Бо ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!
Мт. 11:30
Всевишній Творче, воістину більше меду всі Божественні слова Твої – устам моїм. Святі заповіді Твої всі небесні і духовні, всі мають силу життя вічного. Сам Ти нам це сказав: «Слова, що їх Я говорив вам, то дух і життя» (Ін. 6:63). Так що Ти називаєш їх ярмом, що називаєш тягарем? «Бо ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!» (Мт. 11:30).
Ця чесна діва, як Петро, зрозуміла, що Ти маєш причастя нескінченного життя. Тому зневажила весь світ, та пішла до Тебе; зодягнулася в ангельський образ, та всю себе оселить у улюблені осели Твої. Проте її лякає ім’я ярма, в жах наводить її назва тягаря. Хай ярмо є добре і праця непогана, але з усім тим кожен із скорботою схиляє шию свою під ярмо. Нехай не великий тягар, але оскільки він є тягар, то кожен обтяжується під ним.
О, чесна душа, не повинне турбувати тебе ім’я ярма та тягаря. Це є деяка подоба і образ, через який Бог хотів показати нам досконалість християнського подвижника. Коли землероб впряже вола в ярмо, він підкорив бажання його; віл уже не має своєї волі, всі рухи його залежать від землероба. Коли людина захоче взяти на рамена свої тягар, то, звичайно, вона віддає свою волю, підкорює волю свою під тягар господаря. Коли Ісус Христос каже про ярмо та тягар, то хоче через це навчити нас досконалому послуху, послуху, який треба мати послідовникам Його. Ця чеснота приємна і легка тому, хто її набув. Послух є чеснота, без якої ченцю неможливо ходити шляхом чесноти та досконалості.
А спочатку пропоную розглянути, що є чернець і яке житіє його, а далі покажу, що слухняний чернець є досконалий чернець.
Два стани одержало людське єство: стан невинності в раю до злочину та стан гріховний після скоєння злочину. Останній посилився найбільше тут, у світі. Коли людина була в раю, тоді її природа вирощувала різноманітні квіти чесноти. Коли людина вигнана була з раю, то з власної провини перетворилося її воля, змінилася думка: терня і дзиґи гріховні виробляє щогодини її природа. Тоді воля людська схилялася до добра. Те, що там людина робила з великою легкістю, нині робить з великими труднощами. Треба тепер людині багато примушувати себе, щоб здобути навіть малу чесноту. У раю ж без будь-якого примусу всякою чеснотою він прикрашався. Вчитель чернечого житія, той, який написав лесвицю чеснот, бачачи, що чернече життя є обрання доброчесного суспільства, а обіцянка, що дає чернець, є обіцянка жити богоугодна та свято, і знаючи, що той, хто хоче виконувати чесноту, має перешкоду свою, визначив, що чернець не що інше є, як безперервне примушення людської природи. Чернець живе, увесь час скоряючи людську природу.
Розумне і мудре воістину це визначення, і настільки істинно, що мені здається, Дух Святий вселив його преподобному Іоанну. Наша природа потребує їжі, а чернець – посту. Тут примус потребується – нехай переможе бажання природи. Природа наша вимагає сну і спокою, а чернець повинен пильнувати і виснажувати себе працею. Примушення і тут потрібне – нехай відсіче тілесні бажання. Щохвилини людська природа схиляє до безладних побажань, а чернець повинен бути чистим від всякого гріха. І тут потрібен невпинний примус, щоб винищити злу хіть плоті і насадити в нашому єстві волю Божу. Чернець живе, увесь час скоряючи людську природу.
Але хто є мужній подвижник, який стояв би завжди озброєний на поневолення єства свого й умертвінні хтивості своєї? Самолюбство наше перемагає добру волю, і насолода пристрастей полонить душу нашу. Щоб зробити належний примус себе самого, треба бути премудрими та вельми розважливими, від пристрастей визволеним й у кожній чесноті досконалими.
Завжди недосконалий перебуває той, хто думає, що для свого керування йому досить себе. Сьогодні розум його передує прагненню пристрастей і з потребою перемагає їх, а завтра пристрасті прискорюють розум і поневолюють його своєю владою. Сьогодні він помірковано примушує своє єство і перебуває в чесноті, завтра єство примушує його надмірно і перевершує межі чеснот, тим часом як чеснота в надмірності не простягається, але в помірності полягає. Отже, нам потрібний інший керівник, для цього ми самі не підходимо. Ми ніколи не повинні доручати собі таке начальство. Іншому керівнику треба нам присвятити свою волю і йому коритися, а не собі самому. Бо він, ніколи не захоплений насолодою пристрастей наших і не відчуваючи самолюбства, яке має наша душа, має спокійний розум у думці про нас, примушує нас щодня з увагою та дуже помірковано і так веде нас шляхом спасіння.
Ясно кожен бачить, що послух є те, що спрямовує нас на шлях досконалості. Дике дерево, яке в лісах знаходиться, яке ніким не обробляється і не окопується, ніколи не приносить смачних плодів або зовсім залишається безплідним. Плоди його не гарні смаком, виглядом неприємні, ніякої солодощі не мають. Чернець, що перебуває в згубному непослуху, ніколи не має вчення, позбавлений будь-якого керівництва духовного, від чого іноді творить чесноту, іноді ж перебуває у гріху, що цю чесноту губить. Чесноти його нетверді, недосконалі, не мають Божої благодаті. Дерево, що росте в садах і про яке дуже дбає садівник, віддає завжди плоди, яких колір прекрасний, а смак приємний і здоровий. Душу ченця, що перебуває в послуху, настанови настоятеля щодня заохочують, серце чернця словом настоятеля щогодини збуджується від сну, тому і плодоносить він досконалими благодатними чеснотами.
Я сьогодні роздумую про життя чернече і життя двох наших прабатьків і бачу в цих двох випадках вельми велику подобу. Бог створив двох людей та залишив їх у раю, нехай здійснюють життя безпристрасне і безгрішне. Коли Бог зійшов на землю, то встановив чернече житіє, нехай живуть ще люди і тут на землі життям, подібним до того, яким жили прабатьки в раю. Монастир є рай, а тому він є місцем молитви та славослів’я та іншого благоугодного життя. Брати, що є в Христі, є ангелами, бо приймають життя, подібне до життя ангельського, а настоятель монастиря займає місце Бога. Отже, слухняність, яку показують ті, хто шанує свого настоятеля, відноситься і до Бога. «Хто слухає вас Мене слухає, хто ж погорджує вами погорджує Мною» (Лк. 10:16)
Доки Адам був безпристрасним і досконалим, доти мав послух до Бога. Доки Адам жив святим і безгрішним життям, доти слухняний був Божому наказу. Подібно і чернець. Доки має чесноту слухняності, має досконалість. Доки підкоряється начальнику, доти живе життям дуже богоугодним та святим. Коли Адам був вигнаний із раю? Коли втратив благодать Божу? Коли став грішником? Коли зійшов у пристрасне та грішне життя? Тоді, коли переступив Божий наказ. Це мусимо сказати і про ченця. Як тільки він відвернеться від послуху, одразу біжить від нього благодать Божа. Коли відступить від послуху, раптом виявиться недосконалішим за початкового. Коли стане непокірливим, тоді ж віддаляється від мети чернечої досконалості. І для того Федор Студит, Єфрем та Ісак Сирин, Макарій Єгипетський та Іоан Лествичник згідно з нами кажуть: таку мали слухняність давні ченці до настоятелів своїх, що багато разів спокушалися війти з неї, але не виходили без дозволу старця свого; жадали, але не сміли вгамувати спрагу свою чашею води, якщо не дасть їм благословення їх наставник; багаторазово бажали говорити якесь слово духовне та потрібне, але не дерзали, якщо не отримували на те дозволу від свого настоятеля. В історіях перших ченців, які зібрав «Лавсаїк», бачимо: стародавні ченці таку мели покору настоятелю, яку мали до словесів самого Євангелія. Таку повагу мали до начальника, що, коли стояли перед ним, думали, ніби бачать Ісуса Христа. І цим послухом досягли досконалості, зробилися одухотвореними зразками всякої чесноти, багатоцінними сосудами святині, які миром наповнені. Інші здобували благодать прозорливості, інші силу чудотворення, і всі по смерті випромінювали пахощі духовні та небесні.
Творцям і першим вчителем цієї чудної громади є Господь наш Ісус Христос, єдинородний Син Божий, що з небес зійшов заради людського спасіння. Він діяльним надзвичайним прикладом поклав основу небесного чернечого житія. Він перший діяльний законодавець. Він у пустельному вертепі захотів народитися – нехай покаже, що початок доброчесного розташування є відхід від світу і досконале відчуження від суєти, яка спокушає людей. Він на горі особливо молився, щоб показати, що безмовні місця дуже пристойні для молитви, бо тиша зводить розум до небо. Коли захотів постити сорок днів і ночей, тоді відійшов від міст, уселився в пустелю і цим ясно показав, що пустеля є джерелом помірності, роботою чеснот. Проходив справді Боголюдина міста і села, щоб поширити світло Богопізнання і винищити темряву безбожності, але з усім тим мав спільні речі купно з дванадцятьма апостолами Своїми і проводжав життя, нібито був у якімось монастирі.
І як Ісус Христос є першим настоятелем, основою первозданною і першим наставником чернечого життя, то маємо обов’язок старанно мати роздуми про ціле життя Його та пізнавати Його кінець життя. Іоан, найвідданіший та влюблений учень, у одкровенні бачив книгу, яку ніхто не міг прочитати: «… ніхто ні на небі, ні на землі, ані під землею розгорнути книги, ані навіть зазирнути в неї» (Откр. 5:3). Книга ця була втіленням однорідного Сина Божого, яке ні люди, ні демони, ні ангели не могли зрозуміти. На початку таємничої цієї книги – оголошує нам царюючий пророк – була вказана чеснота послуху. «У свитку книжному написано про мене. Я бажаю виконати волю Твою, Боже мій» (Пс. 39:8-9). Ісус Христос як Бог був мудрий і досконалий, не мав потреби в навчанні, не мав потреби в наставнику.
І чого могли навчити його люди, до якої чесноти спонукати? Він, наставляючи людей у чесноті, Він, що просвічує розум наш у здійсненні добрих діл, при всьому тому жив у послуху у Йосипа і Матері Своєї. «І був їм слухняний» (Лк. 2:51), чинив покірність наказу Йосипа, виявляв послух волі Матері Своєї. «І був їм слухняний». Те, що говорив Йосип, виконував Ісус. Те, що наказувала Мати, Син робив негайно. . «І був їм слухняний»
Це великий приклад ченцям, щоб не казали, що не мають повної покірності через те, що не знаходять досконалого настоятеля. Подумайте, ченці, про досконалість Ісуса Христа і про досконалість Йосипа і Матері Його і знайдете різницю, яка знаходиться між Богом і людиною. І при всьому тому Боголюдина Ісус підкорявся батькам. Цей великий приклад для пустельників, нехай навчаються, що послух допомагає їм досягати меру чесноти, яка доходить до досконалості. Ісус Христос мав вільну і самовладну волю людства Свого, але добровільно та охоче всю її підкорив воли Божества. Весь світ бачив досконалість послуху Його, коли наблизився час, коли Він мав скуштувати страждання і випити гірку чашу смерті Своєї. Всі страждання Його перед очима Його представлялися: зневага та наруга, знущання і биття, тортури та бичування. Бачив терновий вінець і рани всього тіла Свого, хрест, цвях, жовч та оцет. Страх оточував Його, стікала кров, але строго тримався послуху, і послух ніколи не збіднів в його серці. «Втім, не як Я хочу, а як Ти» (Мт. 26:39). Нехай Я боюся, як людина, нехай подвиг знайде Мене, нехай тече ця кров, але з усім тим «не Моя воля, а Твоя нехай буде!» (Лк. 22:42). Це є справжній послух, це послух досконалий. Був слухняний Богові та Отцю Своєму «був слухняним аж до смерті, i смерті хресної» (Флп. 2:8)
Він послухом почав життя Своє: «І був їм слухняний». І в послуху закінчив час земного життя Свого: «був слухняним аж до смерті, i смерті хресної».
Як же можна піснику жити в чернечому суспільстві без чесноти послуху? Ісус Христос, який є законодавцем чернечого життя, жив з послухом і заради послуху помер. Бо подобає чернецтву жити з послухом, належить і життя своє закінчити під послухом. Послух є першим ступенем і основою у всіх справах чорноризця. Послух є світло, яке веде до чеснот: послух є весна, що пускає паростки добрих справ. Послух є сонце, що висвітлює красу чеснот. Без сонця все темно і невидимо, без послуху всі чесноти не досконалі і не тверді.
Гідна дівчина, ти взяла добре ярмо і легкий тягар поклала на свої рамена. Послух є вся твоя обітниця. Він показує, що ти хочеш наслідувати нареченого твого Христа, першого вчителя і засновника життя, яке ти маєш намір проходити. Він, зводячи тебе на високі гори досконалості, прикрасить святими звичаями. Закарбуй у серці твоєму послух, як якусь коштовність. Тому легкий і солодкий тобі буде шлях чесноти. Послух звеличив нареченого твого, як засвідчує нас небесний апостол: «тим i Бог звеличив Його» (Флп. 2:9). Послух піднесе і тебе у безсмертну славу Божу і до невимовного блаженство. Амінь.
Архієпископ Никифор Теотокі (+1800)
Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»