«Фундаменталізм» є важкою концепцію для визначення. І труднощі головним чином обумовлені не складністю опису певних дій, вірувань, ідей і основних маркерів, які допомогли б нам відокремити феномен «фундаменталізму» від того, що ним не є. Те, як концепція «фундаменталізм» часто використовується і у громадському дискурсі, і у наукових колах, показує, що головна перешкода полягає у внутрішній логіці, що лежить в основі явних визначень фундаменталізму, що розрізняють дії і ідеї, які «вони» просувають і здійснюють (які можна помітити як «фундаменталізм») та такі ж або схожі дії і ідеї, які здійснюємо «ми». Це означає, що концепція «фундаменталізму» у більшості випадків використовується як страхітливий термін, недоліком описової складовою якого компенсується оціночною складовою.

Візьмемо, наприклад, категорії, які Леонард Вайнберг і Амі Педахзур спробували запропонувати для визначення «фундаменталізму» в своїй книзі «Релігійний фундаменталізм і політичний екстремізм» (2004). Вони визначили кілька основних типів «фундаменталістських» угруповань і рухів (таких як «реактивні» угруповання і рухи; рухи, що «описують світ в дихотомічних і маніхейських термінів … вибір між хорошим і поганим завжди є чітким і зрозумілим»; фундаменталісти, які вважають, що священні тексти «мають божественне походження і, отже, безпомилкові і не підлягають сумніву», і так далі).

Звичайно, ми всі можемо пригадати релігійних радикалів і фанатиків, що відповідають деяким з вищенаведених описів, а може навіть і всіма описами відразу. Однак, проблема полягає не в цьому. Слідуючи даними описами, як Скотт Епплбі («Переосмислюючи фундаменталізм в еру секуляризму», 2011) попереджав нас що, фундаменталісти легко можуть протиставлятися «стандартному еталону раціональній, освіченій, свідомій сучасній людини» (тобто «нам»). У результаті цього описова складова визначення втрачає свою силу у випадках, коли вона застосовується вибірково (як це зазвичай і відбувається) для опису тих феноменів, які представляються «нам» (тим «раціональним, освіченим, утвореним», а також «ліберальним» сучасним людям) проблематичними і неприйнятними, тоді як «ми» утримується від характеризації багатьох ідей та дій, що виходять з нашого власного соціального, релігійного або політичного середовища, як «фундаменталістських», навіть коли ці ідеї і дії досить добре підходять вищенаведеним визначенням.

Однак, ґрунтуючись на розумінні фундаменталізму Епплбі як чогось, що може знаходитися у контексті сучасності, модернізації та секуляризації, я думаю що, можна розрізняти, з одного боку, «орієнтований на традицію» фундаменталізм, який, на мою думку, може бути радикальним (наприклад, в своїй наполегливій вимозі самодисципліни, аскетичних практик і т.д.) і, з іншого боку, агресивний, найбільш активний фундаменталізм, як єдиний із проявів сучасної ментальності. Ця різниця є основою моєї диференціації між негативним розумінням фундаменталізму, як феномена, який демонструє всі типові прояви того, що у теологічних термінах може бути названо гіпертрофією індивідуальності – відчуженість від інших, сприйняття інших як екзистенціальної загрози, переконання, що тільки «ми» або «я »на правильному шляху до спасіння, і так далі – і позитивної концепції християнського радикалізму, який прагне затвердити християнський антропологічний і метафізичний максималізм (що у багатьох випадках ведучий до досить радикального способу життя, відкидання «цього світу» і тому подібному), однак без боязкого відкидання інших, без ізоляціоністського екстремізму і манихейського розмежування між «нами» (спасенними, хорошими, правильними) і порочними «ними», грішними, огидними.

Я хочу зробити припущення, що християнство, якщо сприймати його серйозно, передбачає певний радикалізм або навіть екстремізм. Цей «християнський радикалізм» може бути «нефундаменталістським» радикалізмом (або «хорошим фундаменталізмом»), іншими словами, це радикалізм, яким може і повинен затверджуватися без відкидання інших, без сприйняття інших як загрози.

Давайте уявимо когось, хто відкидає соціальні домовленості, хто закликає до зречення від сімейних цінностей і зв’язків, хто не йде ні на які компроміси з приводу того, у що він (вона) вірять, чиє послання світу говорить про відкиданні абсолютного значення і важливість політичних властей, і хто врешті-решт вмирає за свої цілі. Це точно можна кваліфікувати, як випадок «екстремізму» і «радикалізму», якщо не «фундаменталізму». І тим не менше, ми все легко дізнаємося у цьому описі образ Христа і його апостолів з Нового Завіту. Дійсно, вони були «радикалами» і «екстремістами». Культура Римської Імперії переважно визнавала їх небезпечними, і якби влада тих часів могла запозичити сучасну політичну термінологію, то без сумнівів їх би називали навіть «терористами». Ці античні радикали були так наполегливі у своїх неясних віруваннях і ідеях, вони були настільки фундаменталістами, що вони скоріше б померли, ніж зробили те, що робили всі нормальні, порядні і богобоязливі громадяни – запропонували невелике жертвопринесення, що показує повагу й вірність державі та домінуючою соціальної  ідеологічної системи.

За століття християни звикли до досить радикальних практик, таким як строгий пост, аскетизм, юродство і багато іншого, і часто наслідком цих старань, як доповнення до Божої милості, було набуття святості. Це означає, що з теологічної перспективи, питання має полягати не в тому, чи приймаємо ми «радикалізм» чи ні. Схоже, що певний радикалізм і екстремізм є найважливішою частиною вірувань, тим, що становить саму ідентичність відданого віруючого, який прагне досягти подоби Божої і увійти в Царство Небесне ( «Я знаю про працях твоїх і про те, що ти ні гарячий і не холодний. Як хотів би Я, щоб був ти або гарячий, або холодний! Але раз ні гарячий ти і не холодний, Я викину тебе з Своїх уст! (Одкр. 3:15-16).

З цього можна зробити висновок, що християни дійсно повинні бути радикалами і навіть фанатиками. Але вони повинні фанатично любити любов і свободу. Не як безособові ідеї, а як екзистенційний реалії. А це неможливо без інших людей. І, на мою думку, це «правильний» фундаменталізм і радикалізм. Істинний радикал християнин знає, що ворог головним чином у ньому (їй) самому (ой). Найважливіше перешкода, з якою ми стикаємося у цьому світі, полягає у самому способі нашого існування, а не якомусь страхітливому, що знаходиться поза нами.

Таким чином, жодна концепція, формула, ідеологія або абстрактний принцип не повинні бути перешкодою для прийняття іншої людини, у підтвердженні любові як «сутності» есхатологічного існування.

Давор Дзалто, доцент і програмний директор з дослідження мистецтва, історії та релігії в Американському університеті Ром.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»