Підставою написання цієї невеликої статті стала дискусія про іменне поминання глави держави під час Святої літургії, а особливо під час Великого входу, що виникла через відновлення подібного поминання в Московському Патріархаті.

У процесі дискусії, яка розгорнулася в соціальних сітках, деякі священики Української Православної Церкви Київського Патріархату та українські науковці поставили під сумнів як канонічність подібного поминання влади, так і існування подібної історичної традиції в Київському (Українському та Білоруському) Православ’ї. Для справдження або заперечення подобного ствердження ми звернулися до деяких рукописних, а головним чином до друкованих Служебників Київської Православної митрополії XIV – XVIII століть, а також зробили спробу дослідити виникнення сучасної форми поминання. При цьому ми абстрагуємося від конкретних осіб глав держав, як історичних, так і сучасних.

Відразу потрібно відзначити, що поминання глави держави по ім’ю під час літургії та інших богослужінь на єктенії, є звичайною практикою як для Римської так і Візантійської традиції. У православних богослужбових виданнях поминання світських правителів завжди йде пліч-о-пліч з поминанням влади церковної. Візантійська практика матеріального і духовного наповнення релігійного уявлення про владу, коли держава визнається тілом, а церква – душею громадянського суспільства, склалася вже до IX-X ст. Звідси характерне для візантійсько-слов’янського богослужіння згадка пари патріарх / глава держави (титул) у всіх можливих випадках.

Саме тому, Київська Русь, прийнявши християнства від Константинополя, перейняла і цю традицію поминання глави держави. Подібне поминання ми знаходимо вже в богослужбових рукописах Київського Православ’я ХІІ – ХІІІ ст., зокрема в служебниках Антонія Римлянина та Варлама Хутинського.

Також у полоцьким рукопису «Чину Божественної Літургії» XIV ст., «імена князя і архієпископа (іноді єпископа) стоять «у всіх випадках, в молитвах і при проханнях»» [1, ст. 79-80]. Оскільки Полоцьк був одним з головних релігійних центрів Київської православної митрополії, про що говорить наявність Софійського собору (їх було тільки три – у Києві, Полоцьку і Новгороді), можна впевнено стверджувати про безперервне існування подібної традиції у Київському православ’ї.

Разом з тим, наші опоненти посилаються на те, що присутність іменного поминання правлячих князів від Х і, практично, до кінця XIV ст.ст. на території сучасної Білорусі та України обумовлено православним віровизнанням правлячих осіб. Для спростування подібного ствердження звернемось до друкованих православних Служебників Київської митрополії кінця XV – ХVІІ ст.ст., коли королями Речи Посполитої були особи католицького віровизнання, які, природно, навіть не брали благословення на царювання від Предстоятеля Київської православної митрополії.

Так, вже в першому друкованому православному Служебнику Київської митрополії 1583 р., ми бачимо іменне поминання глави держави як на мирної єктенії [2, ст. 40r], так і у виголосі священика на Великому вході [2, ст. 68v].

Видання Служебників Київської митрополії 1624, 1638 і 1641 рр., які були надруковані в православних друкарнях, у питанні іменного поминання, як на мирної єктенії, так і Великому вході, цілком наслідують служебнику 1583 р. Тут ми бачимо форму, яка явно відповідає тогочасному державному устрію Речи Посполитої: «король великий ім’ярек» [3, ст. 0217].

Також, варто відзначити, що форма іменного поминання глави держави, аналогічна Київській традиції, вживалася в Православних Церквах Болгарії, Сербії та Румунії до часу встановлення там комуністичної диктатури після ІІ Світової війни.

Певні зміни в іменному поминанні на Великому вході в Україні та Білорусі відбулися тільки в ХVІІІ ст., коли видання Київської митрополії остаточно перевели на московський (Російської Православної Церкви) зразок поминання під час Великого входу. Тут першим відбувалася іменне поминання російського імператора (імператриці), потім – священного урядового синоду. При цьому правлячий архієрей не поминався, а відразу слідувало «усіх вас, православних християн» [4, ст. 91]. Саме така практика була антиправославним нововведенням Російської Православної Церкви після скасування патріаршого устрію Петром І та передачі керування Церквою світському «Священному урядовому синоду».

Форма вищезгаданого іменного поминання РПЦ заховувалася на території Російської імперії практично до повалення монархії в лютому 1917 р. При цьому варто відзначити, що іменне поминання заховувалося і в випадках, коли православне богослужіння РПЦ відбувалося поза Російської імперією. Наприклад, у Російської духовній місії в Японії, яка була заснована архієпископом Миколаєм (Костаткиним) у 1870 р., під час Великого входу здійснювалося іменне поминання імператора Японії.

Повалення монархії та відновлення патріаршої форми керування РПЦ, викликала зміну форми поминання. Повернулася форма, коли першим поминали Предстоятеля (патріарха Тихона), а потім керуючого єпархіального архієрея. Що стосується поминання влади, то тут від початку не було одностайності. Деякі архієреї і священики поминали «главу держави російської (ім’ярек)», деякі – «владу держави російської». Але, оскільки нові Служебники на той час не видавалися, визначити офіційну форму не представляється можливим.

Після громадянської війни, Польська Автокефальна Православна Церква, у якій основну частину вірних складали українці та білоруси, переважно прийняла історичну форму поминання Київської митрополії Константинопольського патріархату: після Предстоятеля та керуючого архієрея на Великому вході іменне поминали главу держави. Також главу держави по імені поминали на єктеніях.

Що стосується православних у Радянському союзі, то тут, в умовах богоборчого тоталітарного режиму поминання влади на єктеніях зробилася загальним «за Богом бережену країну нашу, владу і військо її», а з виголосу священика на Великому вході поминання влади загалом пропало, як це ми бачимо в Служебнику часів Московського патріарха Пимена (Ізвекова) [5, ст. 50-51].

Також загальну форму поминання влади прийняла і православна українська та білоруська діаспори після 1945 р. Разом з тим, у країнах Британської співдружності, деякі православні громади практикували (практикують) іменне поминання Британського монарха після поминання Предстоятеля і правлячого архієрея на Великому вході, а також додають відповідне прошення на єктеніях (за монарха та країну проживання).

У останні роки існування Радянського Союзу та після його розпаду, Українська Автокефальна Православна Церква (від 1990 р.), а пізніше й Українська Православна Церква Київського Патріархату, при підготовці україномовних служебників, прийняла загальну форму поминання влади на єктеніях та Великому вході. Такий вибір, за нашим міркуванням був обумовлений кількома обставинами, як релігійними так і суспільно-політичними. Але це ніяким чином не відкидає можливості вживання історичної традиції іменного поминання глави держави під час мирної єктенії та Великого входу.

Варто відзначити, що повернення практики іменного поминання глави держави на Великому вході, яке власне і викликало цю дискусію, не є виключно ініціативою Московського Патріархату. Ще в кінці 90-х років за повернення схожої практики виступили деякі архієреї Сербської та Румунської Православних Церков. Свою позицію вони об’ясняли не тільки історичною практикою, а і тим, що на вибрану главу держави народ покладає на свого президента дуже відповідальну місію й такій людині потрібна особлива молитовна підтримка Церкви.

Проблема відродження іменного поминання глави держави на Великому вході в Московському Патріархаті заклечається в тому, що воно відбувається шляхом введення у вжиток дореволюційних служебників, у яких це здійсняється заміст або перед поминанням предстоятеля, правлячого архієрея і кліру (священства, дияконства і чернецтва). Саме така форма суперечить канонам і практиці Вселенського Православ’я.

Таким чином, можна зробити висновок, що практика іменного поминання глави держави під час Великого входу та мирної єктенії, історично була загальною практикою Вселенського Православ’я, зокрема і Київського Православ’я. Цей факт підтверджують рукописні та друковані Служебники Київської православної митрополії ХІ – ХVІІ ст.ст. При цьому, згідно цієї традиції, глава держави поминався після Предстоятеля, правлячого єпархіального архієрея та кліру.

Посилання

1. Переписка А.Х. Востокова в повременном порядке. СПб., 1873.

2. Служебник. Вільня, 1583.

3. Служебник. Київ, 1629.

4. Служебник. Київ, 1746.

5. Чин Божественной и Священной Литургии. М., б/г.

прот. Сергій Горбик, Хмельницька єпархія УПЦ КП.