ПРОПОВІДЬ У НЕДІЛЮ МИТАРЯ І ФАРИСЕЯ

Кажу вам, що всякий, хто возноситься, той сумириться

Лк.18

Наближається час Великому поста, в котрому кожний християнин, який хоче спасіння, повинен примиритися з Богом, виправити своє життя. Тому Свята Церква вже готовить нас до того великого світлого діла. Початком того великого діла є чеснота покори. Вона є фундамен­том святості. Покора в гордому немає місця, а гордий не має місця в небі. Святитель Кипріан говорить, що без покори ми в святому пості ні на крок не ступимо вперед. Свята Церква нам представила притчу про покірного митаря і гордого фарисея. Гордий фарисей прийшов до церкви і хвалився своїми чеснотами і добрими ділами, в той час коли митар молився і не смів підвести очей до неба, через свої гріхи. Ісус Христос, оповівши притчу, показав, до чого доводить гордість і який успіх має чеснота покори. Упокорений митар знайшов ласку в очах Божих і повернувся до свого дому в стані ласки. Кажу вам, що всякий хто возноситься, принизиться, і хто принижається, піднесеться. Ось бачимо, яку силу для нашого спасіння має чеснота покори.

Щоб ми могли зрозуміти, що таке чеснота покори, погляньмо, хто є людина. Бог до неї каже: Земля ти є і в землю вернешся (Бут.3,19). Людина у своїй гордості хоч і пнеться до неба, але вона буде нижчою, бо всяка її власність не її, а Божа, навіть над своїм тілом вона не владна. Як осел хоч би й золоті перли носив, він завжди буде нерозумною отяжілою твариною. Так і людина, хоч з ласки Божої володіла найбільшими скарбами однак, в кінці залишиться з нічим. Вийде дух з неї, вернеться у землю свою і в той день загинуть всі прагнення її. Тут видно, якою малою бідною є людина і чим може гордитися. Чому гордишся, земля і попіл, – питає премудрий Сірах (10.9). Немає він жодної власності і чому гордиться всім тим, що має. (1 Кор.4.) Крім того, людина так глибоко упадає в гріх, що стає подібною до нерозумної тварини, а навіть до диявола. Чи бачимо, що таке покора? Отже, бачимо, що не маємо нічого самі з себе, що нашою власністю є лише наші гріхи і що не можемо возноситися над кимсь. Навпаки, любитися в пониженні – це буде чеснотою християнської покори, якої навчає нас сьогодні Христос у притчі про митаря і фарисея. Тільки така покора угодна Богу і може стати фундаментом християнської чесноти. Люди більше всього грішать гордістю, а правдиво Покірних треба довго шукати. Є люди ревні в молитві, строгі в постах, однак рідко побачимо правдиву покору. Чому так любуємося в одежах? Бо не маємо покори.., хочеш щоб нас люди хвалили? Нехай зганить хто мас словом злим, зараз гніваємося і мстимо…

А коли дасть нам Бог достаток чи якусь славу, то оминаємо людину біднішу і говоримо: Що вона собі думає, що вона мені рішимо? Л коли Бог наділить нас вродою в більшій мірі, як другого, то не знаємо, як ходити… Не так мають поступати Христові учні. Христос через ціле життя учив покорі і говорив, навчіться від Мене, бо Я тихий і покірний серцем, і знайдете спокій душам вашим. (Мт.11,29).

Так гордо поступають погане, котрі не знають покори, а нас, християн, так нічого не прикрасить, як покора. Нічого так Богу не подобається, як покора. Ми повинні в покорі ходити перед Богом і людьми. Перед Богом покажемо ту чесноту, коли все те, що маємо не будемо собі приписувати, а Богу і вживати їх на славу Божу, і не треба нам гордитися ні розумом, ні багатством, ні будовою тіла. Початок гордині людини відступлення від Бога. (Сір. 10,14). Тепер бачимо розумом, чому так Бог ненавидить гордість. (Сір. 10,7). Але не чистий перед Богом всякий високогордий (Притч. 16,5). Бог гордим противиться. Тому стережімося гордості. Не приписуймо собі все те, чим володіємо, розум, здоров’я, достаток, бо воно є власністю Божою. Замість того, щоб гордитися, ми страшімося тих дарів, бо кому більше дано, більше будуть вимагати. Учімося покори у Пречистої Діви Марії. Коли Єлизавета назвала Її благословенною між жінками, то Вона оту похвалу віднесла до Бога. Сотворив мені велич Сильний, і тому величає душа моя Господа. В такій покорі жили всі святі. І, коли їх хвалили, вони кликали: Не нам, не нам, Господи, даси славу. (Пс.113). Та не тільки перед Богом ми повинні бути покірними, але і перед людьми, перед ближніми. Хто отримав від Бога більше, це не його заслуги в тому. Він нехай дякує Богу за те і пам’ятає, що Бог, Котрий дав йому ті дари, міг їх інакше розділити і може їх кожної хвилі відібрати. (Гал.6,3). Кожна горда людина подібна до жебрака, що вбрався в золоті одежі і погордує іншими людьми. Ми ніколи не можемо гордитися своїми дарами, які б не прийняли. Бо, коли нам дано, треба знайти для чого, в якій цілі нам довірено від Бога ті дари? Коли Бог дав достаток людині, то не на величання перед людьми, а на те, щоб ними допомогти убогим і так причинитися до слави Божої. Іншим дав мудрість, щоб за допомогою неї більше пізнавати Бога і бути корисним для Церкви, для народу. А коли не будемо гідно вживати ці дари, то заслужимо собі на ганьбу від людей і на кару від Бога. Якщо будемо думати, яку ціль при тому Бог видів, коли давав нам дари, тоді пиха й гордість не буде мати в нас місця. Будьмо впевнені, що ті дари Божі можуть бути кожної хвилі втрачені. Якщо ми заможні, пам’ятаймо, що багато заможних обідніли і впали в крайню біду, якщо ми вродливі, здорові, пам’ятаймо, що недуг усмирить нас, – якщо мудрі, то пам’ятаймо, що в одній хвилині можеш стати предметом насмішки. Так Соломин був премудрим, а як нещасно закінчив своє життя. Х то живемо праведно і гордимося своєю праведністю, дивімося чи встоїмо, щоб не впасти. (1 Кор.10,12).

Отже, смиряймося, бо не знаємо, хто куди піде, до Неба чи до пекла. Терпеливо зносімо всі докори, нападки і зневаги, яких зазнаємо від людей. Прикро їх зносити, але так належить покірному, бо покірний пам’ятає, що він грішний подібно, як той, що його образив, і прийме справедливо погорду, кажучи, що він тільки того і достойний. Святий апостол Павло тішився, коли терпів зневагу, бо знав, що терпів за Ісуса Христа, а це є наймилішою жертвою Богу. (Дії. 5,41). Отже, що таке покора? В святий Євангелії нині бачимо, як Бог любить покору і як нагороджує за неї.

І тому полюбімо покору відкиньмо гординю. Зносімо терпимої, образи, зневаги. Лиш тоді Христос нас визнає, як правдивих своїх учнів і милосердно прийме молитви і простить нам гріхи наші, бо всякий, хто смиряється вознесеться…

+Данило,

митрополит Чернівецький і Буковинський