Помісна Православна Церква є Єдиною Святою Кафоличною (Соборною) і Апостольською Церквою у всій її повноті. Помісна церква утворюється з єпархій (діоцезій) на чолі з єпископом: ”Там, де є єпископ, є еклесія (церква)”. Це визначення, взяте з послання святого Ігнатія Богоносця до мешканців Смирни. Великий Богоносець писав: «Будьте єдині з своїм єпископом» і «Дивіться на свого єпископа, як на Христа». Православна Церква має тільки один харизматичний центр, свого Главу, Яким є Христос. Святий Дух, нероздільний з Сином завжди діє в Церкві спільно і роздільно з Ним, – Він проявляється у Вселенських Соборах, місцевих і обласних синодах і через пророчого Духа Своїх святих, які утвердили своє життя після виникнення церкви (еклесії). «Бо благодать і дар, що є у Трійці, даються від Отця через Сина в Дусі Святому» «Неможливе наділення даром в нас, крім в Дусі Святому.
Все, що відбувається і діється, – то через Слово і Дух». «Дух дійсно невіддільний від Сина» – так вчить нас великий Афанасій Олександрійський. Кожна (національна чи провінційна) місцева церква має свого власного зверхника який є її першим серед інших єпископів згідно з 34 Апостольським Правилом. Правило 34 зобов’язує єпископів кожного народу (або області) обирати свого «Протос» (Першого) і «вони нічого не вирішують без свого (першого) очільника і очільник нічого не вирішує без згоди всіх. Таким чином буде однодумність, і прославиться Бог у Святому Дусі, Отець, Син і Святий Дух. «Зрозуміло, що перший (Протос- предстоятель) обирається всім єпископатом помісної церкви, його слово має велику вагу, а як особа він наділений дуже великими повноваженнями.
По суті, це є церковне вираження синергії та єдності в різноманітті іпостасей (осіб). Першість честі серед всіх патріархів і предстоятелів після розколу 1054 р. перейшла до Другого Риму, Константинопольського Патріархату. Ця першість полягає у першості служіння (дияконії) на користь усім, а не у верховенстві цього престолу над усіма іншими. У Православній Церкві не існує такого уявлення, щоб якийсь один єпископ мав зверхність над іншим, вважався б верховним суддею у розв’язанні конфліктів в Церкві та між іншими єпископами. В той же час, право на оскарження (апеляцію), визначене канонами 3 і 5 Сардикійського собору відноситься до Першого престолу, як про це і згадано на 5-у Константинопольському (Фотієвому) соборі (879-880), але ці канони, – не вдаючись у подробиці – не встановлюють права для Константинопольського патріарха втручатися в справи іншої автокефальної Помісної Церкви чи й навіть автономної. Ці останні обов’язки належать Соборам (місцевим, обласним або Вселенським), які регулюють життя Церкви, відповідно до 34 Апостольського правила. Ця влада проявляється в історичному тілі Церкви — про це нам говорять історія, канони, еклезіологія (вчення про Церкву).
Історія нам говорить, що носієм влади віровчення і управління по благодаті, даної від Бога в хіротонії по преємству від апостолів, являеться єпископат. Правило 39 говорить, що Пресвітери і диякони без волі єпископа нічого хай не творять. Тому що йому ввірені люди Господні, і він воздасть відповідь за душі їхні. Церква, це ієрархічний живий організм. Не можна диякону благословляти священика, а єпископу – патріарха. І не можна зневажаючи церковні основи, догмати, Євангеліє, яке є фундаментом будівлі, перейматися лише кольором фарби її даху
+ Іоасаф (Василиків),
митрополит Івано-Франківський і Галицький