Політику в цілому характеризують як мистецтво можливого. Це можливе не завжди і всюди однаково, але для нього потрібні зусилля і компроміси. Для того щоб досягти успіху у своїй діяльності і уникнути всіляких реакцій, які можуть перешкодити в її здійсненні або нанести широкий громадський збиток, або викликати заворушення, політик вдається до компромісів. Він веде себе таким чином, який, можливо, не відображає його переконання, але веде до рішень, недалеко від них віддалених. Так проблематика політики веде до розбіжності між політичною практикою й поведінкою та особистими переконаннями.
Те, що вірно для політика, стосується в якійсь мірі і громадянина, кожної людини. Людина, як «істота політична», несе певну політичну відповідальність. Вона породжує відповідні зобов’язання. А виконання цих зобов’язань наказує слідувати якійсь тактиці. Дотримання цієї тактики формує особисту політику кожної людини.
При формуванні своєї особистої політики людина стикається з необхідністю вести себе й таким чином, який зовсім не відображає її переконання. Поки розбіжність цієї поведінки і особистих переконань обмежується тактичними рамками і не зраджує переконань, такий стан ще зрозуміло. Компроміс ж в справах представляється як необхідний вихід, щоб уникнути гіршого розвитку подій. Але коли розбіжність переходить далі, вона викликає розкол у свідомості людини і відповідно призводить її до неприйнятної поведінки.
У соціології прийнято говорити про етику переконання і етику відповідальності (Μ. Вебер, К. Маннгейм). Незалежна особистість може слідувати етики переконання. Але особа відповідальна, якою є політик, зобов’язана слідувати етики відповідальності.
Ця різниця на феноменологічному рівні цілком зрозуміло. Однак істотна відмінність між етикою переконання і етикою відповідальності не може бути прийнятною з моральної точки зору. Та й насправді подібна відмінність означала б, що незалежна особистість є політично безвідповідальною, а відповідальне політичне обличчя не має особистих переконань. Але жодна з цих позицій не може бути виправдана. Як не може вважатися те, що політично безвідповідальна особа має здорові переконання, так і не може вважатися, що у політично відповідальної особи відсутні здорові переконання. І тільки усвідомлення відповідальності політичною особою відображає етику переконань. Отже, якщо корисно або також необхідно введення нових змінних у політичне життя, ці змінні не повинні розбивати характер людини, але обмежуватися на рівні його вираження. Вони повинні визначати не етику, а тактику.
Етику відповідальності можна відрізнити від етики переконання по її тактиці. Але у разі її повного розриву з особистими переконаннями вона перестає бути і етикою. Також як, з іншого боку, етику переконання можна відрізнити від етики відповідальності за її спонтанності та щирості. Але у разі її повного розриву з політичною відповідальністю й вона перестає бути етикою.
Однак тут виникає деяка проблема. Політика не може надавати сенс людському життю. Основні пошуки людини перевершують область політики і сягають сфери міфу, утопії, релігії. Підпорядковуючи людину політиці, ми приходимо або до абсолютизації політики, або до механізації людини. Перший вид відхилення панував у дохристиянські світі, а другий є в наш час.
Абсолютизація політики знайшла своє найповніше вираження в обожнення римського імператора і зведенні політичної ідеології в ступінь релігійного псевдобогослов’я. Саме йому у перший період своєї історії християнство дало рішучий бій. Християнство стало проти обожнювання кесаря й своїм вчення боролося з політичним псеводобогослов’ям. Воно підкреслювало відносність політичних інститутів та висувало на перший план людську особистість. Воно поставило політичну владу у природні рамки і відмовляло їй у її псевдобогословському характері. Знаменита фраза Христа: «віддавайте кесареве кесареві, а Боже – Богові», проводить чітке розходження між Богом і кесарем. Вона спростовує обожнювання політичного лідера і обмежує його владу земним рівнем.
Євангеліє – це не політична ідеологія, але слово Боже, яке надає життю людини сенс. А тому воно не суперечить ніякій політичній ідеології. Але коли політична ідеологія приймає на себе і роль богослов’я, претендуючи на абсолютну владу над людиною і бажаючи визначати і його особисте кредо, тоді вона підлягає безкомпромісному суду й осуду. Євангеліє не займається політикою, але ставить політику у властиві їй рамки і може служити для неї джерелом натхнення. Вища цінність для християнської любові – особистість, на яку вона і звернена. Етика любові не може перетворитися в етику справедливості. Подібне перетворення означало б повернення від Нового Завіту до Старого, і від Благодаті до Закону. Тому на інституціональному рівні, який керується принципом справедливості, більш відповідним представляється Старий Завіт, а Новий Завіт як ніби дає збій. Але як любов може перетворитися у закон політики або навіть суспільного життя?
Однак, це природно, що досвід любові на рівні особистого життя і міжособистісних відносин виражається і в другу чергу на рівні безособових інститутів. Поблажливість, терпимість, милість, соціальна благодійність і соціальне піклування – це прояви духу любові, який доповнює дух справедливості. Це прояви істини особистості, які свідчать про її перевагу у порівнянні з інститутами. А тому завжди разом з інститутами політики і суспільного життя і крім них, необхідним бачиться наявність людської особистості і особистого етосу [1].
Згідно з християнським вченням, мірою людського життя є не сама людина, але Бог. Коли це не так, то пригнічення людини людиною є не моральним відхиленням, але моральним наслідком. Євангеліє заперечує творіння кумира з будь-якої цінності і поставляє кожного в особисту відповідальність перед Богом.
Людина – це не засіб для обслуговування будь-якої мети. Але навпаки, все повинно служити людині: «субота для людини, а не людина для суботи». Людина – не раб світу або мирських начальників, але особистість, що володіє унікальною і неповторною цінністю. З християнської точки зору неприйнятно визнання панування людини над людиною. Навіть Бог не нав’язує своє панування людині. Не людина для влади, а влада для людини. Не мають рації ті лідери, які розпоряджаються життям громадян як абсолютні господарі. Їх влада формальна. А формальність ця диктується абсолютною цінністю людської особистості і історичною колективною свідомістю народу, у середовищі якого здійснюється. Так у політичних лідерів немає права втручатися у приватне життя громадян. Приватне життя знаходиться у компетенції особистості. Це вірно і тоді, коли хтось завдає шкоди самому собі. Але коли шкоду поширюється і на інших, то тоді потрібно втручання влади, бо відбувається несправедливість.
Крім цього політичні лідери не мають права ображати історичну свідомість народу, яким правлять. А історична свідомість виражається у традиції народу. Вона не може підкоритися свавіллю влади. Навпаки, сама влада повинна їй керуватися, бо тільки так вона може служити народу та виконувати своє істинне призначення. Відповідно й особи, які здійснюють владу в історії народу, повинні поважати його традицію, а не сприяти її розкладанню. Повага до народної традиції є повага до самого народу. Зусилля, які ведуться для її розкладання або спотворення та здійснюються за допомогою політичних методів або на особистому прикладі можновладців, є спробою розкладання або зміни самого народу. Розвиток у ході історії традиції відбуваються органічно. А рішучі зміни здійснюються у результаті соціальних революцій, які є не просто політичні події, а події духовного плану.
Історична свідомість грецького народу (чи іншого християнського народу) культивувалася та формувалася у лоні Православної Церкви. А тому і важливість Православної Церкви у збереженні його ідентичності є першочерговим. Але сьогодні у багатьох навіть саме слово «Церква» викликає бурхливу реакцію або навіть алергію. І на це є свої причини, якщо взяти до уваги образ, який часто являють її адміністрація або представники. Але Церква це не обов’язково церковний істеблішмент або його представники. Церква – це весь народ Божий. І справжні її представники – мученики і святі. Саме є виразниками її духу, тому що вони живуть її істиною. А тому і етос Церкви – це етос її мучеників і святих. Це етос свободи та безкорисливості, яким вона керується у своєму житті й яким це життя відзначене.
Ці дві складові, свобода і безкорисливість, характеризують православний християнський етос. Якщо ми подивимося на історію нашого народу, то побачимо, що самі справжні його прояви пов’язані з цими двома основними чеснотами, так само як властиві вони й найбільш яскравим його виразникам. Але і, з іншого боку, його бурхливі перипетії і катастрофи, пов’язані з відмовою від цих чеснот та пануванням духу раболіпства, поділу та користолюбства.
Етос волі і безкорисливості має фундаментальне значення для суспільного та політичного життя. Особливо сьогодні, коли гігантизм соціально-політичних структур загрожує знищити нашу особисту і суспільну свободу, сьогодні, коли панування безособових організацій та коаліцій, які, перетворившись у неймовірні сили і наддержави, приносять у жертву своїм жорстоким інтересам права або й саме життя окремих людей і народів, етос свободи та безкорисливості стає особливо дорогим. А оскільки політика завжди накладає свій відбиток на суспільне життя, а політичні лідери мають самі найістотніші і ефективно можливості культивувати або й руйнувати цей етос, їх моральна самоідентифікація має визначальний характер.
Православ’я зі своїм етосом свободи і безкорисливості є самим справжнім натхненником нашого суспільного та політичного життя. Його присутність допомагає зберегти державу на рівні та в рамках його компетенції. Але це передбачає, що Церква живе і користується свободою по відношенню до держави. Коли Церква перетворюється у державний орган, вона спотворює не тільки себе, але і саму державу. Щоб допомогти державі, вона повинна бути вільною. Вільна Церква допомагає державі залишатися у її межах.
Особистий етос необхідний для прийняття політичної відповідальності. Політична відповідальність вимагає компромісів, що кидають виклик етосу і породжують дилеми для моральної свідомості. Усвідомлення і рішення цих дилем підтверджують існування особистого етосу. І навпаки, байдужість і традиційне їх рішення свідчать про політичну аморальність. Політика існує для людини, а не людина для політики. Ця аксіома не може бути вірною тільки в стосунках політиків з громадянами, а й у відносинах політиків з самими собою. Перш будь-яких компромісів і хитрощів повинен існувати етос особистості. Як і за будь-якими соціальними, економічними і політичними інститутами, які займають політиків, повинна відрізнятися людська особистість, до якої вони врешті-решт і звертаються.
[1] Етос – здорове моральне обличчя, моральність, моральний рівень, сукупність душевних якостей людини, світ її душі
Георгій Мандзарідіс, професор Морального богослов’я і Соціології християнства Богословського факультету Університету імені Аристотеля м. Салоніки.
Переклад українською мовою «Київське Православ’я»