До нашого порталу звернувся один з ченців ПЦУ з питанням про статус людини, над якою здійснили чин одягання ряси та камилавки. Адже сьогодні, через певні модерністки погляди, існує думка, що така людина не вважається ченцем, тому може вільно, без жодних канонічних наслідків, покинути монастир, одружитися та жити звичайним життям мирянина. Дійсно, у деяких Православних Церквах до сьогодні ведуться дискусії щодо цього чину в світлі духовно-канонічних зобов’язань рясофорного члена чернечого братства. За порадою одного афонського ченця-богослова, ми переклали відомий твір, який підписаний «Святогірський Чернець», який найбільш повно відповідає на поставлене нам питання

Редакція «Київського Православ’я»

***

Як й усі церковні чини та статути були складені не в один момент, але з’явилися результатом багатьох і різноманітних, що відбуваються за дивовижною Божественною благодаттю перетворень всередині багатовікового життя Церкви та її перекази, так і «Чин на одягання ряси і камилавки» є результатом тривалого (починаючи з VIII століття) розвитку цього чину [1].

У XII столітті питання, якою мірою рясофор причетний до чернечого звання, обговорювалося досить широко[2], що випливає з послання Святішого патріарха Антіохійського Феодора Вальсамона[3]. Виклавши різні думки з цього питання, Вальсамон визнає за рясофорним ченцем властиві чернечому званню канонічні зобов’язання, а саме: «…не може зняти з себе чернечий одяг і одружитися».

Найбільш ясне і закінчене вчення з цієї теми ми бачимо у творі святителя Євстафія Фессалонікійського «Огляд чернечого життя»[4], де святитель говорить про поділ чернечого проживання на три чини: великосхимників, середніх мантійних і новоначальних [5]. З усього багатства міркувань святого наведемо два показові уривки, в яких йдеться про статус рясофорного ченця: «Хіба ти не знаєш, о початковий чернець, що після урочистого, а водночас простого і малослівного постригу, ти відразу присвятив себе Богу?»[6] ] та  «Велика і твоя гідність, о початковий чернець. Ти вже вписаний у число царських підданих»[7].

Професор о. Феодорос Зісіс, розбираючи вчення свт. Євстафія каже: «Євстафій не повідомляє, чи були рясофорні послушники у його епоху. Однак він цілком ясно відрізняє початкового  ченця від послушника. Звертаючись до такого ченця, він зауважує, що правилами визначено час випробування, протягом якого його слід було випробувати, чи може він жити як чернець. «Адже для того тобі і визначено правилами час для роздумів, щоб ти або з твердою впевненістю залишився, або пішов, якщо не впевнений». Після цього його приводили до святого вівтаря, священна благословляли і одягали в апостольський одяг. Отже, надалі він має жити як євангельський та апостольський чернець. Надалі святитель нагадує початковому про урочисто прийнятий постриг, який, хоч і «простий і малослівний», посвячує ченця в слуги Богу. Чоло брата зображується знаменням хреста, а самі ці вступні обряди відбуваються перед Богом, ангелами та людьми. Через цей малий постриг чернець присвячує себе Богу і остаточно залишає світ. Це також очевидно з того, що він не може вже зняти рясу і повернутися у світ, оскільки подібне заборонено правилом [8]. І «Таким чином, хоча ченці нижчого чину могли б називатися лише рясофорними, як іменує їх Євхологій, вони називаються ще й вступниками чи початківцями» [9].

Зі сказаного вище випливає, що ще до XII століття той, над ким було скоєно «наслідування на вбрання ряси та камілавки», вважався причетним до чернечого звання. Про те, що Церква дотримувалася такої думки і з таким розумінням робила цей постриг аж до початку XIX століття, свідчить прп. Никодим Святогорець у «Підаліоні»: «А Іов Амартол у слові «Про таїнства» (див.: Хрісанф Єрусалимський. Синтагматіон) говорить ще й про третю схиму: «Чернецька схима веде від меншого до досконалого, від так званої малої схими, або рясо , до святої схимі постригу, а від неї вже до так званої великої ангельської схими». Подібним чином і в Євхології три окремі наслідування схими: наслідування рясофора, малої схими і великої схими. І малосхимником у ньому називається не рясофорний, як у Іова, але той, кого в нас зазвичай називають ставрофорним, – його Іов вище назвав тим, хто має схиму постригу. З усього сказаного випливає, що рясофорні вже не можуть скинути рясу і одружитися – нехай не буде! Як вони наважаться на це, тоді як і волоси на голові їх пострижені, а це означає, що вони відкинулися всякого мирського мудрування і присвятили своє життя Богові? Як вони сміються на це, коли з благословення носили чернечу рясу і камилавку, змінили ім’я і над ними були прочитані ієреєм дві молитви, в яких ієрей дякує Богові за те, що Він «позбавив їх від суєтного мирського життя і покликав на чесну обіцянку», і просить Його прийняти їх «в ярмо Його спасення»?»[10]

З сучасних дослідників найбільш детальну розробку теми робить професор Панайотіс І. Панайотакос, який добре знайомий з джерелами, бібліографією, а також цілком усвідомлює серйозність питання і має уявлення про живий досвід сучасного чернецтва. У його роботі (див. прим. 2) міститься наступне вичерпне висловлювання: «І тут йдеться про канонічне та досконале присвоєння чернечого статусу, бо відомо, що рясофорний або новонароджений чернець під час церковного обряду, що відбувається під час його хіротесії, до якого він приходить після повного, встановленого канонами терміну випробування в чернечому житті, мовчазно показує свою згоду зі змістом чернечих обітниць, виражених, хоч і коротко, у читаних над ним молитвах (трисвяте, благословення, молитва на одягання ряси), і приймає, як і інші два чини ченців, тобто великосхимник і малосхимник, канонічний чернечий постриг. Висловлюване іноді протилежна думка, що сягає неприйнятного висновку у тому, ніби рясофорний монах вправі коли-небудь залишити чернечий подвиг, повернутися у світ і навіть безперешкодно одружитися, оскільки давав обіцянки дотримуватися священої обітниці цноти, як нездорове і помилково але й абсолютно необґрунтовано з юридичної та канонічної точки зору, завдає смертельної рани канонічному порядку в Церкві і підриває в цьому питанні основи акривії, яка протягом довгих років постійно застосовувалася і зміцнювалася у чернечому переказі, що поширився, і незмінно застосовується досі». Цього, звичайно, достатньо для висвітлення теми та правильного розуміння питання. Але оскільки в Еладської Церкві були висловлені і набули великого поширення інші погляди, вважаємо за доцільне продовжити розгляд питання для допомоги тим, хто щиро бажає знайти істину.

Чин рясофора (трисвяте, молитви, постриг волосся) відбувається над особами, які пройшли принаймні річний, покладений за канонами термін випробування і цілком усвідомлюють, що переходять, як мовиться і в молитвах, що прочитуються, з середовища мирян в чин чернечий. Усвідомлення цього відбито у монастирських правилах, усвідомлює це і все чернече братство. У наші дні такою є практика і на Святій Горі. Внаслідок цього ім’я початкового (рясофорного) ченця вписується в монахологію обителі, і він стає повноправним членом братства. Буває, що такі ченці, незважаючи на те, що над ним здійснений лише чин рясофора, обираються та входять до ігуменської ради (Геронтії) обителі, а також є її представниками у Священному Кіноті Святої Гори, і це не викликає жодних непорозумінь, оскільки вважається цілком природним і відповідає канонічному порядку та переказам. Ті з них, хто не відслужив термін військової служби, звільняються від неї через здійснений над ними рясофорний постриг. Незнання цієї практики, а також плутанина, яка походить від вживання терміну «рясофорний» по відношенню до осіб, які проходять чернече випробування без здійснення над ними молитов, є причиною виникнення діаметрально протилежних точок зору. З цього приводу ми повинні відзначити, що, згідно з переказами, у період чернечого випробування над людиною, яка має намір вступити в чернецтво, має носити світський одяг [11]. Крім того, вдягання послушника в рясу, тобто в чернече вбрання, нехай навіть без будь-якої молитви, накладає на нього зобов’язання, і він «зазнає великих покарань у тому випадку, якщо захоче зняти його, як той, що явно жартує над серйозними речами, бо такий, хоча й проти волі, повинен бути змушений одягнутися в чернечий одяг» [12].

З огляду на зазначені обставини чин рясофора означає, що той, над ким здійснені молитви на одягання ряси і хто вже урочисто вбраний у чернече одяг, включається до чернечого чину і, отже, набуває чернечого статусу. Тільки такий зміст можуть мати слова читаних молитов: «Дякую Тебе, Господи Боже наш, бо через багату милість Твоєю визволив Ти слугу Твого (ім’я) від суєтного мирського житія, і покликав його на чесну цю обіцянку…» і «Во ярмо Твоє, Владико, спасенне прийми раба Твого (ім’я) і сподоби його поєднатися до обраних твоїх…». Тут цілком чітко і ясно відбито усвідомлення Церквою того, що той, хто приходить до даного чину (природно, якщо дотримано канонічних умов щодо випробування, вік і вільне становище) переходить від мирського життя до чернечого і приймає на себе всі чернечі зобов’язання, а також і дари, як в яскравій і лаконічній формі сказано в наступних словах молитви: «Одягні його освячення ризою, цнотливістю опоясав стегна його; всякої помірності яви його подвижником» і «духовних твоїх благостів досконалого дару сподоби».

Неможливо, оцінюючи гідність наведених молитов і всю їхню велич, знехтувати їх змістом і тим значенням, яке вони мають разом з усім чинопослідуванням як для самого постригу, так і для повноти чернечого братства.

Отже, точку зору, що імена тих, хто має «лише рясофорний постриг», не повинні вноситися в монахології священних монастирів, про що йдеться в циркулярі № 96/71/8-2-1945 Священного собору Еладської Церкви, неможливо зрозуміти, оскільки жодних підтверджень цій думці в циркулярі не наводиться. Ми не можемо зрозуміти, які причини змусили Священний собор так різко виступити проти рясофорного постригу, називаючи його «недоречним», а його наслідки «нітрохи не сприяють повазі та шануванню традицій чернечого життя» [13].

Такий же помилковий і дивний, принаймні з погляду логіки розгляд цього питання ми зустрічаємо в «Церковному праві» (1890) каноніста Никодима Мілаша. Думка цього автора негативно вплинула на багатьох наших сучасників. Никодим Мілаш каже, що рясофорний «морально підлягає обов’язкам священної обіцянки» і «йому заборонено знімати з себе чернечий образ», однак, оскільки все це має лише моральну цінність, то рішуче налаштований може «повернутись у світ» і «одружитися» [ 14].

На це ми можемо заважіть, що чернече життя має переважно або, краще сказати, виключно моральні характер та зміст, які й обумовлюють спосіб життя ченця. Усі елементи законності, всі правничий та зобов’язання випливають із морального змісту чернечого образу і визначаються ним. Таким чином, якщо Никодим Мілаш приймає, що «заборона (на повернення у світ рясофорного ченця) має більш моральний характер», то це означає, що моральне зобов’язання ченця перед самим собою, перед Богом і Церквою є найвищим зобов’язанням, і жодна постанова закону чи інше виправдання що неспроможні пересилити його. Тож його слова проти рясофора повисають у повітрі та скасовують самі себе.

Також і те твердження, що оскільки не дається обіцянка, то немає й зобов’язань не витримує критики. По-перше, тому, що над тим, хто йде хто прийняття рясофора відбувається в урочистому публічному обряді, до якого він приходить усвідомлено, після випробувального терміну не менше одного року, з метою перейти з чину мирян у чин ченців. А по-друге, бо подібним чином ті, хто приступає до вівтаря в Таїнствах священства і шлюбу, приймають на себе величезні зобов’язання на все життя, при тому, що вони не дають жодних обіцянок, крім хіба того, про який говорить сама їхня присутність.

Прикро, що протопресвітер Євангелос Мандзунеас у своїй праці «Гідність рясофорного ченця» (Афіни, 1979) схвалює і приймає як правильні думки М. Мілаша, що суперечать самим собі, і відкидає як неприйнятні думки професора Панайота як переконливі, що підтверджуються безліччю посилань.

За часів баворократії чернече життя у Греції було майже повністю знищено, а через це ми не маємо навіть елементарного чернечого досвіду та хоч скількись багаторічного чернечого переказу. Все це мало і тій наслідок, що в розумінні чину рясофора відбулася досконала плутанина [15]. Можна було б ще багато говорити про походження чину рясофора, про історичні та духовні причини його появи. Але тут ми обмежуємося вказівкою на церковну свідомість про гідність рясофорного постригу і те місце, яке займає рясофорний постриг у практиці Святої Гори.

Нарешті, було б недоглядом не навести деяких уривків із писань святих отців.

Святий Євстафій Фессалонікійський: «Бо охочі до будь-якого розуму пояснити закони логіки сказали про три схими, причому та, яка вважається серед них першою, має перевагу крім іншого і в тому, що через неї отримують свою досконалість та інші, тобто друга схима і третя, як Доводять це мудрі люди. Можливо, тому і великосхимник отримує своє ім’я. І великосхимник має переваги перед двома іншими, тобто перед мантійним ченцем (друга схима) і поступальному йому вступним чином» [16].

«Трійним чином відбувається просування, від меншого переходить до більшого, від малосхимника і так званого рясофорного, до постригу у святу схиму, а від нього до досконалої так званої великої ангельської схими» [17].

І святий Григорій Палама, згадуючи про те, що розділяє чернечий образ, каже: «І вони не по правді розділили. Бо дослідивши з двох сторін, знайдеш однакові зречення та обіцянки» [18].

Ще й святий Феодор Студит наказує: «Ти не повинен давати схими, іменованої малою, а потім – як великою, бо схима одна, подібно до хрещення, як було у звичаї у святих отців» [19].

Таким чином, схима – одна, а ті відмінності, про які говорять святі отці, є духовним зростанням усередині цієї схими. Вони зображують три чини духовного життя: чин недосконалих, середніх та досконалих [20]. Перехід від рясофора до малої схими і потім до великої – це зростання, розвиток та вдосконалення всередині однієї і тієї ж чернечої схими.

Слідуючи за святими отцями, ми визнаємо, що «чин постригу в рясофор», як він міститься у Великому Євхології нашої Святої Церкви (тобто трисвяте, молитви та триразове постригу волосся), є повноцінним впровадженням і вступом у чернечий образ, тобто канонічний постриг, що накладає на нового ченця всі канонічні зобов’язання та наділяє його відповідними правами.

Посилання:

[1] Orientalia Christiana Analecta. 180. MICHAEL WAWRYK, Initiatio Monastica in Litourgia Byzantina, Roma 1968, Caput 1, Art 1.

[2] Π. Ι. ΠΑΝΑΓΙΩΤΑΚΟΥ, Σύστημα του Εκκλησιαστικού Δικαίου, τόμ. Δ’. Το Δίκαιον των Μοναχών, εν Αθήναις 1957, σελ. 100, υπος. 3.

[3] Святішого патріарха Антіохійського Феодора Вальсамона лист ченцю Феодосію про рясофорних. Σύνταγμα των Θείων και Ιερών Κανόνων, ΡΑΛΛΗ και ΠΟΤΛΗ, Αθήνησι 1854 τόμ. Δ’ σελ. 497.

[4] PG 135, 729A-909Α.

[5] Γ. Π. ΘΕΟΔΩΡΟΥΔΗ, Ο Μοναχισμός κατά τον Ευστάθιον Θεσσαλονίκης, Θεσσαλονίκη 1993, σελ. 43.

[6] «Огляд чернечого життя» 170. P.G. 135, 869D. Γ. ΘΕΟΔΩΡΟΥΔΗ, Ο Μοναχισμός κατά τον Ευστάθιον Θεσσαλονίκης, Θεσσαλονίκη 1993, σελ. 51.

[7] «Огляд чернечого життя» 171. P.G. 135, 872B. Γ. ΘΕΟΔΩΡΟΥΔΗ, Ο Μοναχισμός κατά τον Ευστάθιον Θεσσαλονίκης, Θεσσαλονίκη 1993, σελ. 52.

[8]ΘΕΟΔΩΡΟΥ ΖΗΣΗ, «Αι μοναχικαί τάξεις και αι βαθμίδες της τελειώσεως κατά τον Ευστάτι μία τόμ. 7, τεύχος Α’ Θεσσαλονίκη 1975, σελ. 78

[9] Там же. С. 85.

[10]ΑΓΙΟΥ ΝΙΚΟΔΗΜΟΥ ΑΓΙΟΡΕΙΤΟΥ, Πηδάλιον εκδ. Αστήρ 1970, σελ. 259, υποσ. 1.

[11]Святого патріарха Антіохійського ФеодораВальсамона писмо ченцю Феодосію про рясофорних., ΡΑΛΛΗ-ΠΟΤΛΗ, Σύνταγμα, τόμ. Δ’. σελ. 497 κ.ε.

[12] Алфавітна синтагма М. Властаря. М., 1996. З. 335.

[13]Εγκύκλιοι Ι. Συνόδου της Εκκλησίας της Ελλάδος, τομ. Β’ σελ. 377 (αριθμ. 405α).

[14]ΝΙΚΟΔΗΜΟΥ ΜΙΛΑΣ, επισκόπου Ζάρας, Το Εκκλησιαστικόν Δίκαιον της Ορθοδόξου Ανην ις 1906, σελ. 935.

[15] Як приклад можна вказати на статтю «Рясофор-рясофорний» Богословської Енциклопедії (ΘρησκευτικήκαιΗθικήΕγκυκλοπαιδεία, с. 774, 775).

[16] P.G. 135, 737 Α.Β.

[17]ΙΩΒ ΑΜΑΡΤΩΛΟΥ, Περί των επτά Μυστηρίων, εις ΧΡΥΣΑΝΘΟΥ ΙΕΡΟΣΟΛΥΜΩΝ,Συ 144, Ενετίησι 1778.

[18] ΑΓ. ΓΡΗΓΟΡΙΟΥ ΠΑΛΑΜΑ: Επιστολή προς Παύλον Ασάνην, 4, Συγγράμματα τ. Ε΄. σελ. 248.

[19] ΑΓ. ΘΕΟΔΩΡΟΥ ΣΤΟΥΔΙΤΟΥ, Διαθήκη P.G. 99 1820 C, ιβ’ και 1816C και βιβλίον 1ον, Επιστολή 10η, PG 99, 941C.

[20] Свт. Євстафій Фессалонікійський. «Огляд чернечого життя» 195. P.G. 135, 900D.

Святогірський Чернець

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»