найбільші одкровення жінці самаритянці (Ін. 4:14 і далі), незважаючи на пануючі у суспільстві погляди, коли навіть проста розмова з жінкою вважалася ганьбою. Дозволяє жінкам – Марії Магдалині, Марії матері Якова, Соломії, Сусанні і іншим – не тільки служити Йому (Лк. 8:1), але і піти зі свого дому та супроводжувати Його під час проповідей перед народом, що було недоступне розумінню сучасних Йому рабинів. Але особливу любов Він проявляє до жінок знедолених і принижених, ізгоїв суспільства, бо хоче відродити їх гідність та відкрити їм, що вони гідні поваги від Нього і від Бога.
Наслідком цього ставлення Ісуса Христа стало те, що жінки присутні на Розп’яття і на Положенні у труну, є вісницю Воскресіння, беруть участь в Сході Святого Духа у день П’ятидесятниці, коли вся церковна громада зібралася «одностайно разом» і отримала вогонь Духа Святого, прославляються своїми пророчицями (чотири дочки Філіппові), проповідник (Прісцилла, Фива) дияконисами, подвижницями милосердя і любові (Тавифа), мученицями, черницями та славними матерями.
Згодом і апостол Павло проголошує щось надзвичайно важливе для свого часу: в новому світі Царства Божого усуваються всі відмінності – національні, релігійні, соціальні, а також ті, що мають відношення до становища жінок. Однак і сам апостол Павло усвідомлює, що ні суспільство, ні сама Церква ще не готові сприйняти цю проповідь, яка підриває всі підвалини, по суті, есхатологічну істину. І тому він вдається до прийнятої у той час сімейної «ієрархії», яка вважає чоловіка «головою дружини». А потім переходить до чудового образу Христа – Церкви, чоловіка – дружини. Через цей образ нам показується вищий рівень стосунків чоловіка і жінки, що перевершує всі ідеологічні концепції того часу і вражає у самий корінь кожну форму деспотизму: як чоловічого, так і жіночого.
Втім, незважаючи на сміливі погляди апостола Павла, нерівність жіночої та чоловічої статі зберігається без істотних змін. Міф чоловічої переваги, його соціального «над-Я» живе і у християнських громадах. Надмірний «пуританізм» юдаїзму з його ставленням до жіночих місячних циклів проник і у християнську Церкву. Сформоване під впливом ідей гностиків негативне ставлення до матеріального світу, до тіла, до почуттєвої насолоди (як до породження нижчих божественних сил), а також деякі «перегини» аскетизму сприяють розвитку духу недовіри та презирства, ворожнечі та страху по відношенню до жінки. Деякі церковні письменники бачать в жінці не джерело життя, як це закладено в задумі творіння, але джерело бруду і скверни (Одкр. 14:4). Вони вважають її проклятим створенням, існуючим для того, або щоб уникнути розпусти, або як орган дітонародження, будь-який зв’язок з яким (любовний або подружній) опоганює людину.
Подібним поглядам, що принижує жіночу гідність і ставлять під сумнів Премудрість Божу, покликані були протистояти – природно, у міру можливостей тієї епохи – отці Церкви. І тому вони невпинно викривають існували тоді закони, що зосередили всю свою строгість на моральних гріхах жінки і залишали безкарними чоловічу невірність. Вони радять чоловікам з ніжністю ставитися до своїх дружин. Проголошують на повний голос «рівногідність чоловіка і дружини», тобто те, що чоловік і жінка, згідно з актом творіння Божого, мають рівногідність, гідністю і славою, єдиним Божественним прообразом, єдиної і загальної людською природою, єдиною онтологічною тотожністю «за образом». І більш того, вони стверджують, що і для чоловіка, і для жінки був здійснений акт спасіння Христа, їх обох стосується Божий план відтворення людини в Церкві, вони спільно йдуть загальним шляхом до життя, до смерті і до воскресіння.
Звичайно, незважаючи на всі ці чудові висловлювання святих отців, рівність чоловіка і жінки залишалося для раннього християнства недосяжним ідеалом. В результаті людина ототожнювалася практично виключно з чоловіком, а жінка вважалася чимось нижчим. Християни невпинно підкреслювали духовну рівність чоловіка і жінки. Однак вони виявилися нездатні зробити з цієї благодатній рівності відповідні висновки щодо місця жінки у суспільстві. Таким чином, їм не вдалося втілити у життя (або тому, що вони впадали в певного роду «ангелізм», або тому, що суспільство ще не дозріло для цього) проголошене Климентом Олександрійським вже в другому столітті наслідок духовній рівності: «та ж їжа, ті ж шлюбні відносини, ті ж дихання, зір, слух, розум, надія, християнська любов: все це повинно бути їм однаково властиво» (P. G 8, 260C).
Крім того, християнству протягом своєї вікової історії не вдалося сформулювати, у чому ж все ж відмінності чоловіки і жінки. Яка таємнича сила, незважаючи на єдність цих двох творінь у ядрі своєму (Бут. 1:26 -27), робить чоловіка тим, що він є, і змушує жінку протистояти йому як «інша особа», одночасно і дуже близька, і «абсолютно інша». Отці Церкви обійшли стороною таємницю стати, яка перевершує єство, і проблему жіночої сутності. І тому вони розглядали жінку швидше з моральної або психологічної крапки зору, порівнюючи її незмінно з чоловіком. Однак це бачення привело до того, що роль чоловіка ототожнилася з силою та владою (мудрець, воїн, правитель), а жінки – з дітонародженням і зі службовими функціями – вона дбає про будинок, приносить тілесне відпочинок чоловікові і народжує дітей.
Втім, Церква знає і Жінку, «одягнену в сонце» (Одк. 12:1). Знає Єву Благодаті і Спасіння, Пресвяту Богородицю. Церковні отці і гімнографії написали чудові твори, що оспівують Її пречисту особу. У них Богородиця (Жінка – Мати – Діва) постає як слава і честь роду людського, як найбільш благодатна серед людей. Велич Божої Матері полягає не у плодючості, яка властива їй від природи, але в тому, що Вона стала матір’ю Божою. І це найбільша подія і диво – то, що Бог «народився від жінки» (Гал. 4:4) – надає вищу гідність жінки. Це материнство особливого роду, що проявилося як таємничий відгук на любов Божу. З цієї точки зору, то, що виділяє жінку, що характеризує її духовний світ, є здатність до прийняття Іншого – Бога, чоловіка, дитини, ближнього. Це невимовна ніжність, що містить у свої обійми і рятує життя таємничим, потаємним і різноманітним способом. «Материнство», виношує і «народжує» все найпрекрасніше, що є в світі – життя, взаємність і благодать. І тому отці Церкви бачили у благодатному материнстві Богородиці (в містичному прийнятті любові Божої) велике таїнство Церкви.
Безсумнівно, що стосується ставлення до світу притаманне і чоловікові, але у жінки воно проявляється особливо яскраво. З цієї точки зору, святі мужі й святі жінки нашої Церкви не укладаються у межі своєї біологічної природи і не вичерпуються своїми соціальними ролями. Це особистості, які, з одного боку, які показують своє потаємне «я» як священну «різницю статі», а з іншого – виявляють «тотожність через благодать» (св. Максим Сповідник), сходячись до загального прообразу і стаючи «одним у Христі Ісусі» ( Галл. 3: 28). У цих невимовних відносинах (тотожність і відмінності, спільності і поділі, взаємності та унікальності) чоловік і жінка стають найсвітлішим і сяючим образом Єдиного Триєдиного Бога.
архімандрит Платон Крікріс, доктор богослов’я.
Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»