«Люди, що в темені сиділи, світло велике побачили, а тим, хто сидів у країні смертної тіні, засяяло світло»

Мт. 4:14.

Хто ж ті люди, що побачили Світло велике? І хто ж ті люди, котрі сидять у країні темені смертної, що їх осяяло Світло? Це невіруючі, ті з нас, хто поклоняється вождям-ідолам, які руйнували віру і Храм Божий, ті з нас, хто поклоняється пристрастям і звабам світу цього і не хочуть каятися в своєму гріху. А Світло, яке осяяло їх, є Світло духовне, а ним є Господь наш Ісус Христос, який Світлом Своїм просвітив душі тих, хто увірував у Нього, як Сина Божого, що був одвічно.

Країна тіні смертної – то наша душа, затьмарена невір’ям і незнанням Бога, то є темрява непроглядна наших гріхів, які є тінню смертною для душі. Якщо ми істинні християни, то загляньмо ж у свої душі і подивимося – чи є там світло Христове, тобто світло животворчої віри в Христа, непохитної надії на Нього і щирої до Нього любові.

Ми легковажно називаємо себе християнами, навіть не задумуючись над тим, а чи сяє світло Христове в нашій душі, адже для цього треба зробити якийсь порух назустріч Господу, бо слід пам’ятати, що душа людини, котра не стає на шлях спасіння, знаходиться у великій небезпеці. Адже там, де немає світла, панує темрява. Така людина духовно мертва. Бо крім Ісуса Христа немає іншого в небесах Господа і окрім світла Христового немає іншого світла для спасіння нашого.

Як сказано: «Ви – діти світла і сини дня: ми не належимо ні ночі, ні темряві. Тому не спімо, як інші, а пильнуймо» (1 Сол. 5:5-6), бо: «Так робіть, знаючи час, що вже пора вам пробудитися від сну, адже тепер спасіння ближче до нас, ніж коли ми увірували. Ніч минула, а день наблизився, тому відкиньмо вчинки темряви і зодягнімося в зброю світла» (Рим. 13:11-12).

Але, любі мої, світло Христове може увійти в наші душі лише після того, як ми очистимо їх від липкої темряви своїм щирим покаянням, бо сказав Іоанн Хреститель: «Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне» (Мт. 3:2), – свідчить апостол Матвій у Євангелії. Отже, не можна й християнином називатися без покаяння. І життя без покаяння напівмертве, бо душа тоді перебуває в кайданах гріхів. І Господь Ісус Христос почав проповідувати з того ж визначального: «Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне!» (Мт. 4:17) – чим сповістив Свою Євангелію. «Збулися часи – і Боже Царство наблизилось. Покайтеся і віруйте в Євангелію!» (Мк. 1:15), – передає нам слова Господа і апостол Марк.

Адже душа християнина, який не кається, або ж кається, але нещиро, не бачить спокою душевного, рветься і страждає, бо перебуває в полоні пристрастей, а, отже, наближається до пекла, до мук у вічній темряві. Людина нещиро кається тоді, коли вона не має смирення й покірливості. А Господь сказав нам: «Навчіться від Мене, бо я лагідний є і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим» (Мт. 11:29). Тож, коли ми щиро каємося, то отримуємо прощення гріхів, а душа знаходить спокій. Бо: «Коли кажемо, що не маємо гріха, то обманюємо самих себе і правди немає в нас. Коли ж ми визнаємо гріхи наші, то Він, вірний і праведний, простить нам гріхи наші і очистить нас від усякої неправди» (1 Ін. 1:8-9).

Отже, спасіння починається з покаяння, з усвідомлення гріховності свого життя і зміни життєвого шляху. Адже скільки гріхів на душі в кожного з нас, тих дріб’язкових, малопомітних, які й розпізнавати важко, бо вони увійшли в повсякденність і стали в безбожному світі ледь не нормою, стали звичними. Вони засмічують наші душі, як пилюка, розслаблюють душі і стають перепоною до спасіння, адже людина знаходить безліч причин, щоб не звертати на них уваги. «Тож пильнуйте, – говорить апостол Павло, – як вам треба поводитись – не як немудрі, а як мудрі, використовуючи час, бо дні лукаві» (Еф. 5:15-16).

Люди, які тим чи іншим чином досягли достатку або й багатства, здорові, втішені своїм становищем, думають, що це вже і є щастя. Але не тільки вони, а й ті, що не мають цього, а з пожадливістю заглядаються на них, і собі думають, що то вже й щастя земне, і заздрять їм.

І перші, й другі живуть по своїй волі, підкоряючись своєму свавільному розуму, який зводить їх на манівці, живуть, облишивши осторонь святі заповіді Божі, не бажаючи знати, що істинна радість наша – єдиний Господь і тільки в Ньому наше спасіння. Він зігріває душу, як зігріває сонячний промінь на осінньому полі самотню квітку. Але більшість із нас щільно зажмурили очі в небажанні бачити Його світло. І тому душі їхні неспокійні, бо постійно бентежаться заздрощами, вони в озлобленні, їм всього мало, їм завжди чогось не вистачає, бо вони нещасні в темені.

І в душі моїй вроджуються молитовні слова: «Любі мої, боріться з гріхом і просіть у Господа помочі, без якої вам самотужки його не здолати. Прийде Господь вам на поміч, бо милостивий Він і любить нас, людей. Він дав нам покаяння і покаянням ми спасемося, адже тим, хто з гріхом бореться, Господь дає прощення, і більше того – хто живе благочестиво, тому посилає ще й Духа Святого, а Він вселяє в душу мир і спокій, вселяє страх Божий, як головну перепону до чинення гріха. Коли пізнаєш Господа Духом Святим, тоді й на щастя земне, на всі принади світу цього дивишся як на туман, котрий одразу ж, тільки сонце зійде, розсіюється, чи як дим, якого розносить навіть легкий подув вітру.

- О, Господи, безмірна любов Твоя до творіння Божого, так навчи ж нас, людей, усвідомлення любові Твоєї, без якої нам не спастися. Молю Тебе, не карай нас, мерзенних, за гріхи, не відвертай лиця Свого світлоносного, а пошли Духа Святого, який утішить скорботні душі людей Твоїх, обрадуй їх словами: «Прощаються гріхи ваші».

Великий подвижник сказав: «Немає більшого чуда, як любити грішника в його падінні». Але й кожен із нас повинен покаятись і тоді Господь простить гріхи, і які б незгоди та негаразди не терзали душу, в ній пануватиме радість і мир. Яке то велике благо – примиритися з душею своєю і мати мир у душі!

Та знати треба: якщо ти, бачачи грішника, не пожалієш його, то ще немає з тобою благодаті і Господь не простив тобі, і гріх твій лишається в душі твоїй на загибель. Якщо ж ти сам прощаєш ближньому, то й Господь тебе прощає. То ж прошу вас, любі мої, простіть і ви мене, бо мало доброго в мені, а багато гріхів обсіли душу мою і терзають її, бо немає їй захисту в Господі, адже ображаю Його гріхами, і відходить Він од мене, а лихі думки тим часом, як оси жалючі, накидаються на душу і тоді душа ридає й голосить, обливаючись сльозами: «Господи, я гідний вічних мук пекельних, але зглянься наді мною і прости мене, і дай мені благодать Свою, бо загине душа моя без благодаті. Дай, Господи, сльози гарячі, щоб плакала душа і омивалася ними – солоними від гріха і солодкими в покаянні.

Господи, прости і помилуй мене!»

Багато хто каже, навіщо, мовляв, каятися, адже після каяття доводиться знову грішити, бо живеш у світі, який зуздром погруз у гріху. Але святий Іоанн Золотовуст вчить нас, щоб ми не впадали у відчай, а каялись, хоч би гріхи й повторювались постійно. Скільки б не падали, стільки слід і каятися. Він каже, що це все одно, що на площі – скільки разів упадеш, стільки і встанеш. Тому то і сказано: «Встань, сплячий, і воскресни з мертвих, і Христос освітить тебе!» (Еф. 5:14).

При цьому як настанова звучать слова святого апостола Павла: «Не вважаю, що я вже досяг, та тільки, забуваючи те, що позаду, я пориваюсь до того, що попереду. Прагну до мети, до почесті високого поклику Божого в Христі Ісусі!» (Фил. 3:13-14).

А Господь Ісус Христос повчав: «Жоден, хто поклав руку на плуг і озирається назад, не годиться для Божого Царства» (Лк. 9:62). Людина, яка має істинну віру, не сумнівається, не розмірковує «чому» та «як», бо, за святими отцями Церкви, там, де починаються мудрування, закінчується віра. І в книзі Буття розповідається, що «дружина Лотова озирнулась позад нього і стала стовпом соляним» (Бут. 19:26), бо засумнівалася була в тому, що сказав їм ангел Божий, коли виводив із Содому, аби врятувати їх, праведних, від загибелі разом із грішниками: «Рятуй свою душу, не оглядайся позад себе і не затримуйся ніде в околиці», тобто хай сумнів не спиняє тебе у вірі, бо як почнеш вишукувати всіляких доказів, то спинишся, а це веде до духовної загибелі. Але дружина Лотова через маловір’я своє все ж озирнулася, бо засумнівалася в словах ангела, що Господь знищить місто дощем із вогню та сірки – озирнулася, й загинула.

Тож важке духовне життя в нинішньому світі, де на кожному кроці підстерігають спокуси, що вводять нас у пристрасті та гріхи. Але милосердний Господь, знаючи неміч нашу, дав нам велику радість прощення, закликавши до покаяння, омиваючи в страшному Таїнстві Євхаристії.

Для того, щоб нам спастися, треба перебувати в Святій Церкві Христовій, яка вимагає від нас непохитного сповідування істинної православної віри, щоб мати можливість увійти в життя вічне через покаяння. Тож треба постійно прагнути до щирого покаяння. Тут ми можемо звертатися за поміччю до Матері Божої і Вона, Заступниця наша перед Богом, завжди допоможе нам.

МОЛИТВА ДО ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ

Кого покличу, Владичице, до кого вдамся в горі моєму, як не до Тебе, Царице Небесна? Хто плач мій і зітхання моє прийме, як не Ти, пренепорочна, надіє християн і пристановище нам, грішним? Хто окрім Тебе в нещастях захистить? Почуй стогін мій і прихили вухо Твоє до моління мого. Владичице, Мати Бога мого, не відкинь мене, грішного, що потребує Твоєї допомоги, врозуми і навчи мене, Царице Небесна, не відступи від мене, раба Твого, Владичице, за нарікання моє; будь мені Матір’ю і Покровителькою! Віддаю себе милостивому покрову Твоєму, якщо благоволиш допомогти мені; приведи мене, грішного, до тихого й спокійного життя, щоб я міг плакати за гріхи мої. Горе мені! До кого вдамся я, провинний, як не до Тебе, сподівання й пристановище грішних, в надії на невимовну милість Твою і щедроти. Яке слово за провини мої промовити зможу до величі слави Твоєї? О, Владичице, Царице Небесна! Ти мені Матір і надія, Ти мені сподівання й пристановище, покров, заступництво й допомога! Царице моя преблагая і скора Заступнице! Покрий Своїм заступництвом мої провини, захисти мене від ворогів видимих і невидимих, пом’якши серця людей недобрих, що повстають проти мене. О, Мати Господа мого Творця, Ти – корінь дівства і нев’янучий квіт чистоти! О, Богородице, подай мені допомогу, бо немічний від пристрастей плоті і страждаю серцем: єдине ж бо Твоє і з Тобою Твого Сина і Бога нашого маю заступництво; і Твоїм предивним заступництвом нехай виправданий буду, і уникну всякої біди і напасті, всесильними Твоїми молитвами, всечесна, непорочна і преславна Божа Мати Маріє. Радуйся, благодатна, радуйся, обрадувана, радуйся, преблагословенна, Господь з Тобою.

Жив у давні часи один пустельник. Він молився, каявся і особливо звертався до Божої Матері. Диявол хотів посоромити цього пустельника. Найлютіший демон прийшов у пустинь, аби згубити душу молільника за весь рід людський, щоб відвернути його від смирення й покірливості. Жив пустельник у землянці, там стояла лавка, на якій він, втомившись, іноді відпочивав. І ось якось цей пустельник, натомившись роботою поза келією, приходить і бачить, що демон у тілесному вигляді лежить на його лавці.

Демон сподівався, що пустельника охопить гнів і роздратування, і він почне всіляко виганяти його з келії. Але пустельник знав, що перемагати злу силу треба лагідністю і смиренням. Він і говорить демону: «Що ж, ти, вочевидь, тяжко натрудився і втомився? Відпочивай, відпочивай. А вже я полізу під лавку».

Перехрестився й каже: «Пресвятая Богородице, допомагай нам!». І поліз під лавку. Тієї ж миті зла сила, демон, схопився і, як вітер, зі словами: «Ти мене переміг лагідністю й смиренням», втік із келії.

Ось вам приклад того, як можна перемагати злу силу лагідністю і смиренням. А чи можливе таке смирення і лагідність без каяття? Ніколи! Дехто собі мислить, що коли один раз за все життя сходив до церкви на сповідь, то вже гріхи йому й прощені – і минулі, і ледве й не наперед. Та слід знати, що хоч гріхи й прощені, але все життя треба про них пам’ятати і жалкувати, що їх скоїв, бо коли заспокоїшся, то доведеться перестраждати від бісів ще більше. Найстрашніше те, що від цього заспокоєння втрачається дана при покаянні благодать, а найсуттєвішим чинником такої втрати є наша гординя і марнославство. І якщо усвідомиш, що найбільшої шкоди твоїй душі завдає саме гординя і станеш із нею боротися, то й душа твоя почне зцілюватися і навчиться зберігати благодать, без якої ніщо не допоможе тобі ні в духовному спасінні, ні просто в житті.

Тож знати слід, що гордовита душа завжди хвора, а здорова душа полюбляє смирення. Людина, що має здорову душу, завжди звертається до Господа з молитвою: «Господи душі і серця мого, Ти посилаєш мені свої милості з висоти слави Своєї небесної, бо любиш створіння Своє і захищаєш, але пошли мені смирення й плач за мої гріхи». Адже той, хто не навчиться смиренню, не зможе втримувати благодать і не матиме спокою в Бозі, бо смирення – то світло, яке освітлює наші душі й наближає до Бога.

В темну душу Бог не увійде, бо немає нічого спільного у Світла з темрявою. Тому плачте і благайте: «Де Ти, Господи мій? Не відвертай лиця Свого святого від мене, грішного, і від душі моєї окаянної, молю Тебе, Милостивого, даруй мені, нещасному, Духа Твого смиренного, прийди і зціли мене від тяжких ран, нанесених душі моїй гріховними помислами і ділами неправедними, зціли мене і поверни до життя благодатного в радості, скажи мені: «Прощаються тобі гріхи твої» і цим прощенням освяти мене в життя вічне!»

Що ще можна сказати? Моліться палко до Господа, Божої Матері і старайтеся смирятися й щиро каятися в гріхах своїх, порадуйте Господа, Який повсякчас милостиво чекає нас. Хай душа кожного з нас молиться зі сльозами: «Господи, спаси, врозуми і помилуй!»

+ Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський (ПЦУ)