Тристоронній диспут між українцями, росіянами та Вселенським Патріархатом про можливість церковної незалежності України обіцяє бути найсерйознішою проблемою для православної християнської єдності нашого покоління. З чисто політичної точки зору українська автокефалія представляє для Російської Православної Церкви повну катастрофу. Вона не тільки позбавить РПЦ однієї третини її парафій та підірве проект «Русский Мир», але і докорінно відкине претензії Московського Патріархату на лідерство у всьому православному християнському світі.

У відчайдушних спробах знищити рух за незалежність, Московський Патріархат зі своїми поплічниками просуває безліч риторичних і історичних аргументів, жоден з яких не є таким войовничим і безглуздим, як звинувачення Вселенського Патріархату в «єресі папізму». І хоча це не перший раз, коли звинувачення в «папізмі» націлені на внутрішньоправославні суперечка, некритичне вживання цього звинувачення виявляє і значну богословську неграмотність, та міцність анти-католицьких риторичних образ всередині внутрішньоправославної полеміки

Навіть поверхове розуміння історії та канонічного права православного християнства показує, що в папство немає нічого по природі єретичного. Багато святих візантійської епохи, включаючи Іоана Златоуста і Федора Студита, визнавали адміністративне старшинство єпископа Риму і зверталися до широкої юрисдикційної влади пап тих днів. Святі Отці Четвертого Вселенського Собору навіть підтверджували легендарній зв’язок між святим Петром і папством.

Але що більш важливо, єресь – це специфічний і технічний богословський термін, що відноситься до навмисного розриву з церковною догматикою (тобто закріпленої в Символі Віри) вірі у Христа і Трійцю. Суперечки про практику і адміністративну організацію можуть означати розрив з традицією або канонічним порядком, проте вони не являють собою єресь. Святий Василій прекрасно висловив цю відзнаку у четвертому столітті в листі до Амфілохія.

Оскільки питання незалежності Української Церкви не має нічого спільного з вченням Церкви, категорія єресі у даному випадку не застосовується.

Безперечно, українське «питання» є суперечкою про юрисдикційну владу, кордонах незалежних церков і про те, хто повинен вирішувати, коли помісна церква наділяється автокефальним статусом. І як я вже стверджував в інших статтях, ця категорія спорів йде корінням в період пізньої античності та у загальному відображає більш широкі геополітичні трансформації.

Можна навести аргумент (хоча я б цього не робив), що Вселенський Патріарх перевищує свої повноваження. Або можна стверджувати, що в даний момент це було б пасторськи не розсудливо з боку Вселенського Патріарха надавати Українській церкві автокефалію. Але жодна з цих позицій не можна порівняти з образливими звинуваченнями в тому, що Вселенський Патріарх піддався єресі папізму.

Звичайно, ми не можемо знати, з теологічної необізнаності чи навмисне здійсняється наклеп на Вселенського Патріарха. І коли ми звикли очікувати поведінку такого типу у темних куточках інтернету, дуже тривожно було б бачити таке від Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату. Але саме це і відбувається. В інтерв’ю, опублікованому на офіційному сайті Московського Патріархату, Митрополит Іларіон (Алфеєв) заявив, що Патріарх Варфоломій «одноосібно приймає рішення, що входить в пряме протиріччя з багатовіковою канонічною традицією Православної Церкви, а це вже не що інше, як єресь папізму».

У всьому цьому можливо не варто випускати з уваги відмінності між тисячолітньою православною критикою розширення папського переваги, що почалася у середні століття і швидше недавнє присвоєння фрази «єресь папізму» як внутрішньоправославного звинувачення, спрямоване на те, щоб оскаржити законність влади православного єпископа.

Вираз «єресь папізму» вперше було використано схизматичними старостильних Церквами у середині двадцятого століття, як частина провальної пропагандистської спроби виправдати розрив з канонічними Церквами. Для старостильних Церков і співчуваючих їм «єресь папізму» представляла собою не критицизм конкретного папського вчення, а скоріше всеосяжну образу, що включає все, що сприймалося ними як несправедливе, у західному християнстві та сучасності. І, звичайно, справжньою метою старостильних Церков була не Римська Католицька Церква, і не римський єпископ, а православні єпископи, особливо Вселенський Патріарх Афінагор, який, на їхню думку, поступився «Заходу».

Можливо, факт того, що Митрополит Іларіон хапається за будь-які аргументи, щоб запобігти неминучому, на даний момент, говорить про те, що він опустився до використання риторичних тактик вкрай сектантської і розкольницької громади минулого століття. Помолимося про те, щоб і він, і інші в Московському Патріархаті розуміли краще, ніж старостильні Церкви, що перебільшений риторичний наклеп не допомагає виправдати створений своїми руками розкол.

Джордж Демакопоулос, почесний професор православного християнства, співдиректор центру дослідження Православного Християнства університету Форда.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»