Богослужіння, служіння Богу, полягає втому, щоби сповнювати волю Божу, робити те, що Богу угодно, вірити в Бога, надіятися на Бога, любити Бога.

Служити Богові потрібно духом та істиною (Ін 4: 24). Це внутрішнє служіння Богу, що іменується богошануванням. Разом з тим богослужіння повинно бути і зовнішнім, оскільки людина складається з душі і тіла. Славословити Бога, складати подяку Йому, просити Його людина повинна і душевно, і тілесно, бо душа і тіло тісно поєднані між собою, душевні рухи виражаються і в тілі. «Від повноти бо серця говорять уста» (Мт. 12: 34). Слово Боже надихає нас: «прославляйте Бога в тілах ваших і в душах ваших, які є Божі» (1 Кор. 6: 20).

Пояснюючи догматичний і таємничий смисл Літургії, я не буду достеменно описувати всю структуру, зміст і послідовність Богослужіння, а тільки в хронологічному і послідовному порядку зупинюсь на основних аспектах, що стосуються таємничого і догматичного характеру Літургії. Слова Літургія, проскомідія, Євхаристія та інші походять з грецької мови. Літургія перекладається як «суспільне служіння», тобто зібрання вірних в церкві на молитву, Богослужіння; проскомідія – «приношення», Євхаристія – «подяка». В служінні Літургії здійснюється найосновніше – принесення безкровної жертви в Таїнстві Євхаристії за спасіння всього людства. Господь Ісус Христос «віддав Себе для відкуплення всіх» (1 Тим. 2: 6), «принісши одну жертву за гріхи» (Євр. 10: 12). Крім того, на Літургії духовенство та вірні причащаються Тіла і Крові Христа Спасителя.

Літургія як «суспільне служіння» має перевагу над іншими службами, оскільки основна її частина закладена Господом Ісусом Христом на Тайній Вечері в знак подяки Богу Отцю за Його незчисленні благодіяння перед родом людським та на спомин великої любові Господньої до людства і всесвіту, тому вона ще називається Євхаристією. Основна частина Літургії, тобто Євхаристія, у своїй сутності залишається незмінною і зберігається у всіх давніх Літургіях християнського світу першого тисячоліття.

Божественна Літургія святого Іоана Золотоустого умовно ділиться на три частини: проскомідію – приношення, Літургію оголошених і Літургію вірних. Існує ще інша назва частин Літургії: проскомідія, літургія слова і літургія жертви. Проскомідію звершує один священик або з дияконом, таємно, напівголоса, під час читання третього і шостого часів при закритих царських воротах і завісі. Священик через особливі священні дії з принесених хліба і вина заготовляє Агнець для Таїнства Євхаристії і звершує поминання членів Церкви Христової – Небесної і земної. З давніх християнських часів існував звичай приносити на Богослужіння хліб і вино для потреб бідних і звершення Таїнства Євхаристії. Хліб був пшеничний, дріжджовий, квасний, бо такий споживали юдеї у будні в часи служіння Ісуса Христа, а вино – виноградне, червоне, без всяких добавок, яке Спаситель вжив на Тайній вечері, установлюючи безкровну жертву – Таїнство Євхаристії. Такий звичай існував у Церкві протягом всієї християнської історії і існує донині. В даний час у церкві на проскомідії вживається п’ять хлібців, що називаються проскурами. Вони мають мати круглий вигляд і складатися з двох частин, що таємничо означають дві природи – Божественну і людську, поєднані в одній Особі Господа Ісуса Христа. Священик з п’яти проскур вибирає одну особливу, яка ще називається агнечною, тому що вона призначається для священного вжитку, приготування з неї Агнця для освячення на Літургії вірних у Таїнстві Євхаристії, Святих Дарів для причастя вірних. Ця проскура має мати зверху печатку із зображенням хреста, тому що Христос Голгофську жертву за відкуплення і спасіння всього людства приніс саме на Хресті. По сторонах хреста зображені великі букви: зверху І.С. Х.С. «Ісус Христос», а знизу Н.І. К.А. «Переможець». Це означає, що Ісус Христос перемагає ворогів спасіння роду людського. Інше тлумачення: це зображення знаменує на проскурі «видіння на небі хреста і почутий голос з неба цим знаменням переможеш». Таке видіння рівноапостольний Костянтин Великий і його військо бачили на небі перед поразкою Максентія (312 році). На інших чотирьох проскурах, з яких виймаються часточки, можуть бути зображення Божої Матері або святих.

У псалмах, тропарях, молитвах третього та шостого часів під час проскомідії зображується земне життя Господа Ісуса Христа. Потрібно зазначити, що за уставом Церкви Літургія в звичайні дні звершується між третім і шостим часом дня за східним виміром часу, за нашим виміром з дев’ятої години по дванадцяту. Тому, що ці часи дня особливо освячено звершенням історичних подій тобто Таїнств: третій – сходженням Святого Духа на Апостолів, шостий – розп’яттям Спасителя на Хресті.  Священик, приступаючи до здійснення проскомідії насамперед цілує євхаристичні священні сосуди (посуд): дискос, чашу, звіздицю, копіє і ложицю та промовляє слова тропаря Великої п’ятниці: «Викупив Ти нас, Господи, з прокляття закону Чесною Твоєю Кров’ю, коли на Хресті Тебе було розіп’ято, а списом проколото, став Ти джерелом безсмертя для людей, Спасе наш, слава Тобі». Цими діями і словами священик перед Богом подячно сповідує страждання Спасителя і плоди жертви Христової щодо відкуплення людського роду. Читання тропаря Великої п’ятниці ще означає, що священик приступає до приготовлення тайної безкровної жертви Богу – Євхаристії на спомин великої Господньої Жертви на Голгофі.

Взявши агнечну проскуру, священик копієм тричі над печаткою проскури робить знамення хреста і під час хрестоподібного благословення тричі промовляє слова: «На спомин Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа». Ці слова означають, що хліб цей призначається для принесення безкровної жертви Богу Отцю на спомин страждань і смерті на Хресті Спасителя – Боголюдини.

Затим священик копієм надрізає попри печатку праву сторону проскури і промовляє слова Священного Писання: «Як вівцю на заклання, ведено Його» (Діян. 8: 32), надрізає ліву сторону і промовляє: «І, як ягня перед тим, хто стриже його, мовчить, так і Він не відкриває уст Своїх» (Діян. 8: 32). Цими діями і словами священик зображує глибоке смирення Христа, добровільне Його довготерпіння і страждання. Надрізає верхню сторону від печатки, промовляючи слова: «У приниженні Його суд Його відбувся» (Діян. 8: 33). Це значить, що Христос у крайньому Своєму виснаженню прийняв несправедливе засудження на смерть і поведений на розп’яття. Долішню сторону надрізає, промовляючи слова: «Але про рід Його хто розповість?» (Діян. 8: 33). Це означає, що ніхто не може збагнути, зрозуміти і пояснити Його предвічне походження. Господь був зневажений, принижений перед народом і відданий на ганебне страждання і смерть за гріхи роду людського, щоб обмити їх Своєю Кров’ю. Однак Божественну таємницю благочестя – Його походження і достоїнство, тобто предвічне народження з надр Отця, зачаття від Духа Святого і народження в часі від Діви Марії, Його земні чудеса, воскресіння з мертвих і життя в славі Отця – людський розум не може дослідити, осягнути та пояснити. Тому про рід Його ніхто не може оповісти. Підрізуючи знизу проскуру, священик говорить: «Бо береться із землі життя Його» (Діян. 8: 33) і виймає з проскури чотирикутний Хліб Агнець, ставить на дискос печаткою вниз і навхрест глибоко надрізує, промовляючи: «Приноситься в жертву Агнець Божий, що бере гріх світу ради життя світу і спасіння». Це значить, що заколення, тобто смерть, Ісуса Христа на Хресті ради спасіння людства звершилось, а також зображує Месію страждаючого в Особі Ісуса Христа, Котрий за беззаконня всіх людей віддає життя Своє за гріхи їхні і зцілює їх Своїми ранами.

Надрізання навхрест Агнця має ще й практичне значення – приготовити Його до роздроблення для причастя духовенства і вірних. Таким чином, при заготовленні священиком Агнця і кожної з шести дій, тобто надрізанні проскури, та уважно вимовлених шість пророчих речень з книги пророка Ісаї (Діян. 8: 32-33; Іс. 53: 7-9), мають безпосереднє відношення до викупної жертви Христової на Голгофі. Врешті, щоби всі страждання Христові на Хресті відобразити над Хлібом, священик ставить Агнець печаткою вверх і проколює копієм праву верхню сторону Агнця, промовляючи вже євангельські слова: «Один з воїнів списом проколов Йому ребра, і відразу витекла кров і вода…» (Ін 19: 34). Це означає проколення ребра вже мертвого Спасителя на Хресті, коли вийшла кров і вода, за свідченням Іоана Богослова. Затим священик вливає в ковшик вино і воду, благословляє і промовляє слова благословення: «Благословенне З’єднання Дарів Твоїх…», – і вливає в чашу. Саме в цих священних практичних діях поєднання вина з водою відображається євангельська подія, про що засвідчує Боже слово. Ця частина хліба називається Агнцем, Який уособлює Ісуса Христа, про Якого Іоан Предтеча засвідчив перед народом: «Ось Агнець Божий, Який бере на себе гріхи світу» (Ін 1: 29). Це Той Агнець, пророчим прообразом Якого був у євреїв великодній агнець, оспіваний пророком Ісаєю та іншими пророками Старого Завіту. «Один хліб, і нас багато – одне тіло; бо всі причащаємось від одного хліба» (1 Кор. 10: 17). Таке приготовлення святого хліба встановлено, щоби через вирізання копієм з середини проскури святого Агнця ознаменувати відділення Ісуса Христа в жертву Богу Отцю від усього людського єства на викупні страждання і смерть за нас. «Посічення, а не цілий хліб, покладається в ознаменування страждань Христових» – говорить Константинопольський патріарх Ієремія. Це для того щоби залишились деякі остатки, котрі, як освячені, даються замість Святих Тайн християнам, які не причащались на Літургії. Тому вони називаються антидором, тобто хлібом, що роздається замість Божественних Дарів. Оскільки обряди Літургії встановлені з тою метою, щоб у них, за заповіддю Спасителя «це чиніть на спомин про Мене» (Лк 22: 19), видимо представити історію земного Його життя в послідовному порядку. В діях проскомідії, як початкових обрядах, учителі Церкви указують на ознаменування, котрі зображують перші початки життя Спасителя.

З другої проскури священик копієм виймає часточку, промовляючи: «На честь і пам’ять … Богородиці…», – і просить Господа, щоб ради Її клопотання і молитов прийняв Господь жертву цю в наднебесний Свій жертовник. Ставить часточку на дискос з правої сторони Агнця, промовляючи: «Стала цариця праворуч Тебе, в ризи позолочені одягнена, прикрашена» (Пс. 44: 10). Тому з правої сторони, що Матір Божа на небесах перебуває праворуч Бога Сина в особливій славі і величі Його, про що засвідчують пророчі слова, які промовляє священик, коли ставить часточку праворуч Агнця.

З третьої проскури священик вибирає дев’ять часточок в честь і пам’ять святих; Предтечі і Хрестителя Іоана, пророків, апостолів, святителів, мучеників і мучениць, преподобних, безсрібників, рівноапостольних, автора Літургії Іоана Золотоустого, особливо знаменитих у Церкві і кладе з лівого боку Агнця в три ряди по зразку дев’яти чинів ангельських, що поділяються на три ієрархії, і кожна ієрархія – на три види. Це тому, що святі своїм праведним життям самі уподібнились до ангелів і причислені до лику Ангельських сил і складають з ними одну торжествуючу на небесах Церкву (Апок. 4, 5, 19).Після поминання святих і покладення всіх часточок священик молить Бога, щоби ради їх молитов і клопотання Господь дарував нам свої щедроти: «Молитвами їх зглянься на нас, Боже».

З четвертої проскурки виймаються часточки за живих: правлячу ієрархію, за державу її владу, військо і всіх вірних християн. єЗ п’ятої проскури священик виймає часточки за померлих: ієрархію, владу, благодійників і всіх вірних, які у вірі відійшли до вічності. Також з четвертої проскури виймає часточку за себе і промовляє молитву св. Василія Великого: «Пом’яни, Господи, і моє недостоїнство…».

Отже, Агнець лежить на дискосі серед усіх вибраних часточок, оточений всім воїнством небесних і земних Духовних сил, як Цар слави, таємничий голова Церкви, яка на небесах торжествує і на землі подвизається під знаменням Хреста Його. На прохання людей священик на проскомідії вибирає часточки і поминає імена живих і померлих людей та молиться і просить Бога пом’янути їх і проявити милосердя до них. Це значить, що священик поручає їх любові Божій, благоволінню і опіці Його Промислу. Сила слів «пом’яни, Господи» явно зображена в бажаннях Псалмоспівця: «Пом’яни нас, Господи, в любові до людей Твоїх, завітай до нас спасінням Твоїм, щоб мені бачити блаженне життя обраних Твоїх, радіти радощами народу Твого, хвалитися з насліддям Твоїм» (Пс. 105: 4-6). У цих проханнях Дух Святий зобразив всі блага, що складають блаженство людини, які вона може просити і очікувати від Бога – Промислителя. Тому священику, при поминанні імен православних людей, корисно часто повторяти ті богодухновенні слова. Не потрібно думати, що часточки, вийняті за живих і померлих, являються очищувальною жертвою наших гріхів; вони, як сповідує і твердо дотримується наша Православна Церква, не освячуються в Тіло Господнє; при вийняті їх не буває поминань Христових страждань; при піднесенні Святого Агнця догори, під час виголосу «Святе Святим», часточки не підносяться для таємничого воздвиження на Хрест з Плоттю Спасителя; і тому давати ці часточки в причастя вірним Церквою заборонено. Часточки приносяться для того, щоби за посередництвом їх, ті люди, за яких вони вийняті, отримали благодать, освячення і відпущення гріхів від принесеної на престолі всесвітньої безкровної очищувальної жертви. Часточки, що лежать біля пречистого Тіла Господнього, від Агнця освячуються. Після причастя з молитвою священик опускає часточки в чашу. Вони напиваються Божественною Кров’ю, всі наповнюються святині, духовних дарувань і посилаються тим вірним, імена яких поминались на проскомідії та Літургії оголошених і вірних.

Священик благословляє кадило, кадить звіздицю і ставить її над Агнцем, кадить покрівці, покриває ними дискос, потім чашу, потім покриває їх разом воздухом, читаючи відповідні уривки з псалмів, славословить Бога як Господа слави, проповідує Його велич як в Царстві природи, так і в Царстві благодаті і Слави, сповіщає могутність Його, що небо і землю наповнив славою, та молить Його як Всесильного Владику покрити нас покровом крил Своїх від нападу ворогів, дарувати Церкві мир, милість і спасіння всім. Кадіння Дарів знаменує злиття ароматів на Тіло Христове Йосипом і Никодимом при Його похованні (Ін 19: 40). Продовжуючи кадити Дари священик тричі дякує і прославляє Бога за Таїнство Втілення, страждання і відкуплення людського роду. Далі священик з великим благоговінням продовжує кадити заготовлені Дари і читає молитву Якова брата Господнього, в котрій призиває Бога Отця, що дав усьому світу в їжу небесний хліб, Самого Свого Сина, Господа Ісуса Христа (Ін 6: 32), від Котрого ми прийняли благословення і освячення (Діян. 3: 26, Еф. 1: 3), просить благословити принесені Дари і прийняти їх у наднебесний Його Жертовник, пом’янути тих, що принесли, і тих, за кого принесено, в храм.

На проскомідії зображується народження Господа нашого Ісуса Христа, що прийняв людську Плоть для принесення Себе в жертву за спасіння світу. Проскура, з якої виймається Агнець, таємничо означає Пресвяту Діву. Патріарх Герман у своєму тлумаченні на проскомідію висловлює наступні богословські думки: «В приготовленні святого хліба таємничо споглядається Зачаття Ісуса Христа і Його народження. Як в утробі Діви Марії тіло Сина Божого дією Святого Духа зіткалось з непорочної крові, так і тут з проскури вибрана внутрішність, тобто Агнець, у Таїнстві Євхаристії перетворюється в Тіло Ісуса Христа навіюванням того ж Святого Духа». Таким чином, Патріарх Герман в агнечній проскурі бачить дівочу утробу Богоневісти. Вчителі Церкви поєднують у проскомідії символи двох Таїнств – народження і страждання Христа.

Народження є вже початок смерті. Спаситель прийшов у світ як темницю горя і страждань. Він народився в бідності; ясла були Його колискою; злодіяння шукало Його, погубивши тисячі жертв і готове було на нові вбивства, щоби тільки пролити кров Дитяти-Христа. Плодотворне для душ наших є те, що в короткому Таїнстві Літургії в сукупності згаданих подій представляється повне, величне накреслення всього життя і викупної діяльності Спасителя, і всіма вірними сповідуються догмати віри; присутні при звершенні Літургії, дивлячись на зовнішні священні дії, в своєму розумі відновлюють пам’ять всіх таїнств віри, і тим більше освячуються. Таким чином, Ісус Христос в самому зачатті і народженні мав ясні прояви свого страждання і самої смерті (Фил. 2: 7-8), з першої хвилини (Мк 1: 45. І Ін 4: 10) Втілення, зачаття в утробі Матері від Духа Святого, і було благоугодним даром Богу, печаттю Предвічної Ради Пресвятої Трійці, запечатаним жертвоприношенням на Жертовнику Хресному (Апок. 13: 8).

У вівтарі церковний жертовник зображує собою вертеп – печеру, в якій народилось Боже Дитя. Дискос на жертовнику знаменує ясла, де було повите і покладене Боже Дитя Ісус. Звіздиця означає ту зірку, котра водила і привела волхвів у Вифлеєм. Покрівці зображують пелени, котрими Спаситель був оповитий. Чаша, кадильниця, ладан, який був покладений, нагадують дари, принесені волхвами – золото, ладан і миро. Молитви і славослів’я, звершені священиком, зображують поклоніння і піснеспіви ангелів народженому Христу, а також славослів’я і поклоніння, віддані Христу пастухами і волхвами. Разом з тим на проскомідії згадуються, з проголошенням пророчих слів, страждання і смерть Господа. Цим позначується те, для чого народився і прийшов на землю Господь, – постраждати і вмерти за гріхи людей; те, що дійсно народження Його було початком приниження Його стану.

Після закінчення проскомідії, перед початком Літургії оголошених, відкривається завіса і звершується запашне кадіння. Як у давній Церкві, так і тепер, перед Літургією оголошених священнослужитель, так і архієрей, по малому вході з Євангелієм у вівтар вперше возносить Богу запашне куріння ладану. Кадить престол, жертовник, священні ікони, вівтар, весь храм і присутніх людей, які зібрались на Літургію, для очищення як Церкви, так і вірних від зол світу цього (Лев. 16: 12-17). Священним димом і хрестоподібним ходінням у вівтарі для прогнання духів тьми (Лк 10: 19; Діян. 19: 12; Тов. 6: 8), які, особливо при звершенні молитов, стараються суєтними помислами збурити наше богомисліє (Мт. 13: 19; Лк 8: 12, 22: 31; 1 Пет. 5: 8; 2 Кор. 2:11). Запашне куріння ладану за постановою Самого Бога (Вих. 30: 1-8), здійснювалось не тільки в старозавітному Храмі, при звершені молитов, коли священик входив у Святе Святих і запалював фіміам на кадильному жертовнику, але й у Новозавітній Церкві на молитовних зібраннях, особливо на Літургії, що і є знаменням благоухання щирих до Бога молитов, а священне кадіння стоячих у храмі, щоб побудити їх до щирої молитви Богу. Священик чи диякон, коли кадить навкруг святий престол, читає тропар: «У гробі тілом, у пеклі душею, як Бог…». Цей священний тропар читається при кадінні тому, що престол означає і Гріб Господній, і горній Престол Царства Його з Отцем і Духом.

Друга частина Літургії називається Літургією оголошених. Таку назву ця частина служби Божої отримала від самого змісту, богослужбових молитов, пісень, священних дій, повчань, що входять до її складу і містять у собі положення християнської віри, моралі для оголошених. У Древній Церкві під час звершення цієї частини Літургії дозволялось бути присутніми і оголошеним, тобто особам, які готуються до Таїнства хрещення або каються під епітимією, тобто відлучені на деякий час від причастя; а також юдеям, єретикам і язичникам, слухати читання Священного Писання та повчання священиків, єпископів з метою пізнання правил християнської віри. Четвертий Карфагенський Собор 84-м правилом постановив «Єпископ нікому нехай не забороняє увійти в церкву слухати Слово Боже, ні язичнику, ні єретику, ні юдею, навіть до молитов оголошеним». Вони стояли перед дверми храму в трапезі, а в саму церкву, до вірних, їх не допускали. За приписами 6-го правила Лаодикійського Собору, святий вівтар в їх присутності ніколи не відкривали; тому що християни з особливим благоговінням і трепетом споглядали святилище. «Коли бачиш відкриту завісу у воротах вівтаря висячу, – говорить святий Іоан Золотоустий, – тоді помишляй, що відкриваються горні Небеса, і сходять Ангели».

Літургія оголошених за своїм змістом схожа на вечірню. В Древній Церкві Літургія оголошених відправлялась не на престолі, а поза вівтарем, котрий в час звершення її залишався закритий завісами або до малого входу з Євангелієм, або до виходу оголошених з церкви. На Літургії оголошених згадуються події від Втілення Сина Божого до Його страждань, до послідніх днів Його життя. Свята Церква в Літургії оголошених через священні дії нагадує про благодіяння Божі людям і, просить їм милості Божої та приготовляє вірних до достойної молитовної участі у звершенні Святої Євхаристії.

Перед початком великого служіння священик або диякон звершує кадіння вівтаря і всього храму, молиться перед престолом (трапезою) за постановою апостольською (1 Тим. 2: 8), підносячи руки і призиваючи на себе Духа Святого (Царю Небесний…), тому що Дух Святий є Учитель і Наставник молитви. «Дух підкріплює нас у немочах наших: бо ми не знаємо, про що молитися, як належить, але Сам Дух просить за нас зітханнями невимовними» (Рим. 8: 26). Затим священик з дерзновенно приступає до престолу благодаті (Євр. 4: 16), промовляє ангельську пісню (Лк. 2: 14), якою ангели оспівали народження Христа, сповідує Таїнство Втілення Сина Божого і примирення Ним неба і землі та словами псалма (Пс. 50: 17) просить дарувати йому сили і відкрити уста для прославлення Бога. Так і апостол Павло просив «щоб мені дано було слово устами моїми відкрито з дерзновенням звіщати таїну благовістування» (Ефес. 6: 19).

Священик бере в руки Євангеліє й починає Літургію оголошених прославленням благодатного Царства Святої Трійці, виголошуючи: «Благословенне Царство Отця і Сина і Святого Духа…» і водночас накреслює Євангелієм хрест над антимінсом. Це значить, що Богослужіння буде звершуватись до Бога, славленого в Трьох Особах, за заповітом Самого Сина Божого, як вдячний спогад про Його життя, викупні справи і хресну смерть, що благовістить нам Священне Євангеліє.

Виголос священика хор і парафіяни заключають словом «Амінь». Це єврейське слово означає «істинно нехай буде так». Воно служить підтвердженням чого-будь сказаного. Блаженний Ієронім виразно називає його печаткою молитов, а блаженний Феодорит стверджує: «Прості люди, після молитовних виголосів, відповідаючи Амінь, стають учасниками молитовної нагороди, незалежно, хто вони в Церкві». Вживання слова Амінь перенесено з Старозавітної Церкви в Християнську з самого початку її існування. В древні часи в церкві на виголос священика чи на прохання диякона відповідав увесь народ, але спів народу не був злагодженим, тому Лаодикійській Помісний Собор для покращення церковного співу визначив співати вибраним із народу, які знають церковний спів. Так зорганізувались і утворилися церковні хори.

Потім священик, або диякон, проголошуючи велику єктенію, закликає присутніх до однодушної молитви і говорить, за що їм належить молитися. Велика, або мирна, єктенія перекладається з грецької мови як «велике з’єднання», тому що в ній поєднано багато різних прохань, молінь і про всю Церкву взагалі, і про всіх її членів у різних їхніх потребах. Вона складена розлогим чином і знаходиться в чинопослідуваннях Апостольських, а також в Літургіях Якова – брата Господнього, апостола Петра, євангеліста Марка й інших. У творах багатьох учителів Церкви перших віків християнства згадуються молитовні виголоси, схожі на прохання єктенії. Тому велика єктенія, мабуть, давніша від часів Василія Великого і святого Іоана Золотоустого. Вчителі Вселенські в багатьох місцях своїх бесід переконливо стверджують, що молитовні прохання єктенії, виголошувані дияконом на Літургії, натхнені Духом Святим ще тоді, коли віруючим подавались різні дарування Духа, серед котрих і дар молитви.

Наприкінці єктенії священик, або диякон, згадує Пресвяту Діву Марію і весь сонм праведників, як в цій, так інших єктеніях. Споминати святих значить призивати їх і молитись їм, щоби молитви наші поєдналися з їхніми молитвами, освятились через таємниче поєднання і піднеслись до Престолу Божого разом з піснеспівами чинів Ангелів. На кожне прохання диякона чи священика на великій єктенії клір відповідає від усієї церкви: «Господи помилуй!». Це є спільний заклик людства, що, усвідомивши всю глибину своїх гріхів, молить Вічного Суддю про прощення та просить у Бога милості. Голосом святих пророків, криком сліпців єрихонських, просимо з невідступністю хананеянки, зі смиренням десяти прокажених. Бо милість Господня є джерелом усіх тих благ, котрих можемо просити і очікувати від Бога Промислителя

Священик у вівтарі таємно творить молитву за себе, за людей, за святий храм і молить Бога, щоби Господь вилив на всіх Свої багаті милості і щедроти. Закінчується єктенія виголосом священика, який прославляє Святу Тройцю для утвердження догмата віри про вічну одноістотність Сина Божого з Отцем і Духом Святим.

Потрібно зазначити, що в древні часи Літургія оголошених починалась не з молінь єктенії, а зі співу псалмів. Сам святий Іоан Золоустий засвідчує, що прохання єктенії і молитви звершувались під час Літургії вірних, а не Літургії оголошених. Але обставини в Церкві дещо змінились. Нині на Літургії немає присутніх ні язичників, ні юдеїв, разом з котрими вірним заборонялося молитись у давнину. Нинішня Літургія – це урочисте Богослужіння тільки віруючих, яке починається загальним молінням всієї церкви. І не тільки відкривається завіса в царських воротах; а під час служіння архієрея і самі царські ворота відкриті.

Після закінчення великої єктенії хор починає співати антифони. Антифон (противогласник, стихословіє) – це різновид діалогічного піснеспіву віршів, вибраних із псалмів і розділених на три частини, по числу Іпостасей (Осіб Святої Тройці), що співаються в храмі, особливо в монастирях, поперемінно двома хорами (або двома частинами хору). За вченням Церкви, антифони виражають пророцтва та похвали Втіленню Первородного Сина Божого, Котрий прийшов на землю дарувати світові мир. Вони освячують присутніх ухрамі і призивають на них особливу благодать Святого Духа. Як стверджує святий Іоан Золотоустий, «не тільки через передлежачі Тайни, а й через виголошені пісні Дух сходить». Цей звичай діалогічного співу запозичений із старозавітного Богослужіння. Тоді вибрані похвальні псалми і пісні співали в старозавітному храмі левіти, розділившись на два хори. В Християнську Церкву антифони введені учнем Іоана Богослова святим Ігнатієм Богоносцем, який був натхнений Духом Святим і керований особливим одкровенням небесним. З того часу антифони безперестанно вживаються в молінні і при звершенні Літургії. Повсякденні антифони та зображальні на свята Богородичні, Господні і пам’яті святих мають відповідні святам приспіви і за своїм змістом у Богослужінні відображають сутність святкової події дня.

В кінці другого антифону хори співають тропар «Єдинородний Сину і Слове Божий». Його автором є благочестивий імператор Юстиніан, котрий побудував у Константинополі величний Софійський храм і постановив співати на Літургії цей тропар Христу Спасителю. В цій пісні сповідується, проповідується і оспівується уже звершене Втілення Сина Божого. Вона має догматичний зміст і направлена проти лжевчення Несторія, котрий, всупереч Євангелію, неправдиво навчав, що Матір Божу потрібно називати не Богородицею, а Христородицею, буцімто від неї народився Христос як людина, а не Боголюдина. Несторій з його лжевченням осуджені на ІІІ Вселенському Соборі. Цей тропар направлений і проти лжевчення Євтихія та Діоскора, які неправдиво стверджували, що Втілення Ісуса Христа і поєднання в Ньому єства людського з Божественним було уявним, а не дійсним. ІV (Халкідонський) Вселенський Собор засудив лжевчення та його авторів і на основі Священного Писання висловив сповідування про поєднання Божественного Єства з людським єством у момент зачаття в утробі Діви Марії від Духа Святого в одній Божественній Іпостасі – Сині Божому, Боголюдині. Ця пісня містить у собі найвище догматичне вчення і сповідування про предвічне народження Сина Божого від Отця та Його Втілення ради нашого спасіння.

Розглянемо значення окремих фрагментів тропаря.

«Єдинородний Сину і Слове Божий»

Друга Особа Святої Тройці іменується Сином Божим Первородним, тому що вічно народжується від Предвічного Отця із надр Божества, єдиний із єдиного однаково в усій повноті безкінечних Його досконалостей – і тому є «сяєвом слави і образом іпостасі Його» (Євр. 1: 3). Те, що Син іменується Словом, виражає неосяжний образ безстрасного Його народження. «Як слово моє від душі моєї народжується: так і Син від Отця родився, – говорить святий Іоан Золотоустий. – Це Слово є внутрішній глагол Божий і предвічна в надрах Безначального Отця думка, котрою створені всі речі. Слово, котре народжує Він передвічно, в Самому Собі, котре є досконалим відпечатком істини».

«Безсмертний єси, Ти ізволив ради нашого спасіння тіло прийняти від Пресвятої Богородиці і Приснодіви Марії…»

Син Божий, за сутністю, безсмертний з Отцем, і не виходячи з Його надр, на предвічній Раді Святої Тройці, благоволив спасти людей, прийняти на Себе плоть людську від чистої крові непорочної Пресвятої Діви Марії, Котру як Матір Іпостасного Бога Слова почитаємо і величаємо в Церкві Богородицею, а не Христородицею. Бо так – Матір’ю Господа – праведна Єлизавета, сповнившись Святим Духом, назвала Діву Марію (Лк 1: 41-43), що зачала плоттю Бога у череві від Духа Святого, без чоловіка, і в зачатті, і народженні, і після народження – завжди перебувала Дівою, і так Її ублажає Церква.

«Незмінно став Чоловіком…»

Син Божий незмінний у Самому Собі. Втілився, прийняв образ чоловіка, але не змінився в Божественній сутності. Божество в Ньому непохитне, не принижується людською природою, і навпаки.

«І розіп’ятий був Ти, Христе Боже, і смертю смерть подолав…»

Спаситель був розіп’ятий на Хресті і Своєю смертю умертвив вічну духовну смерть, яка тяжіла над усіма людьми, тому що рід людський за переступ закону був осуджений на вічне відлучення від слави Божої і підданий вічній смерті. Спаситель пролитою на Хресті Кров’ю Своєю обмив гріхи всього світу, звільнив нас від осудження, виклопотав нам виправдання і спадкоємство вічного життя, «… зруйнував смерть і явив життя і нетління» (2 Тим. 1: 10).

«Єдиний Сей Святої Трійці, рівно прославлений з Отцем і Святим Духом» Син Божий – Друга співпрестольна (за одним Престолом) Особа Пресвятої Тройці – співцарствує і прославляється з Отцем і Святим Духом, як Сам Він перед апостолами у молитві Своїй Предвічному Отцю сповідує: «щоб бачили славу Мою, яку Ти дав Мені» (Ін 17: 5, 24).

«Спаси нас». Цим проханням закінчується тропар, котрий весь відноситься до Сина Божого, Його прославлення і є молитвою про спасіння наше. Під час співу антифонів зображальних священик у вівтарі читає про себе молитви антифонів, котрими просить Царствуючого у славі Всевладного Всеблагого і Чоловіколюбного Владику подивитись милостиво на святий храм і присутніх у ньому людей і послати на них свою благодать; зберегти повноту Церкви, прийняти молитви їхні і повернути на користь молільникам; дарувати їм пізнання істини Слова Свого для отримання вічного життя. Ці молитви складені і введені в Літургію святим Василієм Великим, від котрого прийняв їх святий Іоан Золотоустий і помістив у свою Літургію.

По закінченні кожного антифону виголошується мала єктенія, що містить у собі початок і кінець великої єктенії. Дияконом або священиком виголошуються малі єктенії, щоби частіше могли християни поєднатися з Господом і не розлінилися через довготривале в храмі дійство. Священик кожну єктенію заключає виголосом.

Усі молитви на Літургії, крім заамвонної, священик читає таємно, розмовляючи тільки з Богом; але виголоси робить вголос, щоб усі присутні в храмі вивищували свої душі. Вони відповідають: «Амінь». Кінцеві виголоси священика містять у собі причини, через які ми просимо Бога сповнити наші прохання. Такому способу моління навчив Ісус Христос у молитві «Отче наш», яка закінчується славослів’ям Бога Отця: «Бо Твоє є Царство і сила, і слава». Виголосами прославляється слава Його, всемогутність, Влада або Царство: «Бо Тобі належить всяка слава, честь і поклоніння…», «Бо під Твоєю державою завжди охорону маючи»; проситься освячення вірних: «Бо Ти єси освячення наше»; призиваються на християн благодать і щедроти Його: «Бо Ти Милостивий і Чоловіколюбний Бог єси». Коли молимось за блаженну пам’ять померлих, то виголошуємо: «Бо Ти єси упокоєння душ наших…».

У недільні й інші дні, коли за церковним уставом на Літургії співаються Блаженства, замість повсякденних антифонів співаються зображальні псалми 102-й «Благослови, душе моя, Господа» і 145-й «Хвали, душе моя, Господа» та Блаженства з піснями канону. Псалми сповнені щирої подяки Богу за всі благодіяння, як у відкупленні через Первородного Його Сина, так і за злиття від Нього щохвилини в очевидних діях благодаті на нас, благодіянь і щедрот. У Літургії співаються тільки ці подячні псалми, а не інші, бо вся Літургія сповнена засилань і щирих подяк Верховному Єству.

Блаженства взяті з проповіді Ісуса Христа (Мт. 5: 3-12) і названі так, тому що кожне речення, крім останнього, починається словом «Блаженні». Вони складають на Літургії оголошених третій антифон, співаються в честь святих того дня і поєднуються з піснями канону. В Блаженствах міститься дев’ять головних євангельських добродійств, котрі при втіленні підносять людей до досконалого духовного життя. За їх виконання Спаситель обіцяє спадкування земних і небесних благ і вічне блаженне Царство, котрого перед усіма святими перший удостоївся благорозумний розбійник, котрий в почуттях живої непохитної віри сповідував Спасителя на Хресті Царем і Господом. Тому Блаженства і починаються молінням до Спасителя: «У Царстві Твоїм пом’яни нас, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє» (Лк 23: 42).

Між Блаженствами читаються третя і шоста пісні канону, котрі звично містять похвали добродійств прославленого в той день Cвятого. Властивості, що освячують душу, як промені з сонця, витікають із найчистішого світла великих заповідей любові до Бога і ближнього. Така любов, вводячи Царство Боже на землі, робить людей достойними Небесного Царства.

Під час співу третього антифону відбувається малий вхід з Євангелієм. Малий вхід зі всіма молитовними виголосами має багатогранний духовний зміст. Перед входом священик читає зложену і введену в Літургію Василієм Великим «Молитву входу»: «Владико, Господи Боже наш, що встановив на Небесах чини і воїнства ангелів і архангелів…». Уже тоді вівтар був відділений від храму перегородками. Вхід у святий вівтар є прообразом входу у Святе Святих, у саме Небо. І як на Небесах предстоять Престолу Божому чини і воїнства Архангелів і Ангелів, оспівують безперестанно славу Його, так і священик або архієрей, бажає увійти у святий вівтар, тобто у Святе Святих, як у таємниче Небо, для принесення Господу жертви хваління і сповідання, та молиться, щоби разом з Ангелами славословити Його ласку

В кінці третього антифону священик, благословляючи вхід, промовляє: «Благословен вхід святих Твоїх…». Цими словами священик просить Бога благословити вхід у Святе Святих до засилання молитов і славослів’я. Диякон виголошує: «Премудрість. Станьмо побожно». У Древній Церкві цим виголосом диякон давав знати християнам, які сиділи в храмі, що треба встати й уважно вникати в премудрість, яку їм пояснювали або словами, або символічними церковними діями. Ці слова є в літургіях апостола Якова – брата Господнього; апостола Петра; Марка й інших, звідки Василій Великий та Іоан Золотоустий перенесли їх у свої Літургії.

Апостольське слово «Премудрість» Церква зробила виголосом. Священик або диякон багато разів виголошують його, щоби побудити присутніх у храмі християн до особливої уваги і до відповідних священнодійству роздумів. Літургія, за установленням Самого Спасителя, повинна відображувати Таїнство спасіння, здійснене відкупленням людського роду: «відкрити всім, у чому полягає будівництво таємниці, споконвіку утаєної в Бозі, Який усе створив Ісусом Христом, щоб нині стала відомою через Церкву начальствам і владам на небесах різноманітна премудрість Божа…» (Еф. 3: 9-10). Тому Церква проповідує премудрість Божу читаннями, піснеспівами, молитвами, ознаменовує діяннями й обрядами богослужбовими Таїнство спасіння. Один з учителів Грецької Церкви роздумує про це так: «Премудрість. Станьмо прямо! Встромляють у нас умовлянням, щоби ми, споглядаючи і слухаючи, що діється на літургії, розуміли сокровенну Божу премудрість і стояли би прямо з подвигом належним; тому що до Бога і Його страшних Таїнств приступати хочемо».

У дні великих свят Господніх і інших після виголосу «Премудрість…» приєднуються вірші, які виголошуються при вході у вівтар із святим Євангелієм. Вони закінчують спів третього антифону, і тому вибираються з тих же псалмів, котрі співаються в числі антифонів. Це означає святкове вітання від Церкви Синові Божому. Цими словами прославляється подія празника, що по вході у вівтар оспівується в тропарях. Тому в словах входу міститься пояснення змісту і сили празника. Наприклад, на Різдво Христове із псалма 109-го, котрий складає третій антифон, словами: «Із утроби раніше віків Я породив Тебе», Церква святково вітає Сина Божого, від Особи Безначального Його Отця, виголосивши їх до Сина в предвічному Його народженні із надр Свого Божества, ставлячи Його, по невідкладній Своїй Раді, Священиком «повік за чином Мелхиседековим» (Пс. 109: 3-5).

Вхід з Євангелієм зображує вихід Господа Ісуса Христа на євангельську проповідь. Лампади, свічі, несені перед Євангелієм, означають явлення Предтечі (Ін 1: 6-9), а Євангеліє – Особу Самого Ісуса Христа. Учителі Церкви розуміють це відображення першого приходу у світ Ісуса Христа за пророчими передреченнями, згаданими в антифонах.

Побачивши, що з північних дверей вівтаря виносять Євангеліє, християни благоговійно поклоняються йому, як Самому Христу. Диякон піднімає Євангеліє і промовляє: «Премудрість…», тим самим надихаючи присутніх співати пісню з псалмів «Прийдіть, поклонімось і припадімо до Христа…». Під її спів відбувається вхід у вівтар.

Древній церковний письменник Іовій описує, що в давнину при звершенні Літургії оголошених священнослужителі не вступали у вівтар до входу з Євангелієм, а коли відбувся вхід, ставали кругом престолу, уподібнюючись Серафимським воїнствам, співали ангельську Трисвяту пісню, що й понині зберігається Православною Церквою під час архієрейського служіння.

Під спів тропарів священик читає молитву Трисвятого «Боже Святий, Ти у святих перебуваєш…», введену в Літургію патріархом Проклом після Василія Великого й Іоана Золотоустого. Священик молить Бога прийняти пісню Трисвятого від уст віруючих, котрою вони на землі, ставши в той час перед славою Його величі, співати дерзають, наслідуючи Ангелів. Свята Церква Трисвяту пісню: «Святий Боже, Святий кріпкий, Святий безсмертний…» отримала від Ангелів через особливе одкровення небесне, описане святим Іоаном Дамаскиним. З того часу, за повелінням благочестивої царівни Пульхерії та брата її Феодосія, встановлено на Літургії співати ангельське славослів’я. Однак, за свідченням того ж святого Дамаскина, «Святий, Святий, Святий Господь Саваоф (Господь Небесних Сил)» взято із славослів’я Серафимів; «Прагне душа моя до Бога сильного (кріпкого) й живого (безсмертного)» (Пс. 41: 1), а слова «Помилуй нас» приєднані Церквою та присвячені Святій Тройці. Трисвяте займає перше місце в усіх моліннях, загальних та індивідуальних. Божественне славослів’я часто повторяється між церковними молитвами, тому що і Серафими перед Престолом Бога Вседержителя безперестанно виголошують: «Святий, Святий, Святий…».

Трисвяту пісню співають на Літургії сім разів; чотири – на кліросі і три – священнослужителі всередині вівтаря. Число 7 на початку світу Самим Богом обране і освячене для зображення багатьох Його Таїнств і дій. Сьомого дня спочив Господь від усіх діл, і благословив, і освятив служіння Своє. Сім дарів Духа Святого перечислює пророк Ісая. Сім разів первосвященик окропляв кров’ю тельця чистилище і вівтар. Сімдесятьма седминами обчислює пророк Даниїл час помазання Святого святих, тобто прихід Месії та Його страждання (Дан. 9:24-27).

Коли хор тричі проспіває Трисвяту пісню, то приєднують славослів’я: «Слава Отцю і Сину, і Святому Духу». Це значить, що пісня Трисвятого містить сповідання всіх Осіб Пресвятої Тройці. Після співу Трисвятого наступає читання апостольських послань; під час якого архірей і священик мають право сидіти як рівні апостолам по благодаті учительства і влади Святого Духа. Коли архірей або священик іде на горнє місце, він представляє собою образ Спасителя, молиться і просить благословення від Бога на свій відхід, промовляючи: «Благословен, Хто йде в ім’я Господнє» (Ін 12: 13). Так вітали Спасителя юдеї, коли Він ішов у Єрусалим як Пророк, Первосвященик і Цар Ізраїльський, щоби, по предвічному визначенню Отця Свого (Ін 10: 18; 14: 31), закласти в Єрусалимі основу Нового Завіту (Лк 22: 20; 1 Кор. 11: 25), утвердити Престол Віри і Царство Благодаті на горі Сион у сповнення Пророцтв, «бо від Сиону вийде закон, і слово Господнє – з Єрусалима» (Іс. 2: 3, Пс. 109: 2). Так як усі дії Його високого і таємничого посланництва зображуються в Літургії і в многократних символах представляються вірним, то Церква декілька разів повторює цей урочистий Царський клич: «Благословен, хто йде в ім’я Господнє» (Ін 12: 13).

Горній (Наднебесний, Вишній) престол уособлює підвищене сидіння (місце) за вівтарним престолом. Горньому місцю в Церкві в древні часи надавали особливого значення, як і нині. Поява горніх місць у Церкві відноситься до апостольських часів. Яків – брат Господній і перший архієрей Єрусалимської Церкви мав таке особливе місце, по свідченню історика Євсевія, котрий називає його апостольським престолом: «Престол Якова, котрий перший прийняв єпископство Єрусалимської Церкви від самого Спасителя і Апостолів». Подібне місце мав і євангеліст Марк в Олександрії.

Воно настільки шанувалося Церквою, що священномученик Петро, архієпископ Олександрійський, за весь час свого святительського служіння не насмілився ні разу ступити навіть на східці престолу євангеліста Марка, зі страхом споглядаючи на ньому сіяюче небесне світло і відчуваючи Божественну силу. Горні місця Григорій Богослов іменує «другими престолами пресвітерів як голів народу і шановного старійшинства Церкви». Усі церковні письменники ці місця називають священним співпрестоллям. Учителі Церкви спершу вважали, що християнське священоначаліє, опікуючись стадом Христовим, установило для себе особливі місця, щоби могти з вивищеного сидіння оглядати християн, присутніх у храмі і бачити їх увагу до Слова Божого і благоговіння в посиланні Богу молитов, а притому, щоб і самі були видними і чутними.

В наступні віки вчителі Церкви глибше і ширше тлумачили ознаменування цього священного місця, пов’язуючи його з Богом дарованою священству духовною владою та особливою благодатною присутністю Божою в храмі. Новозавітне священство прийняло таку владу, яку ні Ангелам, ні Архангелам Бог не дав, а дав апостолам: «Прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи, тим відпустяться, на кому залишите, залишаться» (Ін 20: 22). «Як служителів Христових і будівничих таїн Божих» (1 Кор. 4: 1) їх уповноважено в Особі Самого Бога управляти Його Церквою. «Він настановив одних апостолами, інших пророками, інших євангелістами, інших пастирями та вчителями, на довершення святих, на діло служіння, для створення Тіла Христового…» (Еф. 4: 11-12).

Власне під престолом чиноначальників ієрархії церковної, зодягнених благодаттю священства і небесним достоїнством, тут розуміється Престол Ісуса Христа як Благодатну присутність Його на землі, обіцяну вірним, зібраним разом в ім’я Його (Мт. 18: 20; 28: 20), так і самий Горній Престол, на котрому Він сидить у славі праворуч Бога Отця на небесах (Мк 14: 62; 16: 19), «вище від усякого начальства, і влади, і сили, і панування, і всякого імені, названого не тільки в цьому віці, але і в майбутньому» (Еф. 1: 21). Це означає Його велич, славу і безграничну могутність Царства Його, котрим Він володарює над всяким коліном «небесних, земних і пекельних» (Флп 2: 10; Мф 28: 18; Ін 17: 2; 1 Пет. 3: 22).

Високе ознаменування горнього місця підтверджує своїм служінням архірей або священик, бо кожен, хто звершує Літургію, несе в собі образ Христа. На виголос диякона «Благослови, владико, Горній престол», перед тим як сісти, вони підносяться думками своїми до Горнього Престолу слави Царства Ісуса Христа, віддають Йому славослів’я і сповідання: «Благословен єси на Престолі слави Царства Твого, що сидиш на херувимах…» і благословляють горній престол. Тому в багатьох соборах над горнім престолом зображують ікону Христа як Первосвященика в архієрейському облаченні зі всіма священними атрибутами.

Після сходження на горнє місце слідує читання Апостольських послань і Євангелія. Диякон або священик нагадує про благоговійну увагу для розуміння сили святих слів, виголошуючи: «Будьмо уважні, Премудрість!»

Архірей або священик з горнього місця благословляє і промовляє: «Мир усім!». Так Спаситель вітав учеників, воскресши із мертвих. По Його прикладу поступали апостоли і їх наступники. У древній Церкві воно було загальним пастирським благословенням, що призивалось від Господа на присутніх. Святий Іоан Золотоустий у своєму слові говорить: «Оскільки мир є джерело всіх благ; він призвідник радості. – Сей мир приготовляє шлях любові».

Народ, або читець, молиться і навзаєм вітає священика словами апостола Павла «І духові твоєму» (2 Тим. 4:22; Гал. 6: 18).

«Церква, – говорить древній церковний учитель, – прийнявши від священика настільки спасенне і корисне побажання миру, й сама молиться, вітаючи «і духові твоєму», або «з духом твоїм» … щоби показати, що служіння його повинно бути духовне, і він до будівництва великих діл Божих повинен бути просвітлений Духом з висоти і сповнений силою Божественної благодаті».

Святий Іоан Золотоустий початок відповіді (і духові твоєму) відносить до тих часів, коли дари подавались віруючим, і єпископи, керовані Духом Святим, проповідували Слово Боже. Тоді народ на їх привітання «Мир усім» виголошував: «І духові твоєму». Це показує, що народ у давнину відповідав не зі своєї мудрості, а був натхнений Духом Божим.

Після виголошується прокімен, який сповіщає про прихід Христа, служить передмовою читань Послання та Євангелія, приготовляючи наші думки до розуміння Божих слів, і показує коротко важливість того, що читають на Літургії. Смисл прокімнів тлумачить святий Герман,патріарх Константинопольський. Прокімен означає хор пророків, котрі, споглядаючи духовно славу Царства Христового і силу Євангелія, вітали Христа в таємничих одкровеннях з віку в вік. Ці піснеспіви сповіщають про Його прихід, і звертаються до Нього урочисто, благоговійно та молитовно, наприклад: «Що сидиш на Херувимах, явися … і прийди, спаси нас!» (Пс. 79: 2-3). Обрані прокімни в більшості з псалмів як богонатхненного органа похвал Божих, настроєного Духом Святим для прославлення Таїнств спасіння.

Читання Послань, Євангелія і книг Старого Завіту було введено з перших часів християнства. Древні християни читання Апостольських Послань, а також пророцтв із книг Старого Завіту слухали, сидячи на своїх місцях. Це право надано нині Церквою тільки архіреям і пресвітерам. Святий Ісідор Пелусіот говорить: «Коли Сам Істинний Пастир через явлення Свого достопоклонного Євангелія приходить (тобто, коли читання Євангелія починається), тоді єпископ встає зі свого місця і знімає з рамен своїх знак наслідування (омофор), показуючи цим, що Сам тоді присутній Господь, Наставник пастирської повинності, Бог і Владика».

Один із дияконів, прийнявши омофор, тримає його розпростертим на руках і, йдучи перед Євангелієм, виносить на амвон не тільки в знак достоїнства його, але щоби показати смирення архієрея перед благовістуванням Ісуса Христа.

Після закінчення читання Апостола, перед читанням Євангелія, хор співає пісню «Алилуя». Це єврейське слово означає «Хваліть Господа». Воно вживається Церквою без перекладу, тому що багатозначність його і силу іншими мовами краще виразити неможливо.

Одкровення засвідчує, що святий Іоан чув, як на небесах блаженні Духи, урочисто святкуючи шлюб Агнця, хвалили Бога, говорячи: «Алилуя!» (Одкр. 19: 1, 6-7). Зібрання вірних, наслідуючи на землі цю радісну урочистість Церкви первородних, співають ту ж саму пісню при виносі Євангелія на амвон, що означає явлення Самого Бога народу.

Між співом «Алилуя» виголошуються вірші, що називаються Алилуаріями (Тов. 13: 18), котрі вибираються з псалмів. Вони приєднуються, щоби, довше співаючи «Алилуя», дати можливість завершити кадіння храму.

Кадіння установлене в знак благоговіння перед читанням Євангелія, в таємниче ознаменування, що через євангельську проповідь благодать Святого Духа, розлившись у всі кінці світу, наповнила серця людей в життя вічне. Апостол Павло у своєму посланні називає проповідників Євангелія пахощами: «і пахощі пізнання про Себе розповсюджує через нас у всякому місці. Бо ми Христові пахощі Богові…» (2 Кор. 2: 14-15).

Щоби почуте Слово Боже послужило присутнім на користь і спасіння душі, священик перед читанням Євангелія молиться і просить Бога: «Засвіти в серцях наших, Людинолюбний Владико…».

Диякон як представник того євангеліста, якого має читати з амвона, просить дозволу на читання Євангелія: «Благослови, владико, благовістителя…». Таке урочисте звернення диякона до священика або архірея є свідченням того, що священик або архірей передає диякону свою благодатну апостольську владу проповідувати Слово Боже. При цьому він просить Бога: «… нехай дасть тобі слово благовістити силою великою на сповнення Євангелія улюбленого Сина Свого, Господа нашого Ісуса Христа». Частина слів даної молитви взяті з псалма (Пс. 67: 12).

Перед читанням Євангелія і після хор від імені всіх присутніх у храмі, або разом з присутніми, усердно дякує Богу, що сподобив вислухати спасенні тайни Євангелія: «Слава Тобі, Господи, слава Тобі».

За тлумаченнями святих отців Церкви, Сам Господь невидимо, через священика або диякона, викладає вірним євангельську істину. Тому диякон, починаючи читати Євангеліє, промовляє: «Говорить Господь…», а вірні, за настановами вчителів, повинні слухати Євангеліє, уявляючи, щоСам Господь промовляє до них. На знак того, що Євангеліє подає світло богорозуміння, котре просвіщає слухачів пізнанням спасенних тайн, перед аналоєм, на якому лежить Євангеліє під час читання, ставиться запалена свіча, а на архієрейській службі іподиякони або диякони тримають засвічені дикирій і трикирій.

Після читання Євангелія починається сугуба єктенія – моління, котре підноситься від усієї душі з глибоким благоговінням. Духовенство зі всіма присутніми в храмі звертаються до Бога, схиляючи Його вислухати піднесені ними молитви. На кожне прохання диякона або священика присутні підносять спільний заклик до Бога, тричі виголошуючи: «Господи помилуй!». Тому ці моління і називають сугубими єктеніями.

Аналогічно ці моління зложені в Літургії апостола Якова і інших святих апостолів. Тому початок єктеній древніший часів Василія Великого й Іоана Золотоустого; але виголошувати єктенії після Євангелія, впродовж ще Літургії оголошених, встановлено вже після святого Іоана Золотоустого.

Благальна молитва, котру читають між проханнями єктенії, введена Василієм Великим. Священик молиться, щоб посилити перед Престолом Благодаті всезагальні молитви Церкви, і просить Бога прийняти щиру молитву, помилувати нас і послати Свої щедроти на всіх людей.

Святий Іоан Золотоустий, пояснюючи користь молитов Церкви за померлих, стверджує, що їх заповів Сам Дух Святий як особливе дарування.

Наступні молитви за оголошених звершує Церква ще з апостольських часів. Вони зложені обширно в Літургії святих апостолів. Василій Великий та Іоан Золотоустий прийняли їх у свої Літургії, скоротивши і змінивши виголоси. Порядок їх наступний. Священик або диякон виголошує єктенію: «Оголошені, помоліться Господеві». Цей заклик спонукає їх молитися за себе; тому що Бог спасає людину тільки за її згодою та її участю, коли вона добровільно проявляє турботу про вічне блаженне життя своєї душі.

Затим диякон просить вірних піднести свої молитви Господу за оголошених.

Святий Іоан Золотоустий зазначає, що вірні, причащаючись Святих Тайн, можуть молитися за оголошених частіше і полум’яніше, щоб Господь помилував їх; «щоб просвітив їх словом істини» в пізнанні догматів віри; «щоб відкрив їм Євангеліє правди» – єдине істинне і вічне слово живого Бога, яке благовістить наше виправдання і надію нашого спасіння вірою Христовою (Еф. 1: 18; Рим. 3: 21-22). Євангеліє робить людей праведними і здатними виправдатись на Суді Божому за клопотанням Спасителя світу.

Цими проханнями диякон схиляє оголошених до хрещення, показуючи, що Євангеліє не тільки очищає людину від гріха, а й веде її до всіх добродіянь і через хрещення приєднає до Святої Своєї Соборної Апостольської Церкви. Потім диякон велить їм приклонити голови, щоби виразити свою покірність і готовність прийняти Боже благословення.

Священик тайно проголошує над оголошеними молитву, якою просить Бога «зглянутись на них, що впокорили себе перед Ним; удостоїти їх, щоби вони «через купіль відродження і оновлення Святим Духом» (Тит. 3: 5) в животворних струменях хрещення обмили гріховні нечистоти, «скинувши стародавню людину з ділами її та вдягнувшись у нову» (Кол. 3: 10), «створену за Богом, в праведності і святості істини» (Еф. 4: 24). Тобто священик молить приєднати їх до Церкви, щоби вони разом з вірними славили пречесне й величне ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа».

Хрещення, назване апостолом Павлом «купіллю відродження», священнодіє в нас, гріхами умертвлених. Образ воскресіння з мертвих дарує життя нове, творить нас новими не по єству, а по благодаті усиновленням Небесному Отцю, «щоб, виправдавшись Його благодаттю, ми за упованням стали спадкоємцями вічного життя» (Тит. 3: 7).

Одіж нетління, боготкана риза безсмертя, полягає в непорочності і Святині Христовій, вірою нам накладуваних; в котрі ми зодягаємось, сходячи в таємничу купіль, як в утробу матерню, для відродження нашого, «для живого уповання, для спадщини нетлінної, чистої, нев’янучої, яка зберігається на небесах» (1 Пет. 1: 3-4). Дух Святий устами богомудрого Апостола вітає вірних: «… усі ви, що в Христа хрестилися, у Христа одяглися» (Гал. 3: 27).

Хор з народом на закінчення молитовного виголосу священика і всієї Літургії оголошених, співають: «Амінь».

Диякон, або священик, виголошує: «Оголошені вийдіть». На цьому закінчується друга частина Літургії оголошених.

Молоді священики часто запитують, для чого читати молитви за оголошених і промовляти «Оголошені вийдіть», коли в храмі немає ні оголошених, ні тих, що каються. Однак такі люди можуть бути в інших храмах і місцях, і тому християнська любов зобов’язує нас молитися за них. А взагалі, треба робити все, що доставила нам свята древність.

У Літургії вірних відображені страждання Господні, смерть, погребіння, воскресіння, вознесіння на небо, сидіння праворуч Бога Отця і друге пришестя на землю. Всевишньому приносять похвалу і подяку на спогад смерті Сина Його і за всі, отримані від Нього, благодіяння. Ця Літургія називається молитвами вірних, тому що в древності одні вірні, достойні слухати і споглядати її неосяжні Таїнства, мали право предстати і молитися при їх таємничім звершенні.

Літургія вірних починається виголосом «Тільки вірні, ще і ще в мирі Господу помолимось». За древнім звичаєм священний антимінс розкривається тільки перед початком Літургії вірних, перед перенесенням Дарів з жертовника на престол.

Після єктеній, виголосів і двох, прочитаних священиком, молитов хор вірних починає співати Херувимську пісню – скорочений вірш «Ми, що херувимів тайно уявляємо і Животворчій Тройці Трисвяту пісню співаємо, відкладімо тепер всякі житейські піклування», узятий з тексту «Нехай мовчить всяка плоть людська…», котрий співається у Велику Суботу. В давнину цю пісню завжди співали на Літургії Якова. За свідченням Георгія Кедрина, Херувимська пісня була встановлена в шостому столітті при благочестивому царі Юстині, щоби під час перенесення дарів із жертовника на престол наповнювати душі вірних найшанобливішими почуттями.

Херувими на Небесах стоять перед Престолом Господа слави, безперервно оспівують Його і славословлять трисвятим співом: «Свят, Свят, Свят, Господь Саваоф!». А ми при звершенні Літургії маємо також Божественну вправу, яка звершується в Церкві, торжествуючій на Небесах, тому що стоїмо в храмі, посвяченому найвищому Єству – Богові; тут поставлений Йому Престол, на котрому Він присутній невидимо славою Своєю, як на Небесах.
Святий Іоан Золотоустий стверджує: «Церква є місце Ангельське, місце Архангельське, Царство Боже, саме те препишне небо». А святий Діонісій Ареопагіт у церковній ієрархії находить образ небесної ієрархії. Тому ми співаємо животворящому Єству трисвяту пісню, котрою Херувими на Небесах прославляють Вседержителя, І ми, при священнодійства на Літургії таємничо собою творимо торжествуючі лики Херувимів, котрі невидимо супроводять Царя. І тому переконує нас Церква цією піснею відкласти «всякі житейські піклування». Пісня ця зобов’язує нас покинути все земне – і турботи, і горе, і скорботи, і радість, а жити подібно Херувимам, до дій котрих ми в цей час приєднуємось, тільки святими помислами, споглядаючи чудесне Таїнство, яке перед нами звершується, «щоб сприйняти Царя всіх, Якого в славі проводять невидимо ангельські чини…». Це Син Божий, Цар віків і Господь всього, урочисто і боголіпно супроводжуваний Ангелами, іде невидимо в храм для виконання найвищого призначення вічного Свого Святительства принести Себе на Святій трапезі в жертву Богу Отцю за ввесь світ, запропонувати Тіло Своє і Кров Свою споживати вірним.

Цього великого і безсмертного Царя нашого, що є прообразом на великому вході перенесення з жертовника на престол дарів, стараємось зустріти з благоговінням і прийняти Його в душі наші, через спасенне Його Таїнство, з радістю вітаємо Його і співаємо урочисто з Серафимами, виголошуючи тричі: «Алилуя! Алилуя! Алилуя!».

В час співу Херувимської пісні священик таємно читає молитву Херувимської пісні. За свідченням Федора Валсамона, Антіохійського Патріарха (ХІІ ст.), вона складена і введена в Літургію святим Василієм Великим. Готуючись до приношення дарів у жертву священик молиться: «Хоча ніхто недостойний служити Царю слави, хто має совість, пов’язану з плотською похіттю; бо служити Тобі страшно не тільки людям, але й самим Ангелам…». Оскільки Син Божий, по Своєму чоловіколюбству передав священству звершувати священнодійство безкровної жертви, священик смиренно молить Бога очистити душу його і «серце від совісти порочної» (Євр. 10: 22) і учинити його гідним принести Йому дари в жертву. «Бо Ти є Той, що приносиш жертву і принесений, що приймаєш і роздаєш, Христе Боже наш».

Святий Епіфаній так тлумачить жертвоприношення Христове: «Ісус Христос в приношенні Себе є Сам жертвуваний, Сам Священик, Сам і Вівтар, Сам Бог, Сам і чоловік, Сам Цар, Сам і Архієрей, Сам вівця, Сам і Агнець – усім у всьому за нас був; нехай по всякому образу буде нам життям».

Під час читання молитви і співу Херувимської диякон звершує кадіння і читає п’ятдесятий псалом. Фіміам служить для одних вираженням молитви, що благоговійно підноситься до неба; для інших – спонуканням до неї.

На великому вході перенесення дарів з жертовника на престол священик поминає правлячу ієрархію, владу і військо, і всіх православних християн, а присутні християни схиливши голови багато разів про себе промовляють: «Пом’яни нас, Господи!». Цими таємними моліннями просять священика згадав про них в їхніх потребах.

Поклавши дари на престол, священик промовляє надгробні тропарі: «Благообразний Йосиф…», «У гробі тілом…», «Як життєносець…», автором яких є святий Іоан Дамаскін. Для чого Церква визначила читати ці священні тропарі? Літургія своїми зовнішніми обрядами зображує все життя і всі діла Спасителя. Зачаття Його, народження і страждання вже були означені на проскомідії; залишилось відобразити Його поховання. Тому вчителями Церкви великому входу, окрім інших таємничих значень, віддано і образ поховання Ісуса Христа. Святому престолу віддано образ Гробу Господнього, бо Тіло Ісуса було знято з Хреста, Йосифом перенесено в сад і з пахощами покладено в гріб. Великим каменем привалили двері гробу, з котрого потім і засяяло всьому світу славне Його воскресіння. Так і на великому вході дари переносять з жертовника; покладають їх на престол, як у гріб, з курінням фіміаму і покривають воздухом. Це зображує зняття Господа з хреста і поховання, а воздух знаменує собою камінь, привалений до дверей гробу. Відповідно читаються погребальні тропарі, згадується про Його поховання.

Потім прославляється радісною піснею воскресіння.

Після проголошення надгробного тропаря священик кадить на престолі дари і проголошує уривок з п’ятдесятого псалма: «Ублажи, Господи, благоволінням Твоїм Сион, і нехай збудуються стіни єрусалимські. Тоді буде угодна Тобі жертва правди, приношення і всепалення: тоді покладуть на Жертовник Твій тельців» (Пс. 50: 20-21). Під Сионом підрозумівається Церква, віруючі в Христа; а «стіни єрусалимські» – це вчителі, проповідники Божої правди, єпископи і пресвітери, котрих Сам Бог уподібнює стінам і міцній мідній стіні (Єр. 1: 18; 15: 20), що охороняють місто Його (Церкву) від нападу ворогів видимих (єретиків) і невидимих (злих духів); «жертва правди, приношення і всепалення… тельців» – пророцтва про жертвоприношення Ісуса Христа і Його Церкви.

Після урочистого перенесення дарів священик, або диякон, виголошує єктенію, спонукаючи людей молитися за принесені дари, щоб були вони освячені, щоб день для нас був святим, чистим, щоби ми проводили його в мирі з ближніми, зі своєю совістю і Богом. Нагадує людям просити у Бога, не тільки Ангела хоронителя, а й особливого «Ангела миру», котрий, як зазначає святий Іоан Золотоустий, по волі Божій охороняє мир, любов і згоду між людьми. Просить про «добрий кінець нашого життя і добру відповідь на Страшному Суді…». Тут Суд Христовий має двояке значення. Перше – окремий (частковий, особистий) суд, на якому душа кожної людини після розлучення з тілом піддається випробуванням і відповіді за свої діла, слова та помисли. «І як людям визначено один раз умерти, а потім суд» (Євр. 9: 27). Друге – після воскресіння мертвих у друге Своє пришестя, коли Господь звершить Суд загальний і останній, і кожен отримає воздаяння за свої вчинки (2 Кор. 5: 10).

Священик читає «Молитву приношення», просячи Господа почути вірних і його прохання, зробити достойним приношення дарів і жертви словесної і безкровної і прийняти їх до святого Жертовника Свого. Виголос священика «Щедротами Єдинородного Сина Твого…» означає, що ми усвідомлюємо, що вся сила наших молитов (подяк, прохань, умилостивлення) цілковито залежить від єдиного великого клопотання Сина Божого перед Предвічним і Одноістотним з Ним Отцем Його. Це засвідчив Сам Спаситель: «… чого б ви не попросили в Отця в ім’я Моє, дасть вам» (Ін 16: 23).

Хор підтверджує виголос священика словом Амінь – істино так, тому що всі обітниці Божі у Христі Визволителі. Священик виголошує: «Мир усім!», – сповіщаючи примирення в знак загального цілування. Диякон промовляє: «Полюбімо один одного…». Щоби виконати цю спасенну заповідь, апостоли при приношенні дарів встановили вітати «один одногоцілуванням святим» (Рим. 16: 16) і «цілуванням любови» (1 Пет. 5: 14) в знак щирого союзу у Христі, примирення і прощення взаємних обид; щоби, поєднавшись духом любові, всі однодумно і однодушно, як одно єство, проникнуті благоговійними почуттями, прославляли Бога в Пресвятій Тройці.

У древності заповідь цілування виконували всі чоловіки з чоловіками, жінки з жінками. Цілували одне одного в голову, деколи в очі, шию, руки, обличчя і плечі, як нині роблять священики у вівтарі. При цьому вітали один одного: «Мир тобі», – і відповідали: «І духові твоєму». Звичай цілувати в уста пізніший.

Нині цю заповідь на Літургії виконують тільки священнослужителі. Священик, три рази кланяючись перед престолом, сповідує любов до Бога словами: «Возлюблю Тебе, Господи…» (Лк 10: 27), цілує дари як лик Господа, і край трапези як престол Триіпостасного Божества, і вівтар Його. Коли служать декілька священиків, вони від щирого серця (1 Тим. 1: 5) цілують один одного в праве та ліве плече і в руку, вітають: «Христос посеред нас!», – і відповідають: «Є і буде». Цілування в плече означає, що вони в рівній мірі підлягають ігу Христовому і носять ярмо Його на своїх плечах. В цьому розумінні Сімеон Фессалонітський називає священика під’яремним Христові.

Після цілування, диякон виголошує «Двері, двері! В премудрості будьмо уважні». Так у давнину, остерігаючись небезпеки, диякон давав знати, щоби сторожі закрили церковні двері. Тепер ці слова втратили своє пряме початкове значення. Нині учителі Церкви надають їм вищого духовного смислу. Святий Герман, патріарх Константинопольський, розуміє під дверми наші думки, котрі ми в той час повинні закрити для вражень від усього мирського, суєтного, зовнішнього.

Словами «В премудрості будьмо уважні» виражено, що всі присутні в храмі повинні бути уважними до звершення Таїнств, постаратись зрозуміти в них сокровенну Премудрість Божу, котра проголошується в Символі Віри. За свідченням святого Епіфанія Критського, Символ православної віри складений і поданий Церкві самими апостолами. В усіх древніх Літургіях Символи віри, які називались «хрещальними», читали один раз у рік – у Велику П’ятницю, роз’яснюючи його оголошеним перед їхнім хрещенням.

Через виникнення Арієвої та Македонієвої єресей Символ віри на І і ІІ Вселенських Соборах доповнили, розширили, роз’яснили і видали єдиний Символ віри для всієї Церкви. За свідченням Феодора Читця, Символ віри в новій редакції ввели в Літургію наприкінці V століття як сповідання догматів віри для вірних, щоби християни, присутні при звершенні Літургії, засвідчували перед Богом істинність догматів своєї віри та збереження їх між собою і, очистивши серця свої священним сповіданням віри Православної, приступили б з великим достоїнством до прийняття Тіла і Крові Господа свого.

Коли народ співає Символ віри, священик бере воздух з дарів, держить його над ними і коливає вверх-вниз, віє, промовляючи Символ віри, немов безпосередньо перед Самим Спасителем, щоб завжди присутній при звершенні Таїнства Дух Божий осінив Своєю силою і благодаттю.

Інше тлумачення підняття і коливання воздуха над Дарами – це зображення землетрусу при воскресінні Господа. По закінченні Символу священик цілує покров на знак таємничого натхнення Духом Святим.

Диякон, або священик, виголошує: «Станьмо побожно, станьмо зо страхом…». Це голос Церкви, котрий лунає на молитві у храмі з апостольських часів до наших днів. Ці слова зобов’язують нас, за поясненням Якова – брата Господнього та Іоана Золотоустого, стояти перед Богом зі страхом, трепетом, у смиренні і любові з розсудливою та доброю душею. Хор на виголос диякона відповідає: «Милість миру, жертву хвали». Тобто будемо возносити дари, котрі в Таїнстві причастя є милість Божа, благодать, наслідки примирення людини з Богом через страждання і смерть Христа Спасителя. «Будемо через Нього безустанно приносити Богу жертву хвали, тобто плід уст, що прославляють ім’я Його» (Євр. 13: 15). Цим ми виявляємо свою готовність до звершення жертвоприношення Господу не тільки в мирі й однодушності з ближніми, але й з почуттям милості та милосердя до них, а також приносимо «жертву хвали», виражаючи подяку і священний подив, у котрий приводить нас споглядання Його слави.

Для вищого приготовлення присутніх до великого Таїнства священик повертається до пастви, благословляє її та виголошує: «Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і причастя Святого Духа нехай буде зо всіма вами» (2 Кор. 13: 13). У цій молитві просить для пастви від кожної Іпостасі Святої Тройці найвищого святого дару: від Сина – благодаті, від Отця – любові, від Духа Святого – причастя. Син Божий очистив і освятив нас своєю благодаттю. Бог Отець перемінив гнів Свій на милосердя і любов до нас.

Далі священик апостольським голосом напоумляє: «Про горнє помишляйте, а не про земне» (Кол. 3: 2); окрилює розум наш розмишляти про Божественні Тайни, виголошуючи: «До неба піднесімо серця!». І присутні відповідають йому не в дусі гордості, а в дусі смирення і трепетного благоговіння: «Піднесли до Господа».

Повеліваючи почати хвалу і подяку Богу, тобто Євхаристію, Ісусом Христом заповідану, священик виголошує: «Дякуємо Господеві!». Хор від імені всього народу з благоговійною вдячністю сповідує: «Достойно і праведно є поклонятися Отцю, і Сину, і Святому Духові – Тройці Єдиносущній і Нероздільній», щоб віддавати завжди Сущій Божій Величності честь і поклоніння достойно славі Його; щоб Йому як Отцю світів, як Джерелу і Подателю всіх благ (Як. 1: 17), Богу милості і щедрот, дякувати правдиво, як блаженні небожителі покладають вінці свої перед престолом, у небесній гармонії й урочисто виголошують: «Достойний Ти, Господи, прийняти славу і честь і силу: бо Ти створив усе» (Одкр. 4: 10-11). «Воцарився Господь Бог Вседержитель. Радіймо і звеселімось, і воздаймо Йому славу» (Одкр. 19: 6-7).

Цим народним сповідуванням Святій Тройці починається Євхаристичний канон, котрий є головною частиною всієї Літургії. Священик читає євхаристичну подячну молитву, перелічує в заперечливому (апофатичному) богословському методі властивості Божі та Його різноманітні благодіяння родові людському. Дякує Йому за благодіяння відомі і невідомі, за щойно здійснюване священнодійство, що Ним звершується, і переходить до хвалебного славослів’я Серафимських воїнств, які навкруг Престолу Божого стояли і співали урочисту пісню Йому, що чули і бачили Ісая (Іс. 2: 2-3) й Іоан Богослов (Одкр. 4:6-8)

Закінчивши першу частину подячної молитви, священик виголошує: «Пісню перемоги співають, виголошують, викликують і промовляють!». Диякон або священик при цих словах бере з дискоса звіздицю, творить нею над дискосом знак хреста і відкладає її.
Цими словами, взятими святими Василієм Великим та Іоаном Золотоустим з Літургій Якова та євангеліста Марка, священик виражає багатообразне славослів’я шестикрилих і багатооких Херувимів і Серафимів, що навкруг Престолу слави Господньої витають і віддають славу, честь і подяку Тому, Хто сидить на Престолі (Іс. 6: 2-3; Одкр. 4: 8-9). Повторення цих слів робиться для зображення Херувимів і Серафимів, яких євангеліст Іоан бачив у вигляді чотирьох тварин (Одкр. 4: 6-10). Святий Герман пояснює: «Пісню перемоги співають, є орел; виголошують, є телець; викликують, лев; і промовляють, чоловік».

У відповідь на виголос священика хор співає Архангельську пісню «Свят, Свят, Свят, Господь Саваоф – повне небо і земля слави Твоєї…». «Святий, Святий, Святий, Господь Саваоф! Уся земля повна слави Його!» (Іс. 6: 2-3).

Церква, зображує таємничо на землі, при звершенні Літургії, радісні похвальні піснеспіви Херувимів і Серафимів, підносить з блаженними Силами той же божественний голос устами священика: «З цими блаженними Силами, Владико Чоловіколюбний, і ми виголошуємо і промовляємо: Святий єси і Пресвятий Ти, і Єдинородний Твій Син, і Дух Твій Святий…».

До Серафимської пісні з апостольських часів Церква приєднала урочисте вітання «Осанна (спасіння, слава) в вишніх!», котре виголошували єврейські діти Ісусу Христу при вході в Єрусалим, зустрічаючи Його з пальмами (Мт. 21: 9). Ці слова взяті з псалма: «О Господи! Спаси, о Господи! Допоможи. Благословен, хто йде в ім’я Господнє» (Пс. 117: 25-26). Словом осанна євреї віталися під час їхнього Свята кущів (Суккот). Церква, благоговіючи перед своїм Відкупителем, на Літургії оспівує та вітає тим же «Осанна в вишніх!» Грядущого в храм, як у таємничий Єрусалим, принести Себе на Святій Трапезі, як на Хресному жертовнику, в безкровну жертву Богу Отцю за відкуплення всього світу.

Під час співу священик продовжує читати другу частину євхаристичної молитви. Оскільки Свята Тайна Вечеря служить початковим встановленням нашої Євхаристії, то в даній молитві викладений весь її порядок повністю, зі всіма обставинами, при котрих Сам Спаситель виявив Свою волю звершити її. Тут, власне, говориться, що Господь прийняв хліб у пречисті Свої руки, показав Богу Отцю, і подякувавши благословив, освятив його (перемінив у Тіло Своє), розламав, дав своїм ученикам і апостолам і промовив: «Прийміть, споживайте – це є Тіло Моє, що за вас ламається на відпущення гріхів» (Мт. 26: 26-28, Мк 14: 22-24, Лк 22: 19-24, 1 Кор. 11: 23-25). Подібним чином по вечері, розвів водою вино в чаші і подякувавши благословив, освятив (перемінив у Кров Свою), подав апостолам, промовляючи: «Пийте з неї всі, це є Кров Моя Нового Завіту, що за вас і за многих проливається на відпущення гріхів» (1 Кор. 11: 25).

Ці слова ясно показують, що Спаситель на Тайній вечері хліб і вино освятив, тобто перемінив у Тіло Своє і Кров Свою, не словами подаяння Євхаристії: «Прийміть, споживайте…», і «Пийте з неї всі…», як неправильно думають західні богослови; але в час посилання Богу Отцю подяки і молитов, тому що ламання хліба на частини передувало словам подаяння: в час ламання хліб був уже не простим хлібом, а Тілом Господнім, а ламання зображало страждання Спасителя. Для того і сказав Він: «це є Тіло Моє, що за вас ламається», – тобто, за вас на смерть розламується мученицькими стражданнями. Так само належить сповідувати по-православному і про Чашу Євхаристії. Це є древнє вчення Церкви.

На установчі слова Спасителя, виголошені священиком, хор і парафіяни відповідають: «Амінь». Це служить, з одної сторони, виразом глибокої непохитної віри в Божественність Таїнства Євхаристії; з іншої – виразом благоговіння від сердечного переконання про присутності Ісуса Христа при звершенні цього Таїнства. Амінь – ця священна печать молитов – служить тут печаткою єдності в думках і почуттях присутніх у храмі. За свідченнями святого апостола Павла, вислів «амінь» вживали вже в апостольські часи (1 Кор. 14: 16).

Затим священик промовляє коротку молитву перед піднесенням Дарів у жертву. Ця молитва на спогад дій Спасителя є в усіх древніх апостольських Літургіях.

Євхаристія встановлена Ісусом Христом на спомин Його страждань і смерті. «Коли ви споживаєте хліб цей і п’єте чашу цю, смерть Господню сповіщаєте» (1 Кор. 11: 26). Але смерть Спасителя була прославлена Його воскресінням із мертвих, а потім вознесінням на небеса, звідки Він прийде у славі віддати кожному за ділами його. Всі ці події, що відбулися в земному житті Спасителя, і складають цілісність Таїнства відкуплення, за котре Церква підносить тут подяку Отцю Небесному. Священик, проникнутий теплотою молитовного духу, складає руки навхрест і підносить Дари в жертву Богу Отцю за всі благодіяння, промовляючи: «Твоє від Твоїх Тобі приносимо за всіх і за все» (1 Пар. 29: 14). Це він робить за прикладом старозавітних священиків (Вих. 29: 24) так Самого Ісуса Христа, як говорить Василій Великий в Літургії: «взявши хліб у святі Свої пречисті руки і, показавши Тобі, Богові й Отцеві». Ці Дари за заповіддю Самого Спасителя «це творіть… на спомин про Мене» (1 Кор. 11: 25) нами сприйняті як початок життя нашого.

Хор співає: «Тебе оспівуємо, Тебе благословимо, Тобі дякуємо, Господи…».

Після піднесення Дарів у жертву Господу священик молиться і просить Господа ниспослати Духа Святого на всіх, що моляться, і на Дари.

Встановлення призивати Духа Святого на освячення Дарів відноситься до часів апостольських, і навіть до самих тих днів, за свідченням святого Прокла, коли апостоли після Вознесіння Господнього перебували в Сіоні, однодушно в молитві очікуючи сходження Духа Святого з небес за обітницею Ісуса Христа. Тому моління ниспослати Святого Духа для освячення Дарів є в усіх апостольських Літургіях, а також у богословських творах святих отців. Причини, чому встановлено призвання Духа Божого, наступні: набуття спасіння вручено в предвічній Раді Синові Божому, а виконання його надано Духові Святому. Зачаття Сина Божого в лоні Діви Марії, Його жертвоприношення на Хресті та воскресіння з мертвих звершилося Духом Святим, за свідченням Священного Писання. І в Євхаристії звершується таємничо народження Ісуса Христа, жертвоприношення і воскресіння Його. Сходження Святого Духа на Дари навіть видимим чином являлося деяким із святих мужів.

Священик, піднявши руки, тричі читає заключну молитву на призвання Святого Духа, приєднує два вірші 50-го псалма і призиває Святого Духа на своє духовне оновлення та освячення Дарів. Ця молитва внесена в канон Євхаристії доволі пізно вчителями Церкви. Священик хрестовидно благословляє Агнець і промовляє слова освячення: «І сотвори хліб цей Чесним Тілом Христа Твого»; – благословляє чашу з вином і промовляє: «А те, що вчаші цій, Чесною Кров’ю Христа Твого»; – благословляє разом Агнець і чашу, промовляючи: «Перетворивши Духом Твоїм Святим»; – робить поклін освяченим Дарам і говорить: «Амінь, амінь, амінь».

Чому окремо в Тіло і Кров Христову освячується? Тому що цим розділенням спогадується смерть Христова, коли Його Кров і Тіло розділилися. Освятивши Дари в Тіло і Кров Господню, священик звершує заразом і Таїнство проколення, що на Хресті звершилося, бо тоді на престолі, під видом хліба, лежить окремо Тіло Христове, а під видом вина – окремо Кров Його. Таке відокремлення крові від плоті становить таємниче Його заколення, котре звершується духовним мечем, цими священиковими словами: «І сотвори хліб цей…».

Як в особі священика Таїнство звершує Сам Христос? «Христос, один раз принісши Себе в жертву» (Євр. 9: 28), «… прийшовши … зі Своєю Кров’ю, один раз увійшов у святилище і здобув вічне відкуплення (Євр. 9: 11-12). Він є Посередник Нового Завіту і «Священик повік» (Євр. 7: 17). У силу Його Божественної всюдисутності священнодійство Ним завжди і всюди здійснюється. Звершуючи Євхаристію і приносячи Богу безкровну жертву, священик представляє своєю особою найбільшого Архірея Ісуса Христа, Сина Божого, що священнодіє, приносить жертву Богу Отцю і, по довгу вічного Свого святительства, хліб і вино перетворює в саме Тіло Своє і Кров Свою. Тому священик у молитві сповідує: «Бо Ти єси Той, що приносиш жертву і принесений, що приймаєш і роздаєшся, Христе Боже наш».

Учителі Церкви стверджують: «Коли служителі Бога живого промовляють слова освячення, Сам Ісус Христос сходить на наші жертовники і дійсно перемінює хліб у власну Свою Плоть, а вино у власну Свою Кров, прийняту Ним в лоні Діви Марії». «Святий Дух, – говорить святий Герман, – благоволінням Отця і бажанням Сина невидимо присутній, дії Божественні показує і рукою священика запечатує, перемінює наявні Святі Дари в Тіло і Кров Господа нашого Ісуса Христа». Таким чином Дари, дійсно перетворившись у Тіло і Кров, мають вид хліба і вина, під котрими увесь Ісус Христос сокровенно знаходиться і Божеством, і людськістю, по Його незаперечній істині «Це є Тіло Моє; це є Кров Моя».

Отже, освячення Дарів починається євхаристичною молитвою, продовжується повторенням установчих слів Спасителя і закінчується призиванням Святого Духа та благословенням Дарів: «Хай діє над ними сила Божа». Якщо б служитель Тайни пропустив хоч одну молитву, або дію з цих трьох складових, Таїнство не здійснюється.

Тяжко грішать католики, опускаючи молитву призвання Святого Духа на освячення Дарів. Тому православні вірні за їхньою службою не причащаються.

Після освячення Дарів, священик як молитвеник за весь світ, читає подячну молитву Богу за Святі Дари, згадує про всю торжествуючу на Небесах Церкву, перечислює всіх, що відвіку Богу угодили в Старому Завіті і в Новому. Взявши кадильницю, священик уголос спогадує Преблагословенну Діву Марію, Богородицю, як Царицю праведних, незрівнянно славнішу всіх чинів Ангельських, і кадить Святі Дари. Хор співає в Її честь урочисто, з великим благоговінням і вдячністю, богонатхненну пісню: «Достойно є, і це є істина, славити Тебе, Богородице…».

Згадувати святих при священнодійстві Євхаристії і приносити за них безкровну жертву встановлено Церквою з найдревніших часів. Про це говориться в чинонаслідуваннях апостольських, Літургії Якова і вчителів Церкви перших віків. Жертва, що приноситься за них, є вираженням вдячності Богу за те, що зволив їм у Христі, під знаменом хреста Його, звершити земний подвиг непорочно; що прийняв їх від нас у Церкву первородних і упокоїв у світлі Лиця Свого; що молитви їхні дав нам для клопотань про поміч перед Своїм Престолом. За всі такі благодіяння ми приносимо Богу найвищу жертву вдячності – Самого Ісуса Христа, Котрий священнодіє на нашому жертовнику, тому що: через Нього вони отримали всі небесні блага; в Ньому всі вони поєднані як члени Його Таємничого Тіла, і Ним як великим Архієреєм принесені і приносяться Богу пахощі духовні.

Далі священик приносить Богу з молінням очищувальну жертву за відпущення гріхів померлих у вірі в надії на воскресіння і просить Його упокоїти їх в надрах вічного блаженства (Одкр. 21: 3; Ін 14: 1-2; 2 Кор. 5: 1).

Поминати померлих і за відпущення гріхів їх приносити жертву умилостивлення навчає нас Священне Писання (2 Мак. 12: 39-45). Святий апостол Павло молився за померлого Онисифора, щоб дав йому Господь знайти милість у Господа в день суду (2 Тим. 1: 18).

Після поминання померлих священик творить поминання і жертвоприношення за церковну ієрархію, всесвіт, за Соборну Церкву, за світську владу і військо, правлячу церковну ієрархію, а хор з народом відповідають: «І всіх, і все».

Усі ці моління та прохання існували вже в найглибшій древності. «Старозавітний первосвященик, увійшовши в Святе Святих, як жрець всього світу приносив моління – засвідчує Філон Юдеянин, – за увесь людський рід, землю, воду і за всесвіт». «Отже, перед усім благаю чинити молитви, моління, прохання, подяки за всіх людей…» – говорить апостол Павло (1 Тим. 2: 1).

Якщо Євхаристія є жертвою, яка умилостивляє і здатна прихилити до нас благодатну силу Божу, то через неї ми можемо просити в Бога різні блага. За цією особливістю Євхаристію можна назвати жертвою прохання. Саме тому Свята Церква під час здійснення безкровної жертви завжди просить для вірних різні блага – духовні, тілесні і матеріальні.

Незважаючи на тотожність за сутністю і властивостями між Голгофською Жертвою і жертвою євхаристичною, між ними є й різниця. Жертва Голгофська за гріхи всього людства відбулась один раз і ніколи вже не повториться. «Він зробив це один раз, принісши в жертву Себе Самого» (Євр. 7: 27). За заповіддю Христа євхаристична жертва здійснюється по всьому світі і буде здійснюватися до другого приходу на землю Христа Спасителя.

Жертва Голгофська – Жертва основна, яка дає буття жертві євхаристичній. Кривава Жертва принесена Ісусом Христом видимо пролиттям Крові та смертю Тіла безпосередньо в дні приниження та страждання Його Людської Природи. В Євхаристії Він приносить у жертву Своє істинне Тіло та істинну Кров, дією Святого Духа перетворені з хліба та вина й існуючі у цьому вигляді. Тому євхаристична жертва як жертва без страждань, без пролиття крові, називається жертвою безкровною та безстрасною, хоч і приноситься на згадку страждань і смерті Христа. Євхаристична жертва приноситься Ісусом Христом, але воскреслим із мертвих, що сидить праворуч Бога Отця. Вона приноситься не безпосередньо, а за допомогою пастирів Церкви дією Всесвятішого Духа.

Подяку та жертвоприношення за ввесь світ священик закінчує славослів’ям, просячи Бога дарувати всім однодушність, щоб прославити Велике ім’я Його: «І дай нам єдиними устами і єдиним серцем славити і оспівувати…». Це славослів’я взяте з моління апостола Павла, котрий просить Бога дати віруючим однодумність між собою, щоб вони «однодушно, єдиними устами славили Бога і Отця Господа нашого Ісуса Христа» (Рим. 15: 5-6).

Хор відповідає: «Амінь». Цим і закінчується канон, або молитва Євхаристії. Цей спосіб звершення Євхаристії і безкровного всесвітнього жертвоприношення є найдревнішим. Так священнодіяли апостоли та їхні учні. Неухильно дотримувались їхнього прикладу великі святителі Василій Великий і Іоан Золотоустий. Самі звершували і Православній Церкві заповідали звершувати Євхаристію.

Звершивши найвище жертвоприношення за ввесь світ, священик вітає присутніх на молитві апостольським виголосом, призиваючи на всіх милість Божу, і благословляє народ, виголошуючи: «Нехай же будуть милості Великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа з усіма вами» (Тит. 2: 13, 3: 5). Це означає, що настав час до всезагального моління за благодатні дії освячених Дарів.

Безпосередньо за цим священик, або диякон, виголошує єктенію. В першому проханні вінспонукає до однодушної молитви «всіх святих». Це означає, що призиваються не тільки собори праведників, яких священик просив у молитвах, щоб за їхніми молитвами Господь відвідав нас своїми щедротами, але й усі вірні, померлі та живі, імена яких поминались при звершенні Євхаристії, тому що святими в ранній Церкві називали вірних, відроджених і виправданих у Таїнстві хрещення, які сповідували догми Святої віри, досягли успіхів у святому житті і християнській доброчинності, про що нам засвідчує Священне Писання (Діян. 9: 13; Рим. 1: 7; Еф. 3: 8). Друге прохання – за принесені й освячені Дари (в Тіло і Кров Господню). Третє – щоб Бог прийняв їх у наднебесний і мислений Свій жертовник, як духовні пахощі…

Мислений жертовник, тобто віддалений від почуттів наших і вознесений на небо (Мк 16: 19; Лк 24: 51; Діян. 1: 9), котрого ми не бачили тілесними очима, а тільки подумки споглядаємо і єдиною вірою сокровенною в Богові осягаємо (Кол. 3: 3). Цей наднебесний жертовник, запалений вічною любов’ю до нас (Ін 15: 9, 12), горить невгасимо перед лицем Божим (Євр. 9: 24).

Приємними пахощами апостол Павло називає жертву Христову на Хресті, принесену Богу Отцю за нас (Еф. 5: 2; Євр. 7: 24-25). Так і тепер безкровна жертва Святі Дари являються перед Богом пахощами духовними, і посилає нам Господь благодать і дари Святого Духа для освячення нашого.

Виголошуються й інші прохання, які вже звучали в попередніх єктеніях. Останнім із них «Єдність віри і причастя Святого Духа …» просять, щоб освячені Дари породили у віруючих спасенні плоди і дії Святого Духа, між якими найважливіші – віра та поєднання всіх у ній, і причастя Святого Духа, тому що Дух Божий є дух віри (2 Кор. 4: 13), Дух благодаті і щедрот (Євр. 10: 29). «Любов Божа влилась у серця наші Духом Святим» (Рим. 5: 5).

Священик таємно читає молитву. Ці молитви навіяні Святим Духом апостолам, і ними передані Церкві. Вони є в усіх древніх Літургіях майже достемено в однаковому вигляді.

По закінченні прохань священик своїм виголосом просить Бога Отця сподобити благодаттю усиновлених чад Своїх, неосудно називати Його Отцем своїм Небесним.

Усі промовляють Господню молитву, яка з часів Спасителя використовується Церквою на всіх молитовних зібраннях і завжди, як у давнину так і нині, признається всіма першим і найдосконалішим зразком християнського Богошанування. Тертуліан називає її скороченим Євангелієм: «Наскільки вона коротка словами, настільки багата думками». За словами святого Іоана Золотоустого, Господня молитва є молитвою вірних, тому що її могли виголошувати тільки сини Православної Церкви; оголошені позбавлені були цієї великої переваги.

Після молитви Господньої і виголосу священик благословляє народ і промовляє: «Мир усім». Це означає, що починається нове важливе дійство.

Після виголосу священика «Голови наші вклонімо перед Господом!», присутні схиляють голови.

Християни з древніх часів приклоняли голови, приймаючи благословення від єпископів або священиків; під час усіх молитов до Бога ниспослати благодать вірним або оголошеним; по закінченні всіх церковних молитовних зібрань.

Священик таємно виголошує молитву: «Дякую Тобі, Царю невидимий…», дякуючи Богу за все творіння, що Він із небуття в буття привів, і просячи всіх благ для вірних від Отця Небесного тільки заради безкінечних заслуг і любові до людського роду Його Єдинородного Сина; і виголошує: «Благодаттю, щедротами і чоловіколюбством Єдинородного Сина Твого…». Священик посилює молитву, призиває Самого Ісуса Христа, Котрий сидить з Отцем на Престолі слави Царства Свого і просить Його невидимо прийти освятити всіх і державною рукою подати Тіло Своє і Кров у причастя йому, а через нього і всім людям.

Після молитов священик підносить Святий Агнець вгору й виголошує: «Будьмо уважні, Святеє святим». Це значить, що освячені Дари, показані вірним, повинні подаватись тільки чистим, без гріха, достойним святим.

Усвідомлюючи свою гріховність і недостойність перед Богом, народ відповідає з хором: «Єдин Свят, Єдин Господь, Ісус Христос, на славу Бога Отця. Амінь», виражаючи смиренне усвідомлення, що ніхто з людей не може досягнути такої святості, котра б дозволяла їм без страху приймати Святе Тіло і Кров Христову.

Виголос священика і слова, які співає хор, знаходяться у Літургії Якова та інших древніх службах. Тому святий Максим Сповідник відносить їх до часів апостольських. Учителі Церкви в піднесенні Агнця вбачали Таїнство піднесення на Хрест Ісуса Христа. Святий Герман пояснює: «Піднесення догори достойного поклоніння Тіла зображує піднесення Ісуса Христа на Хрест і Його смерть на ньому».

Коли роздроблюється Святий Хліб, непотрібно думати, що Саме Пречисте Тіло дробиться і розділюється на частини. Ні! Воно безсмертне і руйнуванню не підлягає. Діляться тільки доступні чуттям, видимі, речі; но в усякій найменшій часточці Божественного Агнця цілковито присутній Христос і Божеством, і Людиною. Тому при роздробленні Агнця священик говорить: «Розломлюється і розділюється Агнець Божий, розломлюваний і неподільний…». І хоча цей Божественний Агнець віруючими завжди приймається в причастя і споживається але завжди діючою силою благодаті завжди і всюди умножується на Таємничій трапезі. За обітницею Самого Сина Божого Агнець не перестане бути до кінця віку: «… і ось Я з вами по всі дні, до кінця віку» (Мт. 28:20). Тому священик говорить: «… що завжди споживається і ніколи не вичерпується, а причасників освячує».

Роздробивши Святий Хліб, священик бере частину вгорі дискосу з надписом ІС, робить нею знак хреста над святою чашею, промовляє: «Повнота Духа Святого» і опускає її у чашу, в Кров, і тим самим робить поєднання Таїнств.

З’єднання Тіла Христового з Кров’ю звершувалось і в Літургії Якова. Це поєднання обох видів Євхаристії відбувається з наступних причин. Плоть і кров не розділені вприроді – відповідно повинні бути не розділені і тут, в Особі Спасителя. Хліб і вино при освяченні находяться окремо. Це вказує на страждання Спасителя і Його смерть. Воскресіння Його видимим чином, через дію Святого Духа, звершується при з’єднанні хліба і вина, перетворених у Плоть і Кров. Це воскресіння оспівується радісною піснею: «Воскресіння Христове бачивши…».

Священикові слова «Повнота Духа Святого» засвідчують, що Євхаристія звершується під Його Божественним навіюванням. З’єднавши Тіло і Кров, священик хрестовидно благословляє посудину з теплою водою (теплотою), промовляючи: «Благословенна теплота святих твоїх…», і хрестовидно вливає в чашу.

За поясненням отців Церкви, вливання теплоти символічно означає зішестя Духа Святого на Церкву. Тому священик у молитві говорить: «Теплота віри повна Духа Святого». Він просить Бога зігріти Дар Божий Духом Святим. При цьому священнодійстві хор співає Причастен, бо священнослужителі причащаються.

Приготовившись до причастя Святих Тайн, священик, узявши в праву руку нижню частину, що лежить на дискосі із зображенням ХС, Тіло Христове і підложивши під неї ліву руку, за настановою святого Кирила Єрусалимського, наче зробив Престол безсмертному Царю царів і Господу слави. Промовляючи молитву, священик сповідує, що Він є воістину Син Бога Живого, що прийшов у світ грішників спасти; що Дари є істинне Тіло Його і Кров, та просить відпущення своїх гріхів, щоби причастя Святих Тайн було на зцілення його душі і тіла, і причащається. Затим тричі п’є з чаші Божественну Кров і кожний раз тихо промовляє до триіпостасного Єдиного Божества: «В ім’я Отця: Святий Боже! В ім’я Сина: Святий Кріпкий! В ім’я Духа Святого: Святий Безсмертний, помилуй нас». Цілує чашу і промовляє словами пророка Ісаї: «Це торкнулося вуст моїх, і відніме беззаконня мої, і гріхи мої очистить» (Іс. 6: 7). Як пророк Ісая був упевнений, що через торкання таємничого розпаленого вугілля очистилось все його єство, так і ми, причастившись Божественного Тіла і Крові і торкнувшись устами чаші, повинні твердо вірити, що отримуємо в Таїнстві цьому очищення від гріхів.

Причастившись, священик читає подячну молитву.

Для причастя вірних священик роздроблює на малі часточки частини НІ КА і кладе до святої чаші. Перед їх причастям він виходить з чашею до людей і промовляє: «Зі страхом Божим і вірою приступіть!».

Явлення Святих Дарів народу означає явлення Самого Ісуса Христа апостолам по воскресінні. Християни з благоговінням кланяються Святим Дарам, як Самому Ісусу Христу, і співають «Благословен, хто йде в ім’я Господнє… Бог Господь і явився нам» (Пс. 117, 26-27).

Священик читає молитву до причастя святого Іоана Золотоустого і причащає вірних.

Святий Єфрем (Сирін) у «Слові про животворящі Тайни» так навчає: «Приступаючі христолюбці! Приймаємо страшне це причастя не, як від чоловіка, або від священика, але як від самого цього Серафима, з огняної тої лжиці (ложки), яку бачив Ісая: так приймаємо Плоть цю Святу! Як вустами нашими проникши до ребра Господнього і п’ємо з нього: так приймаємо животворчу цю Кров».

Після причастя вірних священик висипає з дискосу в чашу часточки, вибрані за святих, за живих і померлих, і проказує: «Омий, Господи, гріхи тих, що тут поминалися, Кров’ю Твоєю Чесною, молитвами святих Твоїх». Це робиться, щоби святі через найближче поєднання з Богом возрадувалися живою і великою радістю на Небесах; щоб живі і мертві, обмившись Пречистою Кров’ю Божого Сина, успадкували відпущення гріхів і життя вічне.

Для прославлення Ісуса Христа і нашого з ним воскресіння священик доповнює молитву текстами піснеспівів «Воскресіння Христове бачивши…», «Світися, світися…», «О, Пасхо велика і найсвятіша…».

Коли ми причащаємось Тіла і Крові Христової, тим самим звершуючи Таїнство погребіння Його, Він сходить нетлінною Плоттю Своєю в утроби наші, як у гріб. Потім воскресає в нас і нас животворить з Собою. Це показують як попередні, так і наступні дії Літургії. Піднесення Святого Хліба в час виголосу «Святе святим» знаменує Його піднесення на Хрест; роздроблення Агнця на частини – Його страждання на Хресті. Його погребіння поховання і воскресіння звершується в нас причастям Тіла Його і Крові. Його вознесіння на небо згадується через віднесення Дарів з престолу на жертовник.

Затим священик просить спасіння і благословення від Бога вірним, благословляє їх і виголошує богонатхненну молитву: «Спаси, Боже, людей Твоїх і благослови насліддя Твоє».

Хор співає радісну пісню «Ми бачили Світло істинне…», взяту з духовних текстів П’ятидесятниці.

Священик тричі кадить Святі Дари і тричі промовляє пророчі слова Вознесінню Господньому: «Вознесися на небеса, Боже, і по всій землі слава Твоя»; взявши чашу, робить нею знак хреста над антимінсом і про себе промовляє: «Благословен Бог наш»; повернувшись до пастви благословляє її чашею, виголошує: «Завжди, нині, і повсякчас, і навіки-віків». Вірні відповідають: «Амінь», і священик відносить Дари на жертовник. У цьому виголосі міститься обітниця Самого Спасителя, що Він завжди нерозлучно буде перебувати з віруючими.

Учителі Церкви в священнодійстві перенесення Святих Дарів з престолу на жертовник вбачають образ вознесіння Господнього. Як Ісус Христос, вознісшись на небо, скрився від учеників, так і тут через перенесення Дарів на жертовник Він скривається від очей народу, котрий при виголосі слів «Завжди, нині…» поклоняється Йому, як і апостоли, коли Він возносився з гори Єлеонської, і виголошує радісно: «Амінь!».

На цьому закінчуються всі священнодійства щодо причастя Святих Дарів.

Під час переносу на жертовник Святих Дарів хор від імені причасників співає подячну пісню Василія Великого «Нехай повні будуть уста наші похвалою Тобі, Господи…», котрою просять Бога про збереження їх у святині цілими і непорочними, так щоби весь день навчатися правди Його, тобто з благоговінням роздумувати про Його премудрість, силу, доброту і людинолюбство, які вони споглядають вірою в священнодійствах Євхаристії.

Священик, спонукаючи людей до всезагальної подяки за прийняті Святі Тайни, виголошує малу подячну єктенію: «Станьмо побожно…». В ній даються найвеличніші найменування Святим Дарам, щоби показати причасникам, яких величних Дарів сподобились вони від Господа, і таким чином заохотити їх до усердної подяки.

Оскільки Літургія вже закінчується, то перш ніж християни вийдуть з храму, Церква в останньому проханні повеліває вірним просити ще від Господа, щоб увесь нинішній день вони провели в мирному благому стані і віддаленні від усякого гріха. Священик підносить моління їх до Бога і схиляє Його до подаяння їм святості життя: «Бо Ти єси освячення наше і ми Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині, і повсякчас, і навіки віків». Цим сповідує, що Він єдине джерело нашого освячення.

Ці подячні молитви встановлені Церквою, за свідченням святого Іоана Золотоустого в знак наслідування божественному псалмоспіву апостолів разом із Спасителем після закінчення Тайної вечері (Мт.. 26: 30).

Священик, підготовляючи присутніх до виходу з церкви, виголошує: «З миром вийдемо». Цей виголос є звичайне закінчення всіх молитовних зібрань у всіх древніх Літургіях апостольських. Священик виходить з вівтаря за амвон і голосно читає заамвонну молитву Василія Великого. «Господи, Ти благословляєш тих, що Тебе благословляють…». Ця молитва є коротким повторенням усіх найголовніших і дуже важливих молитовних прохань, рівно ж і молитов Божественної Літургії, особливо тих, прочитані священиком таємно, нечутно для пастви.

По закінченню заамвоної молитви хор співає тричі. «Нехай буде благословенне ім’я Господнє віднині і до віку». Священик таємно читає молитву на споживання Святих Дарів. Хор співає 33-й псалом. Під час співу священик виходить з вівтаря і роздає антидор віруючим, котрі не причащалися.

Звичай роздавати антидор існує з того часу, коли ревність віруючих ослабла, і вони перестали причащатись за кожною Літургією, як це було в перші віки християнства. Взамін причастя вірним, які не приймали їжу, стали давати антидор.

По закінченні співу 33-го псалма священик рукою благословляє вірних і промовляє: «Благословення Господнє на вас…» (Пс. 128: 8).

Хор співає: «Амінь».

Священик виголошує: «Слава Тобі, Христе Боже, надія наша, слава Тобі» (1 Тим. 1: 1).

Хор від імені всього народу підтверджує подяку священика, однодушно виголошуючи звичайне славослів’я з молінням Богу: «Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові…» і «Господи помилуй» (тричі). і просить у священика посліднього напутнього благословення.

Літургія завершується відпустом – священик повертається до народу і з хрестом у руках промовляє: «Христос Істинний Бог наш…».

Таким чином, підсумовуючи догматичне тлумачення Літургії, можна сказати наступне.

Своєю догматичною сутністю вона сягає у неосяжну вічність.

Основа Літургії, Таїнство Євхаристії, закладена Спасителем на Тайній вечері.

 За своїм змістом Літургія складається з фрагментів Священного Писання і Передання: безкровної жертви, Старозавітних пророцтв, Новозавітних Писань про прихід Спасителя на землю і відкуплення Ним всього людства.

Наповнена Літургія зверненнями до Бога з молитвами прохань, подяк, славослів’я та сповіданнями догматів віри.

Господь реально завжди Своїм Духом присутній на Літургії і як Первосвященик через священні дії священнослужителів освячує хліб у Тіло і вино у Кров Свою для спасіння вірних. Священики і вірні через молитовні дії спілкуються з Богом, а в Таїнстві причастя поєднуються зі Спасителем і отримують благодатні дари від Бога.

Літургія у своїй сукупності представляє Втілення Сина Божого, Його Церкву небесну і земну, їх взаємне молитовне та благодатне спілкування.

Скільки б священики Літургію не служили, віруючі не приймали участь у богослужіннях, Літургія завжди приносить вірним благодатну новизну радості і духовне преображення.

Всі давні Літургії побудовані на Священному Переданні і Писанні. Хоч за послідовністю вони в деяких частинах різняться, але за своєю духовною сутністю однакові.

митр. прот. Василь Вепрук, доктор богослов’я