Суспільний запит на об’єднання Українського Православ’я у Єдину Помісну Церкву непохитно зростає та робиться одним з найголовніших питань у громадсько-релігійному житті України. Однак, не дивлячись на всі зусилля та заклики Української Православної Церкви Київського Патріархату, державних інституцій, зокрема вищих державних посадових осіб, ряду політичних партій, реальний процес переговорів основних православних юрисдикцій так і не розпочався… Очільники Російської Православної Церкви в Україні та очільники Української Автокефальної Православної Церкви усі чотири роки війни демонструють явне небажання будь-яких конструктивних перемов. Саме тому, у нетрях деяких політичних партій і громадянських активістів, переважно вірних Українській Греко-Католицькій Церкві, залунали заклики до початку об’єднавчого процесу «православних та греко-католиків у єдину Українську Христову Церкву» [1]. Для обґрунтування своєї ідеї, вони знову звернулися до «ідеї подвійної єдності» свт. Петра Могили. На великий жаль, деякі православні, не володіючи повнотою інформації, спокусилися цією пропозицією. У цій статті ми спробуємо розібратися: чи є подібний підхід реальним та конструктивним?

Коротка історія питання

Вже до кінця першої чверті ХVII ст. робиться зрозумілим, що Берестейська церковна унія 1596 р. не принесла миру для християн Речи Посполитої, а навпаки привела до ще більшої конфронтації та розділення. Не дивлячись на всі заходи уніатів, які до того ж мали підтримку державної влади, більша частина населення України та Білорусі залишалася православними, а влада мусила визнати відновлення православної ієрархії Київської митрополії Константинопольського патріархату. У цих умовах, Йосиф Велямин Рутський, який у 1614 р. став Київським уніатським митрополитом, розпочав активні пошуки нової моделі єдності, яка б могла об’єднати уніатів та православних Речи Посполитої. Згідно більш пізніх джерел, основою цього плану єднання була ідея обрання «особливого і єдиного західне-руського патріарха, якій був би одночасно у спілкуванні з Римом та Константинополем», але цей патріарх мусив бути «у догматичній єдності з Римом»[2]. І ось саме питання «догматичної єдності з Римом» дозволяє нам припустити, що реально розроблявся план глобального поширення унії. З решти, це підтверджують і більш пізні події, коли після смерті св. Петра Могили, Рим, устами нунція та уніатського митрополита Йосифа Велямин Рутського, вимагав від короля Речи Посполитої призначити уніата на вакантну посаду митрополита, закрити православні церкви, а вірних приєднати до Уніатської Церкви.

Разом з тим, ідею православної Київської помісності, як базис для майбутнього об’єднання поділяв і св. Петро Могила, який у 1632 р. був обраний Київським митрополитом та наділений титулом екзарха Константинопольського патріарха. Загалом, найбільш повно позиція його щодо можливого примирення православних та уніатів викладена в меморандумі «Думки одного шляхтича грецької віри з Польщі» (1644) [3, ст. 78–83], де читко викладена ідея Помісності Українського Православ’я: «А наш митрополит за прийняттям свячень нехай не вдається до Риму, як звикла чинити частина наших русинів, ні до Константинополя, як зберегла у звичаї друга частина. Але нехай кладуть на них руку завжди на зібранні архієпископів і єпископів». При цьому, відношення з Константинополем та Римом мусили відбуватися на підставі повернення до єдності Вселенської Апостольської Церкви першого тисячоліття. Отже, Київський святитель рішучо відкидав адміністративне підпорядкування Римському понтифіку, яке було головною засадою Берестейської унії…

Але навіть на цих умовах єдність поміж православними і католиками-уніатами Речи Посполитої не відновлювалася автоматично. Згідно плану святителя Петра Могили, мав бути підготований Собор для поєднання двох частин Київської Церкви, на якому, відповідно до тверджень Святих Отців, мусили бути вирішені міжконфесійні догматичні суперечки.

Через наполегливість короля Речи Посполитої Владислав IV, який був політично зацікавлений у об’єднаному процесі, Рим виказав зовнішні прихильну реакцію на пропозицію Київського православного митрополита. Однак, на засіданні Конгрегації віри, яке відбулося 16 березня 1645 р., були офіційно сформована відповідь Риму на пропозицію св. Петра Могили: «Київського митрополита має затверджувати Римський Понтифік» (підтвердження адміністративної зверхності Ватикану); «Об’єднання православних з Римом має відбутися на засадах, запропонованих Апостольською столицею» (відхилення будь-яких богословських диспутів та консенсусу). Це практично означало відхилення пропозицій св. Петра Могили та закінчення об’єднавчого процесу.

Важко сказати, як би розгортувалися події далій, але у 1647 р., у віці п’ятдесяти років, передчасно помирає св. Петро Могила, а Рим відмовився від спільного православна-уніатського синоду, як надто ризикованого для Католицької Церкви. Бо у нунція та римо-католицьких єпископів були об’єтивні побоювання, що цей синод міг би мати непередбачувані наслідки

Отже, як нам показує історія, ідея «подвійної єдності», у православної інтерпретації св. Петра Могили, вже у ХVII ст. зустріла протидію найперше католицьких колів, зокрема вищих посадових осіб Ватикану. Натомість, мусимо розібратися: Чи загалом вона мала шанси бути втіленою? Як реально трактували ідею «подвійної єдності» православні та уніати? Для цього подивимось на тогочасне канонічне становище православних та уніатів у Речі Посполитій.

Становище учасників переговорів на першу полову ХVII ст. та можливість реального діалогу.

Київська митрополія Константинопольського патріархату завжди визначалася дуже високим ступенем самостійності. Так, Київський митрополит, щонайменше впродовж XV, XVI, XVII століть, володів священним правом мироваріння та  освячення мира. Крім того, висвячення нових єпископів, заснування нових єпархій, зміна їх кордонів, апробат богословської та богослужбової літератури, канонізація святих і т.д. – усе це було прерогативою Київського митрополита, а надання св. Петру (Могилі) титулу екзарха робило його повноправним представником Константинопольського Патріарха в Речі Посполитій (на Білоруських та Українських землях). Отже, Київський православних митрополит, з благословення Вселенського патріарха, мав повне право вести переговори з Католицькою Церквою, найперше – Київською уніатською митрополією, про спільний собор на підставі православних догматів та канонів. Природно, що діяння цього собору мусили потім отримати схвалення Константинополя, але це вже інше питання.

Що до Унійної Церкви, то і тут ми мусимо дивитися найперше умови Берестейської унії, які зберігають усі прави єпископату та Київського митрополита [4, ст. 54-61]. Зокрема висвяту єпископів без попередньої згоди Риму, юліанське визначання Пасхалії та інших рухомих свят та інш. Він напряму підпорядковувався Римському понтифіку, що надавало йому дуже широкі повноваження в Речі Посполитій. Природно, що як ієрарх Католицької Церкви, митрополит Йосиф Велямин Рутський мусив діяти у ключі римських інструкцій від З листопада 1643 року, в яких Папа Урбан VIII визначав умови майбутньої унії та давав згоду на нові переговори з православними. Отже, благословення на перемови Київський уніатський митрополит мав.

Торкаючись інших проблем догматичного, богословського та богослужбового розділення між православними та уніатами Речи Посполитої XVII ст., то тут не існувало великих проблем.

Єдина тогочасна догматична різницею між православними і католиками – це Filioque. Однак тоді, як і сьогодні, Католицька Церква дає досить приймальне дискусійне тлумачення: «Східна традиція підкреслює насамперед те, що Отець є першоджерелом стосовно Духу. Сповідаючи Дух таким, що «ісходить від Отця» (έκ του Πατρός έκπορευόμενον), вона затверджує, що Він виходить від Отця через Сина. Західна традиція робить більший упор на єдиносутнісному спілкуванні між Отцем і Сином, говорячи, що Дух походить від Отця й Сина (Filioque). (…) Ця законна додатковість, якщо тільки не загострювати закладених у ній розходжень, не може вплинути на тотожність віри в реальності однакового сповідування таємниць» [5, ст. 248].

Крім того, відкидання Filioque не було проблемою для тогочасних уніатів, а ніякої іншої принципової різниці в богослужінні не існувало. Наприклад, у 1617 р був виданий уніатський Служебник, авторство якого приписується Й. Кунцевичу [6]. І у тому ж році, з мінімальними змінами, він був перевиданий православним братством [7, №60]. Власне і митрополит Петро Могила при підготовці свого служителя активно використовував уніатської видання. Так, у вступних молитвах Київського видання Служебника 1629 року, він дотримувався тексту уніатського видання 1617 року (додавши після слів уніатського служителів «Г’ді посли руку твою» ланцюг власних рубрик та молитов» [8, ст. 105–110].

Також не слід забувати, що поминати римського понтифіка під час богослужіння мусив тільки Київський уніатський митрополит, архієреї поминали митрополита, а священики – свого правлячого архієрея. Подібна ієрархія поминання була притаманна і православним, тільки заміст папи був Константинопольський патріарх.

Загалом, коли розглядати православна-уніатські дискусії першої полови ХVII ст., вони найбільш велися навколо питання підпорядкованості Константинополю або Риму [9], а також ролі світських осіб в Церковному управлінні. При цьому в останньому питанні (про роль світських осіб) позиція православних і уніатських ієрархів була однаковою. Так, у грамоті Львівському братству від 19 лютого 1637 року св. Петро Могила забороняє братчикам, під загрозою прокляття, друкувати без його благословення книги [10, ст. 87.]. А в передмові свого другого видання Служебника (1639) митрополит Петро Могила пише: «Знайшлися нинішних дней тії люде ве Львові, которії важуться с типографій своїх ерорами наполнивши книги наши церковнї без відомости, позволеня і благословеня нас пастиров овечком нашим духовним до уживаня подавати…зиску бігаючи а не Христового шукаючи… служебники екзаменовати, попровати і кориговати» [11].

Але, не дивлячись на зовнішню подібність, основне питання виникає у повноваженнях Київського уніатського митрополита на ведення таких перемов від Риму та можливих наслідках найперше – для Католицької Церкви. І саме у цьому маємо основний сумнів у їх успіху. Бо маємо кілька корінних канонічних та богословських проблем:

1. Київська митрополія, як православна, так і уніатська, були частками окремих Помісних Церков. Для створення ґрунту перемов про «подвійну» єдність, була необхідна згода Константинополя та Риму на те, що їх митрополії об’єднаються у Єдину Помісну Церкву. І коли згода Константинополя була гіпотетично можливою, адже Вселенське Православ’я складається з автокефальних церков, то подібна згода Риму була неможлива у принципі. Бо сама побудова Католицької Церкви не передбачає співпричастя з Церквою, яка знаходиться поза її адміністративно-канонічного кордону.

2. Само питання «подвійної єдності» неможливо вирішити у рамках тільки однієї Помісної Церкви, адже воно є глобальним та стосується всього Вселенського Православ’я. Бо воно напряму зачіпає інтереси інших Православних Церков через їх спільне співпричастя. Тому окрема Церква (чи її частина) може заключити унію з Римом та відійти від Вселенського Православ’я. Або навпаки – порвати з Римом та долучиться до спільноти Православних Церков (чи залишитися окремою конфесією як англікани). Але вирішення питання співпричастя православних і католиків – це виключно питання соборної дискусії поміж Вселенським Православ’ям і Католицькою Церкво.

3. Ще одною невирішальною проблемою у створенні єдиної Церкви «подвійної єдності» було питання першості. Святитель Петро Могила, як і всі православні, вважав «грецьку релігію ортодоксальною і святою», тому визнання ідеї адміністративної влади єпископа Риму, як наступника Святого Петра, над православною ойкуменою було неможливо.

Отже, усе вищевикладене, примушує нас більш прискіпливо подивиться на проблему різного розуміння меті та реалізації ідеї «подвійної єдності».

Як ми відзначали вище, пропозиція уніатського митрополита Йосифа Велямина Рутського була явно прихованою акцією виключна задля поширення унії та знищення православ’я. Бо ще задовго до обрання св. Петра Могили на посаду Київського митрополита, уніати вважали, що його можна переманити до себе: «Між ними є Києво-Печерський архімандрит Петро Могила, братанок молдавського господаря і впливовий та й міг би багато зробити для закріплення Унії в цілій Русі, Молдавії і Валахії. Здається що він добре підготований прийняти католицьку віру, бо добра душа, двічі в тиждень править, що є дуже рідке для нез’єднаних русинів, тверезий, береже чесноту чистоти, побожно сповняє свої обов’язки, любить церковну дисципліну, студіював гуманіора, вміє говорити і писати по латині, знає святих отців і є спосібний» [12, ст. 91]. Цю позицію католиків підтверджують і події, що сталися вже після смерті св. Петра (Могили): «Скликаний королем у Вільно 25 квітня 1647 року з’їзд православної спільноти ухвалив меморандум до Папи, який був повторенням меморандуму митрополита Петра Могили. У травні зосереджена у Вільно православна і уніатська шляхта затвердила пункти нового проекту. До нього православні внесли поправки щодо вчення про походження Святого Духа і заявили про залишення під юрисдикцією Константинопольського патріарха. Одночасно було визнано і верховенство (моральне – С.Г.) Папи. Ці уточнення Рим відкинув, розраховуючи на повне підпорядкування собі православних» [13]. Як бачимо, Ватикан не бажав ніякого примирення, але тільки перевід православних у унію.

Київська православна митрополія, у особі св. Петра Могили, була готова на об’єднавчі перемови з уніатами, але виключна за засадах православної догматики та творів Святих Отців. Стосовно подолання глобального розділення, Святитель бачить єдиний вихід –повернутися до джерел, тобто до Церкви першого тисячоліття. На нашу думку, заклик Київського митрополита був звернутий, найперше, до Католицької Церви, адже, у випадку його прийняття, вирішує не тільки проблеми стосунків християн Речи Посполитої, а і світове розділення християнства. Таким чином, св. Петро Могила наполягав, що мусить бути євхаристичне єднання, а не поглинання. Ця думка відповідала думкам Святих Отців Вселенських соборів першого тисячоліття – часу, коли Церква Христова ще була єдина.

Отже, на нашу думку, вже від початку, перемови православних та уніатів у першої половині XVII ст. були приречені саме через позицію Католицької Церкви, частиною якої була і Київська уніатська митрополія, бо католицька еклезіологія на той час (як зрештою і сьогодні) не допускала такої моделі відновлення єдності, який пропонував святитель Петро Могила.

Сучасний аспект

Оскільки ініціатива створення «Української Христової Церкви» через об’єднання православних та греко-католиків (уніатів) вийшло саме з середовища вірних УГКЦ, найперше розглянемо сучасний стан цієї частини Католицької Церкви у площині можливих перемов.

Мусимо відразу відзначити, що перепони проекту св. Петра Могили з католицького боку нікуди не зникли та навіть зробилися ще більш суттєвими.

Так, не обговорюючи тут історію і перипетії зміни обряду УГКЦ (зовнішньої форми), який досить легко скорегувати в будь-яку сторону, хочеться саме торкнутися наповнення цієї форми.

Сьогодні УГКЦ повністю інтегрувалася в тіло Католицької Церкви, як один з «Східних обрядів». Її «внутрішнім наповненням» є католицьке догматика та канонічне право. Мало того, в ХІX столітті додалися два нових католицьких догмати: «Про непорочне зачаття» (1854) і «Непомильність папи в питаннях віри» (1870). Ці обидва новітніх догмати зустріли і зустрічають рішуче неприйняття Вселенського Православ’я, та є основною проблемою офіційного православна-католицького богословського діалогу. Тому, на наш погляд, виникають логічні сумніви навіть у загальних переговорних повноваженнях УГКЦ.

Крім того, дуже суттєве змінилися у бік зменшення і права УГКЦ у структурі Католицької Церкви. Не тільки очільник УГКЦ, а навіть і архієрейський собор, не мають права хіротонії нових єпископів без згоди (благословення) Риму, теж саме стосується створення нових єпархій та загалом зміни внутрішнього канонічно-адміністративного поділу цієї частини Католицької Церкви. Цілковите обмеження повноважень УГКЦ найбільш очевидно виявляє проблема долучення до її т.зв. УАПЦ (оновленої) арх. Ігоря Ісіченко, яке, не дивлячись на усі намагання, невирішене вже майже три роки. І, як свідчить, проф. Людмила Фелипович, саме через позицію Ватикану: «Ми не бачили доцільності» [14]. Отже, УГКЦ, при всьому бажанні, навіть не може прийняти до себе структуру з 10-12 парафій, у яких немає жодних умов щодо догматики, богослов’я та канонічного права Католицької Церкви.

З решти, факт зміни «внутрішнього змісту» УГКЦ визнавав ще кардинал Мирослав Івана Любачівський [15, ст. 456-461]. А оскільки ініціатива нового «об’єднання» на ґрунті ідеї «подвійний єдності» виходила саме від греко-католиків, варто задати наступне питання: Чи готова УГКЦ відкинути ті католицькі догмати, що не входили в умови унії 1596 року і не є прийнятними для Світового православ’я? Наскільки УГКЦ готова піти на зближення з Православним світом, коли Рим буде стояти на засадах ХVII ст. та знову відмовиться від пропозиції, що сформована ще св. Петром Могилою?

Поставлені вище питання є скоріше гіпотетичними, адже Католицька Церква, на наш погляд, ніколи не допустить ніякої вольності по відношенню своїх богословських і догматичних доктрин, а УГКЦ явно ще неготова розірвати свій адміністративний зв’язок з Римом. Бо, як відзначив один з греко-католицьких спікерів ще кілька років тому, навіть для гіпотетичної можливості діалогу, УГКЦ має «повернутися до своїх коренів, переформатовати свої відносини з Римським Апостольським Престолом в дусі співпричастя, а не підпорядкування …» [16].

А відновлення співпричастя між Вселенським Православ’я та Католицькою Церквою, визнаною частиною якого раніше або пізніше буде й Українське Православ’я – УПЦ КП, може бути досягнуто виключно шляхом екуменічного богословського діалогу, який вже триває з 60-х років ХХ ст.

Крім того, як що ми уважно вчитаємось у заклики прибічників нової унії, то побачимо майже неприховані заклик до православного єпископату, священиків та вірних до сепаратних дій у відношенні свого Предстоятеля і (або) правлячого архієрея, що, безумовно, буде працювати на руйнацію Українського Православ’я.

Щодо Української Православної Церкви Київського Патріархату, то вона з радістю прийме своїх братів з уніатського полону, бо «Веселитися ж і радіти треба тому, що брат твій оцей був мертвий і ожив, пропав і знайшовся» (Лк. 15:32).

Висновки

На нашу думку, ідеї новітньої унії поміж православними та католиками (під спокусливою для звичайного українця назвою «Українська Христова Церква») виниклі в греко-католицькому середовищі, через суттєве збільшення вірних Української Православної Церкви Київського Патріархату та її суспільного позиціонування Православної Помісності, як єдиної історичної Української Церкви. Ці ідеї найперше скеровані на розкол Українського Православ’я та відволікання вірних від основної мети – створення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні.

Вочевидь, той, хто реально вболіває за долю єдності Українського Православ’я, мусить не спокушатися примарними прожектами, а прикладати усіх зусиль на зменшення впливу Московського патріархату в Україні, подолання особистих амбіцій архієреїв та священиків УАПЦ, що неминуче приведе до повстання єдиної Помісної Православної Церкви в Україні через об’єднання навколо УПЦ КП.

 Посилання

1. Наше бачення єдності Української Церкви / https://pravyysektor.info/prosvitnyctvo/chogo-pragnemo/nashe-bachennya-yednosti-ukrayinskoyi-cerkvy; Про віру, єдність і московитів / https://pravyysektor.info/poglyad/pro-viru-yednist-i-moskovytiv

2. Прот. Георгий Флоровский «Пути русского богословия» / http://www.vehi.net/florovsky/puti/02.html

3. Лист до папи митрополита Петра Могили: Думки одного шляхтича грецької віри з Польщі // Знаки часу: До проблеми порозуміння між Церквами / упор. З. Антонюк, М. Маринович. – К., 1999.

4. Основні документи Берестейської унії // Наукові зошити /Монастир Монахів Студійського Уставу. – № 2. – Львів: Видавничий відділ «Свічадо», 1996.

5. Катехизис Католической Церкви. М., 2000.

6. Жукович П.Н. О неизданных сочинениях Иосафата Кунцевича. // Известия отделения русского языка и словестности АН. т.14, кн.3.1909 г.

7. Лукьяненко В.И. Каталог белорусских изданий кириличного шрифта XVI—XVII вв. В.1. (1601—1654).Л., 1975 г.

8. Литургиярион сиест Служебник, Киев, 1629 г.

9. Шмеман А. прот. Исторический путь Русского Православия. М.., 1996 г. Электронный вариант, гл. 7 ч.5

10. Памятники Временной Комиссии… T. III. К., 1852 г.

11. Служебник… Киев, 1639 г. Предисловие.

12. о. д-р Іван Хома «Київська митрополія в Берестейськім періоді».  Рим, 1979.

13. Дмитро Садов’як. Петро Могила – митрополит Київський. / https://risu.org.ua/ua/library/books/autors/sadoviak_pmohyla/sadoviak_5

14. Релігія дуже повільно і слабо повертається у публічний простір України, — проф. Людмила Филипович. / https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/interview/65628/

15. Лист Блаженнішого Мирослава Івана кардинала Любачівського до кардинала Едварда Ідріса Кассіді / Ковчег ІІ. – Львів, 2000.

16. Анатолій Бабинський. Чи справді ідея «подвійної єдності» виникла у мелькітів і була перейнята українськими греко-католиками? Відповідь на статтю о. Миколая Данилевича. / http://theology.in.ua/ua/bp/discussions/theme/40471/

прот. Сергій Горбик