З погляду історії 15 років, які минули з часу упокоєння одного з перших архієреїв незалежної Української Православної Церкви митрополита Тернопільського і Бучацького Василія (Боднарчука), – мить. Проте його сучасники, сотні його учнів і послідовників, миряни пам’ятають не лише про його подвижницькі життя й діяльність, а й досі з вдячністю згадують владику Василія як доброго пастиря і справжнього патріота. За сухими датами, цифрами і фактами біографії митрополита – сповнений боротьби за Україну і Церкву, невтомної духовної праці шлях.

Владика Нестор, наступник митрополита Василія на Тернопільсько-Бучацькій кафедрі, вважає, що незламність духу владики Василія, його невідступне прагнення збудувати в Україні Православну Помісну Церкву і палка любов до Батьківщини нині дають щедрі плоди.

Яким запам’ятався владика Василій тим, хто довгі роки служив поряд, разом із ним започатковував і розбудовував єпархію?

«Знаю владику з часу його прибуття на Тернопільську кафедру. Він одним з перших архієреїв був рукоположений покійним митрополитом Іоаном. Владика Василій, як кажуть, з нуля починав відродження автокефальної церкви не лише на Тернопільщині – в Україні загалом. З його благословення була заснована Теребовлянська духовна семінарія, яка дала у свій час так необхідних священнослужителів не тільки для нашого краю. Багато її випускників служать і по Україні, і за кордоном», – розповідає колишній секретар єпархії, нині настоятель тернопільського храму Преображення Господнього протоієрей Богдан Комарницький.

За його словами, владика Василій дуже багато працював і фізично, і духовно. Жодна важлива подія не обходилася без його участі. А тоді суспільно-політичне життя вирувало. На хвилі відродження повертали закриті в радянські часи храми, встановлювали пам’ятники борцям за волю. І на всіх заходах владика умів підтримати патріотичний дух людей і разом із тим спрямувати народну волю у правильне русло. Його поважали, до його слів прислухалися.

Попри те був дуже простий, скромний як у службі, так і в поведінці зі священнослужителями, уважний, чуйний до людей.

«Пройшовши шлях священичого служіння і ставши єпископом, він як ніхто інший знав усі труднощі, всі сторони життя і служіння. Тому і був розуміючим. Під його керівництвом з ласки Божої відбудувалася єпархія, сотні священників були рукопокладені», – зазначає отець Богдан.

Він згадує, що історичний період був непростий – поділи, переходи, протистояння з греко-католиками. Владика Василій організовував братства – Андрія Первозваного із захисту православ’я, інші організації, які допомагали у відновленні храмів та становленні Української незалежної Церкви. Незважаючи на поневіряння в тюрмах, на засланнях, архієрей не щадив себе: відвідував парафії, проводив богослужіння, піднімав дух віруючих: і християнський, і політичний.

«Митрополит Філарет (Дроздов) казав, що поганий громадянин непридатний для Царства небесного. А в ньому це поєднувалося: вихований в дусі любові до своєї рідної землі, України, за яку і постраждав, бо був поневолений московським ярмом, він брав участь не лише у відновленні Церкви, а й у відновленні українства загалом. Він своїм голосом зачаровував парафіян, де б не служив. А простий був! Завжди вислухав, пораду дав. Хоч Церква і тоді й тепер відділена від держави, але ми мусимо бути і громадянами, виконувати свій обов’язок щодо держави, дотримуватися законів, і як громадяни церковного суспільства – християни, виконувати заповіді Божі. Він гармонійно поєднував у собі ці дві сторони. Сам патріот, він плекав патріотизм у душах майбутніх священнослужителів і ввіреної йому пастви. Його проповіді були пронизані духом любові до Бога, віри і духом любові до рідної землі – України», – каже протоієрей Богдан Комарницький.

І додає: «Простота, любов до Бога і до України. Це було притаманне митрополиту Василію і він прищеплював це тим, з ким спілкувався».

Секретар Тернопільської єпархії, настоятель тернопільського храму Різдва Пресвятої Богородиці протоієрей Олексій Головацький розпочинав свій шлях як священник під керівництвом владики Василія. Для отця Олексія перший архієрей Автокефальної Церкви в Україні, який стояв біля джерел її відродження на початку 90-х, завжди був ще й вчителем і порадником.

«Ніби минуло небагато років, а ми вже й призабули, які то важкі були часи і для священнослужителів, і для парафіян, – каже отець Олексій. – Дуже важливим було його вміння пояснити, підказати, настановити. Владика Василій був дуже добрим і мудрим, справжнім старцем. Ми, тодішні молоді священники, часто зверталися до нього за порадою. Що б не сталося, знаходив слова підтримки. Чи не найчастіше чули від нього: «Дитинко, все буде добре…»».

Протоієрей Олексій Головацький наголошує, що владика Василій був абсолютно позбавлений пихи, ніколи ні на кого не тримав зла.

«Завжди можна було до нього прийти зі своїми хвилюваннями, болем, поговорити як з рідним батьком, відкрити душу. То не була сповідь, але вислуховував – і ставало легше. Ніколи не відмовляв», – згадує священник.

Поділився спогадами про владику Василія і колишній секретар єпархії, клірик храму Різдва Пресвятої Богородиці протоієрей Роман Луговий. Він розповідає, що у складні для України радянські часи переслідувань зазнали всі троє братів Боднарчуків. Ще в юному віці братів заарештували за листівки із закликом до вільної України. Після тривалих років заслання всі вони обрали священиче служіння.

Заарештований і відправлений у Норильськ на 10 років, Іван Боднарчук відбув заслання, там познайомився з майбутньою дружиною Марією. Не мав права певний час повертатися в Україну. У російському Саратові зміг вступити у духовну семінарію. В Україну повернувся вже у священичому сані. Після смерті дружини прийняв чернечий постриг і у 1990-му був висвячений на єпископа.

«Пам’ятаю його слова про те, чому в Україні має бути незалежна Православна Церква. Владика Василій казав, що Україну не може об’єднати Греко-Католицька Церква, бо її нема на Східній Україні, а історія свідчить про те, що Україна – православна. Хоч патріоти є і серед греко-католиків. Митрополит Василій і його рідний брат митрополит Іоан бачили масштабніше, були більш далекоглядні. Розуміли, що історична справедливість має восторжествувати і Українське Православ’я буде об’єднане», – розповідає отець Роман.

«Запам’ятався один випадок. Якось ми їхали в Дрогобич, де він кілька років служив на парафії. Владика зустрів свого товариша, з яким був у таборах, жив в одному бараку. Зустріч була зворушлива. Владика того чоловіка впізнав відразу, а той лише згодом. Говорили про те, як склалося життя. Після того, як владика сказав, що він єпископ Православної Автокефальної Церкви (а той чоловік був греко-католик, і був якраз період протистояння між церквами), той одразу змінив ставлення. Не сприйняв, хоча знав, що владика патріот, разом пройшли табори. Владика був засмучений. Казав, що це неправильно. Водночас не мав злоби. Як далекоглядний керівник Церкви, будучи на своєму місці, він розумів, що то важка праця, потрібно багато часу, щоб це розділення побороти. Крім того, вважав, що протистояння між християнами – наслідки браку знань, втраченої культури. Однак злоби не було – він більше співчував тому чоловікові в цій ситуації», – згадує священник.

Розповів отець Роман іще один епізод. Це було під час візитації митрополита Василія до Бучача. Коли процесія йшла містом до церкви, вийшли люди, які не хотіли, щоб у Бучачі була православна церква, кидали в учасників ходи цукровими буряками. Неприємна ситуація. А владика Василій уболівав за тих людей, котрі протистояли православним. Він просив: «Господи, не візьми їм це за гріх».

«Це дуже характерна риса владики Василія, – зауважує отець Роман. – Він знав біду, пройшов великі випробування і водночас залишався дуже інтелігентною людиною. Різні випадки були, різні люди. Висвячували охочих, бо була величезна потреба. Та навіть якщо якийсь священник помилявся, чинив неправильно, владика ніколи привселюдно чи при комусь давав зауваження. Ніколи не картав, хіба опісля сам на сам пояснював. Він навчав, але тільки наодинці. Настільки тактовною людиною був. Більшість це дуже цінувала».

Пригадує він і ще одну особливість владики: навіть до дітей він зазвичай звертався на «ви».

«Ставився з повагою і до малого, і до старого. Не пам’ятаю його злим. Дуже стриманий. Бував розстроєний, втомлений, але ніколи не проявляв цього. Настільки вмів опановувати себе, що навіть у критичних ситуаціях залишався незворушним і знаходив вихід», – каже отець Роман.

Зазначає, що в той час автокефальних православних було більше, ніж греко-католиків у Тернополі. Церква провадила спільну просвітницьку діяльність з Народним Рухом, видавала книжки – катехизми, молитовники, недільні школи, газету випускали – повчання, історичні статті. Книги богослужбові – бо були лише церковнослов’янською мовою, потреба була в літературі. Переклади – величезна праця, сини допомагали (троє синів владики Василія стали священниками, – авт.), але керували цієї роботою владика Василій та митрополит Іоан.

Коли Київський Патріархат набирав обертів і постало питання, чи залишається Автокефальна Церква окремою гілкою, владика Василій сказав, що має бути єдність. Він вважав, що чим більше буде діяти окремих церковних структур, тим гірше для держави. Має бути єдність, а не роздрібнення. Тоді він зібрав збори духовенства, більшість священників підтримала владику Василія і єпархія перейшла до КП.

«Він був патріотом. Розумів, що чим більше однодумців, тим краще. Пам’ятаю, владика Василій був переконаний, що з часом, хоч і буде це не скоро, до об’єднаної Української Православної Церкви приєднається і Греко-Католицька. Вважав, що це процес складний, але невідворотний. Вірю в те, що колись це станеться. І перші кроки до єднання ми вже робимо. Старше покоління, фанатично налаштоване, навряд чи й тепер це сприймає. Але молода генерація, якщо буде просвіта, бажання і воля, прийде до єдності», – вважає протоієрей Роман Луговий.

«Це дуже велика духовна особа. Дійсно архієрей на своєму місці, покликаний Богом на це служіння. І пройшов цей шлях гідно, зробив усе, що міг. Ніколи не шукав слави, але водночас воював до кінця, залишався вірним Богові і Україні. Впевнений, що за свою велику працю має велику нагороду», – резюмував священник.

Віра Касіян

Фото з архіву єпархії та протоієрея Романа Лугового