І, відпустивши народ, Він зійшов на гору помолитися на самоті

(Мт. 14:23)

Будь-яке слово Спасителя нашого Ісуса Христа є вченням, сповненим душевної настанови і небесного вмовляння. Будь-яка дія Його є дзеркалом, в якому знайдеш приклад всякого роду, здольний привести тебе в духовну досконалість. За іпостасним з’єднанням, яке мало людство Ісуса Христа, був нерозділений Ісус Христос від Бога і завжди був присвячений на славослів’я Боже. Тому Господь, коли хотів діяти молитву Свою, не мав потреби тікати людей, віддалятися до пустелі, підніматися на високі та лісисті місця. Але для чого відпускає народ, сходить на високе місце, перебуває на вершині гори? Для нас все робиться, в образ нам. Хоче Боголюдина навчити нас діяльне, яка молитва Йому сприятлива! Для того й відходить від народу, піднімається один на гору.

Народ є наші пристрасті, які перешкоджають нам і обурюють серце наше. Народ є мирською суєтою, яка бентежить і обурює душу нашу. Народ є плоть наша, яка холодом своїх пожадань абсолютно перешкоджає спасінню нашому. Відпускає народ Господь, коли хоче молитися, та навчимося ми, що личить нам відлучати себе від пристрастей своїх, залишати мирську суєту, убивати похоті плоті нашої, коли хочемо помолитися. Що сходить на гору? Чи для того, щоб і ми сходили на гори в годину, коли хочемо молитися? Ні. Що уявляєте собі гори речові та земні? «Чого ви заздрите, гори високі, на гору, що на ній Бог благоволив жити» (Пс. 67:17). У духовному значенні гора означає небо. Туди слід нам сходити в годину нашої молитви. Але як можна нам зійти на небо, коли у ланцюгах тримає нас тлінне це тіло? «Єдиний». Подобає одним нам сходити на небо, не мусимо брати тіло. Зійде на гору єдиний помолитися. Без тіла, без пристрастей, без тілесної хтивості личить нам один ум підносити на небо, коли хочемо молитися. Це є істинна молитва, тому що Сам Бог навчив нас дійсним прикладом. І ця є все праця розумова, як бачите, бо вона є сходження розуму нашого на небо.

Такою була молитва дивовижної жінки — Анни, матері великого пророка Самуїла. Звела вона свій ум на небо, приліпила душу свою до Бога, молилася серцем своїм «і оскільки Анна говорила у серці своєму, а вуста її тільки рухалися, і не було чутно голосу її, то Ілля вважав її п’яною», і сказав їй Ілля: «доки ти будеш п’яною? витверезися від вина твого і йди від лиця Господнього». Тоді вона ясно сказала, що вина не пила, а діяла молитву, ум зводячи на небо, поставив душу свою перед Господом. «ні, господарю мій; я — жінка, скорботна духом, вина і вина я не пила, але виливаю душу мою перед Господом» (1 Цар. 1:13-15). Така молитва настільки досконала з’явилася перед Богом і настільки була Йому приємна, що Він відразу послав велику нагороду, зняв з її ланцюг безплідності, дарував їй сина – великого пророка Самуїла.

Деякі з ченців прилюдно моляться, голосно співають, стоять прямо, схиляють коліна, здіймають руки, але не зводять свій розум на небо, серце їх не молиться, через що не набувають ніякої користі для душі своєї. Коли під час молитви не молиться наш розум, то голоси, псалми і види тілесні є ніби безплідного дерева листи. Приходить землероб до дерева, тоді листи веселять його зір, коли бачить з квітами їх сполученими, бо сподівається від того дерева і плід зібрати. Дивиться Бог на тих, що моляться і, коли бачить, що внутрішні рухи душі нашої пов’язані з зовнішніми тілесними видами, насолоджується псалмами нашими, благоволить про голос наш, приймає підняття рух наших до неба і схиляння колін, аніж знає, що потім від цих приходить серцева скорбота, яка є духовним плодом душі нашої. Засмучений землероб видаляється, коли на дереві не знайде нічого іншого, крім листів. Так само ображений Бог відступає від того, хто молиться, коли іншого не побачить у ньому, крім зовнішнього. Бог під час молитви вимагає нашого розуму. Той, хто присвячує свій розум Богові, здійснює істинну молитву, і Бог швидко його почує.

Умовляв колись пророк Мойсей євреїв, щоб вони шукали свободи від муки фараонова, щоб уночі таємно вийшли з Єгипту. Вжахаються євреї, дуже бояться фараона, але Мойсей душі їх сповнює мужністю, виводить їх із Єгипту і веде їх між морем і Магдолом, проти Веельсепфона. Коли фараон побачив, що євреї побігли, одразу бере шістсот колісниць із вершниками їх і всю кінноту єгипетську і жене, щоб наздогнати тих, які втекли. Узнають ізраїльтяни, що фараон женеться за ними з великою силою, бачать, що до них наближається, біжать до Мойсея і кажуть: Чи не говорили ми тобі раніше, щоб залишив нас у Єгипті, нехай будемо раби, щоб не було в небезпеці життя наше, а ти нас вивів у цю пустелю, щоб фараон умертвив усіх нас. Але Мойсей схвалює їх: сподівайтесь на силу Божу. І в такому стані молиться своїм розумом до Бога. Бог одразу почув ту розумову молитву: Мойсею: «чого ти волаєш до Мене» (Вих. 14:15). А Мойсей не просив голосно, не благав, але підносив розумову молитву, бо «коли батько й мати покинули мене, то Ти, Господи, прийняв мене» (Пс. 26:10) Це воістину тобі більше за інших потрібно часто приспівувати разом з Давидом. Твій батько і твоя мати залишили тебе, але Господь прийняв тебе на Свої руки і просвітив Своєю благодаттю, нехай уникнеш світу, відійдеш від дому батька твого, знехтуєш суєтою, увійдеш у священне це притулок, одягнешся в ангельський образ і вибереш чернече життя. Життя це воістину є все небесне і духовне. Звідти, де світ, воно тікає, живе там, де немає мудрування світу. Там, де спокій, тілесне– умертвляються, бо воно живе у виснаженні тіла. Там, де тіло вмирає, бо воно є дух. Два життя людські: життя духовне і життя тілесне. Житіє духовне є винищення житія тілесного. Життя тілесне є смерть духовного життя. Одне умертвінням іншого живе. Живе духовна, вмирає тілесна. Живе тілесна, умертвляється духовна. Бо коли хоче душу свою спасти, загуби її, а коли загубиш душу свою заради Мене, знаходиш її. Плоть і дух є дві речі дуже протилежні, хоча дуже тісно пов’язані. Смерть тіла живить душу нашу, що тільки одна пам’ять про неї змушує йти шляхом чесноти і шукати всіляко спасіння свого. Пам’ять про смерть умертвляє всі тілесні сили і оживляючи прагнення до чесноти.

Чернече життя все духовне. Чернець, коли пам’ятає про смерть, живе тим життям, яке зважився проходити. Діва богопосвячена, я бачу, що тобі одна річ потрібна, та зробиш шлях, на якому Бог тебе поставив. Подобає, нехай відкинеш пам’ять про життя і маєш завжди смерть перед очима твоїми. Ця справа неважка, не вимагає багатьох подвигів, але не дозволить твоєму розуму повернутися до суєти, утвердить серце в добродійному житті, змусить тебе перебувати богоугодна в чернечому житті.

Пам’ять смертна є життям душі. Якщо ми не розуміємо абсолютно якості речі, то не можемо правдиво, як належить, її шанувати або зневажати її. Тому трапляється нам мати таку велику любов до світського життя, таку велику поблажливість до себе самих. Багато дзеркал, у яких бачимо відображення нашого обличчя. Ми бачимо своє обличчя у воді, бачимо його в ясних і гладких металах, бачимо в деяких глиняних і скляних судинах. Дзеркалом, нарешті, для нашого обличчя буває всяке ясне, гладке і рівне тіло. Кришталеве дзеркало перед усіма цими має перевагу. В інших дзеркалах бачимо тільки образ нашого обличчя, але не розрізняємо відмінності. У кришталевому ж дзеркалі бачимо ясно не тільки образ, а й риси, колір, міру і все розташування нашого обличчя. Багато і духовних дзеркал, у яких можемо бачити себе. Непостійність багатства є дзеркало, у якому вбачаємо, що всяке земне щастя нетверде. Але це не ми самі, а якийсь образ нас самих. Зміна, якій підлягають честь і гідність, є дзеркало, в якому вбачаємо, що світська слава непостійна. Але це не є ми самі, а образ нас самих. Хвороба і старість є два дзеркала, в яких вбачаємо, що природа наша в’яне, як квітка. Але й це не є ми самі. У будь-якій, нарешті, світської речі ми можемо себе бачити, але нічого іншого не бачимо, як тільки тінь самих себе.

Смерть – найкраще з духовних дзеркал, які можемо вживати. У дзеркалі смерті ми ясно бачимо не тільки те, що біля нас, а й буття і стан самих нас. Ми тут дізнаємося, що всі благополуччя наші як роса, яку тепер ми бачимо перед собою, але яка зникає з очей наших, що краса обличчя нашого та сила тілесна як трава, що тепер зеленіє в полях, а потім бачиш її висохлу, що все наше життя як сон, який ти вночі побачив, але одразу забув. У дзеркалі смерті бачимо нарешті, що все наше тіло не що інше є, як справжній тлін. Велику силу має смертна пам’ять. Вона, ясніше за будь-яку іншу річ, представляє нам сутність речей світу, сутність життя нашого, сутність усього нашого стану. І коли побачимо, що всі речі суєтні, що життя наше і що ми самі – малий порох, то зневажаємо одразу це тілесне життя і все наше висловлювання присвячуємо духовному життю.

Стародавні подвижники дуже добре розуміли, що міркування про смерть є їжею, яка дає життя душі людській. Тому смерть була їх вправою день і ніч. Великий Феодосій, гуртожитку начальник, щоб ненароком не вийшла з думки пам’ять смертна, викопав собі могилу і часто дивився на неї, довго стояла над нею і отримувала від цього старанність до справ свого звання, що ніхто не міг з ним зрівнятися. Пам’ять про смерть умертвляла зовсім тіло його, збуджувала в його дусі божественну любов, змушувала його чинити багато подвигів, заохочувала його прикрашати душу свою великими чеснотами.

Справді велика сила, яку має над нами смерть. Бог, як всемогутній, може присутністю Своєю і ум наш просвітити на чесноту, і серце утвердити на добрі діла. Смерть не всемогутня, і тому пам’ять про неї не може дати душі силу і нам благодать. Однак почуття присутності Божої та пам’ять смертна є дві речі рівносильні. Це здається неймовірно і дуже дивно, але з тим справедливо і істинно. Яка дія має на людину присутність Божа, таку ж чинить і пам’ять смертна. Багато разів Бог розмовляв з Авраамом: був йому, коли велів йому вийти з вітчизни і залишити родичів своїх, з’явився перед ним у дубу Мамврійського і обіцяв йому сина та спадкоємця, довго розмовляв з ним, коли намірився розорити Содом; явився, коли наказав принести в жертву сина Ісака. Усі явлення та словеса Божі Авраамові були раніше, ніж Авраам здобув труну свою. Коли він приготував труну свою в Хевроні, з того часу Бог припинив співбесіди з ним і вже не являвся йому. Хоча в старості своїй Авраам дуже хотів бачити Бога, щоб підкріпити своє безсилля і слабкість та посилити піклування про душу свою, Бог більше не мав з ним видимого спілкування. Труна була причиною.

Перш ніж здобув труну свою Авраам, не була смерть глибоко написана в пам’яті його, тому небезпечно було, щоб не згасла старанність його і не зменшилася любов його до Бога. Для того час від часу розмовляв Бог з ним, щоб бачила і просвічувалася його душа. Після того, як здобув труну, Авраам запам’ятав у своєму розумі годину смерті своєї. Пам’ять смертна пробуджувала душу його і робила старанною до всякої доброї справи. Що діяв Бог Своєю присутністю в Авраамі, те саме виконувала і смерть нагадуванням своїм. Бог надавав Аврааму Своїм присутністю ревнощі та прагнення до добрих діл. І смерть пам’яттю про неї вкладала в серце Авраамові теплоту та любов до духовних подвигів. Духовним життям жив Авраам, доки бачив Бога. Святе життя проходив і тоді, як почав згадувати про смерть. Прикрашав душу свою Авраам вірою, любов’ю та всякими іншими чеснотами, аж доки споглядав обличчя Боже. Зі страхом Божим, з надією блаженства та з іншими добрими діяннями закінчував інший час живота свого Авраам з того часу, коли почав пам’ятати про годину смерті своєї. О смерть, благодійниця наша, нам не личило називати тебе смертю, бо один спогад про тебе дарує життя душі нашій. Блаженний, хто завжди має смерть перед своїми очима. Він справді є дерево, насаджене при виходах вод (Пс. 1:3). Наповнює серце його пам’ять смертна водами старанності. Тому воно завжди дає духовні плоди: ніколи не охолоне теплота душі його, заохочується завжди на духовні подвиги, ніколи не відпадає від духовного життя.

Два наші духовні прабатька не жили в раю тілесним життям. Життя їхнє було духовне, небесне. Вільні вони були від тілесних пристрастей, віддані славослов’ю Божому. Молитва була їхньою справою, богослужіння – вправою. Бог, нескінченний, мудрістю і розумом перевершений, іншого не винайшов пристойніше за спосіб створити їх твердими і непохитними в духовному стані, як уявити в умі їх нагадування смерті: «бо в той день, коли ти з’їси від нього, смертю помреш» (Бут. 2:17). Це, каже їм Бог, майте закарбованим у вашому розумі: Коли простягнете руки ваші до плоду, помрете. Нехай буде смерть перед очима вашими! Це завгодно було Богові тому, що могло застерігати їх від падіння і утримувати в безгрішному проживання. Диявол, чувши, якою зброєю озброїв Бог їхню душу, розумів, що неможливо їх перемогти, доки зберігають пам’ять про смерть, і зробив спробу винищити смерть з їхньої пам’яті, оскільки впевнений був, що потім незабаром відпадуть від дивного життя. Підходить до Єви, найслабшої сторони, і каже: Нащо утримуєшся від куштування того плоду, покуштуй його і побачиш, який він солодкий, як утішить душу твою. Єва, маючи на думці своєму смерть, відразу повстала проти нього. Бог – каже вона – сказав, що помремо, не тільки якщо смакуємо, але якщо і наблизимося до цього плоду, який знести, ти схиляєш мене. «Від дерева пізнання добра і зла не їж від нього, бо в той день, коли ти з’їси від нього, смертю помреш» (Бут. 2:17). А що таке смерть – відповідав їй змій – де і коли ти бачила смерть? Неможливо померти. Бог вас створив для життя: «ні, не вмрете» (Бут. 3:4).

Бог дарував вам життя, і неможливо його занапастити. Не смертю помрете. Бог створив вас, нехай маєте життя та буття; і їх Йому неможливо знищити. Не смертю помрете. Єва повірила, що не помре, що смерть не для неї. І так з розуму їх винищив диявол думку про смерть, зобразив поняття про життя так, що Єва запевняла і Адама, що немає для них смерті, в чому й досягла успіху. Потім простягла незабаром руки до дерева, зірвала плід, скуштувала і подала чоловікові своєму.

Отже, доки первозданні смерть мали в своєму розумі, були безгрішні, а як віддалилася від них пам’ять смертна, стали грішниками. Доки про смерть пам’ятали, були слухняні наказом Божим, коли забули про смерть, стали порушниками Господньої заповіді. Доки перебували у пам’яті про смерть, були мертві побажання тілесні, був живий дух їх, як тільки залишили пам’ять  про смерть, умертвилося бажання духу, пожвавилася хіть тілесна. Втратили вони пам’ять про смерть – і одразу позбавилися чеснот, втратили нетління, залишили життя у Бозі, почали жити тілесним життям. Мали пам’ять смертну – були прикрашені всіма чеснотами, мали красу безсмертя, проводили життя чисте та небесне. Певну силу має смерть. Так спогад про смерть діє на людські душі! О блаженний я, коли маю смерть перед моїми очима!

Математики створюють деякі дзеркала, які називають військовими, оскільки спостерегають з їх допомогою пересування військ. У дивовижному дзеркалі смерті набагато ясніше бачу, який є стан усього світу. Відкриваю труни, щоб бачити, хто багатий і хто убогий, хто цар, хто воїн. Все знаходжу рівним, немає різниці. Шукаю обличчя, яке сяяло красою, бачу голий череп без шкіри, без тіла, сухі щелепи, іншим подібні. Шукаю сильного, щоб бачити силу його – бачу нерухомі кістки, позбавлені своїх сил. Шукаю багатого, який одягався у золотошвейний одяг – не знаходжу нічого. Нічого тут не розрізняю. Звертаючись туди й сюди, нічого не бачу, крім пилу. Немає жодної різниці між одним тілом та іншим. Гнило, черв’яки, кістки – ось дивовижні речі світу, ось тіло тлінне, яке хоче всякий пестити. Така думка умертвляє сили тілесні, воскрешає бажання нашої души. Така властивість пам’яті смертної. Пам’ять про смерть тіло умертвляє, але творить дух.

Сестра моя люба, коли обрала ти благу частину, як мудра Марія, і намірилася жити життям духовним і богоугодним, надрукуй в умі твоєму думку про смерть твою, май у твоєму розумі завжди, що скоро прийде час смерті твоєї, в яку лікарі не виліковують, Лікарства не лыкують, залишають друзі і родичі, бо ніякої допомоги подати не можуть, – час, коли прийде страшна смерть і люта, як лев. Прийдуть ангели – хранителі душі твоєї, прийдуть і демони – вороги та наклепи спасіння твого. Ангели лагідно і мирно приймуть душу, демони немилосердно вимагають її викрасти. Коли демони побачать, що життя твоє було тілесне, несвідоме твоїй обітниці, як дикі звірі прагнуть захопити її. Ангели відступлять з жалем, ніж залишаться переможеними. Але якщо твоє життя буде чесним і духовним, як ти обіцяла Творцеві твоєму, то відбіжать далі посоромлені демони, віддаляться в підземні місця. Ангели світлі з великою радістю візьмуть твій дух і представлять перед Господом. Такі рятувальні роздуми май завжди в твоєму розумі.

Пам’ять смерті – міцний вартовий чесноти, небесна їжа душі нашої, світло, що просвітлює її, вино, що веселить її, хліб, що оживляє її. Бог дві книги вручив людині: книгу життя та книгу смерті. Хто вправляється у книзі життя, той вивчає уроки смерті. Хто читає книгу смерті, той учить уроки життя. Хто дивиться у книгу життя, той буде записаний у книзі смерті. Хто навчається у книзі смерті, того напише Бог у книзі життя. Повчайся в смерті завжди, нехай живе вічно душа твоя. Амінь.

Архієпископ Никифор Теотокі (+1800)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»