Спільна молитва православних християн з інославними (єретиками) заборонена канонами Церкви, незалежно від того, громадська вона, чи приватна. Заборона Церквою молитовного спілкування з єретиками виникає з любові як до своїх вірних чад, заради охорони їх від брехні перед Богом та лукавства, так і з любові до самих єретиків: відмовою від молитви з ними, християни свідчать, що ті помиляються й знаходяться в небезпеці, бо вони – поза Церквою і відходять від спасіння.
45-е правило святих Апостолів: «єпископ, або пресвітер, або диякон, з єретиками молився тільки, нехай буде відлучений. Якщо ж дозволить їм діяти що-небудь, як служителям Церкви, нехай буде позбавлений сану».
10-е правило святих Апостолів: «Якщо хто з відлученим від спілкування церковного помолиться, хоча б то було в будинку: такий нехай буде відлучений».
65-е правило святих Апостолів: «Якщо хто з кліру, чи мирянин, в синагогу юдейську або єретичну увійде помолитися: так буде і від чину священного сану, і відлучений від спілкування церковного».
33-е правило Лаодикійського собору: «Не личить молитися з єретиком, або відщепенцем».
(Ап. 10, 11, 45, 46, 64; I Всел. 19; II Всел. 7; III Всел. 2, 4; Трулі. 11, 95; Лаод. 6, 7, 8, 10, 14, 31, 32, 34, 37; Василія Вел. 1, 47; Тимофія Олекс. 9).
Злучається з блудницею – стає одним тілом із блудницею. Молиться з єретиком стає одним тілом з єретичною синагогою, не залежно від того молиться він на зборах єретиків або «приватно» вдома перед обідом. Спілкування з єретиками в молитві – духовний перелюб, єднання у брехні і онтологічна зрада Христу. Саме тому канони говорять про неприпустимість не тільки «офіційної» або богослужбової, а й взагалі будь-якої молитви з єретиком в тому числі і приватної. Десяте апостольське правило говорить: «Якщо хто з відлученим від спілкування церковного помолиться, хоча б то було в будинку: такий нехай буде відлучений». Відомий знавця канонів XII століття Антіохійський Патріарх Феадор Вальсамон у тлумаченні на це правило говорить: «Отже хто молився з відлученим, де б і коли б не було, повинен бути відлучений. Це написано для тих, які говорять, що відлучений позбавлений церкви і що, отже, якщо хто небудь разом з ним буде мати спілкування в будинку, або на поле, то не буде винен. Бо в церкві молитися разом з відлученим, або поза її, все одно». Також і авторитетний каноніст XX століття єпископ Никодим (Мілош) пише: «Сам Ісус Христос започаткував відлучення від Своєю церкви, сказавши: «якщо і Церкви не послухає, то нехай буде він тобі, як язичник і митар» (Мт. 18:17), тобто іншими словами, нехай буде відлучений від Церкви. Згодом, Апостоли докладно роз’яснювали це в своїх посланнях, а також застосовували і на ділі (1 Кор. 5: 5; 1 Тим. 1:20; 2 Тим. 3: 5; Тит. 3:10; 2 Сол. 3: 6, 2 Іоан. 10 і 11). Таким чином, правило строго висловлює думку св. Письма, забороняючи молитися з відлученим від церковного спілкування не тільки в церкві, коли буває загальна для всіх вірних молитва, але навіть і вдома наодинці з відлученим від Церкви».
Православна Церква забороняє не тільки спільні молитви з єретиками, але і навмисне входження для молитви в збори іновірців (єретичну синагогу – 65 правило Святих Апостолів), прийняття «благословень» іновірців (32 правило Лаодикійського Собору), дозвіл іновірцям діяти в якості служителів церкви (45 правило Святих Апостолів), приношення єлею і запалювання свічок на зборах іновірців (71 правило Святих Апостолів).
Коментуючи 45 апостольське правило, єпископ Никодим (Мілош) говорить: «10-е Апостольське правило, як ми бачили, забороняє молитися навіть і вдома з відлученим від церковного спілкування і накладає відлучення на кожного, що має молитовне спілкування з відлученим. До відлученим від церковного спілкування, природно, повинні належати і все єретики, в силу чого є послідовною заборона всякому православному молитовне спілкування з ними. Тим суворіше повинно бути заборонено подібне спілкування духовним особам, зобов’язаним служити прикладом для інших вірних в охороні чистоти вірування, що не опоганеного ніяким хибним вченням. Під молитовним спілкуванням, або як то кажуть в правилі, («який тільки буде молитися»), за словам Вальсамона в тлумаченні цього правила, потрібно розуміти не тільки заборону єпископу і іншим клірикам молитися в церкві разом з єретиками, бо за це вони вже підлягають виверженню згідно 46-му Апостольському правилу, як і за допущення єретиків до вчинення чого-небудь як кліриків, але слова потрібно розуміти в сенсі «має просто спілкування» () і «поблажливо дивиться на молитву єретика» (), бо від таких, як гідних осудження, потрібно ухилятися. Тому, розуміючи таким чином сенс цих слів, Апостольське правило вважає достатнім покаранням одне відлучення. Зовсім інший оборот приймає справа, коли православне духовенство (єпископ або священик) допустить будь-якого відомого єретика служити в церкві, і взагалі визнає його справжнім священнослужителем або церковнослужителем. В такому випадку цей представник духовенства стає негідним священної служби і, за приписом цього правила, має бути позбавлений священного сану. Те ж саме пропонується як Апостольськими постановами (VI, 16. 18), так і багатьма іншими правилами, і таким було вчення всієї Церкви перших століть. Вельми мудро зауважує архімандрит Іоан тлумачення цього правила, кажучи, що правила прагнуть не тільки до охорони православних від зарази єретичного духа, а й ще охорона їх від індиферентизму до віри і до Православної Церкви, який легко може виникнути при близькому спілкуванні з єретиками в справах віри. Таке ставлення, втім, не суперечить духу християнської любові і терпимості, що відрізняє Православну Церкву, бо є великою різницею – терпіти у себе тих, хто має заблудження у вірі, очікуючи їх добровільного навернення, або навіть і наполягаючи на ньому, жити з ними в зовнішньому цивільному спілкуванні, або вступати з ними без розбору в релігійне спілкування, бо останнє означає, що ми не тільки не намагаємося про їх навернення до православ’я, а й самі в ньому сумніваємося. Особливе значення має це правило для духовних осіб, зобов’язаних служити для інших прикладом в суворій охороні святині православної віри. В силу цього православний священик, за правилами, не повинен уділяти єретикам св. Таїн, ні загалом здійснювати для них будь-якої священної служби до тих пір, поки вони не виявлять твердого рішення з’єднатися з Православною Церквою; тим більш він не може допустити єретичного священика до вчинення будь-якої служби для православних».
Подвижники XX століття не тільки строго дотримувалися Православного віровчення щодо єресі і єретиків, а й закликали до відмови від участі в надцерковних організаціях на зразок «Всесвітньої ради церков». Архієпископ Серафим (Соболєв) свого часу писав: «Побувавши на єретичних зборах, які екуменісти и називають «всецерковною конференцією», зборами всіх християнських церков «і» єдиною святою Христовою церквою», православні представники тим самим фактично стверджують буття цієї «єдиної святої церкви Христової» з усіма її єретичними помилками. Отже, без слів, без всякого писання православні представники-екуменісти однією своєю присутністю на екуменічній конференції будуть сприяти поваленню нашої віри у догматі про Церкву». А сербський богослов преподобний Юстин (Попович), переконуючи не брати участь в «Усесвітній раді церков», писав своєму Священному Синоду: «Позиція Православної Церкви щодо єретиків – тобто всіх, хто не є православним, – була встановлена раз і назавжди Святими апостолами і Святими Отцями, тобто богонатхненним Переданням, єдиним і незмінним. Згідно з цим положенням, православним забороняється брати участь в будь-якої спільній молитві або богослужбовому спілкуванні з єретиками. Бо що спільного між праведністю з беззаконням? Що спільного у світла з темрявою? Яка згода між Христом і Веліаром? Або що спільного у вірного з невірним? (2 Кор. 6,14-15). (…) Не об’єднуючись з єретиками, де б не був їх центр, в Женеві або в Римі, наша Свята Православна Церква, завжди вірна Святим Апостолам і Отцям, не відмовиться цим від своєї християнської місії і євангельському обов’язку, тобто вона буде перед сучасним православним і неправославних світом смиренно, але сміливо свідчити Істину Правди, живої і справжньої Боголюдини і єдину спасительну і всеживотворчу силу Православ’я. Церква, яку веде Христос, через свій святоотцівський дух і богословів завжди буде готова будь-якому потребуючому надати звіт у нашому сподіванні (1 Пет. 3,15). А наша надія, на віки віків, є однією і єдиною: Боголюдина Ісус Христос і Його Людино-Божественне Тіло, Церква Святих Апостолів і Отців. Православні Богослови повинні брати участь не в «екуменічної спільній молитві», але богословських співбесідах в Істині і про Істину, саме як робили це Святі і Богоносні Отці протягом століть. Істина Православ’я і справжня віра є «частиною» тільки «тих, хто спасається» (7-е правило II Вселенського Собору).
Крім того для кожного православного християнина, відносно спільних молитов з католиками всіх обрядів, є дороговказом соборно прийняте в 1848 р «Окружне послання єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви до всіх православних християн» говорить: «Нововведена думка, ніби Дух Святий походить від Отця і Сина, є суща брехня, і послідовники його, хто б вони не були, – єретики; спільноти, які вони створюють є єретичні, і всяке духовне і богослужбове спілкування з ними православних чад Соборної Церкви – беззаконно».
І тут ми часто чуємо помилкове ствердження, що «коли в канонічному правилі говориться про неприпустимість молитви з єретиками, мова йде про молитву літургійного характеру, а не про молитву на «побутовому» рівні. Невже ви не можете, запросивши в дім інославного християнина, прочитати разом з ним «Отче наш» перед їжею?». Те саме часом чуємо відносно «політичної доцільності» спільних екуменічних молитовних заходів. Але давайте задумаємось; Чому апостоли і святі отці забороняли молитися разом з єретиками, а також в храмах єретиків? Може бути, тому, що для них молитва і віра (богослов’я) мислилися не як дві незалежні одна від одної області? Для них це нерозривне ціле. Згадаймо чудовий вираз преподобного Макарія Великого: «Хто богослов, той молиться, і хто молиться – той богослов», а також знаменитий вислів перших століть християнства: «Закон молитви є закон віри». І, природно, що єдність в молитві може бути тільки там і тільки з тими, з ким є єдність віри. А якщо ми молимося з єретиком, то тим самим, по-перше, брешемо перед обличчям Бога, а по-друге, брешемо тому єретику, з ким молимося. Ми вводимо його в оману, даючи привід думати, що між його вірою і вірою православних християн немає суттєвої різниці і що з точки зору християн його вчення також спасительне.
Отже, відповідь на питання про допустимість спільних молитов з іновірцями в решті решт збігається з відповіддю на питання: віруємо ми в Єдину, Святу Соборну і Апостольську Церкву? Так? Ні? Або віруємо, але не дуже? Ось це «віруємо, але не дуже», на жаль, і є найбільш поширеним явищем і, в той же час, показником середньостатистичної індиферентності до Віри. До Віри, за яку її святі свідки – мученики і сповідники віддавали плоть на розтерзання і розлучалися з земним життям. Істотна відмінність давніх богословів від багатьох тих, хто називають себе богословами сьогодні, не в тому, що ті мали справу з іншими, як би більш страшними і жахливими єретиками (єретики завжди однакові), а в тому, що богослов’я Церкви вони сповідували не доповідями на трибуни, а ідучи за Христом на Голгофу. Але і свідоцтво про Православну Віру з трибун міжнародних конференцій, зовсім не обов’язково має на увазі повалення цієї Віри через участь в спільних молитвах іновірців.
о. Георгій Максимов
Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»