Від редакції: Стаття відомого російського дослідника Г.М. Запальського розповідає про спроби реформування чернечого життя в Російської Православної Церкві у початку ХХ ст., особливо після лютовської Революції. Вона розвінчує сучасний міф Московського Патріархату про «розквіт російського чернецтва» у ХІХ – початку ХХ стст. саме через кількість монастирів та ченців, при чому, як підкреслює автор, реформа не здійснена і до сьогодні…

Зовнішні характеристики російського чернецтва передреволюційного часу виглядали оптимістично. Число монастирів, жіночих громад і їх насельників швидко росло, причому з прискоренням. У 1914 році налічувалося 1025 монастирів і громад і майже 95 000 ченців. Множилося число шкіл, лікарень, богаділень і інших закладів при обителях. Дуже великим був приплив паломників в монастирі. Після революції все це дало привід багатьом говорити про відродження або розквіт російського чернецтва в XIX – початку XX століття. Про це до сьогодні пише багато російських і зарубіжних дослідників.

Однак, якщо звернутися до міркування сучасників – людей, що жили в ту саму епоху, то складається зовсім інша картина. Можна навіть не говорити про зовнішню критику, що обвалилася на чернецтво зі сторінок світської преси, з трибуни Державної думи і т. д. Самі ченці – єпископи, настоятелі монастирів – розцінювали цей час як тривожний, говорили, що чернецтво дуже ослабло і потребує зміцнення.

Великий мислитель архієпископ Никон (Рождественський) з гіркотою писав на початку XX століття: «Багато, дуже багато у нас монастирів, а справжніх ченців – чи багато в них? .. Їх треба шукати з ліхтарем Діогена! Монастирів багато, а постригати нема кого, висвячувати в сани священнослужителів нема кого, ставити в настоятелі нема кого … Життя монастирське ледь живе, про духовне життя у власному розумінні мало мають поняття. Йдуть в обителі не заради Ісуса, а заради куска хліба. Навіть ті, які, мабуть, щиро шукають спасіння, мають сподівання його знайти в самочинних зовнішніх подвигах і спотворюють себе так, що з ними не впоратися, чи не змовилися: їх опановує згубна гординя. Вериги носять, а слова викриття не терплять – це чи смиренні раби Божі, чи це ті, хто спасається у Христі? .. Знаю, є тихі пристані духовного життя, але – ах, як їх мало – всі злічені»[1]. Звичайно, виділялися і були у всіх на устах окремі монастирі з сильними духовними традиціями: Соловецький, Валаамський, Ново-Афонський, Оптина, Саровська, Глинська пустелі і ін. Як згодом напише Г.П. Федотов, Оптина і Саров – «два вогники, у яких відігрівається замерзла Росія» [2]. Вогнити – яскравий образ живої духовності, але якщо перевести фокус з них на загальний фон, то перед нами постає замерзла, крижана пустеля.

Уявлення про ослаблення чернецтва в Росії не залишалися на рівні слів і образів. З 1860-х років Святіший Синод робив різні практичні заходи по перетворенню життя в монастирях. Пізніше самі ченці виробляли програму перетворень на своїх з’їздах, в тому числі на першому Всеросійському з’їзді ченців 1909 і на з’їздах 1917 року. Конкретні заходи спиралися, як на зразок, на досвід вищезгаданих знаменитих обителей. Приймалися рішення про поступове переведення своєкоштних (не монастирів спільного життя) монастирів на чернецький статут, про поширення традиції старчества (в тому числі про своєрідні стажуваннях ченців в тих обителях, де процвітає старчество), просвітницького служіння ченців.

Революція 1917 року сильно змінила умови, в яких опинилося чернецтво, і додала нових проблем. Ще до жовтневих подій і початку знищення Церкви більшовиками, монастирі стали однією з мішеней революції. У щоденнику З.М. Гіппіус відображена характерна сценка з післялютовського життя – якась жінка просвіщала слухачів: «Сама бачила, написано: геть ченців. Всіх, значить, ченців, по шапці»[3]. Почалися розбійні напади на обителі, грабежі монастирського майна, стихійні захоплення земель селянами. Причому найчастіше відібрані землі не обробляється, тобто в цьому не було ніякої користі – чиста принципова ворожість.

Одночасно сумні явища стали відбуватися в самих обителях. Загострилися конфлікти між настоятелями та братією: сипалися скарги місцевим архієреям, Святійшому Синоду, Тимчасовому уряду і навіть Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, в багатьох оселях ченці влаштовували страйки, мітинги, самовільно зміщати настоятелів і т. П.

Важлива риса революційних днів – бурхлива самоорганізація чернецтва, як і всієї Церкви, що звільнилася від державної опіки. У 1917 році проводилися численні з’їзди ченців. У липні в Троїце-Сергієвської Лаврі один за одним відбулися відразу два всеросійських з’їзду: вченого чернецтва і представників від монастирів. Планувався в кінці липня і третій – всеросійський з’їзд представниць жіночих монастирів, але він не відбувся через організаційні проблеми. Незабаром почався Помісний Собор, на якому серед інших тематичних відділів зайняв своє місце відділ про монастирі і чернецтво під головуванням архієпископа Серафима (Чичагова). Туди увійшли такі яскраві представники чорного духовенства, як архієпископ Антоній (Храповицький), єпископ Феодор (Поздеевскій), архімандрит Ісаакій (Бобраков), ієромонах Афанасій (Сахаров), ієромонах Алексій (Соловйов). У відділі був підготовлений великий проект ухвали «Про монастирях і ченців», що зачіпає всі основні сторони їх життя. Після обговорення на пленарних засіданнях Собору і деякого коректування 13 вересня 1918 року соборне визначення було прийнято [4].

Революційні процеси наклали свій відбиток на прийняті рішення з’їздів 1917 року і на Соборі рішення. Одним з головних вимог моменту був принцип виборності. Звичайно, він не чужий чернецтву: зокрема, і до революції проводилися вибори братією настоятелів в обителях спільного життя. Але після лютого 1917 року прагнення до виборності було різко посилено, бо це стало одним з революційно-демократичних вимог суспільства. У чернечому співтоваристві застосування виборності починалося з підбору делегатів на монастирські з’їзди. Намісник Троїце-Сергієвої Лаври архімандрит Кронід (Любимов) розповідав про те, як проходили вибори делегатів на травневий з’їзд ченців Московської єпархії: «До моменту цього панувала в обителях тиша, мир, братня любов і спокій раптом похитнулися; все миттєво зашуміло, утворилися партії, і обителі перетворилися в злісні мітинги, і повстав брат на брата у цей день. А в одному з монастирів … делегатом … братія вибрала найгіршого ченця. Я запитав ченців, що змусило їх обрати свідомо настільки порочного людини, і вони, анітрохи не соромлячись, відповіли: «Він нам обіцяв на з’їзді говорити проти начальників»» [5].

Монастирські з’їзди в своїх постановах поширювали принцип виборності на всі інстанції, починаючи з виборів братією настоятелів і членів духовного собору обителі і закінчуючи виборами в Установчі збори, на яких ченці вимагали для себе активного і пасивного виборчого права. Принцип виборності в різні монастирські інстанції було проведено і на Соборі, але, оскільки він аж ніяк не гарантував отримання влади гідними, для нього виробили противагу. Крім обраних членів в ті ж інстанції адресна запрошувалися настоятелі або намісники лавр і «найбільш видатних обителей», а також «досвідчених в духовному житті ченці».

В умовах загострення соціальних суперечностей, ворожості, з якої ченці часом стикалися з боку білого духовенства і мирян, вони прагнули захищати свої інтереси, відокремлюючи від інших внутрішньоцерковних груп. На з’їздах була розроблена автономна система органів монастирського самоврядування (зборів і рад) на єпархіальному та на всеросійському рівні. Ці органи складалися з представників чернецтва і підпорядковувалися в єпархії місцевому архієрею, а на центральному рівні – вищої церковної влади. Тим самим від управління монастирями усувалося біле духовенство та миряни. На Соборі велися запеклі суперечки про те, наскільки канонічно таке відокремлення, не спроба це створити «церкву в Церкві». І все ж переважила думка прихильників монастирського самоврядування, які робили акцент на захисті інтересів ченців і на більш компетентному прийнятті рішень.

Одночасно процеси відокремлення відбувалися і всередині чернецтва. Зокрема, набувала чітких обрисів більш вузька група – вчене чернецтво. Її складали люди, які брали постриг в духовних академіях, які одержували широкі адміністративні можливості (з них часто виходили ректори духовних шкіл і єпископи) і, як правило, майже не жили в монастирях. Але, незважаючи на всі своєрідність свого становища, з XVIII до початку XX століття вони формально не були відокремлені від інших ченців. І тільки в 1917 році вчене чернецтво стало проводити свої особливі з’їзди, розробило для себе проект чернечий церковно-освітнього братства з головою, спеціальними монастирями, навчальними закладами. У соборному визначенні «Про монастирях і ченців» підкреслюється принципове єднання вчених ченців з усім чернецтвом в силу єдності мети життя, але в той же час вченому чернецтву присвячена окрема глава, в якій воно названо особливим послухом, що виконується в особливих умовах.

Велика увага в 1917 році було приділено жіночому чернецтву, яке з середини XIX століття бурхливо розвивалося і багато в чому забезпечило загальний кількісний ріст руського чернецтва. До того ж саме після Лютневої революції вперше в історії Росії було введено рівноправність жінок з чоловіками. Під впливом цих обставин для черниць були розроблені спеціальні правила, які враховують специфіку жіночих обителей. Якщо до революції постриг для чоловіків був обмежений тридцятьма роками, а для жінок – сорока, то тепер вік був зменшений до двадцяти п’яти років і вирівнюються для чоловіків і жінок. Черниці отримали своє представництво на з’їздах і на спроектованих на Соборі єпархіальних чернечих зборах. Зокрема, ігуменя Зачатьевского монастиря Марія (Коробка) увійшла до президії московського єпархіального з’їзду ченців в травні 1917 року, ставши товаришем його голови. У число членів Помісного Собору жінки потрапити тоді не могли, однак ніщо не заважало їм брати участь в засіданнях соборних відділів в якості запрошених експертів. На практиці такі випадки спостерігалися тільки в відділі про монастирі і чернецтво: та ж ігуменя Марія стала однією з чотирьох учасниць соборних дискусій.

Один з найгучніших перед революцією суперечок з приводу чернецтва стосувався «служіння Марфи» і «служіння Марії» – чи потрібно ченцям орієнтуватися в першу чергу на аскетичний, споглядальний ідеал, або на соціальне служіння (роботу в школах, лікарнях, богадільнях і т. д.). Цілий ряд діячів Церкви пропонували організаційно розділити монастирі на споглядальні і благодійні. Однак в даному випадку в 1917-1918 роках взяло гору прагнення до збереження єдності чернецтва: «служіння Марфи» і «служіння Марії» постаралися поєднати. У постановах монастирських з’їздів і Собору йшлося про найважливіший значенні суворого статутного богослужіння без скорочень, про необхідність поширення традиції старчества, принципів спільного життя, про те, що головна справа настоятеля – духовний провід та виховання душ. Одночасно йшлося про важливість благодійної, просвітницької, господарської діяльності на користь околишньому населенню.

Визначення Помісного Собору 1917-1918 років «Про монастирі і ченців» в силу обставин, що склалися після революції, не могло бути реалізовано на практиці. При цьому до цих пір його не можна вважати таким, що втратив силу, так як його поки не замінив новий аналогічний акт. Уже кілька років обговорюється проект нового положення про монастирі і ченців, і, хоча він сильно відрізняється від визначення 1918 року, в цілому ряді тим спадкоємність можна простежити. Зокрема, в обох текстах осередком життя громади названо богослужіння; гуртожиток представлено як найкраща форма чернечого проживання; при визначенні настоятеля монастиря архієрей може призначити свого кандидата, зробити вибір на користь кандидата, підготовленого колишнім ігуменом, або дати вибір братії; згадується духовний собор як дорадчий орган, скликаний настоятелем; пропонується збирати відомості про тих, що населяють, виключених з монастирів, щоб не допускати їх в інші обителі; особливо обмовляється, що господарська, а також соціальна, духовно-просвітницька діяльність ченців не повинна суперечити їх молитовного служіння; всі монастирі повинні реєструватися як юридичні особи.

Рішення, прийняті століття тому на з’їздах і на Соборі за чернечим питання, мають велике історичне значення. Фактично в той момент були підведені підсумки двовікового синодального періоду, виявлені найбільш болючі проблеми чернецтва і намічені шляхи їх вирішення. Цей досвід може бути корисний і зараз, тому що багато проблем залишаються актуальними. Разом з тим необхідно враховувати і те, що в рішеннях 1917 року відбивався дух революційного часу з його суперечностями.

Посилання:

[1] Приходское чтение. 1910. № 6. ст. 119–120.

[2] Федотов Г.П. Святые Древней Руси (X–XVII ст.). Париж, 1985. ст. 235.

[3] Колоницкий Б.И. Символы власти и борьба за власть: к изучению политической культуры российской революции 1917 года. СПб., 2012. ст. 74.

[4] Собрание определений и постановлений Священного Собора Православной Российской Церкви 1917–1918 гг. М., 1994. Вып. 4. ст. 31–43

[5] Деяния Священного Собора Православной Российской Церкви 1917–1918 гг. М., 2000. Т. 10. ст. 7.

Г.М. Запальський, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії Церкви МДУ ім. М.В. Ломоносова.

Джерело: Доповідь, на XXV Міжнародних Різдвяних освітніх читаннях. Напрямок «Стародавні чернечі традиції в умовах сучасності», Зачатьевский ставропігійний жіночий монастир, 26-27 січня 2017 року.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».