Згідно з багатьма опитуваннями, більшість віруючих громадян України визначають свою конфесійну приналежність як «православні». Саме цей факт визначає особливу цікавість українського суспільство до стану справ в Українському Православ’ї. Особливо, це стало помітним після початку військового конфлікту з Росією, бо т.зв. «Українська Православна Церква Московського Патріархату» є підрозділом Руської Православної Церкви з центром у Москві. Тенденційні заяви деяких архієреїв УПЦ МП, участь її священиків, кліриків та мирян у війні проти України, вже активно почали формувати негативний образ цієї структури в очах більшості православних українців, а необхідність об’єднання всіх трьох гілок Українського Православ’я в Єдину Помісну Православну Церкви з центром у Києві стає реальною вимогою суспільства.

Вже практично всі серйозні релігійні аналітики визнають, що нейтральний курс , які останні двадцять років проводив Предстоятель УПЦ МП, покійний митрополит Володимир (Сабодан), для її більш неможливий, бо в цьому випадку вона буде незворотньо скочуватися на маргінес релігійного життя та має всі шанси зробитися Церквою виключно специфічного контингенту російської меншості в Україні.

Крім того, важким ударом для УПЦ МП став міцний підйом у суспільстві рейтингу Української Православної Церкви Київського Патріархату та її Предстоятеля – Святійшого Патріарха Київського і всієї Русі-України Філарета.

У подібних умовах, цілком можливо, що і за наказом Москви, офіційні особи Московського Патріархату в Україні почали діяти по принципу – «Коли не можеш чомусь протистояти, то треба це очолити». Для цього його офіційними і неофіційними речниками почали створюватися певні міфи на підставі маніпуляцій статистичними та історичними фактами.

Ця невелика стаття є спробою викрити деякі новітні міфи Московського Патріархату в Україні та дати їм належну оцінку.

Маніпуляція статистикою або як зробити себе «величезним»

Коли речники Московського Патріархату в Україні обґрунтовують її право на лідерство в Українському Православ’ї, найперше вилучаються статистичні дані про кількість парафій, храмів, монастирів і т.д. Саме на цих статистичних фактах ґрунтується теза про кількісну перевагу УПЦ МП над УПЦ КП та УАПЦ.

Ми не будемо тут аналізувати історію того, як, практично від 1992 року і до лютого 2014 року, усі українські президенти сприяли УПЦ МП у отриманні історичних релігійних споруд і землі; як на будівництво її храмів витрачалися державні гроші (чи гроші олігархів та чиновників, що були вкрадені у народу України). Ця тема потребує окремого дослідження, яке, ми сподіваємось, ще побачить світ. Але маємо поставити запитання: Чи може наявність громад і споруд бути підставою для визначення переваги кількості вірних саме Московського Патріархату в Україні?

Тут перше, на що варто звернути увагу, це на розподіл парафій Московського Патріархату по областях України.

Так, коли ми звернемось до статистики, то побачимо, що парафії Московського Патріархату зосереджені переважно в Центральному і Східному регіонах країни. Тут знаходяться 64,6% її громад (46% — у Центральному регіоні). В цих регіонах громади УПЦ кількісно переважають лише в чотирьох з 13 областей: в Луганській — 50,4%, Сумській — 52,6%, Хмельницькій — 52,4% і Чернігівській — 59,6%. У Києві частка громад УПЦ МП становить 26,2%. [1].

Накладемо ці данні на карту релігійності України. Тут ми бачимо наступну динаміку по регіонам: На Заході України себе вважають віруючими 89,6%, на Півдні – 48,8%, у Центрі – 57,3% і на Сході – 47, 8%. [2].

Аналізуючи ці данні бачимо, що практично в усіх регіонах, де кількість розташована основна кількість парафій Московського Патріархату, релігійність населення (тих, хто вважає себе віруючими) практично знаходиться на межі – 50%. При цьому на Західній Україні, де кількість віруючих найбільша, УПЦ МП знаходиться явно в меншості. І це не просто меншість.

Так, автори даної статті, на протязі останніх 3 місяців, візуально робили порівняльний моніторинг кількості вірних на службах у храмах Московського та Київського Патріархатів в неділю та свята, саме на території шести областей Західної України: Чернівецької, Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської, Волинської та Рівненської. Для чистоти експерименту, та порівняння бралися кафедральні собори єпархій (наприклад у Львові) та населені пункти, де присутні храми цих двох православних юрисдикцій. І тут ми виявили явну кількісну перевагу вірних Київського Патріархату. Особливо чітко це спостерігається у Львові, де практично існує тільки один храм Московського Патріархату, а інші православні навіть поділені між кафедральними соборами УПЦ КП та УАПЦ.

Ще одним цікавим фактом, який виявився у процесі нашого дослідження, є те, що багато вірних (від 65 до 70%%) , які в неділю навідували храми УПЦ МП у Центральному регіоні (Вінницька, Хмельницька, Київська області), навіть не знали про підпорядкування цієї Церкві Москві! Вони щиро вважали – це саме «Українська Православна Церква» з центром у Києві. Зокрема, коли брати Центральний регіон, частина православних вірних навідує храм Московського Патріархату через відсутність храму УПЦ КП або через те, «що він біля дому» (у містах, особливо в Києві).

Отримані нами данні цілком збігаються з результатами соціологічного опитаня «Центра Розумкова», а саме про те, що до вірних УПЦ МП себе відносять – 27,7% православних громадян України, а до вірних УПЦ КП – 25, 9. При цьому з УАПЦ себе асоціює 1,2%, а можлива помилка опитаня «не перевищує 2,7%». Але саме цікаве, що до власне «Російської Православної Церкви» себе відносить тільки 0,7% опитуваних [3]. Тобто, реальна популярність власне Московського Патріархату серед православних громадян України дуже і дуже незначна.

Що правда, залишається 40,8% православних, які визначили себе «я просто православний» [3]. Саме цих людей речники Московського Патріархату безапеляційно записують у вірні «їх» Церкви, що, як мінімум, науково некоректно. Бо, переважна частина цих людей загалом не навідує храми на регулярної основі або віддає перевагу православним храмам якось одної юрисдикції.

Таким чином, цілком зрозуміло, що спроба Московського Патріархату в Україні вивести свою перевагу над Київським Патріархатом через кількість парафій, є суцільною маніпуляцією статистикою та політико-релігійним міфом.

Ще більшим міфом є ствердження п. Юрія Чорноморця про те, що на щотижневих літургіях УПЦ МП присутні «1 млн. 200 тисяч прихожан (за самими песимістичними підрахунками)», а в УПЦ КП – тільки «0,5 млн. прихожан» [4]. Бо тут ми маємо наукові данні, що кількість православних, які визначають себе як вірні УПЦ МП або УПЦ КП практично однакова, а також про те, що більшість парафій УПЦ КП знаходиться в регіонах зі значно більшим (приблизно на 30-35%%) релігійності суспільства. Тому, коли навіть брати виключно щотижневі літургії, навідування храмів Київського Патріархату буде явно вище, ніж навідування храмів УПЦ МП.

Маніпуляції з історією або як об’єкт хоче диктувати свою волю суб’єкту

Ми всі якось звикли, що в Україні є три гілки Православ’я (Церкви), які, саме як суб’єкти, можуть вести переговори про створення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні. Але питання в тому, що однієї з цих гілок, а саме УПЦ МП, ще потрібно «дорости» до суб’єкта переговорів!

Ми не будемо тут заглиблюватися в історичні перипетії підпорядкування Київської митрополії Московському Патріархату, зміни її статусу в Російської імперії. Однак,  вже з кінця ХVIII ст. історична Київська митрополія Константинопольського патріархату припинила своє існування і розпалася на окремі єпархії Російської Православної Церкви, які не мали між собою безпосереднього адміністративно-канонічного зв’язку. Відзначимо тільки одне – з 1921 року, при всіх змінах назви, це (Український екзархат, Українська Православна Церква) тільки церковна адміністративна одиниця Московського патріархату на окупованій Москвою території України. І навіть широко розрекламована «Грамота на самостійність у керуванні» 1990 року, як і назва «Українська Православна Церква», – є виключно «димовою завісою» Московського Патріархату в Україні, бо ніякої зміни канонічного статусу цієї структури в канонічної побудові Вселенського Православ’я не відбулося.

Крім того, коли ґрунтуватися на Томосі Константинопольського патріархату від 13 листопада 1924 р., який визнав «приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату антиканонічним», знаходження адміністративної одиниці Московського патріархату на території України загалом незаконно. Вже майже століття, і навіть в новітні часі, а саме від кінця 90-х років ХХ століття, канонічна територія Московського Патріархату визнається Константинополем такою і в таких межах, які мала Московська церква на момент проголошення патріархату –тобто, на 1593 рік.

Тому, ствердження деяких офіційних і неофіційних речників Московського Патріархату в Україні, що «Константинопольський патріархат визнає УПЦ як спадкоємницю історичної Київської митрополії», викликає велике здивування. Бо, крім відсутності документального підтвердження, дуже сумнівно визнання адміністративної одиниці Московського Патріархату, яка знаходиться на Канонічній території Константинопольського патріархату без офіційного дозволу, «спадкоємницею історичної Київської митрополії».

Коли уважно проаналізувати доступні документі Константинопольського патріархату 1990-2014 років, то побачимо, що його відносини до УПЦ МП – це виключно відносини до структурно-адміністративної частини РПЦ МП, з якою Константинопольський Патріархат знаходиться в євхаристичному спілкуванні.

Більш того, як показують документи, Константинопольський патріархат ніколи не вів з УПЦ МП переговори про лікування розділення в Українському Православ’ї, саме як з суб’єктом цього процесу (окремою Православною Церквою з автономним статусом), а тільки як з представником РПЦ МП.

Сьогодні, можна з упевненістю стверджувати, що після отримання Україною незалежності (кінця Російської окупації), склалася парадоксальне становище: на канонічної території Константинопольського Патріархату діяла незаконна  церковна структура Московського Патріархату, а також УАПЦ. При цьому було зрозуміло, що час неможливо «повернути назад» і відновлення Київської митрополії Константинопольського патріархату дуже сумнівно. У цих складаних умовах Святійший Патріарх Філарет (на той час – митрополит Київський) запропонував і почав здійсняти найліпший сценарій – повстання канонічної Помісної Української Православної Церкви через оголошення автокефалії колишнього Українського екзархату РПЦ (УПЦ МП) об’єднання та канонічне виправлення статусу частини єпископату та священиків УАПЦ (існування якої, в умовах наявності визнаної Вселенським Православ’ям Української автокефалії, втрачало сенс). При цьому визнання цього автокефального статусу просилося не тільки від Московського Патріархату (на той час киріархальної для бувшого екзархату), але і від Константинопольського – як Церкви-Мати для України.

Саме, через відстоювання автокефального статусу, а не через «протест єпископів УПЦ проти диктаторського стилю правління колишнього митрополита Філарета», РПЦ МП була організовані гоніння на Святійшого Патріарха Філарета (на той час – Київського митрополита), апогеєм яких зробився підготовлений КДБ сумнозвісний Харківський «собор». І тут важко не погодитися з Високопреосвященним Владикою Антонієм, митрополитом Хмельницьким і Кам’янець-Подільським (УПЦ КП): «Певна агентура почала тиснути на архієреїв УПЦ (МП), тиснути на їх рідних, на священиків… Декого залякували, декого підкупали, дехто був відвертим ворогом Української державності та автокефального статусу Українського Православ’я. І ось певні налякані люди в архієрейському сані, саме людський фактор тут був, зібрали так званий «Харківський собор» та виконали всі умови Москви. Бо, сьогодні, вже ніхто не має сумнівів, що всі документи на момент скликання того «собору» вже давно були написані в Російському КДБ» [5].

І ось тут ми маємо канонічно-правову колізію, коли бути суб’єктом переговорів про об’єднання Українського Православ’я і навіть диктувати умови їх проведення, намагається церковна адміністративна одиниця Московського патріархату (УПЦ МП), яка знаходиться під прямим керуванням Московського Патріарха. Про що можуть бути таки переговори? Природно – лише про об’єднання під омофором Московського Патріарха.

Намагаючись захистити  хибне ствердження, що «неправдою є думка, що становлення єдиної УПЦ має відбуватися через розрив УПЦ із Москвою», речники Московського Патріархату посилаються на вилікування розділення в Болгарському Православ’ї. Але якось забуваються одну дуже суттєву річ: У Болгарії переговори вели дві православні автокефальні юрисдикції, які об’єдналися в єдину Помісну Церкву.

Таким чином, через підтасовки історичних фактів, речники УПЦ МП спробують «перетворити» церковну адміністративну одиницю Московського патріархату в Україні в «повноцінну автономну Православну Церкву», яка діє на своїй історичній канонічній території. Цім вони не тільки відвертають увагу суспільства від свого юридично-адміністративного зв’язку з Московським Патріархатом (які фактично є частиною адміністративної машини Російської Федерації), а навіть диктують свої (читай Москви) умови об’єднання Українського Православ’я.

Бачачи в таких маніпуляціях реальну загрозу Українському Православ’ю від дій УПЦ МП, Святійший Патріарх Філарет та Синод УПЦ КП розбивають все «словоблуддя» речників Московського Патріархату цілком логічними умовами: або поривайте з Московським Патріархатом і ставайте суб’єктом переговорів про побудову єдиної Помісної Православної Церкви в Україні, або, як слушно відзначає Юрій Чорноморець, індивідуально (або колективно) «приєднуйтесь до УПЦ КП та патріарха Філарета» [4]. У іншому випадку – доля УПЦ МП, як церковної адміністративної одиниці Московського патріархату в Україні, буде виключно об’єктом перемов будучої Помісної Української Православної Церкви з Московським Патріархатом. У останньому випадку, для аналітиків залишається  тільки одне питання: скільки священиків і вірних залишиться в УПЦ МП, як придатку державної машини РФ в Україні, після війні?

Заміст епілогу.

Можна було б не звертати увагу на всі міфи речників та істориків УПЦ МП. Адже, майже всі їх аргументи давно відомі науковцям. Проте, події Майдану та війна з Росією поставила питання про створення Помісної Православної Церкви в Україні в  першу чергу завдань, бо, як слушно відзначає більшість аналітиків, саме Московський Патріархат, з його ідеєю «руського мира» та орієнтації на Москву, виявився ідеологічним стрижнем антиукраїнських настроїв не тільки на Сході України, а і взагалі в Державі.

Саме тому, перед речниками УПЦ МП стоїть завдання будь-якими засобами заховати впливову присутність Московського Патріархату в Україні та зірвати реальні спроби об’єднання Українського Православ’я. Природно, що першим об’єктом інформаційного удару стала УПЦ КП та її Предстоятель – Святійший Патріарх Філарет, бо «уражу пастиря, і розбіжаться вівці» (Мт. 26:31). Ми далекі від думки, що наша стаття та наведені аргументі переконають адептів Московського Патріархату та «руського миру», але маємо надію на розум і здоровий глузд більшості православних українців.

прот. Сергій Горбик

п. Грудень Андрій, к.с.н, Днiпропетровськ (соціологічні данні).

Посилання

1. Релігія і влада в Україні: проблеми взаємовідносин. Інформаційно-аналітичні матеріали до Круглого столу на тему: Державно-конфесійні відносини в Україні, їх особливості і тенденції розвитку, 8 лютого 2011р. Київ, Центр Разумкова. Київ, 2011.

2. http://razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=678

3. http://razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=883

4. Юрій Чорноморець. Заклик до єднання чи маніпулятивна технологія? / http://www.religion.in.ua/main/analitica/26487-zaklik-do-yednannya-chi-manipulyativna-texnologiya.html

5. Інтерв’ю Високопреосвященного Владики Антонія, митрополита хмельницького і кам’янець-подільського, закордонним учасникам міжнародного проекту «Київське Православ’я» / http://cerkva-km.info/iintervyu-vysokopreosvyaschennoho-vladyky-antoniya-mytropolyta-hmelnytskoho-i-kamyanets-podilskoho-zakordonnym-uchasnykam-mizhnarodnoho-proektu-kyjivske-pravoslavya/