Зазвичай ми характеризуємо людину як істоту розумну і незалежну. Ці характеристики вірні, але не відображають людську природу повністю.

Досвід служіння дає нам можливість відчути, що, перш за все, людина – істота літургійна. Вона була створена, щоб служити. Дарувати себе і весь світ Богу з вдячністю, славослів’ям і любов’ю. І в цьому невпинному даруванні-жертві-служінні з’єднуватися з Богом, освячуватися й жити.

Розумність, незалежність та інші царські якості були дані людині не випадково. Вони дають їй можливість перебувати в літургійних взаєминах з Троїчним Богом. У цьому літургійному служінні людина діє «за образом Божим» і поступово підноситься до «подібності».

Життя людини в Раю – це Божественна літургія. Людина служить Святій Трійці разом з ангелами. Впавши в себелюбство, людина втрачає здатність з вдячністю дарувати себе і світ Богу і брати участь у Райській літургії.

Добровільно відлучаючись від Райського літургії, людина опинилася і на землі без літургії. Як «образ Божий» вона перестала існувати. Але якісь залишки і іскри цієї здатності до літургії, що мала місце до гріхопадіння, залишилися в неї. Вони спонукали її приносити жертви і віддавати почесті Богові.

І навіть у найкращому випадку це служіння було не повноцінним, а лише якоюсь тінню справжнього служіння. Воно не вело людину до повного спілкуванню і єднання з Богом. Не дарувало їй Духа Святого. Не спасало від смерті. Але, тим не менш, ростило в ній прагнення до істинної Божественної літургії. Саме ці прагнення і мрія давали надію людині, що перебуває у темряві та знаходиться в тіні смерті.

Любов Небесного Отця не могла залишити людину без літургії, потроївши втілення Слова. Ісус Христос, Великий Архієрей, поклав початок новозавітного співслужіння.

Новозавітну літургію міг почати лише Ісус Христос, бо лише Він мав здатність цілком віддати Себе і весь світ Троїстому Богу. Жерці існували і в часи Старого Завіту. Але не було жертв. Ісус Христос же уособлює собою досконалу жертву і досконалого жерця. Непорочного Агнця Божого, що бере на себе гріх світу.

Позбавлені літургії людина і світ перейшли під владу диявола і смерті. Ісус Христос Своєю Хресною смертю і Воскресінням викупив людину з цього рабства, звільнив її і дарував їй можливість брати участь в новозавітному співслужінні: дарувати себе Богу, дякувати і славити Його.

Принесена і все приносячи Богу разом з Христом людина діє як людина «за образом Божим». Вона стає людиною істинною.

Літургія Нового Завіту стоїть значно вище Райської літургії. Зараз Архієреєм є Сам Син Божий. Богородиця і святі служать і славлять Пресвяту Трійцю разом з Ангелами «незупинними устами, Невмовкаючим славослів’ям».

У цьому співслужінні бере участь кожний охрещений православний християнин, вмираючий, щоб жити. У цьому співслужінні людина знаходить своє справжнє єство, істинний спокій і справжню свою суть «образу Божого». Поза цим співслужіння людина є лише homo sapiens і homo economicus соціалістичного або капіталістичного суспільства, але аж ніяк не людиною-царем творіння, межею матеріального і нематеріального  світів, «образом Божим».

Божественна літургія Нового Завіту почалася з втілення Слова і нескінченно продовжується Великим Архієреєм. Кожна літургія, що здійснюється на земних жертовниках, є тимчасовою участю в цій вічній позачасовій Літургії. «З цими і ми блаженними Силами, Владико Людинолюбні, співаємо і промовляємо: Святий єси і пресвятий …»

Кожен архієрей та ієрей, що служить на земних жертовниках, «служить священству Христа в Церкві» (правило Кархідонського Собору). Він не володіє особистим священством, але причащається Священству Христа.

Найбільшим нашим гріхом сьогодні є неучасть у літургії. Ми не віддаємо себе ні Богу, ні ближньому. У минулі часи неучасть у літургії вважалося образливим. Зараз, навпаки, наше невір’я та жорстокосердість вважаються чимось природним. Неприродним і дивним виглядає для нас людина, що бере участь в літургії.

І навіть якщо сучасна людина визнає себе православним вірним, складно сказати, чи істинно служить людина, чи бере вона участь в соборному церковному Таїнстві Євхаристії, є для неї Божественна літургія якимось релігійним і соціальним обов’язком або дар в Христі і жертва Богові.

Людина може здійснювати літургію навіть як ієрея, при цьому залишаючись поза неї, якщо не приносить себе і весь світ Богові.

Християни, які не беруть участь у літургії, як священики, так і миряни, не живуть у повному розумінні слова. Як сказано в Апокаліпсисі, «ім’я носять, ніби живі, але мертві» (Одкр. 3:1).

Істинно-Богові служать ті, хто приносять Богу «Твоє від Твоїх за всіх і за все». Іншими словами, це ті, хто у всьому бачать дар Божий, вважаючи, що вони не мають нічого свого. Все належить Богу, і вони приймають і приносять це Богу разом зі своєю душею, миром і відносинами зі світом. Ці люди нічого себелюбного не зберігають для себе, цілком віддаючись Богу. Вони віддають все, щоб знайти все. Вмирають, щоб жити, приносячи у Христі і для Христа за всіх (завжди) і за вся (за все дари Божі).

Таким чином, все людське життя (після закінчення Божественної літургії і за межами храму) перетворюється на літургію, дарування, приношення, жертву, спілкування і подяку. Життя освячується і стає боголюдським.

Двогодинна недільна літургія стає цілодобовою щоденною літургією. Як православні, говорячи про літургійне життя, ми маємо на увазі не наше недовге літургійне приношення в храмі, але все наше життя, яка, розпочавшись з відповідних діях у храмі, приймає форму літургії і поклоніння.

Православний християнин не страждає на шизофренію. Він не живе літургійним життям в храмі, а за його межами – нелітургійним. Він намагається проводити якомога більше часу в храмі (на літургіях та інших службах), щоб і поза церквою бути якомога ближче до духу, атмосфери і моралі Божественної літургії.

Через церковне служіння людина доторкається до боголюдського життя, що згодом здатне перетворити й інші сторони людського повсякденного життя.

Християнин, що живе літургійно, існує в єдності віри і життя, Божественного і людського, створеного і нествореного, живих і покійних, нинішнього віку і майбутнього, своєї особистості та оточуючих людей.

У цій єдності існував і наш греко-православний народ, коли жив церковним життям. На нашій благословенній батьківщині й донині залишаються традиційні православні люди і громади, які живуть у цій єдності.

Центром життя всіх традиційних православних поселень (села, містечка) був центральний парафіяльний храм, подібний монастирському Кафоликону (соборному храму). У селах острова Евбея центральний храм і в наші дні іменується Кафоличним (собором).

Народження, смерть, хрещення, вінчання, школа, робота, соціальні взаємини, радості і печалі – всі прояви суспільного життя проходили через літургію і церкву. Зрештою, все ставало Церквою. Так, всі життєві дії знаходили своє місце у Божественній літургії і перебували в єдності з нею.

У міру того, як наш народ віддалявся від своїх православних коренів, від цієї Живоносної боголюдської традиції, його різні життєві функції переставали бути органічно пов’язаними з Божественною літургією. В результаті вони припиняли приводити людину до єдності, допомагати йому жити за образом Божим.

Позбавлений зв’язку з Божественною літургією людина деградувала. Це легко побачити в основоположної функції життя – статевій. У церкві і в процесі Божественної літургії ця основна функція людини перетворюється, отримує благодать і приводить людську особистість до повноти. Але поза церквою, поневолена егоїзмом, ця людська функція руйнує особистість і мучить людей. Сучасній людині знайомий цей гіркий досвід.

Православні кіновіальні (загальножительні) монастирі – це зразки правильного життя людей. Центр монастиря – соборний храм. Інші будівлі і послухи зосереджені навколо нього. Центром спільного життя є щоденне служіння Божественної літургії, мета якої – служіння Богу і приношення всього життя Христу. Тому й життя тут стає загальним, любов – вселенська, смерть перемагається, і все навколо оновлюється і перетворюється дивним і благодатним чином.

Коли православні входять в літургійну атмосферу кіновії, яка уособлювала літургійний дух православ’я, вони спасаються від руйнівних хвиль секуралізації. Секуралізація, по суті, це спроба організації життя поза літургією і Церквою.

Православний християнин не може бути православним, якщо не веде літургійного життя. Божественна літургія та служіння повинні представляти собою не просто сприятливий момент у житті людини, але бути Живоносне струменем, що перетворює все його життя, її центр, основу, початок і кінець. Тільки в «Твоє від Твоїх» Божественної літургії людина стає істинним образом Божим.

† Георгій Капсаніс, проігумен монастиря Григоріат

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»